Індивідуальні нормативно-правові акти

— вид юридичних актів управлін­ня, основним призначенням яких є вирішення конкретних управ­лінських справ і ситуацій. І.н.-п.а. стосуються конкретних дій, випад­ків, організаційних заходів, фактів та спрямовані до конкретних осіб, породжуючи при цьому індивіду­альні правообов'язки. І.н.-п.а. базуються на нормативних актах, реалізуючи їх в умовах певних ситуацій, правових фактів, тобто мають одноразовий характер застосування, після чого просто вичерпуються. До І.н.-п.а. нале­жать: наказ, розпорядження тощо.

ІНДИКАТИВНЕ ПЛАНУВАННЯ — економічний метод державного управління,

суттю якого є централізоване планування з використанням середньо- й довгострокових пла­нів і цільових програм з установ­ленням подекуди деталізованих завдань і термінів їх виконання, з суворою системою моніторингу господарської діяльності, що органічно поєднує планові та ринкові чинники. І.п. має не директивний, а рекомендацій­ний характер, планові докумен­ти тут містять лише загальні кон­тури державного прогнозу щодо бажаного розвитку економіки, включають рішення про держав­ні витрати і капіталовкладення, про поточні витрати підпри­ємств. Прямим завданням плану виступає координація викори­стання державних ресурсів.

І.п. складається з двох частин: індикативної та директивної. У першій — державні органи на основі аналізу функціонування економіки визначають та інфор­мують підприємців про пріори­тетні економічні цілі, варіанти прогнозів структурних змін, розвиток науки і техніки, дина­міку найважливіших мате­ріально-фінансових пропозицій, зміну кон'юнктури внутрішньо­го та зовнішнього ринків, рівень і співвідношення цін тощо. Дирек­тивна частина містить бюджет­ний план, параметри системи оподаткування, банківський про­цент, ставки амортизації та роз­робки державного замовлення.

До найбільш поширених індика­тивно-планових методів можна віднести такі: а) прогнози і перс­пективні плани економічного та соціального розвитку, а також екологічної безпеки; б) ком­плексні цільові програми подо­лання проблемних ситуацій; в) маркетингове прогнозування внутрішніх і зовнішніх ринків.

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВНИХ СЕКРЕТАРІВ — інститут вищих посадовців-адміністраторів в апаратах урядів і міністерств, який: а) сприяє політичній структурованості уряду; б) не зменшує владні повноваження міністра, а навпаки, дозволяє йому максимально зосередитися на ключових проблемах розроб­лення та реалізації державної політики у певному секторі дер­жавного управління, визначенні політичних пріоритетів і страте­гічних напрямів роботи міністер­ства та шляхів досягнення поста­вленої мети; в) дозволяє повністю покласти на держсекретарів функцію адміністрування всере­дині відповідного центрального органу виконавчої влади. І.д.с. є досить поширеним у багатьох кра­їнах Європи — Бельгії, Великій Британії, Данії, Німеччині, Нідерландах, Польщі, Угорщині, Чехії тощо. В Україні І.д.с. був запроваджений Указом Прези­дента України 29 травня 2001 p., але, проіснувавши два роки, 26

травня 2003 р. був ліквідований (див. Державний секретар, Дер­жавний секретар Кабінету Міні­стрів України).

ІНСТИТУЦІЙНИЙ НАУКОВИЙ ПІДХІД — загаль­ний метод дослідження держав­ного управління, який через зосередження на структурно-функціональних засадах побудо­ви системи органів виконавчої влади та формально-правовій характеристиці політичної системи — дає можливість дослі­дити взаємозалежність і взає­мозв'язок між змінами інститу-ційних структур апарату держав­ного управління і змістом дер­жавної політики.

ІНСТРУКЦІЯ (від лат. instruc-tio — введення, настанова) — нормативно-правовий акт органу управління, який: 1) містить правила, що регулюють організа­ційні, науково-технічні, техно­логічні, фінансові та інші спе­ціальні аспекти діяльності орга­ну, його структурних підрозді­лів, посадових і службових осіб (напр., Інструкція з діловодства за зверненнями громадян в орга­нах державної влади і місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незал­ежно від форм власності, в засо­бах масової інформації); 2) уста­новлює порядок застосування

актів законодавства, прийнятих органами вищого рівня, або влас­них актів, а також визначає порядок здійснення будь-якої діяльності (напр., Інструкція про проведення виконавчих дій). І. належить до категорії розпоряд­чих документів, що видаються міністерствами і установами, затверджується вищими органа­ми або керівниками організацій. В І. зазначається об'єкт або коло питань, на які поширюються її вимоги. Найбільш поширені І. з діловодства, посадові, з техніки безпеки тощо.

