Основні тенденції розвитку українська літературної мови на сучасному етапі.

Основні ознаки офіційно-ділового стилю.

Офіційно-діловий стиль — це такий стиль, який обслуговує сферу оф діл відносин переважно в письмовій формі.

Основне призначення офіційно-ділового стилю — регулювати ділові стосунки в зазначених вище сферах та обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях. Основна функція — інформативна (повідомлення), за допомогою якої стиль надає висловлюванню характер документа. Діловий стиль визначають такі особливості:

1. Точність, послідовність і лаконічність викладу фактів. Діловий стиль позбавлений образності, емоційності та індивідуальних авторських рис.

2. Наявність мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень документів.

3. Наявність реквізитів, які мають певну черговість. У різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить від змісту документа, його призначення, способу обробки. Закріплення за реквізитами постійного місця робить документи зручними для зорового сприйняття, спрощує їх опрацювання.

4. Логічність і аргументованість викладу. Ця риса ділової мови передбачає відображення правильного стану речей, послідовність та об’єктивність фактів і оцінок, нейтральність тону.

5. Відсутність індивідуальних рис стилю. На відміну від інших сфер діяльності, учасники ділового спілкування здебільшого виступають у ролі представників певних організацій, закладів і виражають їхні інтереси — тобто є носіями певних функцій.

6. Лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні. Залежно від того, яку саме галузь суспільного життя обслуговує офіційно-діловий стиль, він може містити суспільно-політичну, суспільно-виробничу, юридичну, наукову лексику тощо.

Пароніми та омоніми в діловому мовлені

Омоніми - це слова, однокові або подібні за звучанням, але різні за лексичним значенням

Отже, омоніми мають однаковий звуковий склад, але зовсім різні за значенням, це різні слова, а не різні значення одного й того ж слова: стан - ситуація, обставини, стан - у техніці.

Омоніми сучасної української літературної мови переділяються на дві групи: повні (прості) і неповні (часткові).

Повні омоніми - це такі слова, які зберігають однакове звучання в усіх граматичних формах: деркач - птах і деркач - стертий віник

Пароніми - це слова, що мають подібність у морфологічній будові (близькі за фонетичним складом), але розрізняються за значенням: компанія (група осіб, пов'язаних певними інтересами або торговельне чи промислове товариство).

Пароніми близькі до омонімів, але не тотожні з ними.Між паронімами можуть встановлюватися синонімічні (блукати - блудити, повноваження - уповноваження, особистий - особовий), антонімічні (прогресивний -регресивний, густо - пусто,) відношення.

25 Синоніми в діловому мовлені

Синоніми - це слова тотожні або близькі за значенням, але різні за звучанням: аргумент, доказ, підстава, обґрунтування; конче, доконче, неминуче; будувати, споруджувати, зводити, (хату) ставити, (з каменю) мурувати; (машини) складати, виготовляти; Синоніми переважно належать до однієї частини мови і відрізняються відтінками значень або стилістичними забарвленням, чи обома ознаками одночасно. Наприклад, дієслова із загальним значенням говорити розрізняються і відтінками значень, і емоційним забарвленням: базікати - говорити про щось не варте уваги, шептати - говорити тихо. Синоніми групуються в синонімічні ряди (синонімічні гнізда).

Синонімічній ряд - це група слів, що мають однакове чи подібне значення: бідність, нестатки, убогість, убозтво, незабезпеченість, злиденність; істотний, посутній, сутній, суттєвий.У синонімічному ряді всі слова об'єднуються навколо опорного, стрижневого слова або домінанти. Це слово найуживаніше серед інших, стилістично нейтральне і найповніше виражає значення, властиве всім членам ряду. Наприклад, на означення особи, яка дотримується правил пристойності нейтральним словом виступає прикметник ввічливий. Саме навколо нього групуються всі інші синоніми: чемний, ґречний, вихований, тактовний, обхідливий, коректний, делікатний, галантний, люб'язний, ласкавий, уважний.

Орфоепічна правильність мовлення

Висока культура усного мовлення неможлива без досконалого звукового його оформлення. Із звуковою стороною мови пов’язані насамперед фонетичні й орфоепічні (вимовні) норми. Фонетичні норми виявляються у додержанні правильного вживання звуків мови, зокрема у врахуванні правил чергування голосних і приголосних у словах, подовження, уподібнення тощо: спокій — спокою; лебідь — лебедя (а не лебідя), камінь — каменя (-ю); село — сіл (а не сел); Київ — Києва (а не Київа).

