Урядовий орган державного управління

— орган, який посідає проміжне місце в системі органів виконав­чої влади, та функціонує у складі центрального органу виконавчої влади і підпорядковується йому. Утворення У.о.д.у. зумовлене об'єктивними потребами держав­ного управління. У.о.д.у. (депар­таменти, служби, інспекції) утворюються відповідно до постанов Кабінету Міністрів України. У.о.д.у. здійснюють: а) управління окремими підгалузя-ми або сферами діяльності; б) контрольно-наглядові функції; в) регулятивні та дозвільно-реє­страційні функції щодо фізичних і юридичних осіб. Правовою основою функціонування У.о.д.у. є Указ Президента Укра­їни від 15 грудня 1999 р. "Про систему центральних органів виконавчої влади" та постанова КМУ "Про затвердження Типово­го положення про урядовий орган державного управління" від 22 лютого 2000 р. У системі виконавчої влади України сьо­годні налічується більше сорока У.о.д.у. Напр., до складу Міні­стерства охорони навколишнього природного середовища входять чотири У.о.д.у.: Державна еколо­гічна інспекція, Державна служ-

ба заповідної справи, Державна служба геодезії, картографії та кадастру, Державна геологічна служба; у Міністерстві освіти і науки функціонують два У.о.д.у. — Державний департамент інте­лектуальної власності та Дер­жавна інспекція навчальних закладів; до складу Міністерства транспорту та зв'язку входять: Головна державна інспекція на автомобільному транспорті та Державний департамент з питань зв'язку та інформатиза­ції; у складі Міністерства культу­ри і туризму діє Державна служ­ба з питань національної куль­турної спадщини; у складі Міні­стерства охорони здоров'я функ­ціонує Державна санітарно-епі­деміологічна служба; у складі Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у спра­вах захисту населення від наслід­ків Чорнобильської катастрофи діють Державна гідрометеороло­гічна служба та Державний департамент промислової безпе­ки, охорони праці та гірничого нагляду; до складу Міністерства фінансів входить Державне каз­начейство; у складі Міністерства юстиції функціонують Департа­мент державної виконавчої служби та Державний департа­мент у справах релігій. У.о.д.у. мають статус юридичної особи і не є структурними підрозділами центрального органу виконавчої влади, хоча існують у складі цен-

трального органу виконавчої влади і підпорядковуються їм. Керівники У.о.д.у. призначають­ся на посади та звільняються з посад Кабінетом Міністрів Украї­ни за поданням керівника відпо­відного центрального органу виконавчої влади. Вони за поса­дою є членами колегій відповід­них центральноих органів вико­навчої влади. Керівник У.о.д.у. має заступників (не більше трьох, у тому числі одного пер­шого), які призначаються на посади і звільняються з посад Кабінетом Міністрів України за поданням керівників централь­них органів виконавчої влади, погодженим з керівником У.о.д.у. В У.о.д.у. може діяти колегія, склад якої затверджу­ється керівником центрального органу виконавчої влади. Гра­ничну чисельність працівників та структуру У.о.д.у. затверджує керівник центрального органу виконавчої влади у межах гра­ничної чисельності працівників центрального органу виконавчої влади, затвердженої Кабінетом Міністрів України.

УРЯДОВІ РИТМИ — зміни на рівні вищого органу в системі виконавчої влади, які склада­ються із трьох аспектів: 1) урядо­вої стабільності, тобто тривалості перебування урядів при владі; 2) чергування при владі, тобто циклів перебування при владі

урядових партій та опозиції; 3) міністерської стабільності, тобто тривалості перебування членів уряду та інших керівників цен­тральних органів виконавчої влади на своїх посадах. Виділя­ють країни з великою, середньою та низькою урядовою стабільні­стю. У перших (Велика Брита­нія, Люксембург, Німеччина)

уряди діють на час законодавчого скликання. Для других (Ірлан­дія, Нідерланди, Франція) визна­чальним чинником урядової ста­більності є тривалість існування урядових коаліцій. Для країн із низькою урядовою стабільністю (Бельгія, Данія, Італія) такий стан зумовлений подрібненою партійною системою.

