Державно-управлінські відносини

— особливий вид суспільних від­носин, які виникають у процесі державного управління, діяльно­сті свідомо-вольового та організа­ційного характеру, що встанов­люються у ході взаємної діяльно­сті, в яких їхні учасники відчува­ють на собі державно-управлінсь­ку дію, що відповідає меті держа­ви, визначається економічними та політичними основами сус­пільного устрою.

ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ (від лат. de — заперечення, centrum — основний центр) — 1) процес передачі частини функцій та пов­новажень вищими рівнями управ­ління нижчим (від центральних органів виконавчої влади до міс­цевих органів виконавчої влади та органів місцевого самовряду­вання); 2) у широкому розумінні

— ослаблення або скасування централізації.

ДИВІЗІОНАЛЬНА СТРУКТУРА (від лат. divisio — відділення) — ієрархічний тип організаційної структури, що характеризується поєнанням цен­тралізованої координації з децен­тралізованим управлінням. Клю­човими фігурами в управлінні організаціями з Д.с. стають не керівники функціональних підроз­ділів, а управлінці, що очолюють виробничі відділи. Тому одним з

основних завдань керівництва такою організацією є гармонізація інтересів усієї організації з інтере­сами окремих її дільниць.

ДИПЛОМАТИЧНА СЛУЖБА

— професійна діяльність, спря­мована на практичну реалізацію зовнішньої політики держави, захист національних інтересів у сфері міжнародних відносин, а також прав та інтересів громадян і юридичних осіб за кордоном.

ДИРЕКТИВА (франц. directi­ve — розпорядження) — розпоря­дження, керівна вказівка, наста­нова, що її дають вищі органи нижчим, керівник — підлеглим. У США Д. називають акти, які видає президент.

ДИСКРЕЦІЙНІ ПОВНОВАЖЕННЯ (фр. discretionnaire — залежний від власного розсуду, довільний) — право глави держави, голови уряду, інших посадових осіб органів державної влади діяти за певних умов на власний розсуд у межах закону. Такими умовами можуть бути надзвичайні обста­вини, парламентська чи урядова криза. Особливо часто Д.п. здій­снюються працівниками правоо­хоронних органів.

ДИСЦИПЛІНАРНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ — вид

юридичної відповідальності у

державному управлінні, яка настає при порушенні держав­ним службовцем обов'язків додержання дисципліни праці, правил внутрішнього розпоряд­ку органу державної влади, за невиконання або недостатнє виконання службових обов'яз­ків. Д.в. пов'язана з наявністю трудових відносин, розрахована на осіб, які перебувають на дер­жавній службі, і є найбільш важливою з практичної та юри­дичної точок зору.

ДІЛОВОДСТВО — сукупність процесів, що забезпечують доку­ментування управлінської інформації та організацію робо­ти зі службовими документами в процесі реалізації управлін­ських функцій. У процесі Д. беруть участь усі працівники апарату управління: одні готу­ють документи, другі доводять їх до безпосередніх виконавців, треті організовують їх реаліза­цію, четверті здійснюють кон­троль за виконанням даних документів, інші керуються ними у своїй практичній роботі. Основні правила роботи з доку­ментами в органах виконавчої влади України регулюються Примірною інструкцією з діло­водства в міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автоном­ної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади,

затвердженою постановою Кабі­нету Міністрів України від 17 жовтня 1997 р.

