Відповідальність у державному управлінні

— 1) зобов'язання органів і службовців виконувати постав­лені завдання і функції та нести відповідальність за результати їх виконання; 2) відносини, що забезпечують інтереси і свободу взаємопов'язаних сторін, що гарантовані суспільством і дер­жавою. Зміст В.д.у. розкри­вається у діях, спрямованих на забезпечення найбільш доціль­них соціальних зв'язків. В.д.у. буває кількох видів: політична (див. Політична відповідаль­ність), моральна (див. Мораль­на відповідальність), юридична (див. Юридична відповідаль­ність)

ВІДСТАВКА ДЕРЖАВНОГО СЛУЖБОВЦЯ — припинення державної служби службовцем, який займає посаду першої або другої категорії, за його письмо­вою заявою. Підставами для В.д.с. є: а) принципова незгода з рішенням державного органу чи посадової особи, а також етичні перешкоди для перебування на державній службі; б) примушу­вання державного службовця до виконання рішення державного органу чи посадової особи, яке суперечить чинному законодав­ству, що може заподіяти значної матеріальної або моральної шкоди державі, підприємствам, установам, організаціям або об'єднанням громадян, громадя­нину; в) стан здоров'я, що переш­коджає виконанню службових повноважень (за наявності медичного висновку).

ВІДСТОРОНЕННЯ ВІД ВИКОНАННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ ЗА ПОСАДОЮ — процедура про­ходження державної служби, що запроваджується стосовно дер­жавних службовців у разі неви­конання або неналежного вико­нання ними службових обов'яз­ків, перевищення своїх повнова­жень, що призвело до людських жертв або заподіяло значну мате­ріальну чи моральну шкоду гро­мадянинові, державі, підприєм­ству, установі, організації чи об'єднанню громадян. Рішення

про В.в.п.п. приймається керів­ником державного органу (поса­довою особою), в якому працює цей службовець. Тривалість В.в.п.п. не перевищує часу служ­бового розслідування, яке не може бути більше двох місяців. За матеріалами службового роз­слідування державний службо­вець може бути притягнений до відповідальності згідно із законо­давством. Якщо правомірність рішення про В.в.п.п. не підтвер­джується висновками службово­го розслідування, рішення скасо­вується (див. Службове розслі­дування).

ВЩЕ-ПРЕМ'ЄР-МІНІСТРИ УКРАЇНИ — заступники голови Уряду України, які відповідно до Конституції забезпечують вико­нання Основного Закону та зако­нів України, актів глави держави і Кабінету Міністрів України, реа­лізацію повноважень Уряду у від­повідних напрямах діяльності. До складу Кабінету Міністрів Украї­ни входять чотири В.-п.-м.У.: Перший віце-прем'єр-міністр та три віце-прем'єр-міністри (питан­ня європейської інтеграції; питан­ня адміністративної та адміні­стративно-територіальної рефор­ми; гуманітарні та соціальні питання).

В.-п.-м.У. згідно з розподілом повноважень: 1) забезпечують виконання Конституції та законів України, актів Президента і Кабі-

нету Міністрів, проведення внут­рішньої та зовнішньої політики у відповідних сферах діяльності шляхом визначення її пріорите­тів, установлення контролю за реалізацією політики, здійснення інших повноважень Уряду; 2) забезпечують розроблення проек­тів урядових рішень відповідно до стратегії державної політики, розгляд та узгодження проектів нормативно-правових актів у від­повідних сферах діяльності; 3) відповідають за підготовку питань для розгляду на засідан­нях Кабінету Міністрів, вносять пропозиції щодо порядку денного цих засідань; 4) забезпечують взаємодію Уряду з Президентом та Верховною Радою в процесі під­готовки, прийняття і виконання законодавчих та інших норматив­но-правових актів, а також поточ­ну діяльність Кабінету Міністрів, інших органів виконавчої влади; 5) беруть участь у розгляді питань на засіданнях Кабінету Міністрів, Ради міністрів АРК, у роботі від­повідних колегіальних органів, що утворюються Президентом і Урядом, у засіданнях колегій міністерств та інших централь­них органів виконавчої влади, обласних, Київської та Севасто­польської міських держадміні­страцій; 6) за дорученянм Прем'єр-міністра представляють Кабінет Міністрів у відносинах із Верховною Радою, іншими орга­нами й організаціями в Україні та

за її межами; 7) ведуть переговори і підписують в установленому порядку міжнародні договори згі­дно з наданими повноваженнями; 8) представляють у Кабінеті Міні­стрів питання окремих централь­них органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Урядом; 9) забез­печують організацію співробіт­ництва з органами місцевого само­врядування, їх добровільними об'єднаннями, а також установ­лення контролю за роботою місце­вих органів виконавчої влади; 10) здійснюють керівництво відповід­ними консультативними і дорад­чими органами (комісіями, рада­ми тощо). У разі відсутності Прем'єр-міністра його обов'язки виконує Перший віце-прем'єр-мі­ністр, у разі відсутності останньо­го чи одного з віце-прем 'єр-міні-стрів здійснення їх повноважень забезпечується у порядку, встано­вленому Кабінетом Міністрів України.