Ф

ФІНАНСОВА СИСТЕМА —

сукупність різних форм організа­ції фінансових відносин, через які забезпечується функціону­вання фінансів. Стан Ф.с. знач­ною мірою залежить від гармо­нійного взаємозв'язку та розвит­ку всіх її складових — різнома­нітних фінансових інститутів, які використовує суспільство з метою забезпечення обігу фінан­сових ресурсів різної цілеспрямо­ваності. Ланками Ф.с. України є: державні фінанси; фінанси під­приємств і організацій; централі­зовані і децентралізовані фонди цільового призначення; держав­ний кредит; резервні та страхові фонди; фінансовий ринок.

ФІНАНСОВИЙ КОНТРОЛЬ —

одна із форм контрольної функції у сфері державного управління, основними завданнями якої є здійснення контролю за фінансо­во-господарською діяльністю, цільовим та ефективним викори­станням бюджетних коштів та

коштів централізованих і децен­тралізованих фондів, збережен­ням державного майна, економ­ним використанням матеріаль­них і фінансових ресурсів, за виконанням запланових завдань, правильністю ведення бухгал­терського обліку, а також вияв­лення відхилень від прийнятих стандартів управління фінансо­вими ресурсами та державною власністю, усунення фактів порушення фінансової дисциплі­ни, заподіяння збитків, безгоспо­дарності й марнотратства, пере­кручення звітності на підприєм­ствах, в установах і організаціях, що належать до сфери управлін­ня міністерств, інших централь­них органів виконавчої влади. Об'єктами Ф.к. є всі господарські операції, які здійснюються з використанням коштів, цінних паперів та інших розрахунків. Відповідно до Конституції Украї­ни суб'єкти контролю можна умовно поділити на дві підсисте­ми: 1) за ознаками ініціювання;

2) здійснення контролю. До кон­тролюючих суб'єктів першої під­системи належать громадяни України, Президент, Верховна Рада, Кабінет Міністрів та інші органи виконавчої влади, суди, органи прокуратури, органи міс­цевого самоврядування, політич­ні та громадські об'єднання, засоби масової інформації. їх осо­бливістю є те, що зазначені суб'єкти виступають як ініціато­ри, так і виконавці контролю. До контролюючих суб'єктів другої підсистеми можна віднести такі три групи: керівники, головні бухгалтери та інші посадові особи; ревізійні комісії та органи відомчого контролю; органи незалежного фінансового контро­лю (аудитори та аудиторські фірми). Фінансова система Укра­їни складається з двох гілок: уря­дової та парламентської. До пер­шої відносяться: Міністерство фінансів, Головне контрольно-ревізійне управління, Державне казначейство, Державна подат­кова адміністрація, Державна митна служба, Фонд державного майна, відомчі органи фінансово­го контролю. Парламентський Ф.к. від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата України (див. Рахункова палата). Бюджетним кодексом України передбачено два типи Ф.к.: внутрішній та зовнішній. Внутрішній Ф.к. — це контроль, що організовується та здійсню-

ється самими розпорядниками бюджетних коштів. Зовнішній Ф.к. здійснюється Рахунковою палатою України та Головним контрольно-ревізійним управ­лінням України.

ФОРМАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ

— визначена проектом структур­на схема організації на основі офіційних документів, процедур, що визначають розподіл службо­вих обов'язків і прав співробітни­ків, координацію основних видів її діяльності. Всередині Ф.о. кожен працівник повинен взає­модіяти з іншими у визначений йому спосіб.

ФОРМАЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ

— одна з форм соціального кон­тролю за діяльністю апарату дер­жавного управління, яка здій­снюється державними правоохо­ронними, контрольно-ревізійни­ми органами із застосуванням державного примусу.