В основі орфоепічних або вимовних норм літературної мови лежать відповідні фонетичні закономірності, властиві українській мові. Основні з них такі:
1. Ненаголошені [е] та [и] у вимові зближуються і вимовляються то як [еи], то як [ие]: [веисна], [стеиповиĭ], [виешневиĭ].
2. Ненаголошений [о] здебільшого вимовляється чітко [вода], [молоко], [голова], [додому]. Лише в деяких словах перед складом з наголошеним [у] він наближається у вимові до [у]: [зоузул'а], [лоупух], [коужух].
3. Дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляються дзвінко: [книжка], [казка], [дуб], [ніж]. Глухо вимовляється лише приголосний [г]: [вохко], [лехко], [кіхті], орф. вогко, легко, кігті, нігті, дьогтю.
4. Приголосний [р] вимовляється твердо в кінці складу і в кінці слова: [з'вір], [комар], [л'ікар], [Харк'іў], [пов'ірте]. На початку складу [р] буває м’яким: [р'асний], [бур'ак], [чотир'ох], [говор'у].
5. Шиплячі приголосні вимовляються твердо: [н'іч], [н'іж], [товариеш], [д'іўчата], [ручка], [б'іжат'], [криечат'].
6. Приголосний [ц'] у кінці слів вимовляється м’яко: [хлопеиц'], [с'т'ілец'], [с'в'ітлиц'а]; тверда вимова [ц] буває лише в словах іншомовного походження та деяких вигуках: [шприц], [палац], [пайац], [бац], [клац].
7. Звуки [дж], [дз] вимовляються злито: [джеиреило], [ходжу], [дзв'ін], [дзеркало], [кукурудза].
8. У небагатьох словах, переважно іншомовного походження, вживається проривний звук [ґ], який вимовляється подібно до російського [г]: [ґанок], [ґн'іт], [ґудзиек], [ґедз'], [дзиґа].
9. Перед голосним [е] всі приголосні вимовляються твердо: сту[де]нти, лі[те]ратура, ін[женер], [те]ма.
10. Приголосний [в] не оглушується і не переходить у [ф]. Після голосних у кінці складів і перед приголосними та у кінці слова вимовляється, як [ў]: [буў], [даўно], [шоўк], [в'іўторок].

Точність мовлення.

Точність мовлення – одна з найважливіших властивостей висловлення, яка характеризує, насамперед, його зміст. Залежить точність від умінь мовця дібрати такі слова, які повністю співвідносяться з предметами, явищами, діями, котрі їх називають. Точність мовлення створюється за таких умов: 1) знання предмета мовлення; 2) знання мови; 3) володіння мовленнєвими навичками говорити про щось, використовуючи багатство мови. Найголовнішими засобами точності нашого мовлення є лексичне багатство українськоїмови,бо воно містить великі можливості для вибору. Наприклад, щоб утворити словосполучення з прикметниками громадський, громадянський, ми повинні точно визначити їх смисл: громадський – належний громаді, зв’язаний з громадою (громадські інтереси, громадські збори, громадське доручення); громадянський – властивий свідомому громадянинові, цивільний, державний (громадянська гідність, громадянський обов’язок, громадянський шлюб). Найбільше можливостей для вираження точності мовлення мають багатозначні слова, терміни, синоніми, омоніми, пароніми. Досить важко будувати висловлення, використовуючи іншомовні, застарілі, професійні слова, фразеологізми. Точність наукового мовлення тісно пов’язана з точністю вживання термінів.

39. Логічність мовлення

Логічністьмовленнямає багато спільного з точністю. Вона теж характеризує зміст висловлення і забезпечує його смислову послідовність.Логічним називається мовлення, що забезпечує смислові зв’язки між словами і реченнями в тексті. Основою логічності мовлення є логічне мислення, що формується запасом знань і вмінням їх передати співбесідникові. Щоб мовлення було логічним, треба володіти знаннями мови і законами зв’язного мовлення. Логіку висловлення людина удосконалює протягом усього життя. Умови логічності, як і точності, бувають різні. Насамперед треба оволодіти логікою висловлювання. Людина, яка хоче навчитися говорити і писати логічно, повинна навчитися логічно мислити. Тому треба виховувати в собі уміння чітко і послідовно мислити. Необхідно оволодіти логікою викладу, враховувати мовленнєву ситуацію. Дотримання логіки викладу позитивно впливає на розуміння змісту висловлення слухачем або читачем.

Чистота мовлення

Чистота мовлення – це повна відповідність нормам літературної мови. Для чистоти мовлення важливими є правильна літературна вимова, вживання слів, що відповідають літературній нормі. У чистому мовленні не вживаються діалектизми, лайливі слова, слова-паразити тощо. Чистота мовлення на рівні вимови досягається суворим дотриманням орфоепічних норм (вимова голосних і приголосних звуків, звукосполучень, наголос у словах). Найпоширенішими помилками у вимові, що заважають чистоті мови, є неправильні наголоси. Уживання діалектизмів в інших сферах спілкування засмічує мову, порушує її чистоту. Чистота мовлення вимагає уникати вульгарних і лайливих слів, які не відповідають нормам літературної мови і людської поведінки. Іншомовні слова теж засмічують мову, якщо вживаються надмірно й недоречно. Особливої шкоди завдає так зване суржикове мовлення, в якому змішуються українські і російські слова.