ІНТЕГРАЦІЯ (від лат. integra-tio — поповнення, відновлення) — процес досягнення єдності зусиль усіх підсистем (підрозді­лів) організації для ефективного здійснення її функцій та цілей.

ІНТЕРНЕТ (англ. Internet — букв, міжнародна мережа) — міжнародна глобальна комп'ю­терна мережа, засіб модернізації, оскільки дає можливість вірту­ального надання послуг з мен­шою витратою коштів і часу. Зав­дяки швидкому інформуванню І. сприяє діалогу держави з грома­дянами, відкриває нові можливо­сті безпосереднього залучення останніх до політичного життя. І. дозволяє спілкуватися й одер­жувати інформацію різноманіт­ними методами, серед яких елек­тронна пошта (e-mail), списки

поштового розсилання (listserv), групи новин (newsgroups), "все­світня павутина" (Word Wide Web). Оприлюднення у мережі І. інформації про діяльність орга­нів виконавчої влади здійснюєть­ся шляхом упровадження та використання сучасних інформа­ційних технологій для надання інформаційних та інших послуг громадськості, забезпечення її впливу на процеси, що відбува­ються у державі. З метою ство­рення потужної системи інфор­маційного забезпечення органів виконавчої влади, системи інформування громадськості про свою діяльність та досягнення прозорості у роботі в Україні створено Єдиний веб-портал органів виконавчої влади (див. Єдиний веб-портал органів вико­навчої влади).

Прикладом нових підходів щодо інформування громадсько­сті та забезпечення прозорості політики Уряду стало офіційне публікування на веб-сторінці Кабінету Міністрів України (www.kmu.gov.ua) матеріалів до засідань урядових комітетів, порядків денних засідань Уряду та всіх прийнятих постанов і роз­поряджень Кабінету Міністрів України.

ІНТЕРПЕЛЯЦІЯ (від лат. interpellate — переривання про­мови, порушення) — одна з форм притягнення уряду до політичної

відповідальності (парламентсь­кий контроль за урядовою діяль­ністю). І. — це сформульована одним або групою депутатів і подана у письмовій формі вимога (офіційний запит) до окремого міністра чи голови уряду дати пояснення з приводу суспільно важливого конкретного питання або загальної політики. Від зви­чайного запиту вона відрізняєть­ся передусім процедурою внесен­ня і правовими наслідками. І. вноситься на пленарному засі­данні парламенту. Звичайно вимагається велика кількість підписів під текстом І., встано­влюються жорсткі строки її подання та обговорення. Текст І. заздалегідь розсилається депута­там та уряду. У пояснювальній записці до тексту І. зазначаються її причини і пропонуються стро­ки відповіді уряду. За І. наступає відповідь голови уряду чи міні­стра, обговорення і прийняття рішення шляхом голосування. Обговорення відповіді може викликати загальні дебати про довіру уряду. Незадовільна оцінка парламентом відповіді, вислов­лення недовіри чи осуду дій можуть викликати відставку міні­стра чи уряду в цілому. Можливе також створення слідчої комісії. Уряд, зі свого боку, діючи через главу держави, може ініціювати розпуск парламенту. І. є дійовим засобом контролю за діяльністю уряду з боку опозиції.

ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СИСТЕМ УПРАВЛІННЯ — поєднання всієї інформації, що використову­ється, специфічних засобів і мето­дів її обробки, а також діяльності фахівців з ефективного викори­стання даних, відомостей, знань в організації управління конкрет­ною управлінською системою.

ІНФОРМАЦІЙНІ ДОКУМЕНТИ — вид управлінсь­ких документів, основним змі­стом яких є інформація. До І.д. належать різні за змістом служ­бові листи, довідки, доповідні записки, службові записки, пояснювальні записки, інформа­ції, а також телеграми.

ІНФОРМАЦІЙНІ ПОСЛУГИ

— здійснення органами виконав­чої влади у визначеній законом формі інформаційної діяльності з доведення інформаційної про­дукції в електронному вигляді до відома споживачів з метою задо­волення їх інформаційних потреб у державних (адміністративних) послугах. Можливість надання органом виконавчої влади певної послуги визначається готовністю цього органу влади надавати від­повідну державну (адміністра­тивну) послугу в електронній формі та потребою громадян і юридичних осіб у цій послузі.

