Основні характерні риси мовної норми на сучасному етапі розвитку літературної мови

В історичному плані норми національної мови охоплюють її звукову будову, особливості словотвірної, словозмінної, синтаксичної організації. Територіальні та соціальні діалекти як форми існування національної мови так само мають свої норми, однак останні підпорядковуються визначальним системним ознакам, які зумовлюють віднесеність певних комунікантів до конкретних виявів національної мови.

Типи мовних норм привертають увагу дослідників у зв’язку з історією літературної мови, комунікативною лінгвістикою (скажімо, співвідношення мовних, вербальних, і немовних, невербальних компонентів у процесі спілкування), чи не найбільшою мірою – у зв’язку зі стилістикою (норми офіційно-ділового стилю, норми публіцистичного, наукового стилів, художньо-стильові норми тощо).

Процес пізнання національної мови та її сучасних норм безмежний, тому сьогодні постає питання про укладання періодичних додатків до академічних словників. Розширення лексичних джерел сучасної літературної мови обов’язково передбачає розв’язання проблеми мовної кодифікації. Хто займається кодифікацією літературної норми, яка інституція встановлює, вводити нове слово, скажімо, запозичення, у словник чи не вводити, або надавати статус загальновживаного літературного слова діалектній лексемі чи ні? Коли в ЗМІ запроваджується як нормативна часто вживана конструкція, вислів, що несе на собі соціально-культурне навантаження, наприклад, найменування часу, часових відтинків українською мовою, або використання просторових висловів в Україні – на Україні, чи граматичних форм в Іраку – в Іраці, іракський – ірацький; сидіти в авті, зміна звучання слів (евро-євро, міліціянт, поліціянт), існує перевірений шлях узгодження – консультування з мовознавчими центрами.

Коли йдеться про питання, що не мають такої соціально-культурної ваги, можемо спостерігати зміни кодифікованих форм, зовні не помітні, наприклад, уведення до словників форм виставковий замість виставочний, посадкова смуга замість посадочна смуга, зупинковий комплекс замість зупиночний; випускальна кафедра замість випускаюча, оперовий театр поряд з оперний театр, чи вже більш виразне з погляду соціальної оцінки – приймальня замість прийомна.

У сучасній літературній мові відбувається активний процес дистанціювання від російської мови. Розходження двох літературних мов в історії відбувалося, очевидно, по-різному; був час, коли російська мова дистанціювалася від української і польської мов, у ХХІ ст. маємо інший процес – українська літературна мова в культивуванні своїх норм активно дистанцюється від російської мови, пор.: ждати – чекати, держати – тримати, курити – палити, сторона – бік, доказувати – доводити. За умови існування обох слів наведених пар в українській мові перевага має віддаватись другому, не вживаному в російській мові.

Начебто немає ніяких труднощів у розрізненні бік у людини (один і другий) і сторони світу, але обидва слова цікаво переплелися в таких утвореннях: зусібіч і осторонь, прибічники якоїсь ідеї і сторонні спостерігачі, які стоять осторонь. Пор. дієслова сторонитися і бокувати або словосполучення – всестороннє дослідження і всебічний аналіз. Існує рекомендація вживання сучасного офіційно-ділового загальнолітературного стандарту доводити замість доказувати. Але в Олександра Олеся читаємо: “Орієнтумося! Спасибі! Але на кого? – докажіть! Чи легко це зробити рибі, коли на березі лежить?” Тому сьогодні вводиться поняття часової глибини літературної норми. Те, що становило норму раніше, має певну часову прив’язаність.

Нерідко в складному питанні – що вважати сьогодні нормативним, а що ненормативним? – послуговуються критерієм “відповідає системі мови”, чи “не відповідає системі мови”. Тим часом варто зважити на часовий і просторовий контекст функціонування літературної мови, зокрема, й на такі моменти:

1. У кожному з функціональних стилів є своя просторова й часова глибина норми. Так, сучасні школярі оцінюють мову “Енеїди” І.Котляревського, або “Марусю” Г.Квітки-Основ’яненка як такі твори, в яких багато росіянізмів. Між тим, мова цих письменників становить собою лексично-семантичну систему національної мови ХVІІІ ст., і без цієї специфіки уявлення про неї було б неповним.

2. Не лише діалектне джерело літературної мови, а й різні часові форми існування літературної мови – джерело для зміни й переоцінки норми.