42. Доречність мовлення

Доречність– ознака мовлення, яка організує його точність, логічність, чистоту, вимагає такого добору мовних засобів, що відповідають меті й умовам спілкування. Доречне мовлення відповідає темі висловлення, його логічному змісту, емоційному забарвленню. Доречне мовлення обов’язково вимагає врахування ситуацій, складу мовців, форм (усної чи писемної) мови.
Умови оречності мовлення такі:
розуміння необхідності доречності мовлення;

володіння культурою мовлення і спілкування за допомогою мови;

исока вихованість людини, рівень її культури, моральних якостей;

досконале знання мови, її функцій, форм і різновидів.

Важливою є стильова доречність. Кожний стиль будується на виборі мовних засобів, їх співвідносності. Для наукового стилю доречне використання наукових слів, термінів. А для офіційно-ділового – ділової лексики. Тому доречність – важлива ознака кожного стилю мовлення.Доречність мовлення залежить від мовця, його мовленнєвої поведінки, мовної етики, тому зумовлюється й психологічно. Уміння встановити контакт із співрозмовником, знайти відповідні слова, інтонацію, дотримуватися норм спілкування є обов’язковим для кожного.оречним мовлення може бути лише тоді, коли воно відзначається правильністю, логічністю, точністю, багатством
43.. Поняття виразності

Наш мовної досвід не залишає можливості сумніватися в тому, що структура мови, її властивості і особливості можуть будити думки і почуття людей, можуть підтримувати загострену увагу і викликати інтерес до сказаного або написаного. Ось ці особливості мовної структури і дають підставу називати її виразною.
Виразністю мови називаються такі особливості її структури, які підтримують увагу та інтерес у слухача чи читача; відповідно мова, що володіє цими особливостями, і буде називатися виразної.. Типологія виразності поки що, на жаль, відсутня. Поки що можна висловити лише деякі міркування, досить обережні, про її підставах.
Однією з підстав - ситуація спілкування. Виразність мови педагога, очевидно, не збігається з виразністю мови політичного оратора
Друга підстава, більш чітке, - структурні області мови: може бути виразність произносительная, виразність акцентологические, лексична і словотворча Якість виразності може повідомлятися мови засобами мови, що входять в різні галузі мовної структури. Але про це докладніше - дещо пізніше. До того ж не забудемо, що своїми виражальними можливостями володіє сама структурна організація мови, включаючи в цепоняття і структуру абзацу, і структуру глави або розділу усного виступу, і структуру цілого тексту.
Мабуть, справедливо наступне загальне міркування: виразно у мові все те, що виділяється семантично або формально на загальному звичному мовному тлі.

44КУЛЬТУРА ВЕДЕННЯ ДІАЛОГУ.