Розрізняються чотири види електронного подання І.п.: 1)

інформування (надання безпосе­редньо інформації про державні (адміністративні) послуги). На веб-сторінці розміщується повна інформація про послугу; найме­нування послуги; адміністратив­ний орган, що надає послугу; нормативні документи, що регу­люють надання послуги; кон­сультаційні матеріали; 2) одно­стороння взаємодія (забезпечена можливість користувачу отрима­ти електонну форму документа). На веб-сторінці розміщуються електронні форми документів, які необхідні для отримання від­повідної послуги. Забезпечується можливість користувачам послуг отримати та надрукувати ці форми документів, надаються інструктивні матеріали щодо їх заповнення; 3) двостороння взає­модія (забезпечена можливість обробки електронної форми доку­мента, включаючи ідентифіка­цію). Забезпечується приймання органом виконавчої влади запов­нених форм документів в елек­тронному вигляді для надання відповідних послуг; 4) проведен­ня трансакцій (електронна реалі­зація можливостей прийняття рішень та їх доставка). Надання органами виконавчої влади І.п., які згідно із Законом України "-Про електронний цифровий під­пис" потребують ідентифікації суб'єктів правових відносин, здійснюється відповідно до цього Закону. І.п. надаються через

Єдиний веб-портал органів вико­навчої влади та через веб-сайти органів виконавчої влади. Надання І.п. через Єдиний веб-портал органів виконавчої влади здійснюється за такими цен­тральними тематичними блока­ми головної сторінки порталу: а) громадянам України (соціальний захист; правова допомога грома­дянам; громадянство України; свобода пересування та вільний вибір місця проживання; право­вий статус іноземців, осіб без гро­мадянства; робота; сім'я, дім, житло; здоров'я; освіта; молодь; культура та духовність; еколо­гія; виїзд за кордон; наука і тех­нології; права людини; розвиток соціальної сфери села; проблеми соціальної групи; доходи; спорт і туризм; зв'язок, телекомунікації та інформатика); б) юридичним особам України (утворення під­приємств, сертифікація і ліцен­зування; макроекономіка; зов­нішньоекономічна діяльність; інвестиційна діяльність; захист інтересів підприємств, регуля­торна політика; фінансовий ринок); в) державним службов­цям України (правові засади; кадрові питання; діловодство); г) міжнародній спільноті (в'їзд до України; бізнес в Україні; Украї­на на світовій арені).

ІНФОРМАЦІЙНІ СЛУЖБИ —

структурні підрозділи органів влади, що виконують інформа-

ційно-аналітичні функції та забезпечують зв'язки із засобами масової інформації та громадсь­кістю. До них належать: інфор­маційні управління, управління внутрішньої політики, інформа­ційно-аналітичні підрозділи, прес-служби, прес-центри, управ­ління і центри громадських зв'язків, прес-бюро, прес-секре-тарі та прес-аташе з відповідним апаратом.

ІСТОРИЧНИЙ НАУКОВИЙ ПІДХІД — загальний метод дос­лідження державного управлін­ня, який базується на досліджен­ні системи виконавчої влади, виходячи з історичної парадигми та факторів, що впливають на її розвиток (політичних, економіч-

них, соціальних, культурних тощо), та допомагає відстежува-ти вплив зовнішнього середови­ща в часовому просторі на управ­лінську систему, передбачати та аналізувати її еволюцію, аде­кватну викликам часу. Ґрунтую­чись на тому, що система інсти­тутів державної влади у кожний історичний період визначається конкретними суспільно-політич­ними факторами, притаманними цим періодам, І.н.п. дає можли­вість установити переваги і недо­ліки існуючої сьогодні в Україні структурно-функціональної моделі виконавчої влади, стан її співвідношення та взаємодії з іншими гілками державної влади та окреслити підходи щодо її вдосконалення та оптимізації.

К

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ (франц. cabinet — уряд, члени уряду) — офіційна назва уряду в цілому або його частини у деяких країнах (Велика Британія, Індія, СІЛА, Японія тощо). У країнах з парла­ментською формою державного правління К.М. очолюється голо­вою уряду, у президентських респу­бліках — главою держави. До скла­ду К.М. входять провідні члени уряду, які очолюють найвпливові-ші міністерства. В Україні названі категорії збігаються, що відображе­но у назві українського Уряду — "Кабінет Міністрів" (див. Кабінет Міністрів України).