ФОРМА УПРАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ (форма — від лат. forma — зовнішній вигляд, зов­нішній вияв, зовнішнє виражен­ня) — будь-яке зовнішнє виражен­ня конкретних однорідних дій державного органу, його струк­турних підрозділів та службових осіб, котрі здійснюються з метою реалізації функцій управління. Ф.у.д. бувають таких видів: а) нор­мативно-правова (див. Норматив-

но-правова форма управлінської діяльності); б) ненормативно-пра­вова (див. Ненормативно-право­ва форма управлінської діяльно­сті); в) організаційна (див. Органі­заційна форма управлінської діяльності); г) матеріально-техніч­на (див. Матеріально-технічна форма управлінської діяльності). Перші дві Ф.у.д. знаходять своє вираження через акти державного управління, які уособлюють пра­вову форму виконавчої та розпо­рядчої діяльності органів вико­навчої влади та посадових осіб. Неправові Ф.у.д., навпаки, зво­дяться до здійснення таких управ­лінських дій, що безпосередньо не пов'язані з виданням актів упра­вління. Таким чином, перша і друга Ф.у.д. пов'язані зі здійснен­ням державно-владних повнова-Однак, якщо у першому випадку йдеться про більш повну юридичну регламентацію, яка нерідко набуває значення юридич­ного факту, то форми, що віднесе­ні до другої групи, хоча також пов'язані з компетенцією органу управління (посадової особи), проте ці повноваження проявля­ються не в прямій юридичній формі, а опосередковано — через позаправові засоби, і лише їх пере­думови та результати можуть бути юридично зафіксовані.

ФОРМУВАННЯ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ — важли­ва складова правового статусу

Уряду України. Згідно зі ст. 114 Основного Закону до складу Кабі­нету Міністрів України входять: Прем'єр-міністр України, Пер­ший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. Склад Кабінету Міністрів форму­ється Президентом України за певної участі Верховної Ради в термін, що не перевищує шістде­сяти днів після припинення пов­новажень попереднього уряду. Кандидатуру на посаду Прем'єр-міністра на розгляд Верховної Ради вносить Президент України після можливого проведення від­повідних консультацій з голова­ми депутатських груп і фракцій. Кандидат на посаду Прем'єр-мі­ністра виступає з програмною заявою та відповідає на запитан­ня народних депутатів. Верховна Рада дає згоду на призначення Прем'єр-міністра більшістю від конституційного складу парла­менту. Якщо кандидатура, внесе­на Президентом, парламентом відхиляється, глава держави після можливих політичних кон­сультацій вносить нову кандида­туру та має право запропонувати повторно ту саму кандидатуру. Одержавши згоду Верховної Ради, Президент видає указ про призначення Прем'єр-міністра. Після свого призначення голова Уряду представляє пропозиції щодо структури та складу Кабі­нету Міністрів України на затвердження Президентові

України, який на підставі цього подання видає указ про призна­чення складу Уряду України, з переліком посад усіх його членів. Новоутворений Кабінет Міні­стрів не пізніше ніж через ЗО днів подає Верховній Раді України для схвалення Програму своєї діяльності на весь термін повно­важень. Цей документ містить концептуальне викладення стра­тегії діяльності та засобів вико­нання завдань Кабінету Міні­стрів. До програми додається схема структури Кабінету Міні­стрів України з інформацією про його персональний склад. Про­грама вважається схваленою, якщо за неї проголосувала біль­шість від конституційного скла­ду Верховної Ради України (див. Промульгація). Кабінет Міні­стрів утворюється на строк пов­новажень Президента України, тобто на п'ять років.

ФУНКЦІЇ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ — коло завдань, які покликана реалізовувати і вирі­шувати виконавча гілка влади, відповідно до класичної концеп­ції поділу державної влади, що характеризують її політичну сут­ність. До Ф.в.в. відносять: а) функцію виконання законів (організація виконання актів законодавчої влади та інших нор­мативних актів) (див. Функція виконання законів); б) виконав­чо-розпорядчу діяльність (здій-

снення державного управління) (див. Державне управління); в) функцію надання державних (адміністративних) послуг (див. Державні (адміністративні) послуги).

