Мовні особливості наукового стилю



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Мовні особливості наукового стилю



 

Науковий стиль - один із функціональних стилів літературної мови, який обслуговує сферу науки. Мовні особливості наукового стилю пояснюються призначеністю наукових текстів для передачі об’єктивної, певною мірою знеособленої інформації про природу, людину і суспільство.

Основна функція наукового стилю – не тільки передача логічної інформації, але й доказ її істотності, це така форма мовлення, яка відображає розсудкову діяльність людини.

Основними властивостями наукового тексту вважають зв’язність, цілісність і логічність. Цілісність тексту виявляється на рівні змісту (єдність теми), функції (стилістична єдність: у науковому тексті не повинно бути мовних засобів із розмовного, наприклад, стилю) і форми (структурна єдність).

Цілісність тексту визначається наявністю меж тексту (початок і кінець), завершеністю і зв’язністю, які виявляються в тому, що всі компоненти тексту безпосередньо або опосередковано взаємозв’язані в деяку структуру.

Зв’язність тексту виявляється в об’єднанні таких його аспектів, як зміст, оцінка змісту, композиція змісту, а також зв’язок речень, абзаців і надабзаців.

Смислову структуру тексту можна представити у вигляді етапів комунікативно-пізнавальної діяльності (проблемна ситуація – проблема – ідея – гіпотеза – її доказ - висновок).

Для наукового стилю характерні:

На лексичному рівні

Провідна і постійна ознака – термінологічність, тобто наявність термінологічної лексики й фразеології (баланс, обвинувачення, ембарго, аналіз, диференціація).

Основний компонент – загальновживана лексика. Її характерна риса – однозначність. Наприклад, із 7 зафіксованих у 11-томному словнику української мови значень дієслова займати науковий текст реалізує лише значення “заповнювати собою якийсь простір” і т.ін.

Загальновживані слова набувають узагальненого значення. Називаючи предмет, говорячи про явище, автор наукового твору має на увазі не конкретний предмет чи явище, а клас предметів, ряд явищ.

Широко представлена літературно-книжна лексика, професіоналізми.

На граматичному рівні (морфологічному)

Однією із характерних особливостей є узагальнене, абстраговане, “позачасове” вживання дієслівної категорії часу. Дієслово позначає дію і стан як властиві предметам постійні ознаки. Час представлений найбільше теперішнім постійної дії, що позначає її безперервність, або абстрактним теперішнім та абстрактним майбутнім. Наприклад: “Доказом може бути будь-яка річ, обставина”, “Банківським договором вважають домовленість про касово-розрахункове обслуговування”.

Визначальною особливістю є вживання І особи множини теперішнього часу для підкреслення скромності автора та для залучення читача до спільних з ним дій, пор.: “Ми не обмежуємо себе виключно ліцензійною діяльністю”, “Ви і я маємо тут єдність”. У науково-популярному стилі є 2 особа дієслів теперішнього часу, наприклад: “Ви берете з собою свідка”.

Як засіб зв’язку мікротем тексту, логічного переходу в розгортанні думок вживаються форми майбутнього часу: “Звернемось до головних компонентів державності” та наказового способу: Скажімо; звернемо увагу.

Переважають дієслова недоконаного виду, оскільки, як правило, йдеться про розвиток чогось.

Широковживані іменники з абстрактним значенням із суфіксами -ість, -ств(о), -от(я), -аці(я), -измта ін.: банкрутство, заборгованість, інфляція, деномінація.

Іменники, які в загальновживаній мові не мають множини, набувають такого значення в наукових текстах: широти, води, олії, температури.

Серед прикметників відносні переважають над якісними.

Однією з особливостей стилю є відсутність особового займенника я. Часто вживані вказівні займенники цей, той, такий та займенникові слова даний, відомий, відповідний. Вони забезпечують зв’язність логічного викладу думки.