Діало́г (dialog) — двосторонній обмін інформацією (розмова, спілкування) між двома людьми (або у технічній мові - людиною та ЕОМ) у вигляді питань та відповідей.
Монологічний і діалогічний тексти розрізняються між собою як з погляду структури, що лежить в основі мовленнєвої ситуації, так і з погляду закономірностей текстоутворення, що в них діють (О.І. Москальська).
Відмінності в структурі мовленнєвої ситуації визначаються розподілом ролей між учасниками мовленнєвого акту. Монологічний текст — це усне чи письмове мовлення однієї особи, інший учасник мовленнєвого акту — адресат, реципієнт*, або мислиться, або не відразу реагує (лінійний ланцюжок речень). Діалогічний текст репрезентує альтернативний ланцюжок, що утворюється чергуванням висловлювань двох чи декількох учасників мовлення.
В основі діалогу лежить діалогічна єдність: вираження думок та їх сприйняття, реакція на них, що знаходить відображення у структурі цього акту мовлення. Діалог складається з взаємопов'язаних реплік співрозмовників.
Діалогічне спілкування являє собою не один якийсь вид мовленнєвої діяльності його учасників, а мовленнєвий акт (обмін інформацією), у якому говоріння і слухання — нерозривно пов'язані види мовленнєвої діяльності.
Основними ознаками діалогу є: намір, цілеспрямованість, правила ведення розмови.
Цілеспрямованість мовленнєвої дії в діалозі — це наявна чи прихована мета мовця (слухача) (повідомлення про щось, питання, наказ, порада, обіцянка і под.).
Для того, щоб досягнути своєї мети кожний із співрозмовників реалізує свій намір, спонукаючи партнера до певних мовленнєвих дій. Необхідною для діалогу є правила ведення розмови: а) повідомлення подається певними порціями; б) повідомлення відповідає темі розмови; в) співрозмовники роблять мовлення зрозумілим, послідовним.
Існує типовий набір смислових частин розмови:
1) установлення контакту із співрозмовником (зоровий — мовленнєвий, зоровий + мовленнєвий);
2) початок розмови;
3) розвиток теми (реакція співрозмовника + репліки); кінцівка розмови.
Істотним для діалогу є той факт, що відповідач знає, про що йдеться, що дуже важливо. Саме знання ситуації і є тією ознакою, яка визначає граматичний лад усного діалогічного мовлення.
45. Морфологічні норми сучасної української мови (іменник та прикметник)
1. Поняття морфологічних норм
Морфологічні норми – це загальноприйняті правила вживання граматичних форм слів, що вивчає розділ мовознавства – морфологія.
За кожною граматичною категорією закріплена певна система відмінкових закінчень. Так, категорія роду представлена закінченнями -а(я), -о, нульовим в чол.р., -а(я), нульовим вжін.р., -о, -е, -а(я) в сер.р., категорія числа – закінченнями слів певного роду в однині і закінченнями -и, -і, -а(я) у множині. Оформлення граматичних категорій стабілізоване й усталене в українській мові. Інша річ, коли мова йде про варіантність у засобах вираження граматичних категорій. Варіанти на морфологічному рівні представляють собою видозміни форми однієї і тієї ж мовної одиниці у межах певної граматичної категорії, напр., у давальному відмінку – учителю й учителеві.
Морфологічні норми регулюють вибір варіантів граматичної форми висловлювання. Від вибору найдоцільнішої морфологічної форми, особливо коли в мові налічується кілька способів висловлення, залежить смислова точність, логічна послідовність, чіткість, багатство і різноманітність викладу думки. При цьому причиною появи помилок, особливо в офіційно-діловому стилі, є невластиве для нього використання певних морфологічних форм іменників, прикметників, числівників та інших частин мови.
2. Особливості використання іменників
Граматичними значеннями іменника є рід (чоловічий, жіночий, середній і спільний), число (однина і множина), відмінок (сім відмінкових форм.

Відмінювані іменники належать до одного з трьох родів або до спільного роду. Невідмінювані слова характеризуються певними закономірностями щодо розподілу за родами. Загальні назви неістот належать до середнього роду, напр.: депо, бюро, кіно, метро. Назви осіб відповідно до позначення іменником особи чоловічої або жіночої статі, напр.: кюре, рантьє, буржуа – чол. р.; фрау, міледі, місіс – жін. р. Назви істот з неособовим значенням мають чоловічий рід, напр.: поні, кенгуру, шимпанзе, але можливий їх поділ на роди залежно від статі. Власні невідмінювані іменники розподіляються з урахуванням роду загальних слів на зразок країна, ріка, острів, напр.: місто Франкфурт-на-Майні, озеро Іссик-Куль.

Більшість іменників в українській мові вживаються в однині і множині. Деяким словам властива тільки однина або множина. В однині виступають збірні, абстрактні, матеріально-речовинні іменники, деякі власні назви, напр.: студентство, добро, цемент, Дніпро. Форму множини мають назви сукупностей істот, предметів, часові поняття, назви свят, дій, процесів, станів, почуттів, емоцій, назви одиничних, парних чи симетричних предметів, слова із загальним матеріально-речовинним значенням, окремі власні назви, напр.: люди, гроші, канікули, іменини, вибори, змагання, обійми, куранти, ласощі, Карпати.

Переважна частина іменників відмінюється, крім незмінних слів, до яких належать іншомовні слова, напр.: авеню, таксі; українські жіночі прізвища на кінцевий приголосний основи та -о, іншомовні прізвища на -аго, -акі, -их та з іншими закінченнями, напр.: Гальчук, Яценко, Живаго, Таракі, Романових; чоловічі й жіночі іншомовні власні імена з кінцевим голосним та жіночі з кінцевим приголосним, напр.: Асабе, Аксилу, Мерилін; іншомовні географічні назви з кінцевим голосним,напр.: Баку, Капрі, Марокко; слова числівникового типу, напр.: півверстви, півдороги; складноскорочені слова, напр.: НАТО, але із жеком і под.; назви іноземних часописів, напр.: "Таймс", "Юманіте".

У родовому відмінку іменники чол.р. ІІ відміни мають закінчення -а (я) або -у (ю). Закічення -а (я) характерне для назв істот (промовця, менеджера), конкретних предметів (стола, олівця), мір довжини, ваги, площі, часу, одиниць напруги (метра, грама, квадрата, тижня, вольта), місяців і днів (вересня, вівторка), грошових одиниць (долара, фунта), машин та їх деталей (автомобіля, мотора), населених пунктів (Львова, Києва) та інших слів.

