Поняття національної та літературної мови.

Поняття національної та літературної мови.

Національна мова - це мова, що є засобом усного й письмового спілкування нації. Національною мовою української нації є україн­ська мова. Формування української національної мови відбувалося на основі мови народності в період інтенсивного становлення української нації (друга половина XVIII - початок XIX ст.) як стійкої спільності людей, що мають спільну територію, економічні та політичні зв'язки, літературну мову, культуру. Сьогодні нею розмовляє більша частина нації, тобто вона має загальнонаціональний характер.

Українська національна мова має 2 форми: вища (літературна) і нижча (соц.. діалект)

Літературна мова -відшліфована майстрами слова норма, яка характеризується унормованістю, поліфукціональністю, стандартністю, традиційністю (історичність), уніфікованістю (єдина форма), відносною сталістю, вибірковістю і варіативністю, а також граматичною організацією та розвиненою системою стилів.

Поняття сучасної літературної мови. Мовна норма.

Літературна мова - це унормована, загальноприйнята форма на­ціональної мови. Вона не протиставляється національній мові, бо, уза­гальнюючи засоби виразності загальнонародної мови і будучи найви­щим досягненням культури мовлення народу, відіграє у складі націо­нальної провідну роль, виступає важливим чинником консолідації нації. Поділ мови на літературну та народну означає тільки те, що ми маємо, так би мовити, мову „сиру" і оброблену майстрами.

На сучасному етапі спостерігаємо такі основні тенденції роз­витку української літературної мови:

• розширення суспільних функцій, сфер застосування, входження її в нові галузі знань, зокрема інформатику;

• поповнення української мови великою кількістю номінативних словосполучень, що відображають реалії економічного, політичного та культурного життя сучасної України, напр.: альтернативні вибори, гілки влади, інформаційний простір, правова держава, соціальний за­хист, ринкові відносини;

• поява нових, активізація вживання та розширення значень рані­ше відомих слів, напр.: довкілля, підписант, перемовини, голубі шоло­ми, намет;

• інтенсивне збагачення за рахунок запозичень української термі­нології, зокрема: а) суспільно-політичної: імідж, консенсус, брифінг, електорат, піар; б) бізнесової: реприватизація, менеджмент, інвес­тор, маркетинг, сертифікат; в) технічної: комп 'ютер, принтер, факс, дискета та ін.;

• переміщення певної частини спеціальної лексики до розряду широковживаної, зокрема економічно-фінансових термінів: аудитор, емісія, інвестор, ліцензія, менеджер; юридично-правової лексики та фразеології: державотворення, законопроект, плюралізм; парламент­сько-дипломатичної лексики: електорат, ротація, толерантний;

• намагання вилучити зі словника української мови ті іншомовні сло­ва, які стали органічними її елементами, і замінити їх давніми або штучно створеними, особливо в галузі термінології та професійної лексики, напр.: аеродром —> летовище, снаряд —> гарматень, кулемет —> скорострії, вертоліт —> гвинтокрил, фотографія —> світлина, слайд —> прозірка;

• звільнення від нашарувань умисної русифікації лексичної, гра­матичної системи та правопису української мови;

• зближення діалектів з українською літературною мовою;

• зростання зацікавленості у вивченні української мови громадян інших країн з метою навчатися, працювати в Україні чи навіть отрима­ти українське громадянство.

Мовна норма - це сукупність правил реалізації мовної системи, прийнятих на певному етапі розвитку суспільства як взірець.

Наявність норм літературної мови, однак, не заперечує паралель­ного існування мовних варіантів, тобто в межах норми можуть бути варіанти, які не порушують системних відношень мовної одиниці. Серед варіантів розрізняють:

- нейтральні, тобто які не обмежені вживанням лише в певному функціональному стилі. Наприклад, форми давального відмінка імен­ників, напр.: директорові — директору, товаришеві — товаришу; осо­бові та безособові синтаксичні звороти, напр.: робота закінчена - ро­боту закінчено тощо;

- стилістично забарвлені, тобто які співвідносні з певними сти­лями мови. Наприклад, лексичні варіанти балакати, мовити слова го­ворити чи граматичні варіанти робить, просить, які у формі інфініти­ва закінчуються на -ть, дієслів робити, просити вживають у розмов­ному чи художньому стилях, а інші відповідно в усіх стилях мови.