ДОБІР ПЕРСОНАЛУ — 1) про­цес оцінки професійних якостей кола претендентів, визначення придатності кожного з них для виконання посадових обов'язків; 2) комплекс заходів, виконання яких повинно забезпечити відпо­відність індивідуально-психоло­гічних особливостей кандидата на державну службу вимогам профе­сійно-посадової діяльності в орга­нах державної влади. Д.п. склада­ється із двох етапів — набору і від­бору персоналу. Д.п. проводиться з внутрішніх і зовнішніх джерел. У світовій практиці існує декіль­ка способів добору претендентів на державну службу: на конкурс­ній основі та за допомогою профе­сійних екзаменів (тестів або іспи­тів). Найбільш поширеними мето­дами відбору конкретного канди­дата на вакантну посаду є випро­бування, тестування, співбесіда, інтерв'ю. В Україні розроблено рекомендації щодо прийняття на державну службу на конкурсній основі, поза конкурсом, шляхом стажування. Прийняття на дер­жавну службу згідно зі ст. 15 Закону України "Про державну службу", в основному, здійсню­ється на конкурсній основі (див. Конкурс). Цей принципово новий для нашої країни спосіб прийнят­тя на державну службу є най

більш поширеним, оскільки пито­ма вага державних службовців, посади яких заміщуються на таких засадах, становить понад 95 відсотків. Крім конкурсного порядку прийняття на посади третьої-сьомої категорій держав­них службовців існують посади, зарахування на які може здійсню­ватися без проведення конкурсу (див. Позаконкурсний прийом на державну службу).

ДОВІРА ПАРЛАМЕНТУ —

підтримка уряду парламентом (нижньою палатою). Конститу­ційно-правовий інститут Д.п. діє у країнах з парламентськими і деякими змішаними формами державного правління. Д.п. передбачає формування уряду на основі партії чи коаліції партій парламентської більшості та отримання ним вотуму довіри у парламенті (див. Інвеститура уряду). Уряд несе політичну від­повідальність за свою діяльність перед законодавчим органом, який може висловити йому вотум недовіри і відправити у відставку (див. Вотум недовіри).

ДОЗВІЛЬНІ ОРГАНИ — орга­ни виконавчої влади, органи міс­цевого самоврядування, їх поса­дові особи, а також підприєм­ства, установи, організації, упов­новажені відповідно до закону видавати документи дозвільного характеру.

ДОКУМЕНТ (від лат. documen-tum — повчальний приклад, взі­рець, доказ) — матеріальний носій інформації про факти, події, явища об'єктивної дійсності і розумової діяльності людини, призначений для її обробки і пере­дачі в часі та просторі. У найпоши­ренішому розумінні Д. вважаєть­ся будь-який діловий текст, що містить інформацію у зафіксова­ному вигляді. Д. можуть бути зафіксовані на папері, диску, фотоплівці, дискеті тощо. Відомо­сті, що містяться в Д., повинні бути прийнятними для обробки людиною або машиною і мати, згі­дно з чинним законодавством, правове значення. В управлінсь­кій практиці використовуються переважно текстові Д., зафіксова­ні письмово. Ці Д. називаються управлінськими. Основними і обов'язковими вимогами для всіх Д. є положення про те, що Д.: а) повинен видаватися, прийматися повноважним органом або особою відповідно до їх функцій, компе­тентності; б) не повинен суперечи­ти законодавчо-нормативним актам; в) має бути достовірним, базуватися на аналізі, фактах і містити конкретні висновки, реальні пропозиції і вказівки. Д. складається за встановленою фор­мою, відповідно редагується і оформлюється.

ДОКУМЕНТООБІГ

ОРГАНІЗАЦІЇ — специфічна

технологія діловодного процесу, який є сукупністю взаємопов'я­заних процедур, що забезпечу­ють рух документів в установі з моменту їх створення чи надходження і до завершення виконання чи відправки. Д.о. складається з роботи із вхідною, внутрішньою та вихідною доку­ментацією. Зокрема, його скла­довими є: попередній розгляд документів; реєстрація докумен­тів; резолюція посадової особи; оформлення документів; дату­вання документів; індексація документів; узгодження доку­ментів; засвідчення документів; затвердження документів.

ДОКУМЕНТУВАННЯ —

регламентований процес запису інформації на різноманітних носіях за встановленими прави­лами, що забезпечує її юридичну силу, та спрямований на збере­ження всієї документації, що стосується основних напрямів і процедур роботи органу держав­ної влади та прийнятих рішень, протягом такого часу, поки ця документація становить цінність.