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ — вищий орган у системі органів виконавчої влади України, що здійснює виконавчу владу як безпосередньо, так і через центральні та місцеві орга­ни виконавчої влади, спрямо­вуючи, координуючи та контро­люючи їхню діяльність. Таким чином К.М.У. є центром вико­навчої влади, колегіальним орга­ном, своєрідним штабом з органі­зації виконавчо-розпорядчої діяльності всіх органів виконав­чої влади держави, хоча чинне законодавство і не вживає такого терміну. Функціональне спряму-

вання урядової діяльності кон­кретизується через установлення завдань у фінансовій, інвестицій­ній, податковій, економічній, соціальній, гуманітарній, науко­во-технічній, екологічній, право­охоронній сферах, обороноздат­ності та національної безпеки. У цих сферах К.М.У. забезпечує проведення відповідної держав­ної політики та розробляє і здій­снює загальнодержавні програми економічного, науково-технічно­го, соціального, культурного розвитку України. Пріоритетною є функція розроблення проекту закону про Державний бюджет і забезпечення виконання затвер­дженого Верховною Радою Дер­жавного бюджету України, подання парламенту звіту про його виконання. Важливою функцією К.М.У. є організація та забезпечення здійснення зов­нішньоекономічної діяльності України, митної справи. Особли­вої уваги набуває такий напрям діяльності Уряду, як спрямуван­ня і координація роботи міні­стерств, інших органів виконав­чої влади. К.М.У. виконує й інші функції, визначені Конституці­єю та законами України, актами Президента України. Напри­клад, у ст. 93 Конституції Украї­ни окремо визначена функція законодавчої ініціативи К.М.У. у Верховній Раді. До складу К.М.У. входять: Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-

міністр, три віце-прем єр-міні-стри, міністри. Склад К.М.У. формується Президентом Украї­ни за певною участю Верховної Ради в термін, що не перевищує шістдесяти днів після припинен­ня повноважень попереднього уряду. Розподіл функціональних повноважень між Прем'єр-міні­стром, Першим віце-прем'єр-мі-ністром та віце-прем'єр-міністра-ми України встановлюються постановами К.М.У. Новоутворе­ний К.М.У. не пізніше ніж через ЗО днів подає Верховній Раді України для схвалення Програ­му своєї діяльності на весь термін повноважень.

Цей документ містить концеп­туальне викладення стратегії діяльності та засобів виконання завдань К.М.У. До Програми додається схема структури К.М.У. з інформацією про його персональний склад. Програма вважається схваленою, якщо за неї проголосувала більшість від конституційного складу Верхов­ної Ради України. К.М.У. утво­рюється на строк повноважень Президента України, тобто на п'ять років. У зв'язку із закін­ченням терміну повноважень Президента чи дострокового їх припинення (відставка, імпіч­мент, стан здоров'я, смерть) достроково припиняються й пов­новаження К.М.У. Основною формою роботи К.М.У. є періо­дичні засідання, на яких обгово-

рюються питання і приймаються рішення відповідно до наданих йому повноважень. К.М.У. в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.

КАДРОВА ПОЛІТИКА — виз­начення стратегії і тактики, політичного курсу роботи з кад­рами, що встановлює завдання організації, пов'язані із зовніш­ньою кон'юнктурою (ринок праці, демографічна структура населення, політичний тиск, організаційні зміни), та завдання щодо ставлення до персоналу власної організації (система винагород, вирішення соціаль­них питань, удосконалення системи професійного навчання).

КАДРОВА РОБОТА — найваж­ливіший засіб реалізації кадро­вої політики, що включає всю сукупність прийомів, заходів, методів, форм, пов'язаних із діяльністю персоналу, забезпе­ченням органів державної влади кваліфікованими працівниками.

КАДРОВА СЛУЖБА — струк­турний підрозділ органу виконав­чої влади, основною функцією якого є здійснення кадрового менеджменту. К.с. діє відповідно до Типового положення про кадро­ву службу органу виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 2

серпня 1996 р. К.с. виконують такі найважливіші завдання: соціально-психологічна діагно­стика; аналіз і регулювання гру­пових та особистісних взаємин, стосунків керівника і підлеглих; управління виробничими і соціальними конфліктами, стре­сами; інформаційне забезпечення системи кадрового управління; управління зайнятістю; оцінка й добір кандидатів на вакантні поса­ди; аналіз кадрового потенціалу та потреби в кадрах; кадровий мар­кетинг; планування і контроль ділової кар'єри; професійна та соціально-психологічна адаптація працівників; управління трудо­вою мотивацією; регулювання правових питань трудових відно­син; дотримання вимог психофі­зіології, ергономіки та естетики праці. К.с. зосереджуються на аналітичній та організаційній роботі кадрового менеджменту, аналізі ефективності діяльності органу виконавчої влади, його структурних підрозділів, профе­сійної діяльності кожного держав­ного службовця, прогнозуванні розвитку персоналу, плануванні кар'єри держслужбовців, забезпе­чення їхнього навчання та моніто­рингу ефективності роботи.