Українська літературна мова має розвинену систему орфоепічних, акцентуаційних, орфографічних, пунктуаційних, лексичних, словотвір­них, граматичних, стилістичних норм.

Орфоепічні норми - це сукупність правил вимови голосних, приголосних звуків та звукосполучень у потоці мовлення. Дотриман­ня цих норм забезпечує безперешкодне сприймання виголошеного текс­ту, а також унеможливлює спотворення змісту слів і речення в цілому. Наприклад, у реченні: Грип - це інфекційне захворювання ніхто не сплутає слово грип зі словом гриб.

Акцентуаційні норми передбачають дотримання правил наго­лошування слів. Йдеться, звичайно, про виділення складу в слові та слова в реченні чи фразі. Наголос - це неодмінний елемент інтонації української мови, який творить її ритмомелодику, сприяє розрізненню значення слів чи їх форм, допомагає виділити в реченні важливе за змістом слово, напр.: руки -руки,; Андрій їде до Киє­ва, або Андрій їде до Києва.

Орфографічні норми - це єдині загальноприйняті правила пе­редачі звукової мови на письмі, а саме: написання слів і їх частин, вживання великої літери, написання слів разом, окремо і через де­фіс, правила переносу слів із рядка в рядок. Наприклад, відповідно до правила „дев'ятки", що сто­сується слів іншомовного походження, пишемо літеру и, а не е в сло­вах стипендія, директор

Пунктуаційні норми - це система правил вживання розділо­вих знаків у реченні, тексті (кома, крапка, тире, двокрапка, крапка з комою, три крапки, дужки, лапки, знак оклику, знак питання). Для прикладу наведімо відомий вислів, зміст якого визначає вживан­ня коми: Стратити, неможливо помилувати, або Стратити не­можливо, помилувати

Лексичні норми регламентують використання слів відповідно до їх лексичного значення та не допускають вживання жаргонних, ді­алектних, просторічних слів. Наприклад, не слід сплутувати значень слів адрес (письмове вітання кого-небудь з нагоди відзначення видат­ної події в його житті) та адреса (місце проживання чи перебування кого-небудь або місцезнаходження чого-небудь).

Словотвірні норми встановлюють закономірності утворення нових слів за наявними в мові словотвірними моделями. напр.: напій (рос. напиток), ліки (рос. лекарст­во), заплатити (рос. уплатить)

Граматичні норми охоплюють правила творення та вживання форм слів, їх поєднання у словосполучення та речення. Ці норми ви­вчаються в морфології та синтаксисі, закріплені в граматиках україн­ської мови, довідниках, правописі. Наприклад, можна почути поєд­нання іменника біль' у значенні „відчуття фізичного страждання" з прикметниками жіночого роду сильна, головна, нестерпна. Таке пору­шення морфологічної норми пов'язане з помилкою у визначенні роду іменника (біль' - це іменник чоловічого роду)

Синтаксичні норми регламентують доцільність використання мовних засобів у конкретних стилях мови. Наприклад, нормою офіційно-ділового стилю є вживання книжних слів, канцелярської лек­сики, усталених мовних зворотів (акредитація, набувати чинності, за­свідчити підпис, доповідна записка) чи термінів з різних галузей знань для наукового стилю.

 

Основні закони спілкування

Російський мовознавець Й.Стернін виокремлює наступні основні закони спілкування:

ñЗакон дзеркального розвитку спілкування: у процесі спілкування співрозмовники імітують стиль один одного.Така імітація відбувається автоматично, підсвідомо. У разі породження конфлікту дію цього закону можна нейтралізувати: якщо хтось починає кричати, а йому демонстративно відповідають тихо й повільно, то співрозмовник (за законом віддзеркалення) стане говорити тихіше.

ñЗакон залежності ефективності спілкування від комунікативних зусиль: щоб досягти комунікативного успіху, необхідно застосовувати весь арсенал вербальних і невербальних засобів, дотримуватись законів, правил, конвенцій спілкування, норм етикету тощо.

ñЗакон прогресивного зростання нетерпіння слухачів: чим довше говорить мовець, тим неуважнішими і нетерплячішими стають його слухачі.

ñЗакон зниження рівня інтелекту аудиторії зі збільшенням її чисельності: чим більше людей слухає промовця, тим нижчим є середній рівень інтелекту аудиторії.

ñЗакон комунікативного самозбереження: людина у спілкуванні намагається зберегти досягнуту нею комунікативну рівновагу.