ДОПОМІЖНІ ФУНКЦІЇ УПРАВЛІННЯ — функції, що виходять із допоміжних завдань управління, безпосередньо не впливають на діяльність об'єкта управління, однак, покликані забезпечувати реалізацію основ­них і загальних функцій держав-

ного управління, а також жит­тєздатність самого органу вико­навчої влади та його структурних підрозділів. Саме в цьому й поля­гає їх забезпечувальний та допо­міжний характер. Прикметною рисою Д.ф.у. є спільність для всіх управлінських структур, без них діяльність останніх і неможлива. Серед Д.ф.у. виділяють такі: управління людськими ресурса­ми (див. Управління персона­лом); бюджетна функція (див. Бюджетна функція), юридично-судова функція (див. Юридична функція управління); діловодство (див. Діловодство) і документу­вання (див. Документування); зв'язки з громадськістю (див. Зв'язки з громадськістю).

ДОРУЧЕННЯ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ — нормативний акт, що видається Президентом Украї­ни за результатами його робочих зустрічей, поїздок у регіони Укра­їни або з нагальних питань, що потребують оперативного вирі­шення і не передбачені актами глави держави. Після підписання доручення Президентом України, Глава Адміністрації Президента України затверджує план контро­лю за його виконанням.

ДОТАЦІЯ (лат. dotatio — дар, пожертвування, від лат. doto — наділяю) — кошти, що переда­ються з державного бюджету міс­цевим бюджетам, або з місцевих

бюджетів вищого рівня місцевим бюджетам нижчого рівня безпо­воротно для збалансування їх доходів і видатків. Розрізняють бюджетні Д. та Д. окремим орга­нізаціям.

ДУАЛІЗМ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ (лат. dualis — двоїстий) — форма здійснення виконавчої влади, коли повноваження, при­таманні голові виконавчої влади, розподілені між двома суб'єкта­ми — главою держави і прем'єр-міністром. Дуалізм керівного центру урядової організації (дво­їстий центр) характеризується так званою біцефальністю (двого-лів'ям) — тобто певною подвій­ною підпорядкованістю виконав­чої влади. Зміст такого розподілу визначається конституційними нормами і державно-політичною практикою країни. Д.в.в. має місце у країнах зі змішаними (президентсько-парламентськи­ми) формами державного прав­ління, де всенародно обраний президент наділений широкими повноваженнями, перед яким уряд несе політичну відповідаль­ність. Здійснення урядом повно­важень виконавчої влади, як правило, відбувається під безпо­середнім керівництвом і контро­лем глави держави.

Саме така модель функціонує сьогодні в Україні, де повнова­ження у сфері виконавчої влади розподілені між Президентом

України та Прем'єр-міністром України, що на практиці призво­дить до дублювання функцій, конкуренції, певних розходжень між Кабінетом Міністрів і главою держави, Адміністрацією Прези­дента, обласними державними адміністраціями. Модель, що сьогодні склалася в нашій держа­ві, призвела до фактичного функ­ціонування у сфері виконавчої влади двох паралельних владних структур — президентської та урядової. її специфічність харак­теризується різним відношенням цих суб'єктів до виконавчої влади. Якщо уряд є окремою структурною ланкою системи органів виконавчої влади, то голова держави належить до неї лише функціонально. Згідно з моделлю двоїстого центру та від­повідно до Конституції України, уряд не повинен відігравати дру­горядну роль у сфері виконавчої влади, навпаки, саме цей орган повинен бути вищим у структурі цієї гілки влади, покликаний реалізовувати всі основні функ­ції виконавчої влади.

На жаль, сьогодні в Україні склалася система, що не відпові­дає зазначеним принципам функціонування виконавчої влади. Найбільш негативним фактором є те, що за президент­ською структурою закріплюєть­ся постійно зростаюча реальна влада, тоді як урядовій відво­диться роль виконавця політики,

що формується першою структу- ним президентом, метою якого є

рою. Такий стан є результатом уникнення прямої конфронтації

політичного компромісу між та бажання максимального під-

парламентом та всенародно обра- порядкування один одному.

