Професіоналізм управлінської діяльності

— сукупність загальнотеоретич­них, спеціальних управлінських і психологічних знань, умінь і навичок, якими повинен володіти керівник для ефективного її здій­снення та корекції відповідно до обставин і зовнішніх викликів.

ПРОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ — низка ключових етапів, які в сукупності становлять процес перебування державного службовця на посаді. Суспільний інститут П.д.с. склада­ється з організації добору кадрів, переміщення працівників по службі, присвоєння їм категорій,

рангів і стимулювання їх пращ, підстави припинення державної служби. У цілому, можна виокре­мити такі складові даного інститу­ту: а) добір персоналу (див. Добір персоналу); б) організаційна соціа­лізація державних службовців (див. Організаційна соціалізація); в) планування та розвиток профе­сійної кар'єри (див. Планування кар'єри, Розвиток кар'єри); г) оцін­ка показників діяльності службов­ців (див. Оцінювання показників діяльності); ґ) припинення дер­жавної служби, відставка держав­них службовців (див. Відставка державного службовця).

ПРОЦЕС (лат. processus — просування) — система дій, які реально здійснюються відповід­но до встановлених процедур гро­мадянами, органами влади, їх посадовими і службовими особа­ми, організаціями, а також система правовідносин, що є результатом цих дій.

ПРОЦЕС ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ — форма вияв­лення державного управління, що являє собою сукупність ста­дій, які виступають якісними характеристиками практичної реалізації функцій державного управління.

ПРОЦЕС ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКОГО РІШЕННЯ

— закономірні етапи вироблення

рішень, які складаються із послі­довних операцій і процесів, між якими існують прямі та зворотні зв'язки: 1) ідентифікація і визна­чення проблеми; 2) підготовка необхідної інформації; 3) генеру­вання альтернативних варіантів розв'язання проблеми; 4) визна­чення критеріїв; 5) аналіз можли­вих наслідків; 6) прийняття (вибір) рішення; 7) доведення управ­лінських рішень до виконавців; 8) організація виконання рішень; 9) контроль; 10) оцінка рішення та отриманих результатів.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ТЕОРІЇ

МОТИВАЦІЇ — теорії, що з'ясову­ють, яким чином працівники виз­начають найкращий спосіб задо­волення потреб, обираючи його з альтернативних варіантів своєї поведінки. П.т.м. базуються на факторах поведінки людей з ураху­ванням їхнього сприйняття, піз­нання та набутого досвіду, а тому зосереджуються швидше на розу­мових чинниках індивідів, ніж на їх потребах. Робиться спроба фор­мувати чи впливати на працівни­ка мотиваційною дією, а не задо­вольняти потреби через систему стимулів або винагород. Класич­ними П.т.м. вважаються такі: тео­рія справедливості; теорія споді­вань; модель Портера-Лоулера.

ПРЯМЕ ПІДПОРЯДКУВАННЯ — один із видів субординації в державному

управлінні, суттю якого є безпо­середнє підпорядкування об'єкта управління одному суб'єктові управління.

ПРЯМИЙ УПРАВЛІНСЬКИЙ ЗВ'ЯЗОК — управлінські відно­сини між суб'єктом і об'єктом державного управління, які практично реалізуються завдяки руху інформації від суб'єкта до об'єкта. П.у.з. сприяє процесу прийняття управлінських рішень і забезпечує їх доведення до виконавця — об'єкта держав­ного управління.

ПСИХОЛОГІЧНА КОНЦЕПЦІЯ — одна із концеп­цій теорії мотивації, в основі якої лежить ідея переважаючого впливу соціальних чинників та неформальних зв'язків у колек­тиві на мотиваційну поведінку працівників.

ПСИХОЛОГІЧНІ МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ — конкретні засо­би і прийоми впливу на процес формування і розвитку колекти­ву, який складається з формаль­них і неформальних груп, системи взаємовідносин, соціальних

потреб та інших соціально-психо­логічних аспектів, а також на про­цеси, які відбуваються у ньому. П.м.у. спрямовані на регулюван­ня відносин між службовцями шляхом оптимального добору і розстановки персоналу. До П.м.у

віднесено: комплектування малих груп; гуманізація праці, професій­ний відбір і навчання. П.м.у. базу­ються на використанні соціально-психологічного механізму, який діє у колективі, з метою створення сприятливого психологічного клі­мату в колективі.