ñЗакон ритму спілкування: співвідношення говоріння і мовчання в мовлені кожної людини - постійна величина. У кількісному вияві вона становить приблизно 1:23.Отже людина говорить менше, ніж мовчить.

ñЗакон мовленнєвого самовпливу: словесне втілення ідеї або емоції формує цю ідею або емоцію у мовця.

ñЗакон довіри до зрозумілих висловлювань: чим простіше мовець висловлює свої думки, тим краще його розуміють і більше йому вірять.

ñЗакон притягування критики: чим більше людина виділяється в оточенні, тим більше про неї лихословлять і критикують її вчинки.

ñЗакон самовиникнення інформації: у разі дефіциту інформації в певній групі спілкування інформація самопороджується у вигляді чуток.

ñЗакон модифікації нестандартної комунікативної поведінки учасників спілкування: якщо співрозмовник у спілкуванні порушує комунікативні норми, інший співрозмовник змушує його змінити комунікативну поведінку.

ñЗакон прискореного поширення негативної інформації: інформація негативного змісту має тенденцію до швидшого поширення, ніж позитивна.

ñЗакон спотворення інформації («зіпсутого телефону»): будь-яка інформація, яку передають у групі спілкування, спотворюється в процесі передавання.

ñЗакон емоційної афіліації («зараження»): особи, які перебувають в однаковому емоційному стані, прагнуть об'єднатися в групу і спілкуватися один з одним.

ñЗакон мовленнєвого посилення емоцій: емоційні вигуки людини посилюють емоцію, яку ця людина переживає в цей час.

ñЗакон мовленнєвого поглинання емоцій: у разі послідовної вдумливої розповіді про емоцію, яку переживають, вона поглинається мовленням і зникає.

ñЗакон емоційного пригнічування логіки: перебуваючи в емоційному стані, людина втрачає логічність і аргументованість мовлення.

 

Співбесіда з роботодавцем.

Співбесіда з роботодавцем є основним методом відбору кандидатів при влаштуванні на роботу. Успіх чи невдача залежить як від професійних характеристик (освіта, досвід, кваліфікація тощо), так і від того, як себе зарекомендує пошукач на співбесіді.

Типи співбесід

Попередня співбесіда – спілкування з роботодавцем по телефону з метою первинного виявлення відповідності претендента вимогам вакансії.

Перша та друга співбесіди. Перша – проходить з представником відділу кадрів або агентства з підбору персоналу, її мета така ж, як і попередньої співбесіди. Друга – безпосередньо з тим, хто приймає остаточне рішення про працевлаштування.

Співбесіда з представниками рекрутингових агентств для надання замовникові списку кандидатів на співбесіду з роботодавцем.

Співбесіда, що проводиться комісією. Цей вид співбесід використовується корпораціями, державними органами влади.

Групова співбесіда. Цей вид співбесід практикують деякі компанії для вибору одного або декількох працівників з групи претендентів.

 

Етикет телефонної розмови.

У наш час телефон - не лише один із найефективніших засобів зв'язку, а й спосіб налагодження офіційних ділових контактів між установами, спосіб підтримання приватних стосунків між людьми.

Фахівці з проблем усного ділового спілкування пропонують дотримуватися таких правил ведення телефонної розмови.

Якщо телефонуєте ви:

-насамперед привітайтеся, назвіть організацію, яку ви представляєте, а також свої прізвище, ім'я та по батькові. Зазвичай перші слова телефонної розмови сприймаються нечітко, а тому називайте свої прізвище та ім'я останнім - принаймні це буде почуто;

-якщо телефонуєте в установу чи незнайомій людині, слід запитати прізвище, ім'я та по батькові свого співрозмовника. Можете також повідомити, з ким саме ви хотіли б поговорити;

-якщо телефонуєте у важливій справі, запитайте спершу, чи є у вашого співрозмовника достатньо часу для бесіди;

-попередньо напишіть перелік питань, котрі необхідно з'ясувати, і тримайте цей перелік перед очима упродовж усієї бесіди;

-завжди закінчує розмову той, хто телефонує. Завершуючи розмову, неодмінно попрощайтеся, пам'ятаючи, що нетактовно класти слухавку, не дочекавшись останніх слів вашого співрозмовника;

-у разі досягнення важливих домовленостей згодом надішліть підтвердження листом або факсовим повідомленням.