Закінчення -у (ю) мають назви речовин, маси, матеріалу (асфальту, водню), збірних понять (капіталу, кодексу), будівель, споруд, приміщень та їх частин (заводу, поверху), установ, закладів, організацій та їх підрозділів (інституту, деканату), процесів, станів, властивостей, ознак, абстрактних понять, течій (конфлікту, достатку, толку, прогресу, реалізму); назви річок, озер, гір, країн, областей (Дунаю, Байкалу, Ельбрусу, Донбасу, Сибіру) та інші слова.

У давальному відмінку іменники чол.р. ІІ відміни мають закінчення -ові, -еві (-єві) та -у (-ю). Закінчення -ові, -еві (-єві) вживаються здебільшого у назвах істот (директорові, учителеві), а закінчення -у (-ю) – в назвах неістот (процесу, принципу). У діловому стилі перевага надається закінченню -у (-ю). При нанизуванні однакових відмінкових форм можлива варіантність закінчень (деканові професору докторові). Для уникнення двозначності при використанні слів, які мають в Р. і Д.в закінчення -у (-ю), слід вживати у Д.в. закінчення -ові,-еві (-єві), н-д: допомога заводу (Р.в.) і допомога заводові (Д.в.).

Різні закінчення характерні для іменників у К.в. Слова І відміни мають закінчення -о (тв.гр.), -е (-є) (м'як. і міш. гр.) (Миколо, Софіє). Іменники ІІ відміни мають закінчення -у (чол.р., тв. і міш. гр.),-ю (м'як. гр.), -е (безсуфіксні слова тв. гр., слова на -ець, власні назви на шиплячий, загальні назви з основою на -р, -ж ігеографічні назви на -ів, -ов, -ев, -ин) (слухачу, добродію, Петре, хлопче, школяре, Харкове). Іменники ІІІ відміни у К.в. мають переважно закінчення -е (спільносте, гідносте). Іменники ІV відміни у К.в. мають таку форму, як у Н.в. У множині форма К.в. іменників усіх відмін збігається з формою Н.в.

Офіційно-діловий стиль характеризується вживанням переважно однозначних, абстрактних іменників; слів у чоловічому роді на позначення професій, звань, статусу осіб; збірних іменників; форм кличного відмінка тільки у звертанні до осіб; узгодженням іменників з числівником, займенником чи прикметником у родовому відмінку без прийменника; вживанням іменників чоловічому роді ІІ відміни у знахідному відмінку з нульовим закінченням; використанням в орудному відмінку множини іменників ІІ відміни та множинних іменників із закінченнями -ами (-ями), -има.

3. Особливості вживання прикметників

Прикметники поділяються на якісні, відносні і присвійні, що змінюються за родами, числами і відмінками.

Якісні прикметники утворюють просту й складену форми вищого і найвищого ступенів порівняння. Проста форма вищого ступеня формується внаслідок додавання до основи звичайного прикметника суфіксів -ш-, -іш-, -ч-, напр.: інтенсивний – інтенсивніший, дорогий – дорожчий, а складена форма – шляхом приєднання слів більш, менш до звичайних прикметників, напр.: більш інтенсивний, менш дорогий. Проста форма найвищого ступеня утворюється додаванням префікса най- до простої форми вищого ступеня (з метою підсилення приєднуються префікси що, як), напр.: найінтенсивніший, найдорожчий, аскладена форма найвищого ступеня – внаслідок сполучення слів найбільш, найменш зі звичайними прикметниками, напр.: найбільш інтенсивний, найменш дорогий.

Не утворюють ступенів порівняння якісні прикметники із префіксами ультра-, архі-, пре-, напр.: архіважливий, предобрий; що позначають сталі ознаки, напр.: сліпий, глухий; слова віддієслівного творення з префіксом не-, напр.: неплатіжний, неліквідний; прикметники дієслівного походження, напр.: проданий, куплений; складні слова, напр.: платоспроможний, самофінансований та інші.

Використання прикметників у ділових документах відзначається такими особливостями: перевага надається прикметникам книжного походження, аналітичним формам прикметників; присвійні прикметники замінюються іменниками або відповідними прикметниковими формами; у М.в. одн. чол. та сер.р. прикметників використовується закінчення -ому; для визначення часу за роком вживаються відповідні прикметники у Р.в. без прийменника у (в) або прислівник.

