Лінійний тип організаційної структури

— форма управлінської структу­ри, побудована тільки із взаємо-підлеглих елементів апарату управління, на засадах єдинона­чальності, коли ланки кожного низового рівня перебувають у відношенні безпосередньої ліній­ної підлеглості до керівника більш високого рівня і, як наслі­док, концентрація всього ком­плексу функцій управління та вироблення управлінських дій в одній ланці управління.

ЛІНІЙНІ ПОВНОВАЖЕННЯ

— повноваження, що передаються безпосередньо від начальника до підлеглого. Л.п. створюють струн­ку систему координації, коли всім відомі відповідальні особи, а також, у компетенції якого служ­бовця знаходиться вирішення того чи іншого питання.

ЛІНІЙНО — ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ ТИП ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ СТРУКТУРИ

— форма управлінської структури, яка є поєднанням лінійного та функціонального управління. Л.ф.т.о.с. забезпечує новий поділ праці, за якого на лінійні ланки управління покладається функція

прийняття рішень та розпорядниц-тва, а на функціональні — консуль­тування, інформування, плануван-необхідні для прийняття лінійним керівником управлін­ських рішень. Лінійному керівни­кові в опрацюванні конкретних питань і підготовці відповідних рішень, планів, програм допомагає спеціальний апарат (штаб), до якого входять функціональні підрозділи (служби, відділи, управ-ління), які відповідають за конкретну функцію управління. Л.ф.т.о.с. потребує створення спеціальних колегій, рад, де лінійні керівники разом із експертами та функціональними керівниками (фахівцями) погоджу­ють свої дії і рішення.

ЛІЦЕНЗУВАННЯ — адміні­стративний метод державного регу­лювання підприємництва, який є своєрідним дозволом держави в особі її органів на певні дії суб'єктів господарювання у різних сферах підприємницької діяльності. Л. полягає у видачі, переоформленні та анулюванні ліцензій на надання послуг та контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов.

ЛОГІЧНІ НАУКОВІ МЕТОДИ

— група підходів пізнання пред­мета державного управління, до якої належать такі наукові мето­ди: системний (див. Системний науковий підхід), функціональ­ний (див. Функціональний науко­вий підхід), структурного аналізу

(див. Метод структурного аналі­зу), структурно-функціональний (див. Структурно-функціональ­ний науковий метод), аналізу і синтезу (див. Метод аналізу і син­тезу), порівняльного аналізу (див. Метод порівняльного аналі­зу), ситуаційний (див. Ситуацій-

ний науковий підхід). До Л.н.м. також відносять інші теоретичні прийоми — індукція і дедукція, моделювання, експеримент, абстрагування, узагальнення й обмеження, сходження від абстрактного до конкретного та інші.

МАГІСТР ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ — освітньо-ква­ліфікаційний рівень фахівця зі спеціальності 8.150000 "Держав­не управління", який на основі кваліфікації спеціаліста здобув поглиблені спеціальні уміння та знання інноваційного характеру, має певний досвід їх застосуван­ня та продукування нових знань для вирішення проблемних про­фесійних завдань у галузі дер­жавного управління. М.д.у. — випускник вищого навчального закладу, повинен володіти знан­нями, уміннями та навичками, які б забезпечували виконання виробничих функцій управлін­ця: управлінської, організацій­ної (службової), аналітичної, прогностичної, контрольної, виховної, що, у свою чергу, від­повідають окремим видам типо­вих завдань діяльності (профе­сійним, соціально-виробничим, соціально-побутовим).

МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНА ФОРМА УПРАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ — вид дій, які не

спрямовані на досягнення юри­дичного результату, не створю­ють правового ефекту, мають допоміжний (технічний, госпо­дарський) характер і спрямовані на забезпечення функціонування органів виконавчої влади.

МАТРИЧНИЙ ТИП СТРУКТУРИ — сучасний ефек­тивний тип організаційної струк­тури управління, що створюєть­ся шляхом суміщення структур двох типів: лінійно-функціо­нальної та програмно-цільової. У структурі матричного типу вико­навець знаходиться в точці пере­тину міжфункціональних зв'яз­ків, які регулюються як керівни­ком програми, так і лінійними керівниками, тому підпорядко­ваний двом або більше керівни­кам. М.т.с. використовується в організаціях із складним харак­тером робіт.