Якщо телефонують вам:

-спробуйте якомога швидше зняти слухавку й назвіть організацію, яку ви представляєте;

-у разі потреби занотуйте ім'я, прізвище та контактний телефон співрозмовника;

-розмовляйте тактовно, ввічливо демонструйте розуміння сутності проблем того, хто телефонує;

-не кладіть несподівано трубку, навіть якщо розмова є нецікавою, нудною та надто тривалою для вас;

-якщо ви даєте обіцянку, намагайтесь дотримати слова й виконати ЇЇ якомога швидше. У разі виникнення складних питань запропонуйте співрозмовникові зустріч для детального обговорення суті проблеми;

-завжди стисло підсумовуйте бесіду, перелічіть іще раз домовленості, що їх ви досягай.

Службова розмова складається з таких етанів:

1) момент налагодження контакту;

2) викладення сутності справи (повідомлення мети дзвінка, підхід до питання, обговорення повідомленої інформації);

3) закінчення розмови.

 

Структура ділової бесіди

Ділова бесіда складається з п'яти фаз:

1. Початок бесіди.

2. Передача інформації.

3. Аргументація.

4. Спростування доводів співрозмовника.

5. Ухвалення рішень.

Дослідниками виділені чинники, які дозволяють діловій бесіді пройти успішно:

· Професійні знання - дають можливість для реалізації високої об'єктивності, достовірності і глибини викладу інформації, а також для володіння ситуацією.

· Ясність - дозволяє пов'язати факти і деталі, уникнути двозначності, плутанини, недомовленості.

· Наочність - максимальне використання ілюстративних матеріалів (документів, інформаційних джерел, таблиць, схем і ін.), загальновідомих асоціацій і паралелей - знижує абстрактність викладу інформації.

· Постійна спрямованість - слід постійно тримати в голові основні завдання бесіди і в якійсь мірі знайомити з ними співрозмовника.

· Ритм - підвищення інтенсивності бесіди у міру наближення її до кінця.

· Повторення - повторення основних положень і думок допомагає співрозмовникові сприйняти інформацію.

· Елемент раптовості - продумана, але несподівана для співрозмовника ув'язка деталей і фактів.

· "Насиченість" міркувань - необхідно стежити за тим, щоб в ході бесіди чергувалися "зльоти", коли від співрозмовника потрібна максимальна концентрація, і "спади", які використовуються для передиху і закріплення думок і асоціацій у співрозмовника.

· Рамки передачі інформації - французький письменник і мислитель Вольтер якось сказав: "Секрет бути нудним полягає в тому, щоб розповідати все".

Особливості мови документа.

Мова ділових паперів відповідає загальнолітературним нормам сучасної української мови. Вимога зрозумілості мови ділових паперів означає вживання загальновідомих, зрозумілих усім мовцям слів, офіційних термінів у значенні, яке закріплюють за ними словники.

Людина, яка їх складає, мусить добре володіти українською літературною мовою, зокрема тим її варіантом, який обслуговує сферу ділових стосунків та має писемну форму вияву.

Мовні засоби документів мають відповідати таким основним засадам:

1. Об'єктивність. Особистий момент у документах зведений до мінімуму. Від першої особи викладають прохання (рідше пропозицію), висловлене в заяві, інформацію, подану в автобіографії, доповідній чи пояснювальній записці.

2. Стандартність - дає змогу скоротити кількість зайвої інформації, швидко та ефективно її опрацювати. За даними інженерної психології, стандартизований текст сприймається в 8-10 разів швидше, ніж оригінальний.

3. Свобода від суперечностей. У документі не може бути смислової суперечності, коли аргументи суперечать один одному. Одночасно форма вираження не має суперечити змісту висловлювання, наприклад, прохання, що висловлене у формі наказу.

4. Переконливість - робить також вмінням розмістити матеріал - усе важливе слід подавати в документі, а інше оформляти у вигляді додатків.

5. Лаконічність. Лаконічним вважають документ, в якому немає багатослівної аргументації, зайвих слів та повторень.

6.. Повнота інформації. Повним називають документ, зміст якого вичерпує всі обставини, пов'язані з вирішенням питання.

Класифікація документів.

Відповідно до змісту документа, зокрема відношення інформації документа до особи, структури, предмета, напрямку діяльності укладача чи адресата, за ознаками і класифікації та групами розрізняють такі документи:

1. За найменуванням: акт, протокол, інструкція, лист тощо.

