Єдиний веб-портал органів виконавчої влади

— центральна частина електронної інформаційної системи "Електрон­ний Уряд", яка призначена для інтеграції веб-сайтів, інших елек­тронних інформаційних систем

органів виконавчої влади та надан­ня послуг громадянам та юридич­ним особам через мережу Інтернет. Склад інформації, яка надається органами виконавчої влади на власних веб-сайтах, її структура та оформлення визначаються вимога-

ЗАВДАННЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ — категорія дер­жавного управління, детермінована об'єктивними потребами відповід­ної соціальної управлінської систе-

ми, в тому числі життєво важливи­ми потребами адекватного об'єкта управління, що реалізуються в управлінській діяльності у формі функцій державного управління.

ЗАГАЛЬНІ КРИТЕРІЇ ТА ПОКАЗНИКИ ЯКОСТІ РОБОТИ ДЕРЖАВНОГО СЛУЖБОВЦЯ —

показники щорічного оцінювання виконання державними службов­цями покладених на них обов'язків і завдань, що характерні для всіх держслужбовців, та пов'язуються з конкретною діяльністю й очікува­ними результатами. З.к.п.я.р.д.с. складаються з таких критеріїв: 1) виконання обов'язків і завдань (обсяг роботи, що виконується; якість роботи; планування роботи); 2) професійна компетентність (про­фесійні знання; професійні вміння і навички; уміння формулювати точку зору; готовність до дій, іні­ціатива; оперативність мислення; працездатність та витривалість; відповідальність; самостійність; здатність до лідерства; здатність до накопичення, поновлення і творчо­го застосування професійного дос­віду); 3) етика поведінки (етика поведінки, стиль спілкування; спів­робітництво; дисциплінованість). Для керівних працівників додатко­во встановлені такі критерії: здат­ність до переговорів; уміння орга­нізовувати роботу підлеглих; про­фесіоналізм у керівництві роботою підрозділу; контроль; оцінка та заохочення співробітників. Дані критерії та показники якості робо­ти держслужбовця оцінюються за рівнями якості виконання обов'яз­ків і завдань: низьким, задовіль­ним, добрим, високим (див. Оціню­вання показників діяльності).

ЗАГАЛЬНІ НАУКОВІ МЕТОДИ

— група підходів дослідження предмета державного управління, до якої належать такі методи: тра­диційний (див. Традиційний науко­вий підхід), інституційний (див. Інституційний науковий підхід), соціологічний (див. Соціологічний науковий підхід), комплексний (див. Комплексний науковий під­хід), історичний (див. Історичний науковий підхід), культурологіч­ний (див. Культурологічний науко­вий підхід), біхевіористський (див. Біхевіористський науковий підхід).

ЗАГАЛЬНІ ПІДЗАКОННІ НОРМАТВИНІ АКТИ — акти, які видаються вищим органом у систе­мі органів виконавчої влади (уря­дом), і дія яких поширюється на всі об'єкти державного управління у межах держави.

ЗАГАЛЬНІ ПРАВИЛА ПОВЕДІНКИ ДЕРЖАВНОГО СЛУЖБОВЦЯ — форма публічно­го проголошення стандартів пове­дінки та доброчесності державних службовців, яких може очікувати від чиновника громадянин, сус­пільство, держава. Даний доку­мент, затверджений наказом Головного управління державної служби України 23 жовтня 2001 p., встановлює 3.п.п.д.с. та наголо­шує на можливості застосування до них дисциплінарних стягнень, передбачених Правилами законів про працю, законами "Про дер-

жавну службу", "Про боротьбу з корупцією", у разі порушення цих Правил. З.п.п.д.с. спрямовані на підвищення авторитету державної служби та державних службовців, адміністративної культури дер­жавних службовців й вдоскона­лення управлінської діяльності, зміни в громадській думці нега­тивного іміджу державної служби.

ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ВИКОРИСТАННЯ МЕТОДІВ УПРАВЛІННЯ — принципи застосування методів державного управління для всього управлін­ського процесу. Виділяють такі З.п.в.м.у.: принцип поєднання методів різної змістовної природи (напр., економічних, соціально-психологічних, адміністративних тощо); принцип адекватності, тобто відповідності методу упра­влінським завданням; принцип своєчасності та оперативності; принцип ефективності у викори­станні методів (вимагає вирішення проблеми з мінімально можливи­ми організаційними ресурсами).

ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ — група принципів, що дозволяють уявити держслужбу як один з основних механізмів реалізації державної влади. З.п.д.с. визначаються Кон­ституцією України, Законом України "Про державну службу", Загальними правилами поведінки державного службовця, іншими

законодавчими та нормативними актами. З.п.д.с. реалізуються в процесі практичної професійної діяльності державних службовців. До З.п.д.с. належать такі: служін­ня українському народу та Укра­їнській державі; демократизм, гуманізм і соціальна справедли­вість; законність, що забезпечує пріоритет прав та свобод людини і громадянина; професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі; персо­нальна відповідальність за вико­нання посадових повноважень і дотримання службової дисциплі­ни; політична неупередженість; відкритість, гласність та контро-льованість.

ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ УПРАВЛІННЯ — універсальні закономірності, відносини і проце­си, які притаманні державному управлінню і забезпечують ста­більність системи виконавчої влади. Серед З.п.у. виділяють такі: законність (див. Законність), демократизм, публічність, єдино­начальність (див. Єдиноначаль­ність) і колегіальність (див. Коле­гіальність), централізація (див. Централізація) і децентралізація (див. Децентралізація), плано­вість, ефективність.

ЗАГАЛЬНІ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ — загаль­ні, типові функції, які характерні для всіх управлінських зв'язків,

покликані створити умови для ефективної діяльності органів дер­жавної влади, управлінського апа­рату. До З.ф.д.с. належать такі: встановлення професійно-кваліфі­каційних характеристик посад державних службовців; макси­мально об'єктивний і гласний добір та просування кадрів на осно­ві їх ділових та професійних яко­стей, заслуг і результатів роботи; статистичний облік кадрів дер­жавної служби; оцінка раціональ­ності та ефективності затрат на апарат; формування дійового кадрового резерву; відповідне матеріально-технічне та техноло­гічне забезпечення виконання дер­жавними службовцями їх функ­цій; організація професійного нав­чання персоналу державної служ­би; здійснення ефективного управ­ління державною службою; роз­робка форм публічної відповідаль­ності державного апарату.

ЗАГАЛЬНІ ФУНКЦІЇ УПРАВЛІННЯ — відносно відо­кремлені напрями управлінської діяльності, що виходять із загаль­них завдань державного управлін­ня і є типовими для всього управ­лінського процесу, та спрямовані на забезпечення ефективного функціонування апарату держав­ного управління. З.ф.у. характери­зуються тим, що здійснюються на всіх рівнях системи управління, розрізняються за обсягом і межами своєї реалізації відповідно до місця

в управлінській ієрархії. Ці функ­ції є об'єктивно невід'ємними скла­довими будь-якого управлінського процесу, без них останній є нездій­сненним, а їх зміст — детермінова­ний загальними закономірностями управління як соціально-політич­ного явища. До З.ф.у. належать: стратегічне планування (див. Стратегічне планування), прий­няття управлінських рішень (див. Прийняття управлінського рішен­ня), організаційна функція (див. Організаційна функція управлін­ня), мотивація (див. Мотивація), контрольна функція (див. Кон­троль у державному управлінні).

ЗАГАЛЬНООРГАНІЗАЦІЙНЕ РЕГЛАМЕНТУВАННЯ — адміні­стративний метод державного управління, який через закони, статути і положення загальноорга-нізаційного характеру встановлює організаційну структуру і порядок функціонування соціальної систе­ми в цілому. Наприклад, закон про державну службу, закон про кабі­нет міністрів, закон про місцеві державні адміністрації тощо. До З.р. можна віднести регламенти організації роботи органів виконав­чої влади (наприклад, Тимчасовий регламент засідань Кабінету Міні­стрів України та його Президії).

ЗАГАЛЬНОСИСТЕМНІ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ — функції, що відобра­жають роль державної служби у

суспільстві, спрямовані на реаліза­цію функцій і завдань держави, підтримки життєдіяльності сус­пільства. До З.ф.д.с. відносяться: забезпечення реалізації державної політики в управлінні суспільни­ми процесами; забезпечення опти­мальної діяльності органів дер­жавної влади відповідно до їх зав­дань, функцій, повноважень і ком­петенції на конституційних заса­дах; захист прав та свобод людини і громадянина, реалізація їхніх інтересів; надання державних послуг фізичним та юридичним особам на високому рівні; створен­ня умов для залучення на держав­ну службу найбільш професійних та відданих справі кадрів — фахів­ців нової генерації.

ЗАКОННІСТЬ — основополож­ний принцип державного управ­ління, що визначає рівень демо­кратичності суспільства. Він озна­чає, що всі органи виконавчої влади та їх посадові та службові особи повинні чітко дотримуватися норм права. Нормативно-правові акти, що приймаються суб'єктами державного управління, мають відповідати положенням Консти­туції та законам України. Грома­дяни повинні мати гарантоване право, згідно з яким ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом. Тобто, право має домінувати над владою, зокре­ма над діяльністю органів вико­навчої влади, унеможливлювати

свавілля з боку чиновників, ство­рювати умови для широкого гро­мадського контролю їхньої діяль­ності, у т. ч., здійснення адміні­стративними органами функцій державного управління.