ПСИХОЛОГО-АКМЕОЛОГІЧНА СЛУЖБА —

структурний підрозділ органу влади, основним завданням якого є забезпечення ефективної професій­ної діяльності персоналу організа­ції в цілому та конкретного служ­бовця зокрема, через активізацію особистісного потенціалу індивіду-ма, збереження і поповнення його резервних можливостей у поєднан­ні з використанням потенціалу середовища, спрямованого на фор­мування сприятливих морально-психологічних умов діяльності. До основних завдань П.-а.с. відносять­ся: а) надання психолого-акмеоло-гічної підтримки в особистісно-професійному розвитку державно­го службовця; б) психологізація та педагогізація середовища як фак­тора успішності професійної діяль­ності спеціаліста; в) психолого-ак-меологічне забезпечення системи добору, розстановки, оцінки та ате­стації, підвищення кваліфікації персоналу.

ПУБЛІЧНА АДМІНІСТРАЦІЯ — сукупність державних і недержавних суб'єк-

тів публічної влади, ключовими структурними елементами якої є: а) органи виконавчої влади; б) виконавчі органи місцевого само­врядування.

ПУБЛІЧНА СЛУЖБА — пра­вовий і соціальний інститут служби в державних і недержав­них суб'єктах публічної влади (органах державної влади та органах місцевого самоврядуван­ня), працівники яких наділені публічно-правовим статусом. П.с. складається із двох видів: а) державна служба (див. Державна служба); б) муніципальна служба (служба в органах місцевого сам­оврядування).

ПУБЛІЧНЕ ГРОМАДСЬКЕ ОБГОВОРЕННЯ — безпосередня форма консультацій органів вико­навчої влади з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики. П.г.о. перед­бачає організацію і проведення: а) конференцій, семінарів, форумів, громадських слухань, "круглих столів", зборів, зустрічей з гро­мадськістю, громадських прий­малень; б) теле- або радіодебатів, дискусій, діалогів, інтерв'ю та інших передач теле- і радіомов­лення, інтернет-конференцій, телефонних "гарячих ліній", інтерактивного спілкування в інших сучасних формах. П.г.о. організовується і проводиться органом виконавчої влади у тако-

му порядку: ініціювання прове­дення обговорення; визначеня питання (проблем) для обговорен­ня; прийняття рішення про прове­дення обговорення; формування експертних пропозицій щодо аль­тернативного вирішення питання (розв'язання проблеми); опри­люднення інформації про прове­дення обговорення; забезпечення репрезентативності соціальних груп населення у процесі прове­дення обговорення; обговорення та збирання інформації про оці­нювання громадськістю ефектив­ності запропонованого рішення, його альтернативи; проведення аналізу результатів у разі прий­няття рішення для різних соціальних груп населення; ураху­вання результатів обговорення під час прийняття остаточного рішення; оприлюднення у ЗМІ, на веб-сторінках органів виконавчої влади результатів обговорення, прийнятого остаточного рішення та його обґрунтування, а також відомостей про врахування пода­них пропозицій. Строк проведен­ня П.г.о. визначається органом виконавчої влади за пропозицією громадської ради (див. Громад­ські ради) і не повинен бути мен­ший ніж один місяць. Результати П.г.о. доводяться органом вико­навчої влади до відома громадсь­кості шляхом оприлюднення в ЗМІ з обов'язковим обґрунтуван­ням прийнятого рішення та від­хилення альтернативних рішень.

ПУБЛІЧНІ ПОСЛУГИ —

послуги, що надаються органами державної влади, органами місце­вого самоврядування та комуналь­ними установами, організаціями, підприємствами. За ознаками суб'єкта, що надає П.п., розрізня­ють державні (див. Державні послуги) та муніципальні послуги.

ПУБЛІЧНІ ФУНКЦІЇ —

функції, що здійснюються суб'єктами публічної адміністра­ції, а також іншими суб'єктами: державними та комунальними (муніципальними) закладами, організаціями, підприємствами.

ПУБЛІЧНІСТЬ — загальний принцип державного управління, який означає відкритість та про-

зорість функціонування виконав­чої влади, забезпечує зв'язок її органів та посадових осіб із сус­пільством, громадянами. Схожим до принципу гласності, але за охоп­ленням явищ є значно ширшим від останнього. Принцип П. передбачає відкритість виконав­чої влади, прозорість діяльності апарату державного управління для громадян через право впливу останніх на діяльність органів влади та їх посадових осіб; ураху­вання думки громадськості при прийнятті державно-управлін­ських рішень; громадський кон­троль за діяльністю управлінсько­го апарату та інші види контролю за дотриманням конституційно закріплених інтересів суспіль­ства, прав і свобод громадян.