2.За змістом і спеціалізацією:

— загальні;

— з адміністративних питань;

— з питань планування оперативної діяльності;

— з питань підготовки та розподілу кадрів;

— спеціалізовані з фінансово-розрахункових і комерційних питань, — постачально-збутові, зовнішньо-торговельні тощо.

3.За призначенням:

— щодо особового складу;

— організаційно-розпорядчі;

— кадрово-контрактові;

— довідково-інформаційні;

— господарсько-договірні;

— обліково-фінансові.

4.За походженням:

— службові (офіційні) — укладаються працівниками, які офіційно уповноважені це робити від імені установи, організації для вирішення службових питань;

— особисті (приватні) — укладаються будь-якою особою для вирішення індивідуальних, власних питань.

5. За місцем укладення:

— внутрішні — мають чинність у межах установи, де їх укладено;

— зовнішні — виступають чинником або результатом спілкування з іншими установами, організаціями, особами.

6. За напрямком (спрямуванням):

— вхідні (надходять до установи, організації, підприємства, фірми);

— вихідні (адресовані за межі установи).

7. За способом створення, структурними ознаками (формою) і ступенем стандартизації та регламентації:

— стандартні, типові — укладаються на трафаретних, бланкових паперах із захисними символами в суворо регламентованій послідовності (паспорт, свідоцтво, атестат, диплом, військовий квиток тощо);

— нестандартні, нерегламентовані — в яких певна частина даних готується заздалегідь (типовий лист, довідка, перепустка, положення, інструкція тощо);

— індивідуальні — укладаються за загальними принципами й формою, але автор довільно добирає та компонує мовні засоби залежно від конкретної ситуації (автобіографія, звіт, протокол, оголошення, запрошення тощо).

8. За ступенем складності:

—прості (односкладові) — відображають одне питання, факт;

—складні — відображають два й більше питань, фактів.

9. За стадіями відтворення:

— оригінали;

— копії, витяги, дублікати.

10. За терміном виконання:

— звичайні безстрокові (нетермінові) — виконуються (опрацьовуються) в порядку загальної черги;

— термінові — укладаються за завчасно визначеним терміном виконання, а також телеграми, телефо-нограми тощо;

— дуже термінові — зі спеціальною позначкою терміну виконання.

11. За ступенем секретності (гласності):

— звичайні (несекретні) — для загального користування;

— для службового користування (ДСК);

— таємні (Т);

— цілком таємні (ЦТ).

12. За юридичною силою:

— справжні — чинні, нечинні;

— підробні — фальсифікати.

13. За технікою відтворення:

— рукописні;

— відтворені за допомогою технічних засобів.

14. За терміном зберігання:

— тимчасового зберігання (до 10 років);

— тривалого зберігання (понад 10 років);

— постійного зберігання.

Документи поділяються за призначенням та найменуванням. Деякі документи мають однакову назву, але виконують різні функції.

 

Пит.40.

Розписка — це документ, який підтверджує передачу й одержання грошей, матеріальних цінностей, документів тощо від установи чи приватної особи. Розписки можуть бути приватними й службовими та повинні містити такі реквізити: 1. Назва документа.2.Текст.3. Дата.4. Підпис.5. Засвідчення (за необхідності).

Текст приватної розписки має містити такі відомості:Прізвище, ім’я, по батькові (повністю) того, хто дає розписку й підтверджує отримання (за необхідності вказується назва документа, що підтверджує особу отримувача, та його вихідні дані). Прізвище, ім’я, по батькові (повністю) того, кому дається розписка (за необхідності вказується назва документа, що підтверджує його особу, та його вихідні дані).Конкретні дані (найменування, кількість, стан, термін тощо) матеріальних цінностей, що передаються. Кількість, вартість вказуються цифрами й словами. Засвідчення підпису особи, яка дає розписку, за необхідності засвідчується посадовою особою установи, де вона працює, за місцем проживання чи нотаріальною конторою. У тексті службової розписки вказуються посади осіб, повні назви установ, які вони представляють, на підставі якого розпорядчого документа передано й отримано ма­теріальні чи грошові цінності. При необхідності в розписці вказуються прізвища свідків передачі цінностей з їх підписами.

 

Класифікація листів

Лист - це поширений вид документації, один із способів обміну інформацією.

Службові листи належать до головних засобів встановлення офіційних, службових контактів між підприємствами, організаціями, установами, фірмами та закладами. Мета їх - пояснити, переконати, поінформувати і спонукати адресата до певної дії.