46. Правопис закінчень родового відмінка однини іменників ІІ відміни
У сучасній українській мові чіткого розмежування щодо вживання закінчень -а, -у, -я, -ю немає. Однак існує певна закономірність у їх використанні. Так, у родовому відмінку однини іменники II відміни мають закінчення -а, -у (у м'якій групі - -я, -ю). При визначенні закінчення беруть до уваги семантико-морфологічні та акцентологічні (наголос) ознаки іменника. Наприклад: папір - папера (документ) - паперу (матеріал): акт - акта (документ) - акту (дія).
Закінчення -а, -я мають іменники чоловічого роду, що означають:
- загальні і власні назви людей та населених пунктів: заступника, акціонера, спортсмена, підприємця, промовця, Івана, Руслана, Львова, Києва, Харкова, Ужгорода, Луцька, Тернополя, Севастополя;
- інші географічні (власні) назви з наголосом на кінцевому складі у родовому відмінку та з суфіксами -ов, -ев, -с в, -ськ: Дніпра, Трудежа, Ірпеня; Здвижа, Дніпропетровська, Миколаєва, Демидова, Макарова, Тетерева;
- назви речей, предметів: комп 'ютера. ксерокса, стола, автомобічя, мікроскопа, документа, плаща, векселя, стільця;
- назви мір простору, довжини, ваги, часу: метра, грама, гектара, сантиметра, місяця, тижня (але року, віку);
- назви окремих днів тижня: понеділка, четверга; місяців: січня, березня, листопада (листопаду - з іншим значенням):
- назви будівель, приміщень, споруд: коридора, паркана, сарая, погреба (але льоху);
Примітка. Деякі назви цісі групи вживаються лише із закінченням -у: поверху, палацу, залу, склад}: порту, канаяу.магазину. вокзалу, метрополітену та ін.
- наукові й технічні терміни іншомовного походження, що означають одиничні поняття: ромба, квадрата, діаметра, атома, поршня, сектора, куба, катода, реферата;
- українські терміни, коли вони утворені за допомогою суфіксів: відмінка, числівника, чисечьника. іменника, прикметника, ступеня, рівня (але складу, способу, роду, виду, стану і в загальному, і в термінологічному значеннях).
Закінчення -у, -ю мають іменники чоловічого роду, що означають:
- збірні поняття: колективу, пленуму, активу, хору, оркестру, ансамблю (але вишняка, березняка, чагарника - з наголосом на кінцевому складі):
- речовину, масу, матеріал: меду, спирту, сиропу, цукру, чаю, льоду, шовку, граніту, піску, металу, асфальту, лісу, снігу, агмазу, кисню, водню;
- різні почуття, відчуття: гніву, відчаю, гумору;
o назви установ, закладів, організацій: університету, інституту, кчубу, штабу, комітету;
- назви процесів, станів, властивостей, ознак: руху, польоту, ремонту, спорту, відгуку, відпочинку, рейсу (хоча рейса - у значенні монета), маршруту, побуту, експерименту, успіху, характеру, експорту, імпорту;
- явища природи: доиіу, грому, вітру, морозу, вогню;
- місце, простір тощо: світу, степу, яру, лугу, саду, майдану, вигону, краю (але хутора, берега, горба);
- назви річок, озер, гір, островів, півостровів, країн, областей тощо: Херсону, Кавказу, Донбасу, Криму, Нілу, Дунаю, Алтаю; але іменники з наголосом на останньому складі мають закінчення -а, -я: Дністра, Требужа, Остра, Дінця.

47. Рід, число невідмінюваних іменників
Невідмінювані іменники.
Невідмінюваними є такі іменники:
а) іншомовного походження з кінцевими –а (-я), –у (-ю), -е (-є), –і (боа, алілуя; фрау, какаду, Баку; алое, резюме; таксі, візаві, журі, Батумі);
б) складноскорочені слова на зразок: заввідділенням, комроти, завкафедри;
в) абревіатури на зразок: НАН (Національна академія наук України), ООН (Організація Об’єднаних Націй);
г) українські жіночі прізвища на –о та приголосний (Денисенко Марія, Остапенко Марина, Остапчук Вікторія, Стахів Мирослава, Кравець Ніна);
д) іншомовні жіночі та чоловічі прізвища (Олена Бауер, Вікторія Нейман, Ольга Фреймут, Оксана Гутуайт, Анатолій Кіперман).
Рід іменників
Кожен іменник, якому притаманна форма однини, належить до одного з граматичних рядів: чоловічого, жіночого чи середнього. Деякі іменники мають варіантні родові форми: абрикос і абрикоса, зал і зала, жираф і жирафа, пелюсток і пелюстка. Наведені родові варіанти подаються у словниках сучасної української мови як стилістично рівноправні.