Е

ЕКОНОМІЧНА РАЦІОНАЛЬНІСТЬ — концеп­ція теорії мотивації, основною ідеєю якої є вплив економічних стимулів на вмотивованість пра­цівників без урахування соціаль­них аспектів людської поведінки.

ЕКОНОМІЧНЕ СТИМУЛЮВАННЯ — метод дер­жавного управління, який поля­гає у сприянні розвитку науково-технічного прогресу, планово-ін­дикативного регулювання темпів і пропорцій розвитку економіки в цілому та її складових сфер і галузей. Е.с. реалізується шля­хом запровадження: державних дотацій та субсидій, бюджетних позик, пільг в оподаткуванні, встановлення квот на виробниц­тво певних видів продукції, регу­лювання нижніх для товарови­робників і верхніх для спожива­чів рівнів цін, стимулювання цінами і матеріально-технічними ресурсами.

ЕКОНОМІЧНІ МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ — система при­йомів і засобів прямої дії на суб'єкти підприємницької діяль­ності шляхом запровадження

фінансово-економічних законів і грошово-кредитних відносин з метою створення оптимальних умов, які забезпечують досягнен­ня високих економічних резуль­татів. До Е.м.у. належать такі: 1) індикативне планування (див. Індикативне планування); 2) державне регулювання (див. Дер­жавне регулювання); 3) грошово-кредитна та фінансова політика (див. Грошово-кредитна та фінансова політика); 4) конку­рентна політика (див. Конку­рентна політика); 5) вплив на ринкове ціноутворення; 6) подат­кова політика (див. Податкова політика); 7) економічне стиму­лювання (див. Економічне сти­мулювання).

ЕКОНОМІЧНІ ФУНКЦІЇ УПРАВЛІННЯ — уособлення господарсько-організаційних завдань держави, що виходять від керованого об'єкта — націо­нального господарства країни, спрямованих на гармонійне поєд­нання приватних і суспільних інтересів окремих індивідів, гос­подарств, соціальних груп, з метою забезпечення ефективно­сті функціонування ринкової

економіки, справедливого розпо­ділу доходів та сприяння мак-роекономічному зростанню і ста­більності економіки. До Е.ф.у. належать такі: 1) забезпечення правової бази і суспільної атмо­сфери, що сприяє ефективному функціонуванню ринкової еконо­міки; 2) загальна координація економічної політики; 3) захист та заохочення конкуренції; 4) регулювання грошового обігу та діяльності комерційних банків; 5) контроль за оплатою праці; 6) контроль за рівнем інфляції та зайнятості.

ЕКСПЕРТИЗА ЦІННОСТІ ДОКУМЕНТІВ — всебічне вив­чення документів з метою їх вне­сення до Національного архівно­го фонду або вилучення з нього та встановлення термінів зберіган­ня. Е.ц.д. проводиться експерт­ними та експертно-перевірними комісіями за участю власника документів або його законних представників. Експертні комісії утворюються в архівних відділах районних державних адміністра­цій, архівних відділах міських рад, на підприємствах, в устано­вах та організаціях за рішенням їх керівників.

ЕЛЕКТРОННИЙ ДОКУМЕНТ

— документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електрон­них даних, включаючи обов'яз­кові реквізити документа.

ЕЛЕКТРОННИЙ ДОКУМЕНТООБІГ — сукупність процесів створення, оброблення, відправлення, передавання,

одержання, зберігання, викори­стання та знищення електронних документів, які використовують­ся із застосуванням перевірки цілісності та у разі необхідності з підтвердженням факту одержан­ня таких документів.