За функціональними ознаками службові листи переділяють на такі, що потребують відповіді, й такі, що її не потребують.

До листів, що потребують відповіді, належать:

o листи-прохання;

o листи-звернення;

o листи-пропозиції;

o листи-запити; 9 листи-вимоги.

До листів, що не потребують відповіді, належать:

o листи-попередження;

o листи-нагадування;

o листи-підтвердження;

o листи-відмови;

o супровідні листи;

o гарантійні листи;

o листи-повідомлення;

o рекомендаційний лист.

За кількістю адресатів розрізняють звичайні, циркулярні й колективні листи. Звичайний лист надсилають на адресу однієї інстанції, циркулярний лист - низці установ, колективний лист - на одну адресу, але пишуть його від імені керівників кількох установ.

 

46. Етикет службового листування. Реквізити листа та їх оформлення.

Службові листи пишуть чи друкують на бланку або чистому аркуші паперу. Основні реквізити листа за державним стандартом такі:

1. Державний Герб. Має бути розташований у центрі верхнього берега або над серединою рядка з назвою організації.

2. Емблема організації, установи чи підприємства (не відтворюють, якщо на бланку розміщено зображення Державного Герба України).

3. Зображення державних нагород. Розташовуються у верхньому лівому кутку на рівні реквізитів 07,08.

4. Код організації установи чи підприємства. Зазначається за ЄД-РПОУ після реквізиту "Довідкові відомості про організацію" (09).

5. Повна назва установи, організації чи підприємства - автора листа. Відтворюється угорі ліворуч за допомоги штампа або друкарським способом.

6. Назва структурного підрозділу. Дозволяється друкувати машинописним способом у верхньому лівому кутку.

7. Індекс підприємства зв'язку, поштова й телеграфна адреси, номер телетайпа, номери телефону, факсу. Розташовують у верхньому лівому кутку, оформляють відповідно до поштових правил. Для здійснення розрахунково-грошових операцій на бланках листів указують номер розрахункового рахунка у відділенні банку. Наприклад: Розрахунковий рахунок № 3467059 у Шевченківському УСБ м. Києва, МФО 845678

8. Дату (день, місяць, рік) записують здебільшого словесно-цифровим способом (24 серпня 2009 р.). На бланках дату листа ставлять ліворуч угорі на спеціально відведеному для цього місці. Якщо лист написаний не на бланку, то дату вказують під текстом зліва.

9. Адресат. Листи адресують організації, установі чи підприємству, службовій або приватній особі. Назву установи і структурного підрозділу подають у називному відмінку, а найменування посади й прізвище - у давальному. Наприклад: Видавництво "Освіта" Коваченкові С. М. Якщо листа адресовано керівникові установи, назва якої входить у найменування посади, то прізвище й посаду подають у давальному відмінку, а назву установи - у родовому. Наприклад: Директорові TOB "Медіа Про" Токарчуку К. П.

Реквізити адресата друкують праворуч у верхній частині сторінки. Кожний елемент - назву установи, підрозділу, посаду, прізвище та ініціали особи, поштову адресу - подають з нового рядка і з великої літери. На конверті повторюють адресу отримувача листа, починаючи з "Кому", а потім указують "Куди".

10. Будь-який службовий лист повинен мати заголовок до тексту, що містить стислий виклад його основного змісту. Він має точно передавати зміст листа і відповідати на питання "про що?", наприклад: Про постачання автомобілів.

11. Текст листа складається з двох частин: опису фактів або подій, що послужили підставою для написання листа; висновків і пропозицій.

12. Позначення про наявність додатка роблять ліворуч під текстом із нового рядка. Є два способи оформлення цього реквізиту.

13. Підписує службовий лист переважно керівник установи (організації, підприємства), його заступник чи керівник структурного підрозділу. Якщо лист написано на бланку установи, то зазначають лише посаду, ініціал(и) та прізвище особи, яка підписує лист (назву установи не повторюють).

 

47. Етикет службового листування. Форми звертання. Кличний відміннок.

Фахівці з проблем культури ділового мовлення пропонують під час написання листа дотримуватися таких правил63:

І. Починати листа необхідно із звертання, яке є загальноприйнятою формою ввічливості. Проблема вибору звертання? доволі делікатною. Найпоширенішими є такі звертання: Шановний (ім 'я та по батькові)! Шановний пане/пані... (ім 'я, ім'я й прізвище)! Шановні панове! Шановні колеги! Вельмишановний добродію! Глибокошановний (ім 'я та по батькові)! Високошановний пане...!