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ — складові змі­сту управлінської діяльності, що характеризуються певною само­стійністю, однорідністю, склад­ністю та стабільністю владно-ор­ганізуючого впливу суб'єкта управління, спрямованого на забезпечення життєво значущих потреб об'єкта управління. Ф.д.у.: а) обумовлені цілями (завданнями) управління; б) носять об'єктивний характер; в) є складовими змісту управлін­ської діяльності; г) є відносно самостійними та однорідними; ґ) безпосередньо виражають вла­дно-організуючу сутність вико­навчої влади; д) реалізуються в процесі управлінських відносин (взаємодія суб'єкта та об'єкта управління); є) спрямовані на забезпечення життєво необхід­них потреб об'єкта управління. Ф.д.у. розрізняють за специфіч­ними особливостями, виходячи з цілей та завдань виконавчої влади. Тому цільова спрямова­ність функцій та характер вико­нуваних завдань управління є об'єктивною і методологічно обґрунтованою класифікаційною ознакою систематизації упра-

влінських функцій. На основі даного класифікаційного підходу вся різноманітність Ф.д.у. розпо­діляється у межах єдиної систе­ми на три види: а) основні (див. Основні функції управління); б) загальні (див. Загальні функції управління); в) допоміжні (див. Допоміжні функції управління).

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ — складові змісту діяльності інституту державної служби, що відображають його роль і призначення в суспільстві, зумовлені цілями, що стоять перед державою, та спрямовані на ефективне функціонування органів державної влади, реалі­зацію інтересів прав і свобод гро­мадян. Ф.д.с. класифікуються на основні (див. Основні функції державної служби) та загальні (див. Загальні функції державної служби).

ФУНКЦІЇ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ — складо­ві змісту діяльності Уряду Украї­ни, що випливають із завдань, які покликана вирішувати вико­навча гілка влади, та становлять політичну сутність найвищого органу в системі виконавчої влади. Конституція України у ст. 116 чітко і детально визначила Ф.К.М.У. їх перелік починається з таких ключових цілей та зав­дань виконавчої влади, як забез­печення державного сувереніте-

ту та економічної самостійності України, здійснення внутріш­ньої і зовнішньої політики дер­жави, виконання Конституції і законів України, актів Президен­та України. Діяльність Кабінету Міністрів відповідно до демокра­тичної сутності держави спрямо­вана на забезпечення прав і сво­бод людини і громадянина. Функціональне спрямування урядової діяльності конкретизу­ється у пунктах 3-8 зазначеної статті через встановлення зав­дань у таких сферах: фінансовій, інвестиційній, податковій, еко­номічній, соціальній, гуманітар­ній, науково-технічній, екологіч­ній, правоохоронній, обороноз­датності та національної безпе­ки. У цих функціональних секто­рах Кабінет Міністрів України забезпечує проведення відповід­ної державної політики (п. 3) та розробляє і здійснює загально­державні програми економічно­го, науково-технічного, соціаль­ного, культурного розвитку України (п. 4). Уряд реалізує функції забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власно­сті та здійснення управління об'єктами державної власності (п. 5). Пріоритетною є функція розроблення проекту закону про Державний бюджет і забезпечен­ня виконання затвердженого Верховною Радою Державного бюджету України, подання пар­ламенту звіту про його виконан-

ня (п. 6). Важливою Ф.К.М.У. є організація та забезпечення здій­снення зовнішньоекономічної діяльності України, митної спра­ви (п. 8). Особливого значення набуває такий важливий напрям діяльності Уряду, як спрямуван­ня і координація роботи міні­стерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади. П. 10 ст. 116 Конституції України свідчить, що наведений перелік Ф.К.М.У. не є вичер­пним, оскільки Уряд виконує й інші функції, визначені Консти­туцією та законами України, актами Президента України. Напр., у ст. 93 Основного Закону окремо визначена функція зако­нодавчої ініціативи Кабінету Міністрів у Верховній Раді. Важливою Ф.К.М.У. є система­тичний нагляд за виконанням вимог Конституції та законів України, актів Президента Укра­їни органами виконавчої влади всіх рівнів та прийняття законів з усунення цих порушень. Крім цього, Уряд може здійснювати й деякі функції в інших секторах, що можуть визначатися Консти­туцією і законами України, а також указами і розпорядження­ми Президента.