жень і є відповідальною перед нею. Очолює Р.м.А.Р.К. Голова Р.м.А.Р.К., який призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою Автономної Республіки Крим за поданням Голови Верховної Ради Автоном­ної Республіки Крим і за пого­дженням з Президентом Украї­ни. Заступники Голови Р.м.А.Р.К., міністри і голови республіканських комітетів призначаються на посади Вер­ховною Радою Автономної Респу­бліки Крим за поданням Голови Р.м.А.Р.К. Р.м.А.Р.К. здійснює виконавчі функції і повноважен­ня, віднесені до самостійного відання Автономної Республіки Крим з таких питань: розвитку економіки; планування еконо­мічного і соціального розвитку; фінансової, кредитної та цінової політики; промисловості; палив­но-енергетичного комплексу; сільського господарства; земле­устрою; лісового господарства; водогосподарського будівництва і зрошуваного землеробства; організації і розвитку курортно-рекреаційної сфери і туризму; управління санаторно-курортни­ми і туристичними комплексами Автономної Республіки Крим; зовнішньоекономічної діяльно­сті та зовнішніх зв'язків; транс­порту, зв'язку і дорожнього будівництва; житлово-комуналь­ного господарства і благоустрою, архітектури і містобудування;

торговельного і побутового обслу­говування населення; організації та розвитку освіти, науки, куль­тури, мистецтва, охорони пам'я­ток історії та культури; полігра­фії та видавничої справи; охоро­ни навколишнього природного середовища; організації та забез­печення безпечних і здорових умов життя населення, організа­ції та розвитку охорони здоров'я, фізичної культури і спорту; праці, її оплати, умов і охорони праці, соціальних питань та зай­нятості населення, соціального захисту населення; забезпечення законності, охорони громадсько­го порядку і прав громадян; між­національних відносин; моло­діжної політики, охорони мате­ринства і дитинства; управління майном Автономної Республіки Крим у порядку, визначеному Верховною Радою Автономної Республіки Крим.

Р.м.А.Р.К. у межах своєї ком­петенції має право скасовувати акти міністерств і республікан­ських комітетів, інших підвідом­чих їй органів, а з питань вико­нання державних функцій і пов­новажень — також акти район­них державних адміністрацій, якщо вони прийняті з порушен­ням Конституції України, законів України, актів Президента Украї­ни, постанов Кабінету Міністрів України. Р.м.А.Р.К. у межах своєї компетенції видає постано­ви, рішення і розпорядження,

Р

РАДА МІНІСТРІВ — конститу­ційна назва уряду у Бельгії, Бол­гарії, Греції, Індії, Іспанії, Італії, Кубі, Перу, Польщі, Португалії, Туреччині, Угорщині та в деяких інших країнах. У Франції та дея­ких інших країнах, що сприйня­ли французьку правову систему, P.M. називаються офіційні засі­дання уряду під головуванням президента (засідання уряду під головуванням прем'єр-міністра називаються Радою Кабінету).

РАДА МІНІСТРІВ АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ — уряд Автономної Рес-

публіки Крим відповідальний перед Верховною Радою Авто­номної Республіки Крим, що здійснює виконавчі функції та повноваження з питань, віднесе­них до самостійного відання Автономної Республіки Крим Конституцією України, Консти­туцією Автономної Республіки Крим і законами України, а також державні виконавчо-роз­порядчі функції і повноваження, делеговані законами України відповідно до Конституції Украї­ни. Р.м.А.Р.К. формується Вер­ховною Радою Автономної Респу­бліки Крим на термін її повнова-

обов'язкові до виконання на всій території республіки; у межах своїх повноважень спрямовує та контролює діяльність районних державних адміністрацій.

РАДНИК — державний служ­бовець патронатної служби, основним завданням якого є здій­снення аналітичного забезпечен­ня діяльності керівника. Р. аналі­зують політичні, соціально-еко­номічні та інші процеси і за результатами такого аналізу готу­ють та подають на розгляд керів­никові пропозиції щодо можли­вих його дій. Р. готують необхідні інформаційно-аналітичні запи­ски, огляди, звіти, проекти допо­відей, доповідних записок тощо. Вони аналізують стан справ у від­повідній сфері чи галузі управлін­ня, відповідають за розробку про­ектів, завдань, програм, методів і методик підготовки та реалізації управлінських рішень. Р. також розробляють пропозиції відносно підвищення ефективності підви­щення роботи відповідного органу влади.