МЕЖА АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОДИНИЦІ

— умовна замкнена лінія, що відокремлює територію однієї

адміністративно-територіальної одиниці від території інших (суміжних) адміністративно-тери­торіальних одиниць або збігається з лінією державного кордону.

МЕНЕДЖМЕНТ (англ. mana­gement — управління) — вид людської діяльності, сутністю якої є реалізація управлінських функцій (планування, організа­ція, координація, облік, кон­троль, мотивація), спрямованих на оптимальне використання ресурсів організації, з метою досягнення запланованих результатів, що забезпечують постійний розвиток організації.

МЕТОД АНАЛІЗУ І СИНТЕЗУ

— підхід дослідження державно­го управління, який через піз­нання елементів логічної струк­тури управлінської науки сприяє узагальненню основних понять, принципів, категорій науки; через розгляд адміністративної діяльності з різних позицій дає можливість побудувати об'ємну модель системи органів виконав­чої влади.

МЕТОД ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ — спосіб прак­тичної реалізації функцій дер­жавного управління шляхом організаційно-розпорядчого впливу суб'єкта управління на поведінку і суспільну діяльність керованого об'єкта з метою досяг-

нення поставлених управлін­ських цілей. М.д.у. систематизу­ються таким чином: а) за функ­ціональним змістом визначають­ся такі групи методів: адміні­стративні (організаційно-розпо­рядчі) (див. Адміністративні методи державного управління), економічні (див. Економічні методи державного управління), правові (див. Правові методи дер­жавного управління), соціально-психологічні (див. Соціально-психологічні методи управлін­ня); б) за спрямованістю впливу: орієнтовані на загальнодержав­ний рівень; різноманітні струк­тури (галузі, регіони, установи, організації тощо); окремих пра­цівників; в) за організаційними формами: тип впливу (акт, норма); спосіб здійснення впливу (одноособовий, колективний, колегіальний); часова характе­ристика впливу (разові та періо­дичні, тактичні та стратегічні, довготермінові та короткотермі­нові); особливості впливу (виправ­ляти результати або запобігати їм, активно втручатися чи вичі­кувати); г) за характером управ­лінського впливу: прямої (право­вого регулювання, публічного адміністрування); непрямої дії (демократизація, оптимізація управління, оподаткування); д) за механізмом впливу на люди­ну, її свідомість і поведінку: позитивні (стимулювання); нега­тивні (примус) (див. Примус).

МЕТОДИ ЕМПІРИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ — сукупність кон­кретних прийомів, за допомогою яких нагромаджується і система­тизується емпіричний матеріал і дані інших близьких до державно­го управління наук: а) аналіз нау­кових праць з проблематики дер­жавного управління вітчизняних і зарубіжних учених дає можливість розглянути соціальну природу та сутність державного управління і на цих засадах розвинути його тео­ретичні основи; б) аналіз докумен­тальної бази (законів, нормативно-правових актів, управлінських документів, статистичних даних) дає можливість визначити недолі­ки законодавчого та нормотворчого характеру, які негативно вплива­ють на ефективність державного управління, та визначити загальні підходи вдосконалення якості пра­вового забезпечення політико-управлінської діяльності; в) аналіз та узагальнення практичної діяль­ності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в контексті переходу до нової пара­дигми призначення публічної влади дає змогу встановити най­більш об'єктивні методологічні підходи щодо розмежування і зба­лансування функцій і повноважень органів цих систем з метою підви­щення їх ефективності.

МЕТОДИКА — інструктивний документ, який визначає мету і завдання, порядок виконання

роботи, використовувані методи та очікувані результати, оціню­вання роботи (напр., Методика визначення комплексної оцінки результатів соціально-економіч­ного розвитку регіонів, Методика проведення аналізу впливу регу­ляторного акта). М. також нази­вають методичні вказівки і реко­мендації.