ВЛАДА — реальна здатність і можливість для окремих людей, груп, верств, класів здійснювати визначальний вплив на діяль­ність інших людей, людських спільнот за допомогою політич­них, економічних та моральних засобів (див. Влада державна).

ВЛАДА ДЕРЖАВНА — полі-тико-правовий інструмент забез­печення існування держави та

досягнення її цілей через систему повноважень і засобів, що засто­совуються від імені суспільства для захисту і реалізації спільного інтересу, забезпечення загаль­них і часткових потреб, реаліза­ції функцій регулювання та вирі­шення конфліктів у суспільстві. В.д. за обсягом і засобами впливу перевищує всі інші різновиди влади, поширюючись на всі сфери життєдіяльності суспіль­ства. Вона здійснюється держа­вою за допомогою спеціального апарату примусу або переконан­ня, володіє монопольним правом видавати нормативно-правові акти, обов'язкові для всіх грома­дян даної держави. В.д. склада­ється із трьох гілок: законодав­чої, виконавчої, судової (див. Поділ державної влади).

ВЛАДА ПОЛІТИЧНА — один із найважливіших виявів влади, реальна здатність певної соціаль­ної групи (нації, класу, організа­ції, іншої спільноти) чи особисто­сті втілювати свою волю за допо­могою політики та правових норм, здійснювати організова­ний вплив на суспільство.

ВНУТРІШНЄ ПОГОДЖЕННЯ НОРМАТИВНОГО АКТА — пого­дження із заінтересованими структурними підрозділами

суб'єкта нормотворення (посадо­вими особами, які відповідно до їх компетенції займаються

питаннями, порушеними в доку­менті), у тому числі з юридичною службою. В.п.н.а. оформлюється на зворотному боці останнього аркуша документа шляхом візу­вання, яке включає в себе візи: заступника керівника органу виконавчої влади, до компетенції якого входить вирішення питан­ня, що регламентується актом; керівника підрозділу, що готує акт; керівників інших зацікавле­них підрозділів; юридичної служ­би та літературного редактора.

ВНУТРІШНІ ЗВ'ЯЗКИ —

важливий елемент структури організації, які становлять інформаційну основу управління. Шляхом В.з. здійснюється пере­дача інформації між елементами структури (керівниками та струк­турними підрозділами), здійсню­ється координація управлінської діяльності, досягається взаєморо­зуміння між учасниками упра­влінських процесів щодо дося­гнення цілей організації. Розріз­няють вертикальні (див. Верти­кальні зв'язки) та горизонтальні В.з. (див. Горизонтальні зв'язки).

ВНУТРІШНІЙ КОНТРОЛЬ —

відомчий контроль для система­тичної перевірки виконання рішень об'єктами управління, що відіграє важливу роль у зміцнен­ні державної дисципліни, закон­ності при формуванні органів виконавчої влади, підвищенні їх

виконавчої дисципліни. В.к. можна назвати ще адміністра­тивним контролем. Його завдан­ням є попередження випадків порушення дисципліни, вимог чинного законодавства, невико­нання управлінських рішень, бюрократизму, корупції тощо. Адміністративний контроль за виконавською дисципліною та діяльністю в межах наданих пов­новажень в органах виконавчої влади здійснюється по упра­влінській вертикалі, а також за процесом надання ними упра­влінських послуг та забезпечен­ня конституційних прав і свобод громадян. З метою посилення взаємодії державних органів, які здійснюють В.к., було створено Головне контрольне управління Адміністрації Президента Украї­ни, на яке покладено функцію координації заходів щодо забез­печення контролю за виконан­ням актів та доручень Президен­та України, доручень Глави Адміністрації Президента Украї­ни органами виконавчої влади та їх посадовими особами, органами місцевого самоврядування в частині делегованих їм повнова­жень. В апараті Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севасто­польської міських державних адміністрацій діють структурні підрозділи з контролю за вико­нанням актів та доручень Прези­дента України.

ВНУТРІШНЬОАПАРАТНІ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ — функції, що відоб­ражають роль державної служби у системі державного механізму, спрямовані на створення умов для ефективної діяльності орга­нів державної влади, управлін­ського апарату. До В.ф.д.с. відно­сяться: установлення професій­но-кваліфікаційних характери­стик посад державних службов­ців; максимально об'єктивний і гласний добір та просування кадрів на основі їх ділових і про­фесійних якостей, заслуг і результатів роботи; статистич­ний облік кадрів державної служби; оцінка раціональності та ефективності затрат на апарат; формування дійового кадрового резерву; відповідне матеріально-технічне та технологічне забезпе­чення виконання державними службовцями їх функцій; органі­зація професійного навчання персоналу державної служби; здійснення ефективного управ­ління державною службою; роз­робка форм публічної відпові­дальності державного апарату.

ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА —

діяльність державних органів, установ і правлячих партій, спрямована на погодження інте­ресів різних соціальних груп країни, певне їх підпорядкуван­ня та можливе за даних умов задоволення, на збереження

існуючого державного ладу або його цілеспрямоване реформу­вання, на забезпеченя цілісності, взаємозв'язку і взаємодії окре­мих сфер суспільства, на духов­ний та індустріальний поступ. В.п. визначає завдання у фінан­совій, інвестиційній, податковій, економічній, соціальній, гумані­тарній, науково-технічній, еколо­гічній, правоохоронній сферах, обороноздатності та національної безпеки. У цих сферах уряд забез­печує проведення відповідної державної політики та розробляє і здійснює загальнодержавні про­грами економічного, науково-технічного, соціального, куль­турного розвитку країни.

ВОТУМ ДОВІРИ — у країнах з парламентськими і деякими змі­шаними формами правління висловлене парламентом

(нижньою палатою) шляхом голосування схвалення політич­ної лінії, програми діяльності, законопроекту або певної акції уряду чи окремого міністра. Іні­ціатива постановки питання про В.д. може виходити від самого уряду, парламентських фракцій або депутатських груп.

ВОТУМ НЕДОВІРИ — одна з процедур притягнення уряду до політичної відповідальності, зокрема через висловлення недовіри уряду парламентом. Ініціатива постановки питання

про вотум довіри, у результаті розгляду якого можливе прий­няття резолюції недовіри (осуду), може виходити від само­го уряду, від парламентських фракцій або депутатських груп. Зазвичай висловлення В.н. є результатом ініціативи парла­ментської опозиції. Висловлен­ня В.н. уряду на практиці приз­водить або до відставки даного уряду і формування нового, або до розпуску парламенту (нижньої палати) главою держа­ви з ініціативи самого уряду і проведення дострокових парла­ментських виборів. Найчастіше у разі висловлення В.н. у від­ставку йде коаліційний уряд.

ВОТУМ НЕДОВІРИ КОНСТРУКТИВНИЙ — у дея­ких країнах з парламентськими формами правління висловлення парламентом (нижньою палатою) вотуму недовіри уряду з передба­ченим законом одночасним виз­наченням голови нового уряду (Іспанія, Словенія, Угорщина, ФРН). Висловлення вотуму недо­віри і відставка одного уряду з одночасним призначенням

голови іншого дозволяє уникати тривалих урядових криз, викли­каних тим, що парламент, від­правивши уряд у відставку, три­валий час не може знайти йому заміну. В.н.к. сприяє забезпечен­ню наступництва і стабільності виконавчої влади.

Г

ГАЛУЗЕВЕ МІНІСТЕРСТВО

— центральний орган виконавчої влади, який реалізує державну політику у відповідній галузі, здійснюючи керівництво відпо­відним народногосподарським комплексом, (напр., міністерство транспорту, міністерство охоро­ни здоров'я).

ГАЛУЗЕВІ УПРАВЛІНСЬКІ ВІДНОСИНИ — відносини між суб'єктами і об'єктами держав­ного управління в межах однієї галузі.

ГЛАВА ДЕРЖАВИ — консти­туційний орган і одночасно вища посадова особа держави, що здій­снює загальне керівництво дер­жавними справами, найвищий представник держави у зовніш­ніх зносинах. У монархіях Г.д. є монарх, влада якого є спадковою

— вона переходить від одного представника правлячої династії до іншого у встановленому зако­ном порядку престолонасліду-вання. У республіках Г.д. є пре­зидент, який завжди обирається. Майже у всіх державах світу існує індивідуальний Г.д., але є окремі випадки, коли функції Г.д. виконуються колегіальним органом (Швейцарія, соціалі­стичні країни) або розподіляють­ся між двома особами (Іран). Пов­новаження Г.д. залежать від

форми державного правління. У президентських республіках Г.д. отримує свій мандат від виборчо­го корпусу, а тому наділений широкими і реальними владни­ми повноваженнями. Це стосу­ється і Г.д. у деяких країнах зі змішаною республіканською формою правління. У парламент­ських республіках Г.д. отримує свій мандат від парламенту, тому його владні повноваження істот­но звужені й фактично здійсню­ються від його імені урядом. В Україні Г.д. є Президент України, який обирається громадянами України на основі загального, рів­ного і прямого виборчого права шляхом таємного голосуваннях, (див. Президент України).

ГОЛОВА ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ — вищий керівник системи органів виконавчої влади. Г.в.в. визначається фор­мою державного правління. У всіх різновидах монархії Г.в.в. є монарх. У параламентських монархіях фактичним Г.в.в. є голова уряду. У президенських республіках Г.в.в. є президент, у парламентських республіках — формально президент, а фактич­но — голова уряду. У республі­ках зі змішаною формою пра­вління Г.в.в. є президент, іноді формально — голова уряду. В Україні має місце дуалізм вико-

навчої влади — її повноваження розподіляються між Президен­том України і Кабінетом Міні­стрів України. При цьому найва­жливіші повноваження віднесе­но до компетенції Президента, що робить його фактичним Г.в.в., хоча формально він таким не визнається (див. Дуалізм виконавчої влади).