3. Норма – не лише відповідність системі, а реальне вживання в літературній практиці, частотність і авторитет соціальної оцінки.

4. У часи ревізії та рефлексії над мовною нормою можна передбачати не лише збільшення кількості можливих варіантів, а й потребу створення словників різних комунікативних сфер.

Серед фактів, які впливають на характер нормативних варіантів, слід виділити давність і стійкість літературних традицій. Як правило, великою варіативністю, або широтою норми, відзначаються літературні мови, що тільки формуються чи сформувалися порівняно недавно. Варіантні форми здебільшого ще позбавлені у таких мовах виразного функціонального навантаження.

Пізніше, у зв’язку з виробленням і стабілізацією єдиних літературних норм, спостерігається виразне зменшення припустимих у літературній мові варіантів. Потім спостерігається новий розвиток варіантних реалізацій, але вже стилістично диференційованих: закріплених або за формою мовлення (усного чи писемного), або за певним функціональним стилем мови, або за конкретною стилістичною ситуацією.

 

 

МОВА ТА ЇЇ ФУНКЦІЇ.

МОВА І НАЦІОНАЛЬНА КАРТИНА СВІТУ

 

Мова – це система звукових, письмових знаків або символів, що служать засобом людського спілкування, розумової діяльності, способом вираження самосвідомості.

Жодне суспільство, на якому б рівні воно не перебувало, не може існувати без мови. Обслуговуючи потреби суспільства, мова виконує низку функцій, життєво важливих як для самої мови, так і для цього суспільства. Мова, якою не спілкуються, стає мертвою: народ, який втрачає свою мову, зникає.

Мова належить до так званих вторинних систем. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, яке її витворює. Водночас мова – один з чинників самоорганізації суспільства і є невід’ємною ознакою таких спільнот, як рід, плем’я, народність, нація.

Саме через мову ми пізнаємо світ, сприймаємо його. У кожного народу «мовна картина світу» своя, неповторна. Напр., у природі ми чуємо тільки ті звуки, які є в нашій мові (шум дерев передаємо як ш-ш-ш, інші природні явища: дзень, хрусь, хляп та ін.). В інших народів звуконаслідування інакше.

 

Функції мови

Мова, як явище суспільне, виконує ряд функцій, пов’язаних з об’єктами та суб’єктами суспільної діяльності.

Суть комунікативної функції полягає у використанні мови для інформативного зв’язку між членами суспільства. Для повноцінності функціонування мова повинна обслуговувати всі сфери комунікації: науку, техніку, виробництво, ділове спілкування, навчання тощо.

Експресивна функція полягає в тому, що мова є універсальним засобом відображення світу індивіда. «Говори – і я побачу тебе», – стверджували мудреці античності. Кожна людина – це цілий неповторний світ, сфокусований у її свідомості, у сферах інтелекту, емоцій, волі. Але цей світ прихований від інших людей, і тільки мова дає можливість розкрити його для інших. Чим досконаліше володієш мовою, тим виразніше, повніше, яскравіше постаєш перед людьми як особистість. Те ж саме можна сказати і про націю, народ.

Ідентифікаційна функція. Мова є засобом спілкування, але тільки для тих, хто її знає. Для тих, хто її не знає, вона є засобом роз’єднання, сепарації, відокремлення своїх від чужих. Спілкуватися за допомогою якоїсь мови можуть лише носії цієї мови. Тільки для них вона є засобом ідентифікації, ототожнення в межах певної спільності.

Ця ідентифікація виявляється і в часовому, і в просторовому вимірах. Ми відчуваємо свою спільність і з тими, що жили задовго до нас і житимуть після нас, і з тими, що живуть далеко від нас, в інших країнах.

Кожен з нас має свій мовний «портрет», мовний «паспорт», в якому відображено всі параметри нашого «Я»: національно-естетичні, соціальні, культурні, духовні, вікові.

Гносеологічна функція. Мова є засобом пізнання світу. Людина, на відміну від тварини, користується не тільки індивідуальним досвідом, але й усім тим, що досягли її попередники та сучасники, тобто суспільним досвідом. Їй ніколи не треба починати пізнання світу «з нуля». Пізнаючи мову, людина пізнає світ, причому світ у баченні саме цієї мовної спільності.