ЗАКОНОДАВЧА ІНІЦІАТИВА

(франц. initiative — ініціатива, почин, від лат. initium — початок) — офіційне внесення законопро­екту до законодавчого органу від­повідно до встановленої процеду­ри. З.і. є початковою стадією зако­нодавчого процесу, тобто встано­вленого, як правило, конституці­єю порядку прийняття закону. Зміст цієї стадії прямо пов'язаний з обов'язковістю відповідного пар­ламенту розглянути даний зако­нопроект на своєму засіданні. Право внесення законопроекту називається правом З.і. Суб'єкта­ми права З.і. можуть бути: окремі депутати; групи депутатів; постій­ні парламентські комітети (комі­сії); парламентські фракції; пала­та парламенту; уряд; глава держа­ви; представницькі органи суб'єк­тів федерації, автономних утво­рень, місцевого самоврядування; вищі суди; громадсько-політичні організації; групи (певне число) виборців тощо. Залежно від суб'єкта розрізняють парламент­ську, урядову, народну і спеціаль­ну З.і. Коло суб'єктів права З.і. залежить від форми державного правління, прийнятої в тій чи іншій державі. У країнах з парла-

ментськими формами правління суб'єктами права З.і. є, як прави­ло, тільки окремі депутати й уряд. У країнах зі змішаною формою державного правління це право належить також і президенту. У президентських республіках

суб'єктами права З.і. визнані тіль­ки окремі парламентарії.

Майже в усіх країнах право З.і. практично зосереджене в руках уряду та його голови, а парламент працює відповідно до законодав­чої програми уряду. Урядові зако­нопроекти можуть бути внесені безпосередньо прем'єр-міністром чи окремими міністрами-депута­тами або через депутатів — пред­ставників парламентської більшо­сті, на яку спирається уряд. З.і. зобов'язує парламент розглянути внесений законопроект на своєму засіданні, але не зобов'язує його прийняти.

Конституція України передба­чає серед суб'єктів З.і. Президен­та, народних депутатів і Кабінет Міністрів (ст. 93). Крім того, пра­вом З.і. наділений Національний банк України. Уряд України є головним розробником законопро­ектів в силу того, що саме він має найбільші можливості для розроб­лення високоякісних законопро­ектів і для їх проведення у Верхов­ній Раді України. У країнах з пар­ламентською формою правління уряди вносять на розгляд парла­менту від 95 до 100 відсотків усіх законопроектів.

ЗАКОНОПРОЕКТИА ДІЯЛЬНІСТЬ — законопроекти! роботи органів виконавчої влади, метою яких є розроблення проек­тів законів. Згідно з Указом Прези­дента "Про поліпшення законо-проектної діяльності" від 29.11.2003 р. функції головного розробника проектів законів Укра­їни, що вносяться Президентом України та Кабінетом Міністрів України на розгляд Верховної Ради України, покладено на Міні­стерство юстиції України. Органі­заційне та інше забезпечення діяльності робочих груп, які утво­рюються цим міністерством, і до складу яких включаються також представники інших зацікавлених державних органів, установ та організацій, учені, фахівці, надан­ня їм інформації про міжнародний досвід правового розв'язання акту­альних проблем розвитку суспіль­ства і держави здійснює Центр правової реформи і законопроект-них робіт при Міністерстві юстиції України.

ЗАКРИТА СИСТЕМА ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ — систе­ма, що характеризується обмеже­ним доступом до державної служ­би та низькою мобільністю служ­бовців у межах міжвідомчих пере­міщень. Урядова служба у З.с.д.с. сприймається як "вибрана еліта". Вищий корпус є замкненою гру­пою, своєрідною "сімейною органі­зацією", члени якої, як правило, є

випускниками тих самих пре­стижних навчальних закладів. Конкуренція кандидатів на держ-службу підтримується шляхом суворих вступних іспитів чи висо­ких оцінок загальноосвітнього тесту до відповідних навчальних закладів, визначених існуючою у певній країні системою. Прикла­дом З.с.д.с. є Франція та Японія.

ЗАОХОЧЕННЯ — важливий засіб впливу на державних служ­бовців і зміцнення службової дис­ципліни, що реалізується у формі заходів матеріального та мораль­ного стимулювання, які застосову­ються до державних службовців за сумлінне ставлення до своїх служ­бових обов'язків. Виділяють такі види 3.: а) заходи морального 3. (оголошення подяки, нагороджен­ня грамотою, почесною грамотою); б) заходи матеріального 3. (нагоро­дження цінним подарунком, імен­ним подарунком, грошовою вина­городою); в) дострокове присвоєн­ня чергового рангу (звання, клас­ного чину, кваліфікаційного класу, дипломатичного рангу); г) зняття раніше накладеного дисци­плінарного стягнення; ґ) нагоро­дження відомчими відзнаками, державними нагородами, при­своєння почесних звань.