КАДРОВЕ ПЛАНУВАННЯ —

механізм реалізації концепції довгострокової, орієнтованої на майбутнє кадрової політики. Результати К.п. залежать від

внутрішніх і зовнішніх факторів. До внутрішніх належать: аналіз змісту праці; аналіз відносної цінності праці; класифікація посад; аналіз результатів праці; продуктивність праці; оплата праці. До зовнішніх: вікова структура персоналу; проекція звільнення і ротації кадрів; про­грамні цілі організації; бюджет організації; зміни в нормативно-правових актах; ситуація на ринку праці; політичний клімат. Особливого значення сьогодні набув останній фактор, бо діяль­ність персоналу органів виконав­чої влади невіддільна від політич­ного тиску, лобізму зацікавлених груп та інших впливів і зовнішніх викликів. Процес К.п. має три етапи: 1) оцінка наявних ресур­сів, яка передбачає перевірку від­повідності персоналу організації, її меті та цінностям; 2) розраху­нок потреби в різних категоріях що працюють на перспективу; 3) вироблення програми забезпечен­ня потреби в персоналі. Очевидно, що К.п. безпосередньо пов'язано з іншою функцією — професійним розвитком і підвищенням квалі­фікації кадрів.

КАДРОВИЙ РЕЗЕРВ — список осіб, що пропонуються на посади державних службовців, і які вия­вили бажання зайняти більш високу посаду, із числа професій­но підготовлених працівників, які успішно виконують службові

обов'язки, виявляють ініціативу, володіють навичками роботи на комп'ютері, мають організаторсь­кі здібності, необхідні для вико­нання посадових обов'язків. Фор­мування К.р. здійснюється на основі Положення про формуван­ня кадрового резерву для держав­ної служби, затвердженого поста­новою Кабінету Міністрів Украї­ни від 28 лютого 2001 р.

КАР'ЄРА — суб'єктивно усві­домлені власні судження праців­ника про своє трудове майбутнє, очікувані шляхи самовираження та задоволення працею. Тобто, К. — це поступове просування пра­цівника службовими сходинками, зміна кваліфікаційних можливо­стей, навиків, здібностей і розмі­рів винагород, пов'язаних з його діяльністю. К. державних служ­бовців складається з таких етапів: 1) входження (прийняття на дер­жавну службу, ознайомлення з функціональними обов'язками, набуття першого досвіду); 2) ста­новлення (соціалізація в колекти­ві, формування системного уяв­лення про структурно-функціо­нальні зв'язки, специфіку управ­лінської праці); 3) сталості (оволо­діння професією, досягнення стій­кого положення в колективі, подальше просування службови­ми щаблями, самоутвердження); 4) зрілості (максимальне викори­стання власного кар'єрного потен­ціалу, нарощування авторитету);

5) завершення (високий статус, визнання професіоналізму та ком­петентності, вшанування заслуг, відчуття необхідності передати свої знання та досвід іншим).

КАР'ЄРНА МОДЕЛЬ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ — систе­ма державної служби, парадиг­мою якої є перебування держав­них службовців на державній службі протягом усієї професійної кар'єри, на якій вони здійснюють поступове просування службови­ми сходинами в бік підвищення, збільшуючи відповідно сферу від­повідальності. Підставою для вступу на держслужбу є диплом вищого навчального закладу і/або відповідні іспити. На початку кар'єри встановлюється випробу­вальний термін або навчання. В основі просування по службі лежить встановлена законодав­ством система рангів. К.м.д.с. обмежує можливості вступу на держслужбу в середині кар'єри і характеризується чітко вираже­ним кар'єрним ростом. Найбільш чіткі ознаки К.м.д.с. простежу­ються у Франції, Чехії, Японії, Кореї, Іспанії.

КАР'ЄРНІ СЛУЖБОВЦІ —

службовці, які обіймають посади на основі конкурсного відбору.

КАТЕГОРІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ — основні, най­більш істотні та фундаментальні

поняття, що відображають най­більш суттєві, закономірні управ­лінські зв'язки та відносини, які є основою будівництва нової галузі науки державного управ­ління, визначають рівень управ­лінської думки, будучи логічни­ми складовими пізнання системи державного управління в істо­ричному аспекті. Умовно всі К.д.у. можна систематизувати так: 1) загальні категорії, що роз­кривають процес державного управління: завдання державно­го управління (див. Завдання державного управління), функції державного управління (див. Функції державного управління), повноваження органу виконавчої влади (див. Повноваження орга­ну виконавчої влади), суб'єкти та об'єкти державного управлін­ня (див. Суб'єкт управління, Об'єкт управління), управлінські (державно-управлінські) відно­сини (див. Державно-управлінсь­кі відносини), прямі та зворотні управлінські зв'язки (див. Пря­мий управлінський зв'язок, Зво­ротний управлінський зв'язок), управлінські (державно-управ­лінські) рішення (див. Управ­лінське рішення), відповідаль­ність у сфері державного управ­ління (див. Відповідальність у державному управлінні), прохо­дження державної служби (див. Проходження державної служ­би); 2) категорії систематизуючо­го характеру: виконавча влада

(див. Виконавча влада), апарат державного управління (система органів виконавчої влади) (див. Апарат державного управління), орган виконавчої влади (див. Орган виконавчої влади), струк­турний підрозділ, організаційна структура (див. Організаційна структура), державна служба (див. Державна служба), службо­ва кар'єра (див. Службова кар'є­ра), державна посада (див. Дер­жавна посада), політичний діяч (див. Політичний діяч (політик), посадова особа (див. Посадова особа), службова особа (див. Служ­бові особи), державний службо­вець (див. Державний службо­вець), правові акти управління (див. Правові акти управління); 3) категорії, що розкривають спе­цифіку управлінської діяльності: механізми державного управлін­ня (див. Механізми державного управління), управлінські техно­логії (див. Управлінська техноло­гія), методи державного управлін­ня (див. Методи державного упра­вління), форми управлінської діяльності (див. Форма упра­влінської діяльності), принципи державного управління (див. Принципи державного управлін­ня), принципи державної служби (див. Принципи державної служ­би), культура управління (див. Культура управління), етика дер­жавного службовця (див. Етика державного службовця).

КАТЕГОРІЯ ПОСАД ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ —

класифікаційний підхід визна­чення місця посади в управлін­ській ієрархії, згідно з яким посади систематизуються відпо­відно до організаційно-правового рівня органу, який приймає на роботу держслужбовця, обсягу і характеру компетенції на кон­кретній посаді, ролі і місця поса­ди в структурі державного орга­ну. Закон України "Про держав­ну службу" встановив сім катего­рій посад державних службовців, згідно з якими державним служ­бовцям присвоюються відповідні ранги (див. Ранг посади). Відне­сення існуючих в Україні посад державних службовців, а також віднесення до відповідної катего­рії нових посад державних служ­бовців проводиться Кабінетом Міністрів України за погоджен­ням з відповідним державним органом.

КЕЙСІАНСЬКА МОДЕЛЬ —

активістський підхід, сформова­ний у працях Джона Кейнса, полягає у розширенні ролі урядів за межі суто економічної політи­ки у соціальну сферу. К.м. дер­жавного втручання в економіку виникла з необхідності реагуван­ня уряду на умови "великої депресії" 30-х років, коли тради­ційний підхід у стилі "laissez-fai­re" (невтручання) виявився непридатним для виходу із гли-

бин всесвітньої економічної кризи. Кейнсіанські ідеї того часу стали єдиною життєздатною альтернативою для капіталістич­ної системи і панували аж до 80-х років. К.м. обґрунтовує політику регулювання через процентну ставку, яка змінюється завдяки зростанню (скороченню) пропо­зиції грошей. Збільшення пропо­зиції називається політикою "дешевих" грошей, скорочення пропозиції — політикою "доро­гих" грошей.

КЕРІВНИК ОРГАНУ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ — посадо­ва особа, яка, виходячи з харак­теру та змісту повноважень, очо­лює цей орган, розпоряджається його ресурсами, приймає рішен­ня про їх використання і несе персональну відповідальність за його роботу.

КЕРІВНИЦТВО — 1) керівний склад органу влади, до якого вхо­дять керівник органу та його заступники; 2) інструктивний документ, який містить правила виконання чогось, настанови і норми поведінки в певній сфері роботи.