РАЙОН — адміністративно-те­риторіальна одиниця у складі Автономної Республіки Крим, області переважно з агропроми­словим характером економіки, транспортною, інформаційною та іншою соціальною інфра­структурою, спрямованою на забезпечення зв'язків між насе-

леними пунктами, що знаходять­ся на його території. В Україні налічується 490 сільських і 120 міських Р. Сьогодні Р. як терито­ріальній одиниці належить цен­тральне місце в системі територі­ального поділу України, адже він перебуває у центрі цієї системи — між вищими ланками: держа­вою, областю, містами обласного підпорядкування та нижчими: містами районного підпорядку­вання, селищами і селами. Якщо розглядати державу як суму P., то від економічних показників у Р. багато в чому залежить еконо­мічний стан держави в цілому, від стану реформування в Р. — хід реформ у країні.

Р. як адміністративно-терито­ріальна одиниця, що виник в Україні у радянський період, виконує самоврядну і виконавчу функцію політико-координацій-ного публічного центру, являє собою територію з гранично допустимим економічним потен­ціалом і визначеною господар­ською спеціалізацією.

РАЙОННА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ — ключова ланка в реалізації функцій вико­навчої влади на районному рівні, єдиноначальний орган виконав­чої влади загальної компетенції, повноваження якого реалізують­ся одноособово їх керівником — головою державної адміністра­ції, що призначається на посаду і

звільняється з посади Президен­том України за поданням Кабіне­ту Міністрів України на строк повноважень глави держави. Очолює Р.д.а. голова, який приз­начається на посаду Президен­том України за поданням Кабіне­ту Міністрів України на строк повноважень глави держави. Кандидатури на посади голів раидержадміністраціи на роз­гляд Кабінету Міністрів України вносяться головами відповідних обласних держадміністрацій. Р.д.а. складається з апарату, управлінь, відділів та інших структурних підрозділів. Р.д.а. є підзвітними районним радам у виконанні програм соціально-економічного і культурного розвитку, районних бюджетів. Р.д.а. можуть здійснювати пов­новаження, делеговані їм район­ними радами з метою забезпечен­ня місцевих інтересів населення району, і несуть відповідальність за їх реалізацію. Вони у частині здійснення делегованих повнова­жень підзвітні та підконтрольні районним радам. Р.д.а. в Авто­номній Республіці Крим мають свої особливості, порівняно з ана­логічними органами виконавчої влади, що функціонують в обла­стях. Так, голови Р.д.а. в Авто­номній Республіці Крим призна­чаються на посаду і звільняються з посад Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України, погодженим із Головою

Верховної Ради Автономної Рес­публіки Крим і Головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим, Постійним Представни­ком Президента України в Авто­номній Республіці Крим.

РАНГИ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ (франц. rang — чин, звання) — ранги, яких від­повідно до ст. 26 Закону України "Про державну службу" є п'ят­надцять, присвоюються держав­ному службовцю згідно із займа­ною ним посадою, рівнем профе­сійної кваліфікації та результата­ми роботи. При прийнятті на дер­жавну службу службовцеві при­своюється ранг у межах відповід­ної категорії посад. Віднесення існуючих в Україні посад держав­них службовців, а також відне­сення до відповідної категорії нових посад державних службов­ців проводиться Кабінетом Міні­стрів України за погодженням з відповідним державним органом. Ст. 26 Закону "Про державну службу" встановлені такі Р.д.с: службовцям, які займають поса­ди, віднесені до першої категорії, може бути присвоєно 3, 2 і 1 ранги; службовцям, які займа­ють посади, віднесені до другої категорії, може бути присвоєно 5, 4 і 3 ранги; службовцям, які зай­мають посади, віднесені до третьої категорії, може бути при­своєно 7, 6 і 5 ранги; службовцям, які займають посади, віднесені до

четвертої категорії, може бути присвоєно 9, 8 і 7 ранги; службов­цям, які займають посади, відне­сені до п'ятої категорії, може бути присвоєно 11, 10 і 9 ранги; службовцям, які займають поса­ди, віднесені до шостої категорії, може бути присвоєно 13, 12 і 11 ранги; службовцям, які займа­ють посади, віднесені до сьомої категорії, може бути присвоєно 15, 14 і 13 ранги. У спеціалізова­них видах державної служби існують специфічні ранги, вста­новлені відповідними законодав­чими актами (напр., дипломатич­ні ранги, спеціальні звання податкової і митної служб).