Кожна мова є виявом певної національної картини світу, і тому зникнення якоїсь із них збіднює уявлення людини про світ, звужує досвід.

Гносеологічна функція полягає не тільки в накопиченні досвіду суспільства. Мова є засобом мислення, формою існування думки. Отже, у пізнанні нового, раніше невідомого, вона є обов’язковим чинником.

Мислетворча функція полягає в тому, що мова є засобом формування думки: людина мислить у мовних формах. Є мовлення і мислення конкретне (образно-чуттєве) і абстрактне (понятійне). Людське понятійне мислення – це оперування поняттями, які позначені словами і які не могли б без слів існувати. Крім того, у процесі мислення ці поняття зіставляються, протиставляються, поєднуються, заперечуються, порівнюються тощо, для цього в мові існують спеціальні засоби. Тому мислити – означає оперувати мовним матеріалом.

Вислів «обмінюватися думками» абсурдно розуміти дослівно. Якби люди обмінювались безпосередньо думками, то вони завжди розуміли б один одного і не було б ніяких втрат при передаванні інформації. Насправді люди обмінюються мовними одиницями, в яких закодовані розшифрування. Недарма говорять: хто ясно думає, той ясно висловлюється.

Зауважимо, що думання відбувається у формі певної мови, здебільшого тієї, яку ми найкраще знаємо, тобто рідної. Отже сам процес мислення має національну специфіку, яка обумовлена національним набором звукосполук, слів, специфічними способами поєднання їх у реченнях тощо.

Естетична функція. Мова є знаряддям і водночас матеріалом створення культурних цінностей. Вона першоешелон культури. Фольклор, художня література, театр, пісня тошо – усе це дає підстави стверджувати, що мова – становий хребет культури, її храм. Виховання відчуття краси мови – основа всякого естетичного виховання.

Культуроносна функція. Мова – носій культури. Культура кожного народу зафіксована в його мові.

Пізнання світу, його культури, його ментальності іншими народами може бути поверховим і глибинним, всебічним. Для глибинного пізнання народу необхідне знання його мови. У цьому випадку мова виконує функцію зв’язку між народами. Пропагуючи свою мову в світі, ми пропагуємо власну культуру, її надбання, збагачуючи світову культуру.

Через мову передається й естафета духовних цінностей від покоління до покоління. Чим повнокровніше функціонує в суспільстві мова, тим надійніший цей духовний зв’язок поколінь, тим багатша духовність наступного з них.

Номінативна функція – це функція називання. Мовні одиниці, передусім слова, служать назвами предметів, процесів, якостей, ознак тощо. Усе пізнане людиною одержує свою назву і тільки так існує у свідомості. Цей процес називається лінгвізацією, «омовленням» світу.

У назвах зафіксовано не тільки реалії дійсності, адекватно пізнані людиною, але й помилкові уявлення, ірреальні, уявні сутності.

Номінативними одиницями (словами, словосполученнями та фразеологізмами), як мозаїкою, вкрита вся реальність. Мова є картиною, «зліпком» реального світу. Зрозуміло, що кожна мова становить неповторну картину дійсності (наприклад, у нас існує одне слово сніг, а в мові ескімосів є кілька десятків слів на позначення цього поняття).

Дуже прикро, коли з тих чи інших причин існують у мові прогалини, незаповнені ділянки. Наявність таких прогалин у мові змушує народ дивитися на світ чужими очима, порушує національну цілісність духовної культури. Найчастіше це трапляється з мовами, які не мали можливості лінгвалізувати (“омовити”) певні сфери пізнання і діяльності людини. Йдеться передусім про галузі науки, техніки, виробництва, соціально-економічних відносин тощо.

Тому заповнювати ці лакуни, піднімати статус рідної мови до рівня мов, що обслуговують найпередовішу науку, культуру, виробництво, обов’язок не тільки і не стільки мовознавців. Народ творить мову, мова творить народ. І кожен, хто усвідомлює себе частиною народу, до якого прошарку він не належав би, повинен відчувати себе водночас відповідальним за долю мови, бути її творцем.

Отже, мова – явище системне. Її функції виступають не ізольовано, проявляються у взаємодії. Відсутність чи неповнота використання якоїсь із них згубно впливає на мову в цілому, а це, в свою чергу, відбивається на долі народу.