48.Првопис складних іменників та прикметників
1. Складні іменники пишуться разом:
а) Якщо складний іменник утворений від колишнього словосполучення за допомогою сполучного голосного: чорнозем (чорна земля);
б) Усі складноскорочені з першими частинами: авіа-, авто-, агро-, біо-, вело-, водо-, гідро-, електро-, квазі-, кіно-, космо-, лже-, макро-, мікро-, мілі-, фото- й інші: автотраса, електрочайник;
в) Складні іменники, першою частиною яких є кількісний числівник (коли він не позначається цифрою): сімдесятиріччя, трикутник;
г) Усі складноскорочені слова й похідні від них: Нацбанк, Міносвіти, профспілка;
ґ) Складні іменники, утворені з дієслова в наказовій формі та іменника: горицвіт, перекотиполе;
д) Складні іменники, утворені з трьох і більше основ: автомотогурток, термогідродинаміка.
е) Складні іменники з першою частиною пів-, напів-, полу- (загальні назви): пів'яблука, півстолу.
2.Складні іменники пишуться через дефіс:
а) Іменники, що означають протилежні за змістом поняття: купівля-продаж;
б) Іменники, що означають спеціальність, професію, державні посади, військові, наукові звання: лікар-еколог, генерал-губернатор;
в) іменники на позначення казкових персонажів: Зайчик-Побігайчик, Лисичка-Сестричка;
г) Іменники, що означають складні одиниці виміру: людино-день, тонно-кілометр;
ґ) Прикладки, що стоять після пояснюваного слова й виражають ознаку, яку можна передати прикметником: дівчина-красуня;
д) Прикладки - видові назви, які стоять перед пояснювальним словом: сон-трава, Ведмідь-гора;
е) Складні іменники з першою складовою частиною віце-, екс-, лейб-, максі-, міді-, міні-, обер-: віце-президент, екс-чемпіон;
є) Іншомовні назви проміжних сторін світу: норд-вест, норд-ост;
ж) Словосполучення, що означають переважно назви рослин: розрив-трава, люби-мене, чар-зілля;
з) Частини пів-, напів- із власними назвами: пів-Києва.
3. Складні прикметники пишуться разом:
а) Утворені від залежних між собою слів (між ними не можна вставити сполучника і): лівобережний (лівий берег), теплолюбний (любить тепло);
б) До складу складних прикметників входять слова мало-, багато-, ново-, старо-, давньо-, нижньо-, верхньо- тощо: староукраїнський, багатоканальний;
в) Першою частиною складних прикметників є числівник записаний словом: двадцятирічний.
4. Складні прикметники пишуться через дефіс:
а) Якщо вони утворені від незалежних одне від одного слів, між якими можна поставити сполучник і: українсько-російський, навчально-виховний;
б) Складні прикметники, що означають відтінки кольору або смаку: жовто-блакитний, кисло-солодкий. Але: жовтогарячий (один колір);
в) Складні назви сторін світу: південно-східний;
г) Складні прикметники, утворені від складних іменників, що пишуться через дефіс: генерал-губернаторський (генерал-губернатор);
Увага! В окремих випадках, коли прикметник утворюється від сполучення іменника з прикладкою, дефіс не ставиться: Москва-ріка - москворіцький.
ґ) Складні прикметники, першим компонентом яких є числівник, написаний цифрами: 20-річний, 10-поверховий;
д) Складні прикметники з першою частиною військово-, воєнно-: воєнно-стратегічний, військово-спортивний. Але: складні прикметники, що перейшли в іменники пишуться разом: військовополонений, військовозобов'язаний.
Треба відрізняти складні прикметники та словосполучення, утворені з прислівника та прикметника (дієприкметника): чітко окреслений, цілком правильний (прислівник у таких випадках логічно наголошений і виступає членом речення).
Запам'ятайте: суспільно корисний, суспільно необхідний.
Слова з іншомовними префіксами інтер-, контр- пишуться разом: інтерконтинентальний, контрудар (але контр-адмірал - посада).
49.Правопис прислівників Кількість прислівників поповнюється переважно за рахунок прийменниково-іменникових сполучень. Деякі з цих сполучень перейшли у прислівники і пишуться разом або через дефіс.
Разом пишуться:
прислівники, утворені сполученням прийменника з іменником, займенником, прикметником, числівником, прислівником: потім, занадто, вночі, надвечір, безвісти, вдосвіта, потихеньку, вперше, вдвічі, натроє (але: по двоє, по троє);
складні прислівники, утворені з кількох основ: праворуч, стрімголов, босоніж, обіруч.
Окремо пишуться:
прислівникові сполучення, утворені від іменника з прийменником.
Найуживаніші з них такі:
без: без кінця, без черги, без упину, без жалю;
на: на добраніч, на жаль, на щастя, на сьогодні, на початку;
до: до побачення, до речі, до краю, до діла;
з: з радості, з жалю, з горя, з розгону;
в/у: в разі, в міру, уві сні, в далечінь;