РАНГ ОСОБИ — підхід класи­фікації посад державних служ­бовців, згідно з яким, на основі визначення кваліфікації, нави-чків, уміння та здібностей особи, їй присуджується відповідний ранг державної служби, що не залежить від посади, котру зай­матиме конкретний службовець. За цими критеріями виділяються відповідні групи державних службовців (напр., вища, висока, середня, проста). За такої систе­ми рівень заробітної плати, пен­сійне забезпечення, медичне обслуговування не пов'язуються з функціями, які виконуються службовцем. Подібна уніфікація державної служби спрямована на досягнення таких цілей: а) дер­жавного службовця можна пере-

вести на іншу посаду, у т. ч. й на нижчу, в інше місце, що не поз­начиться на його заробітній платі; б) втрачається сенс у нез­доровій боротьбі службовців за зайняття більш високих посад; в) зводиться до мінімуму перема­нювання службовців з одного державного органу до іншого.

РАНГ ПОСАДИ — підхід до класифікації посад державних службовців, згідно з яким посади систематизуються відповідно до посадових обов'язків, що визна­чають ранг особи, яка займе цю посаду, а також її матеріальне забезпечення. Класифікація посад є засобом визначення обов'язків та умов відповідально­сті за посадою, ієрархії взаємовід­носин у всіх структурах держав­ної служби. Саме такий підхід запроваджений в Україні. Закон України "Про державну службу" встановив п'ятнадцять рангів державних службовців (див. Ранги державних службовців).

РАХУНКОВА ПАЛАТА —

спеціальний постійно діючий орган, відокремлений від уряду, склад якого формується парла­ментом або за його участю, а основною функцією є здійснення контролю за законністю, доціль­ністю та ефективністю викори­стання державних коштів, аналіз виконання державного бюджету в цілому, експертиза проектів

нормативних актів, які сто­суються державних коштів. В Україні таким органом парла­ментського контролю за викори­станням коштів Державного бюджету є Рахункова палата України (ст. 98 Конституції), Голова та члени якої признача­ються та звільняються Верхов­ною Радою України. Контроль з боку Рахункової палати України щодо процесу безпосереднього управління державними фінан­совими ресурсами, здійснювано­го урядом, є зовнішнім. Про результати такого контролю Р.п. інформує парламент, главу дер­жави, уряд, а через засоби масо­вої інформації — громадян Укра­їни. У випадку виявлення пору­шень або зловживань Верховна Рада може поставити питання про політичну відповідальність Кабінету Міністрів у цілому або конкретного члена уряду.

РЕВІЗІЯ (від лат. revisio — перегляд) — спосіб документаль­ного контролю за фінансово-гос­подарською діяльністю підпри­ємств, установ, організацій, додержанням законодавства з фінансових питань, вірогідністю обліку і звітності, спосіб докумен­тального виявлення нестач, роз­трат, привласнень і крадіжок коштів і матеріальних цінностей, запобігання фінансовим зловжи­ванням. Ревізії і перевірки можуть здійснюватись як за влас-

ною ініціативою державної кон­трольно-ревізійної служби (не частіше одного разу на рік), так і за дорученням правоохоронних органів (у будь-який час, у випад­ках, передбачених законом).

РЕГІОН (від лат. regio (regionis)

— область, країна) — 1) самостій­на просторово-географічна, адмі­ністративно-територіальна, інституційно-політична, еконо­мічна, соціальна, історико-куль-турна, етнічна і демографічна частина держави; 2) вища адміні­стративно-територіальна одиниця держави, для жителів якої харак­терна наявність спільних політич­них, економічних, соціальних, культурних інтересів, з метою представлення та задоволення яких створюються органи публіч­ної влади регіонального рівня. В Україні Р. є Автономна Республі­ка Крим, області, міста Київ та Севастополь.

РЕГІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА

(від лат. regionalis — обласний)

— сукупність економічних, пра­вових, організаційно-управ­лінських намірів і дій, спрямова­них на гармонійне поєднання інтересів держави й окремих регіонів, створення сприятливих економіко-правових умов для раціонального використання внутрішніх ресурсів, виробничо­го потенціалу і заохочення зов­нішніх в умовах глобалізації

міжнародної економіки. Р.п. у більшості країн Європи зародила­ся в 50-ті — 60-ті роки XX ст. і стала важливим напрямом дер­жавної політики. В Україні дер­жавна Р. п. реалізується на осно­ві Концепції державної регіо­нальної політики, затвердженої Указом Президента України від 25 травня 2001 р. Головною метою державної Р.п. є створення умов для динамічного, збалансо­ваного економічного та соціаль­но-культурного розвитку Украї­ни та її регіонів, підвищення рівня життя населення, забезпе­чення додержання гарантованих державою соціальних стандартів для кожного її громадянина незалежно від місця проживан­ня, а також поглиблення процесів ринкової трансформації на основі підвищення ефективності вико­ристання потенціалу регіонів, підвищення дієвості управлін­ських рішень, удосконалення роботи органів піблічної влади.

РЕГІОНАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ — 1) частина загальнодержавного управління, в межах якого забезпечується оптимальне поєднання загально­державних та регіональних цілей та інтересів, територіальних і галузевих аспектів, яке досяга­ється у процесі взаємодії відпо­відних органів управління шля­хом їх цілеспрямованого впливу на соціально-економічний та

культурний розвиток відповід­них територій; 2) окрема галузь управління розвитком держави.

РЕГЛАМЕНТ (франц. regle-ment — упорядкування, улашту­вання, від лат. regula — правило) — 1) звід, сукупність правил, які регулюють організаційно-проце­дурні питання внутрішньої діяльності органів державної влади в цілому та їхніх структур­них підрозділів (напр., Тимчасо­вий регламент Кабінету Міні­стрів України); 2) нормативно-правовий акт, що встановлює єдиний порядок роботи керівни­ків органу, державних службов­ців, а також визначає завдання, функції, склад колегіального органу та порядок його діяльно­сті (напр., Регламент Апеляцій­ної палати Державного департа­менту інтелектуальної власно­сті). Текст Р. містить розділи, що мають самостійні заголовки і роз­биті на пункти і підпункти. Р. колегіального органу визначає статус даного органу; порядок планування роботи; порядок під­готовки матеріалів для розгляду на засіданнях; внесення матеріа­лів на розгляд; порядок розгляду матеріалів і прийняття рішень на засіданнях; ведення протоколу засідань; оформлення рішень; порядок доведення рішень до виконавців; матеріально-техніч­не забезпечення засідань. Р. затверджується керівником

органу чи керівником колегіаль­ного органу. Типові Р. затвер­джуються Кабінетом Міністрів України.

РЕГЛАМЕНТАРНА ВЛАДА

— право вищого органу держав­ної виконавчої влади (глави дер­жави, уряду) регулювати сус­пільні відносини виданими ними правовими нормативними акта­ми. Видані у порядку Р.в. акти в окремих країнах мають різні назви: виконавчі накази прези­дента (США), накази монарха в Раді (Велика Британія), ордонан-си і декрети (Франція) тощо. Акти виконавчої влади (регла-ментарні акти) є важливою скла­довою національного права. Вони є загальнообов'язковими і діють на всій території країни. Регла-ментарні акти можуть приймати­ся на основі й на виконання зако­нів, видаватися у порядку деле­гованого законодавства або з питань, що перебувають поза сферою компетенції парламенту. У першому випадку вони є підза-конними, у другому і третьому — фактично мають силу закону.

РЕГЛАМЕНТАЦІЙНІ МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ — кла­сичні організаційно-стабілізуючі методи державного управління, спрямовані на встановлення, під­тримку та поліпшення організа­ційних структур, розподіл і зак­ріплення функцій (обов'язків),

завдань, прав і відповідальності суб'єктів та об'єктів управління. Об'єктами організаційного впли­ву виступають як суб'єкт, так і об'єкт управління, а також част­ково зовнішнє середовище. Орга­нізаційний вплив на суб'єкт управління полягає у зміні його функцій, структури, організації управлінської праці, визначенні чи зміні прав, обов'язків тощо. Вплив на суб'єкт управління зумовлює відповідний вплив і на об'єкт управління, оскільки ці дві підсистеми перебувають у нерозривному зв'язку. Суб'єкт управління здійснює самостій­ний організаційний вплив на об'єкт шляхом установлення режиму функціонування остан­нього. Основу організаційно-ста­білізуючих методів управління становить регламентування, яке є досить жорстким типом органі­заційного впливу, що полягає у розробці та введенні в дію органі­заційних положень, обов'язко­вих для виконання протягом часу, визначеного цими поло­женнями. Методи, що належать до регламентаційних, характери­зуються такими впливами: упо­рядкування, розподіл, програму­вання, алгоритмізація тощо. Р.м.у. здійснюються за допомо­гою статутів, положень, посадо­вих інструкцій та інших регла­ментів і поділяються на чотири основні види: 1) загальноорганіза-ційний (див. Загальноорганізацій-

не регламентування), 2) функціо­нальний (див. Функціональне регламентування), 3) структур­ний (див. Структурне регламен­тування), 4) посадовий (див. Посадове регламентування).