ЗАЯВА — як правило, письмове звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріпле­них Конституцією та чинним зако-

нодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чин­ного законодавства чи недоліки у діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлен­ня думки щодо поліпшення їх діяльності.

ЗБЕРЕЖЕННЯ ДОКУМЕНТІВ

— частина організації роботи з документами, сукупність засобів обліку та систематизації докумен­тів з метою їх пошуку і використан­ня у поточній діяльності установи.

ЗБІРНИК — нормативний акт, що встановлює відповідні норми (час на роботи та послуги), і вида­ється з метою нормативно-мето­дичного забезпечення діяльності суб'єктів управління, надавачів послуг населенню (напр., Збірник норм часу на роботи та послуги, що виконуються бюро технічної інвентаризації України).

ЗВЕРНЕННЯ ГРОМАДЯН —

будь-які викладені в письмовій (надіслані поштою або передані громадянином до відповідного органу особисто чи через уповнова­жену ним особу) або усній (викла­дені громадянином і записані поса­довою особою на особистому при­йомі) формі пропозиції (зауважен­ня), заяви (клопотання) і скарги громадян до органів влади та їх посадових осіб. Звернення може

бути подано як окремою особою (індивідуальне), так і групою осіб (колективне). З метою законодав­чого врегулювання цієї конститу­ційної норми 2 жовтня 1996 р. був прийнятий Закон України "Про звернення громадян". Він регулює питання практичної реалізації конституційного права: вносити в органи державної влади, об'єднан­ня громадян (відповідно до їх ста­туту) пропозиції щодо поліпшення їхньої діяльності; викривати недо­ліки в роботі; оскаржувати дії посадових осіб, державних і гро­мадських органів.

ЗВОРОТНИЙ УПРАВЛІНСЬКИЙ ЗВ'ЯЗОК —

зв'язок від об'єкта до суб'єкта управління, який надає інформа­цію про стан об'єкта, його діяль­ність щодо виконання рішень і є базою формування відповідних впливів на об'єкт управління. З.у.з. дає можливість знаходити найбільш оптимальні шляхи і засоби організації процесу регулю­вання діяльності об'єкта управлін­ня. Він синтезує дії внутрішнього та зовнішнього середовищ (стосов­но певного об'єкта управління), що відображають численні причинно-наслідкові зв'язки.

ЗВ'ЯЗКИ З ГРОМАДСЬКІСТЮ

(від англ. public relations — відно­сини з публікою, зв'язок з гро­мадськістю) — функція управлін­ня, яка сприяє встановленню та

підтриманню спілкування, вза­єморозуміння та співробітництва між організацією та громадські­стю. Вона включає в себе вирішен­ня різних проблем: забезпечення керівництва інформацією про гро­мадську думку та надання допомо­ги у розробці відповідних заходів; забезпечення їх діяльності в інте­ресах громадськості; підтримання управлінців у стані готовності до різних змін шляхом своєчасного передбачення тенденцій; викори­стання досліджень та відкритого спілкування як основних засобів діяльності.

ЗЛОВЖИВАННЯ ВЛАДОЮ

(службовим становищем) — умис­не, з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або в інтересах третіх осіб використання службовою особою влади чи служ­бового становища всупереч інтере­сам служби, якщо воно заподіяло істотну шкоду державним чи гро­мадським інтересам або правам, що охороняються законом, та інте­ресам окремих фізичних чи юри­дичних осіб. За вчинення цього діяння передбачена кримінальна відповідальність (ст. 364 Кримі­нального кодексу України) (див. Кримінальна відповідальність).

ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ СЛУЖБОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ —

суспільно небезпечні протиправні діяння, що посягають на авторитет і правомірну діяльність органів

державної влади та органів місце­вого самоврядування, підпри­ємств, установ чи організацій незалежно від форми власності.

ЗМІНА АКТІВ — внесення до управлінських актів певних нових доповнень, поправок змісту, виключення та включення статей, пунктів, абзаців та інших змін, які здійснюються в міру необхідності. Зміни та доповнення до акта вно­сить орган, який видав цей акт.

ЗМІСТОВНІ ТЕОРІЇ МОТИВАЦІЇ — мотивації, що ґрунтуються на внутрішніх спону­каннях (потребах), які змушують людину діяти саме так, а не інакше, визначають структуру потреб людини і виявляють серед них такі, що мають пріоритетне значення. Цей вид методів пропонує способи аналізу індивідуальних потреб і їхнього задоволення. Класичними З.т.м. вважаються такі: теорія потреб Маслоу; теорія ЖВЗ Алдер-фера; теорія двох факторів Герцбер-га; теорія потреб МакКлеланда.