прислшникові сполучення, де повторюються основи, між якими стоїть прийменник: день у день, рік у рік, час від часу, раз у раз, один по одному, сам на сам. Сполучення, утворені поєднанням слова в називному відмінку зі словом в орудному відмінку: кінець кінцем, один одним, сама самотою.
Через дефіс пишуться:
прислівники, утворені від прикметників, займенників і прийменника по: по-новому, по-батьківськи, по-домашньому, по-літньому, по-українськи, по-книжному, по-моєму, по-їх-ньому, по-нашому;
прислівники, утворені від порядкових числівників за допомогою префікса по-: по-перше, по-друге, по-третє;
прислівники, утворені від синонімічних або антонімічних слів: зроду-віку, видимо-невидимо, тишком-нишком, бііьш-менш, часто-густо, любо-дорого;
прислівники, в яких повторюються слова або корені (без службових слів або із службовими словами між ними): довго-довго, ледве-ледве, давним-давно, навіки-віків, віч-на-віч, всього-на-всього, як-не-як, де-не-де, коли-не-коли, хоч-не-хоч. Запам'ятайте правопис прислівників: з давніх-давен, з діда-прадіда, без кінця-краю, на-гора, по-латині, десь-колись.
50.особливості вживання числівників у діловому мовленні.
Здебільшого в ділових паперах не обходяться без цифрових даних. Вони вимагають спеціального оформлення. Так, однозначні числа, що не мають посилань на одиниці виміру, в ділових паперах записуються словами. Наприклад: Акціонерне товариство «Нікос» планує закупити не більше двадцяти автомобілів. Коли ж число супроводжується найменуванням одиниць виміру, воно пишеться цифрами. Наприклад: До магазину терміново завезли 150 центнерів картоплі, 40 центнерів яблук.Складні чи складені числівники записуються цифрами. Наприклад: На історичний факультет прийнято 156 студентів.Порядкові числівники вводяться в документи з відповідним відмінковим закінченням. Наприклад: Сьогодні ми виконали своє перше виробниче завдання.Складні слова, де перша частина позначається цифрою, можуть бути написані так: 50-процентний і 50 %; 100-кіло-метровий і 100 км.Якщо ж використовуються числівники на позначення великої кількості (а також іменники: сто, тисяча, мільйон, мільярд), то переважає однина. Наприклад: Чотириста вісімдесят підприємців прибуло (а не прибули) на виставку;Якщо вживаються числівники до десяти, то пишеться форма множини. Наприклад: чотири брати, два керівники, три менеджери.Велике значення має використання числівників в усному мовленні. Готуючи доповідь чи звіт, числівники треба записувати прописом і проставляти наголос. Краще будувати речення так, щоб числівники вживалися у називному відмінку.Слід запам'ятати наголошення числівників одинадцять, чотирнадцять.
51.Прийменник в діловому мовленні.
Для українського ділового мовлення важливе правильне вживання прийменника по, особливо тоді, коли йдеться про переклад з російської мови на українську. Адже російські конструкції з прийменником по в українській мові перекладаються цілим рядом конструкцій з прийменниками:
за: за свідченням; за власним бажанням; за дорученням; за наказом; за вказівкою; менеджер за професією і т. д.;
з: з питань комерційної торгівлі; з ініціативи; дослідження з уфології; курс лекцій з української мови; з багатьох причин; з певних обставин; з нагоди (чогось) і т. д.;
на: на замовлення; на вимогу; на пропозицію; на мою адресу;
для: курси для вивчення; комісія для складання актів;
після: після одержання посвідчення; після повернення; після від'їзду; після розгляду (чогось) і т. д.;
у (в): викликати у службових справах; у вихідні; в усіх напрямках;
по: черговий по району; наказ по відділенню; спеціаліст по проектуванню споруд; колеги по роботі; по можливості; комітет по сприянню малим підприємствам і підприємцям і т. д.

52.Синтаксичні норми сучасної літературної мови.

Синтаксичні норми – це загальноприйняті правила побудови синтаксичних конструкцій, які вивчає синтаксис.Основною одиницею синтаксису є речення як мінімальна комунікативна одиниця.Використання синтаксичних конструкцій у діловому мовленні характеризується певними особливостями. Для документів властивий розповідний характер висловлювання. У них використовується прямий порядок розміщення членів речення, при якому підмет стоїть перед присудком, узгоджене означення перед означуваним словом, неузгоджене після означуваного слова, додаток після слів, від яких залежить, обставина в різних місцях речення залежно від значення, способу вираження.. Прості й складні речення можуть ускладнюватися відокремленими, однорідними членами, вставними словами й виразами та ін. У реченнях вживаються пасивні структури з дієсловами на -ться, інфінітивні конструкції, наказові форми дієслів, безособові форми на -но, -то, словоспол