"ЕЛЕКТРОННИЙ УРЯД" —

електронна інформаційна система, віртуальний інформаційний про­стір взаємодії уряду та громадян, що ґрунтується на синтезі інфор­маційно-комунікативних техноло­гій, нормативно-правовій та інфор­маційно-ресурсній базах, створе­ний з метою інформаційного забез­печення органів виконавчої влади, інформування громадськості про свою діяльність та досягнення про­зорості в роботі. "Е.у." — це адап­тація державного управління до нових вимог суспільного розвитку за допомогою новітніх інформацій­них і комунікаційних технологій. Досвід інших країн свідчить, що комп'ютерні технології "Е.у." значно поліпшують взаємодію органів виконавчої влади та їх структурних підрозділів, зменшу­ють непродуктивну їх роботу. Підвищується ефективність дер­жавно-управлінських рішень, оскільки проекти їх попередньо виставляються на веб-сторінки "Е.у." для громадського обгово-

рення. Підприємці, промисловці, вчені, інші громадяни подають при цьому цінні пропозиції та ори­гінальні ідеї, що дають значний економічний і соціальний ефект.

В Україні надання інформацій­них та інших послуг з викори­станням електронної інформацій­ної системи "Е.у." здійснюється відповідно до Переліку і Порядку, затвердженого Наказом Держав­ного комітету зв'язку та інформа­тизації України від 15.08.2003 р. (див. Інформаційні послуги).

ЕЛЕКТРОННИЙ ЦИФРОВИЙ ПІДПИС — підпис посадової особи в електронній формі, який додається до інших електронних даних або логічно з ними пов'яза­ний, призначений для ідентифі­кації підписувача цих даних шляхом його накладення на електронний документ.

ЕТАТИЗМ (франц. etatisme, від etat — держава) — 1) доктри­на, яка обґрунтовує необхідність активного втручання держави та її органів в соціально-економічне та політичне життя суспільства. Е. призводить до надмірної цен­тралізації, регламентації та бюрократизації суспільних про­цесів; 2) тип політичної свідомо­сті, згідно з яким держава роз­глядається як важливий інте­груючий фактор; 3) напрям полі­тичної думки, що розглядав дер­жаву як "благо". Яскравими його

представниками є Платон, Арі-стотель, Макіавеллі, Гегель. Уперше термін "етатизм" виник у Франції у 80-х роках XIX ст. і означав політичну доктрину, яка вимагала поширення повнова­жень держави на всі сфери життя.

ЕТИКА ДЕРЖАВНОГО СЛУЖБОВЦЯ (лат. ethica, від грец. ethos — вдача, звичка) — система норм поведінки, сукуп­ність моральних вимог і правил, які регулюють діяльність дер­жавних службовців, визначаючи, що є припустимим, заохочується, а що вважається недозволенним для держслужбовця у різних ситуаціях. У нормах Е.д.с. втіле­ні загальнолюдські моральні вимоги і заборони, конкретизова­ні відносно особливостей держав­ної служби (професійна етика) (див. Професійна етика).

Основні вимоги до етики пра­цівників органів державної влади України визначені у Загальних правилах поведінки державного службовця, які є уза­гальненням стандартів поведін­ки та доброчесності держслуж-бовців (див. Загальні правила поведінки державного службов­ця). Вони ґрунтуються на Кон­ституції України та визначених законами України принципах державної служби, спрямовані на створення умов для підвищен­ня авторитету держслужби та

зміцнення репутації чиновників, а також інформування громадян про поведінку, яку вони мають очікувати від державних служ­бовців, їх поведінка, по-перше, повинна відповідати очікуван­ням громадськості й забезпечува­ти довіру суспільства та грома­дян до державної служби, сприя­ти реалізації прав і свобод люди­ни і громадянина, визначених Конституцією і законами Украї­ни; по-друге, сприяти формуван­ню позитивного іміджу та авто­ритету органів державної влади і державної служби в цілому.

ЕТИКА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ — нормативна основа діяльності органів вико­навчої влади, що охоплює такі основні аспекти управління: фундаментальні права і свободи людини і громадянина; взаємні права й обов'язки державних службовців і громадян; раціо­нальне співвідношення справед­ливості й ефективності, свободи та рівності.