МЕТОДИ ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ —

сукупність розумових і практич­них операцій, які використову­ються в процесі державного управ­ління для усвідомлення проблеми, постановки мети, збору необхідної інформації, розробки варіантів рішення, вибору оптимального рішення та організації його вико­нання. У найбільш загальному аспекті М.п.у.р. потрібно розрізня­ти за їх спроможністю охопити процес вироблення рішення в ціло­му. За цією ознакою виділяються дві групи М.п.у.р.: 1) загальні, які охоплюють усі етапи процесу прийняття рішення; 2) локальні, які застосовуються на одному чи декількох етапах. У свою чергу, їх можна поділити на два різновиди: формальні методи (формально-ма­тематичні) та неформальні (інтуї­тивно-логічні). До загальних фор­мальних методів можна віднести системний аналіз, який служить методологією вирішення великих проблем, а також лінійне програ­мування. Загальними неформаль-

ними методами є способи прийнят­тя рішень на основі управлінсько­го та життєвого досвіду, рефлексії, інтуїції, тобто традиційні методи вирішення управлінських зав­дань.

Групу локальних (формальних і неформальних) методів за етапами вироблення рішень можна класи­фікувати таким чином: з'ясування проблеми та постановка мети рішення; збір і обробка інформа­ції, необхідної для прийняття рішення; аналіз варіантів майбут­нього рішення, вибір і обґрунту­вання оптимального; санкціону­вання відібраного варіанта рішен­ня; організація виконання і кон­троль за процесом його виконання.

До формально-математичних методів вирішення та вибору опти­мального варіанту можна віднести всі методи економіко-математич-ного (тепер комп'ютерного) моде­лювання або дослідження опе­рацій.

Неформальними методами цієї групи для нескладних рішень будуть звичайні методи аналізу, порівняння, якісної оцінки аль­тернатив тощо, а для більш відпо­відальних — економічні експери­менти. За способом ухвалення управлінських рішень можна виді­лити два основні методи: індивіду­альний (див. Індивідуальний метод прийняття управлінських рішень) та груповий (колектив­ний) (див. Груповий метод прий­няття управлінських рішень).

МЕТОДИ СОЦІОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ — соціальні методи, що застосовуються при вирішенні проблем, пов'язаних із працівниками, їх роллю під час виникнення відхилень від запланованих цілей, у виборі напрямів дій і вмотивованості у виконанні функціональних обов'язків та поставлених зав­дань. Соціологічні дослідження проводяться шляхом збору і обробки інформації щодо: потреб та інтересів персоналу; характе­ру взаємовідносин між окремими службовцями та їх групами; типу організаційної культури, що склалася в колективі, й інших факторів функціонування та розвитку організації. Для цього застосовуються інтерв'ю й анкет­ні опитування, спостереження, вивчення документів та інших елементів групової поведінки.

МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ — засоби впливу на колективи й окремих праців­ників з метою здійснення коор­динації їх діяльності у процесі службової діяльності. М.у.п. поділяються на три групи: а) адміністративні, б) економічні, в) соціально-психологічні.

МЕТОД ІНДИВІДУАЛЬНО-ПРАВОВОГО ВПЛИВУ — спосіб застосування певних санкцій до працівників: позитивних (стиму­лювання) та негативних (при-

мус). Традиційне розуміння санкцій як заходів, що містять невигідні для порушника наслід­ки, розширене за рахунок додан­ня тих позитивних (стимулюю­чих) засобів, що застосовуються для добросовісних працівників. М.і.-п.в. забезпечується дисци­плінарним правом — сукупністю норм, що регламентують повно­важення керівників стимулюва­ти своїх підлеглих за успіхи чи карати їх за порушення службо­вих обов'язків. Дисциплінарне право як правовий інститут вирізняють такі характерні риси: а) внутрішня спрямова­ність (керівник виступає розпо­рядником прав щодо своїх підле­глих по службі); б) комплекс­ність (інститут об'єднує заохо­чення і покарання); в) інтегрова­ний міжгалузевий характер (норми, що регламентують, ска­жімо, заохочення, лежать на перетині різних галузей — цивільного, адміністративного, трудового права).