Типові сполучники і відносні слова відповідно до того, що; внаслідок того, що; після того, як; залежно від того, що і т.ін.; часті парні конструкції із сполучниками: не тільки (не лише)... але (а) й; як..., так і.

Послідовність логічного міркування передають словосполученнями і словами наприклад, так, крім, тобто, а саме, за винятком, на відміну, таким чином та деякими іншими.

На синтаксичному рівні:

У мові наукових текстів особливо часто трапляються великі за обсягом складної будови речення. Часто такі тексти мають багато однорідних підрядних речень та однорідних членів речення, відокремлених слів, зворотів, вставних словосполучень, речень. Характерні усталені словосполучення: має (мають) місце; існує думка; виходячи з; якщо правильно (справді)..., то; хай (припустимо), тоді (в такому разі) і т.ін.

На структурному рівні:

Науковий виклад містить у собі певним чином оформлені аргументи для обґрунтування положень, тверджень, висунутих автором. Це не лише словесно оформлені автором власні міркування і спостереження, але й різні формули, рівняння, таблиці, цитати, ілюстрації, посилання, виноски.

3. 1. Анотація

Анотація – це коротка характеристика книги або іншого твору (статті, звіту, дисертації, фільму), подана у вигляді переліку основних тем, висвітлених у роботі.

За змістом і цільовим призначенням анотації поділяються на довідкові і рекомендаційні.

Довідкові анотації (описові, інформативні) характеризують тематику тексту, повідомляють будь-які відомості, але не дають критичної оцінки тексту. Рекомендаційні анотації характеризують текст і дають оцінку його придатності для певної категорії споживачів, з урахуванням їхньої підготовки, віку та інших особливостей.

Анотація на книгу носить довідковий характер і, як правило, містить вказівку, на кого вона розрахована.

Анотація на статтю складається як текст описового характеру. У ній не зазначається адресат.

За повнотою висвітлення змісту і читацького призначення анотації поділяються на загальні та спеціалізовані. Загальні анотації характеризують документ у цілому і розраховані на широке коло користувачів. Спеціалізовані анотації характеризують документ лише у певних аспектах і розраховані на вузьке коло спеціалістів.

Анотація через свою надмірну скороченість не передбачає цитування, у ній не використовуються смислові фрагменти оригіналу, основний зміст першоджерела передається „своїми словами”. Особливістю анотації є використання в ній мовних оцінних кліше. Анотація, як правило, складається з простих речень.

Мета анотації – допомогти читачеві швидко ознайомитися із змістом книги.

Навчитися писати анотацію – значить навчитися вибирати з наукового тексту найголовніше й викладати це в максимально стислій формі.

Структурно анотація складається з трьох частин: перша дає відповідь на запитання „Про що?”, тобто визначається тема роботи, друга – на запитання „Як цю тему розкриває автор?” і третя – „Для кого?” або „Які висновки?”.

Під час укладання анотації необхідно керуватися такими правилами: а) анотація починається бібліографічним описом; б) не користуватися малоінформативними фразами типу: „у статті автора мова йде про...”, „у даній статті розглядається...”, „ автор викладає свою точку зору на...”; в) анотації краще починати зворотним дієсловом, коротким прикметником або пасивним дієприкметником, орієнтуючись на пропонований список:

 

Аналізується Наведено Формулюється
Досліджується Представлено Виявлено
Обґрунтовується Проаналізовано Тлумачиться
Обговорюється Прокоментовано Висловлюється (думка про)
Описується Розроблено Проводиться (аналіз)
Визначається Виділено Простежується
Пропонується Характеризується (дана характеристика) Зроблено (здійснено) огляд
Наводиться Здійснена спроба Класифіковано
Розглядається Інтерпретується Повідомляється та ін.

 

г) після анотації на наукову статтю подаються ключові слова. Ключовими словами повинні бути іменники, не однослівні терміни, стійкі словосполучення-терміни.