ФУНКЦІЇ ОРГАНУ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ — сума функцій його структурних підрозділів і державних службов­ців, у тому числі керівника орга-

ну. Функції службовців охоплю­ються, як правило, функціями структурних підрозділів, а остан­ні — функціями органу. Ці групи функцій розрізняють за ступенем єдності завдань і обсягом повно­важень, закріплених у відповід­них нормативно-правових актах — посадових інструкціях (поса­дових функціях), положеннях, законах. Функції структурних підрозділів будь-якого органу виконавчої влади мають як зов­нішню (щодо об'єкта управлін­ня), так і внутрішню спрямова­ність (тобто, реалізуються у від­носинах підрозділів між собою, всередині органу управління). Функції зовнішнього спрямуван­ня мають владно-організуючий зміст та безпосередньо впливають на об'єкт, що управляється. Функції внутрішнього спряму­вання відображають управління за так званою "внутрішньою ліні­єю". Функції зовнішнього спря­мування мають на меті забезпе­чення оптимальних умов функ­ціонування об'єкта. Функції вну­трішнього спрямування — забез­печення оптимальних умов здій­снення органом управління зов­нішнього управлінського впливу.

ФУНКЦІОНАЛЬНА ДЕПАРТАМЕНТАЛІЗАЦІЯ —

один із видів бюрократичної системи, утворений в результаті процесу поділу організації на окремі елементи, кожен з яких

має своє чітко визначене коло функцій, обов'язків та конкрет­них завдань. Утворення функціо­нальної структури зводиться до групування персоналу відповідно до функцій, які вони здійснюють.

ФУНКЦІОНАЛЬНА СТРУКТУРА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ — сукупність функцій державного управління й функцій органів виконавчої влади у їх взаємодії.

ФУНКЦІОНАЛЬНЕ МІНІСТЕРСТВО — центральний орган виконавчої влади, що здій­снює розробку пропозицій щодо стратегії соціально-економічного розвитку України та формує органі­заційно-економічний механізм її реалізації (наприклад, міністерство економіки, міністерство фінансів).

ФУНКЦІОНАЛЬНЕ РЕГЛАМЕНТУВАННЯ — адміні­стративний метод державного управління, що охоплює положен­ня, які визначають і встановлюють внутрішній порядок роботи, орга­нізаційний статус різних ланок, їх цілі, завдання, функції, повнова­ження, відповідальність тощо. Напр., положення про лінійні та функціональні підрозділи різних органів виконавчої влади.

ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ НАУКОВИЙ ПІДХІД — логіч­ний метод дослідження держав-

ного управління, що фіксуючи увагу на специфіці змісту управ­лінської діяльності, є підставою виявлення об'єктивно необхід­них на даному етапі державотво­рення функцій державного управ­ління, пошуку оптимальних варіантів їх розподілу в апараті державного управління. Ф.н.п. є методом дослідження, який дозволяє виділити окремі части­ни системи і піддати їх самостій­ному вивченню. Його викори­стання дозволяє здійснити ком­плексне дослідження державно­го управління, виділити функції управління, проаналізувати окремі види управлінської діяль­ності, а згодом згрупувати ці функції таким чином, щоб їх можна було об'єднати на основі певних ознак і організаційних принципів відповідно до завдань виконавчої влади. Ф.н.п. як метод дослідження системи управ­ління можна розділити на два етапи. На першому дається характеристика системи управ­ління, досліджується управ­лінський процес, функціональ­ний взаємозв'язок між підрозді­лами органу управління тощо. На другому викладається і аргу­ментується концепція функцій управління, механізм функціо­нування управлінської системи на основі об'єктивних функцій державного управління. Якщо результатом першого етапу є здо­буття суто емпіричного матеріа-

лу, то другий дозволяє пізнати закономірності державного управ­ління. Безпосереднім виражен­ням головного принципу дослі­дження є розуміння суті самого предмета дослідження. Таким предметом є функціональний зміст державного управління.