РЕГУЛЯТОРНИЙ АКТ — 1)

прийнятий уповноваженим регу­ляторним органом нормативно-правовий акт, який (або окремі положення якого) спрямований на правове регулювання господар­ських відносин, а також адміні­стративних відносин між регуля­торними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання; 2) прийнятий уповноваженим регу­ляторним органом інший офіцій­ний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, застосовується не­одноразово та щодо невизначено-го кола осіб, і який (або окремі положення якого) спрямований на правове регулювання господар­ських відносин, а також адміні­стративних відносин між регуля­торними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, неза­лежно від того, чи вважається цей документ відповідно до закону, що регулює відносини у певній сфері, нормативно-правовим актом.

РЕЄСТР КОРПОРАТИВНИХ ПРАВ ДЕРЖАВИ — автоматизо­вана інформаційно-довідкова

система збирання та обліку відо­мостей про акції, частки, паї, що належать державі у статутних фондах господарських товариств та інших суб'єктів господарюван­ня, і утворюється для оператив­ного обліку зазначених акцій, часток, паїв, забезпечення ефек­тивного здійснення корпоратив­них прав держави, а також забез­печення гласності та відкритості інформації про державну влас­ність у межах, установлених законодавством.

РЕЗОЛЮЦІЯ (лат. resolutio — розв'язання) — 1) рішення, постанова, прийнята з'їздом, збо­рами внаслідок обговорення будь-яких питань; 2) конкретна вказівка керівника виконавцю щодо здійснення тих чи інших дій, викладена у формі короткого рішення на ділових паперах (нормативному акті, заяві, допо­відній записці тощо), з приводу питань, передбачених відповід­ним документом.

РЕЗОЛЮЦІЯ НЕДОВІРИ

(осуду) — рішення парламенту (нижньої палати) про несхвален­ня діяльності уряду, наслідком якого є його відставка. Пропози­ція про прийняття Р.н. надхо­дить від встановленого конститу­цією або регламентом парламен­ту числа депутатів, опозиційних по відношенню до уряду. З Р.н. проводиться обговорення з

наступним голосуванням. Р.н. є одним з дійових засобів контро­лю парламенту за діяльністю уряду.

РЕОРГАНІЗАЦІЯ ОРГАНУ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ — припи­нення діяльності органу виконав­чої влади, після чого його права і обов'язки переходять до іншого органу виконавчої влади. Рішен­ня про реорганізацію міністерств та інших центральних органів виконавчої влади приймає Пре­зидент України за поданням Прем'єр-міністра України, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади. При здійсненні повнова­жень щодо реорганізації міні­стерств та інших центральних органів виконавчої влади глава держави може їх реорганізовува­ти, не змінюючи назви цих орга­нів та основного цільового приз­начення, що випливає з назви.

РЕОРДИНАЦІЙНІ ВІДНОСИНИ — самостійний вид управлінських відносин, за якого здійснення управлінського впли­ву є обов'язком чи правом об'єкта управління в системі органів виконавчої влади відносно керуючого суб'єкта, який, у свою чергу, зобов'язаний відповідним чином на нього реагувати. Р.в. можуть виникати за наявності або відсутності організаційного підпорядкування між органами.

РЕОРДИНАЦІЯ — особливий вид державного управління, що ґрунтується на високому рівні соціальної активності об'єктів управління, суттю якого є здій­снення управлінського впливу в певних аспектах об'єкта управ­ління на суб'єкт управління. Осо­бливістю сучасного державного управління є те, що об'єкт не тільки підпорядковується, але й відповідним чином впливає на органи влади, вимагає від них певних дій. Об'єкт управління не тільки реагує на управлінські впливи суб'єкта, не тільки сигна­лізує про їх наслідки та результа­ти, а часто — незалежно від бажання суб'єкта, прямо спону­кає його до певної перебудови управлінських впливів, зміни їх характеру та змісту. Усе більшо­го поширення набуває тенденція щодо вирішального впливу об'єк­тів управління на побудову суб'єктів державного управлін­ня, визначення їхніх функцій, структури і системних зв'язків.