Наприклад:

Мацько Л.І. Культура української фахової мови: навч.посіб. / Л.І.Мацько, Л.В.Кравець. – К.: Академія, 2007. – 360 с.

Створено[2] відповідно до сучасних концепцій викладання української мови. Розглянуто загальні відомості з курсу культури сучасної української мови, специфіку професійної, наукової і ділової мови. Особливу увагу приділено культурі публічного виступу, діалогу, етиці мовного спілкування.

Для студентів вищих навчальних закладів.

 

3.2. Реферат

 

Процес читання спеціальної літератури тісно пов’язаний з вмінням зрозуміти зміст статті, виділити основну інформацію і в стислій формі викласти її. У науковій інформаційній практиці широко вживається реферат, призначення якого – надати інформацію в стислій формі про будь-яку наукову роботу.

 

Реферат (від лат. referre – доповідати, повідомляти) – це стисле, але достатньо повне викладення основного змісту книги або статті, а також опис методики і проведення експерименту, отримання даних, висновки реферованого джерела. До 80% слів тексту реферату можуть складати терміни. Реферати різняться постійністю структури та наявністю опорних конструкцій для оформлення.

Реферати бувають: індикативні (реферат-резюме, містить тільки основні положення), інформативні (реферат-конспект, містить більш повне викладення першоджерела). Інформативні в свою чергу поділяються на монографічні (складаються за одним джерелом) і оглядові (складаються за декількома джерелами на одну тему). Інформативний реферат, як більш поширений, складається за певною схемою: 1). Вступна частина – характеристика вихідних даних статті, автор, назва, розкриття змісту статті, чому вона присвячена (тема), визначення характеру статті. 2). Основна частина – перелік основних питань (проблем), аналіз найбільш важливих з них, на думку автора реферату. Викладення позиції автора, оцінка її. Наявність довідкової частини, де зазначається кількість таблиць, схем, ілюстрацій. 3). Закінчення – висновки автора, загальний висновок референта щодо значення статті, оцінка розглянутої проблеми з точки зору повноти, актуальності, методики та ін. Складання реферату – процес творчий, вимагає глибокого розуміння змісту статті. Він включає в себе комплексне використання різних вмінь і навичок, які ви здобули на попередніх заняттях.

Існує ще один вид реферату – навчальний реферат. Це самостійна науково-дослідна робота, де ви розкриваєте суть досліджуваної проблеми; наводите різні точки зору, а також власні погляди на неї.

Навчальний реферат не повинен носити компілятивний характер. У ньому не повинно бути механічно переписаних із книги, складних для розуміння конструкцій.

У рефераті обов’язково повинні бути посилання на використану літературу. Викладення матеріалу повинно мати проблемно-тематичний характер.

Перед тим як приступити до написання реферату, пригадайте, що реферат – це стислий варіант вихідного тексту. Робота над рефератом потребує повного розуміння тексту джерела, вміння визначити його структуру, знання мовних засобів зв’язку між частинами реферату.

Виклад матеріалу в рефераті повинний бути самостійним, послідовним, логічним, точним і об’єктивним.

Приблизна структура навчального реферату:

§ Титульний аркуш.

§ Зміст. У ньому послідовно подаються назви пунктів реферату із зазначенням сторінки, з якої починається кожний пункт.

§ Вступ. Формулюється суть досліджуваної проблеми, обґрунтовується вибір теми, визначається її значущість і актуальність, указуються мета і завдання реферату, дається характеристика використаної літератури.

§ Основна частина. Кожен розділ її, докладно розкриваючи окрему проблему або один з її аспектів, логічно є продовженням попереднього; в основній частині можуть бути подані таблиці, графіки, схеми.

§ Висновки. Підбиваються підсумки або дається узагальнений висновок з теми реферату, пропонуються рекомендації.

§ Список літератури.



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-26; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.232.88 (0.023 с.)