РІВНІСТЬ ДОСТУПУ ДО ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ — орга­нізаційно-функціональний прин­цип державної служби, який передбачає, що право на держ-службу повинні мати громадяни незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової й національної приналеж­ності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця

проживання, які одержали відпо­відну освіту і професійну підго­товку та пройшли у встановлено­му порядку процедуру відбору, передбачену законодавством. Р.д.д.с. закріплено в Конституції України, зокрема в ч.2 ст.38 вста­новлено, що громадяни користу­ються рівним доступом до дер­жавної служби, а також служби в органах місцевого самоврядуван­ня. Ця конституційна норма від­повідає ст. 26 Міжнародного пакту про громадянські та полі­тичні права від 16 грудня 1966 p., у якій зафіксовано, що кожному громадянинові з боку державної влади забезпечується право уча­сті у веденні державних справ та рівності доступу до державної служби. Подібне положення міститься і в ст.4 Закону України "Про державну службу".

РІВЕНЬ УПРАВЛІННЯ — кон­тур управління, який об'єднує ланки управління в адміністратив­ну структуру, що займає певний ступінь в ієрархії управління уста­новою і наділений певною само­стійністю. Р.у., поєднуючи різні ланки, характеризують рівень концентрації процесу управління і послідовність підпорядкування одних ланок іншим зверху донизу. Кількість Р.у. визначає тип органі­заційної структури з точки зору її складності. Залежно від цього адміністративні структури бува­ють дворівневі, трирівневі і т.ін.

РІШЕННЯ — 1) правовий акт управління, який приймається з важливих питань і в більшості випадків має нормативний харак­тер. Р. — це заключний акт у про­цесі розгляду, розв'язання певних управлінських питань, а тому містить конкретні відповіді щодо їх вирішення; 2) нормативний акт розпорядчого характеру, що прий­мається органами місцевого само­врядування з метою розв'язання найбільш важливих питань, що належать до їх компетенції.

РОЗВИТОК КАР'ЄРИ — дії, які здійснює державний службо­вець з метою реалізації плану кар'єри.

РОЗПОРЯДЖЕННЯ — норма­тивно-правовий акт управління, що видається одноособово керів­ником органу виконавчої влади у межах наданої йому компетенції, що деталізує конкретні шляхи і способи вирішення питань опера­тивного характеру, який є обов'язковим до виконання під­порядкованими об'єктами дер­жавного управління. З точки зору юридичних наслідків Р. поділяються на урядові та зви­чайні адміністративні. Перші можуть видаватися як одноособо­во (головою уряду), так і у колегі­альному порядку (урядом). Другі — керівниками місцевих органів виконавчої влади. Ці акти не встановлюють норм права, наби-

рають чинності з моменту прий­няття, оскільки їх ціллю є вирі­шення оперативних питань. Уря­дові Р., в силу завдань державно­го управління і життєвої необхід­ності, можуть тлумачити норма­тивні акти, на виконання яких вони видані. Голови місцевих органів виконавчої влади (обла­сних, Київської і Севастопольсь­кої міських, районних держав­них адміністрацій) з метою опе­ративного державного управлін­ня територією, реалізації про­грам соціально-економічного і культурного розвитку відповід­ної територіально-адміністратив­ної одиниці в межах повнова­жень і відповідно до Конституції України, законів України, указів Президента України, актів Кабі­нету Міністрів України одноосо­бово видають Р.

РОЗПОРЯДЧИЙ ДОКУМЕНТ

— акт, що видається органом виконавчої влади у процесі здій­снення ним виконавчо-розпоряд­чої діяльності з метою виконання покладених на нього завдань від­повідно до наданої компетенції. До Р.д. відносяться: постанови і розпорядження Кабінету Міні­стрів України (див. Постанова), накази міністерств та інших цен­тральних органів виконавчої влади (див. Наказ), постанови, рішення (див. Рішення) і розпо­рядження Ради міністрів Авто­номної Республіки Крим, розпо-

рядження голів місцевих дер­жавних адміністрацій (див. Роз­порядження).

РОЗПОРЯДЧІ МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ — адміністратив­ні методи державного управлін­ня, що спрямовані на вирішення конкретних ситуацій організа­ційної роботи, пов'язаних із роз­порядчою діяльністю та не перед­бачених регламентами. Р.м.у. мають активний та пасивний характер. До першого належать: накази, постанови, розпоря­дження, рішення, директиви, резолюції, вказівки тощо. Активний розпорядчий вплив за формою може бути усним чи документально оформленим. Кожна з цих форм має свої пере­ваги: усна — більш оперативна, документальна — формалізована і сприяє кращому обліку і кон­тролю виконання розпоряджень. До пасивних Р.м.у. відносять