У листуванні прийнято зазначати звання адресата чи вказувати його професію: Високоповажаний міністре! Вельмишановний (високоповажний) професоре/ Шановний директоре! Високоповажний пане прокуроре! Шановний суддя! До Президента держави слід звертатися так: Ваша Високодостойносте Пане Президенте! Вельмишановний Пане Президенте! Високоповажний Пане Президенте! Пане Президенте! Необхідно запам'ятати й чітко дотримуватися форм звертання до служителів церкви: Всечесніший Отче Михаиле! Всесеітліший Отче! Високопреподобний Отче! Ваше Блаженство! Блаженніший і дорогий Митрополите! Високопреосвященний Владико Митрополите! Ваша Святосте (до Патріарха)!

Зазвичай звертання до службової особи завершують знаком оклику і перше слово тексту листа пишуть з великої літери і з абзацу.

II. Дуже важливо ретельно обміркувати початкову фразу листа, від якої може багато залежати, адже саме вона має переконати адресата у правомірності написання листа. Якщо цей лист - відповідь на запрошення, запит, подяка, то вже у першому реченні буде доречним ввічливо висловити вдячність.

III. Вибір завершальних речень є також дуже важливим і залежить насамперед від змісту листа. Так, можна повторити подяку, висловлену на початку, чи просто подякувати за допомогу, приділену увагу, оскільки слово "дякую" - найуживаніше слово кожного вихованого і порядного комерсанта, підприємця, банкіра, кожної ділової людини: Дозвольте ще раз подякувати Вам... Висловлюємо ще раз вдячність... Дякуємо за допомогу... Ще раз дякуємо Вам за все, що Ви зробили для...

Доречним і корисним наприкінці листа є запевнення адресата в тому, про що йшлося в тексті: Запевняємо, що Ви цілковито можете розраховувати на нашу підтримку. Ми зателефонуємо Вам, щоб домовитися про взаємно зручний час для зустрічі.

IV. Не слід забувати про прощальну фразу. Найчастіше в листах уживаються такі форми: З повагою З повагою і найкращими побажаннями Зудячністю і повагою З належною до Вас пошаною

Після прощальної формули ввічливості розділовий знак не ставиться, з нового рядка оформлюється реквізит "Підпис".

V. Якщо ви бажаєте досягти успіху, обов'язково слід подбати про те, щоб лист був бездоганним у всіх аспектах, адже навіть незначне недотримання правил призведе до спотворення його змісту, зміни тону.

VI. Ділові листи не повинні бути надто довгими. Дотримання правил етикету листування є свідченням вашої поваги до адресата, ввічливості, вихованості і сприяє налагодженню добрих стосунків між колегами, партнерами.

 

Однина

Н.	П а влов	Ковал і в	Пр о копів
Р.	П а влов-а	Ковал е в-а (-л і в-а)	Пр о копов-а (-пів-а)
Д.	П а влов-у	Ковал е в-у (-л і в-у)	Пр о копов-у (-пів-у)
Зн.	П а влов-а	Ковал е в-а(-л і в-а)	Пр о копов-а (-пів-а)
Ор.	П а влов-им	Ковал е в-им (-л і в-им)	Пр о копов-им (-пів-им)
М.	…П а влов-і, -у	...Ковал е в-і, -у (-л і в-і, -у)	...Пр о копов-і, -у (-пів-і, -у)
Кл.	П а влов-ей П а влов	Ковал е в-е (-л і в-е) й Ковал і в	Пр о копов-е (-пів-е) й Пр о копів

 

Множина

Н.	П а влов-и	Ковал е в-и(-л і в-и)	Пр о копов-и(-пів-и)
Р.	П а влов-их	Ковал е в-их(-л і в-их)	Пр о копов-их(-пів-их)
Д.	П а влов-им	Ковал е в-им(-л і в-им)	Пр о копов-им(-пів-им)
Зн.	П а влов-их	Ковал е в-их(-л і в-их)	Пр о копов-их(-пів-их)
Ор.	П а влов-ими	Ковал е в-ими(-л і в-ими)	Пр о копов-ими(-пів-ими)
М.	... П а влов-их	... Ковал е в-их(-л і в-их)	... Пр о копов-их(-пів-их)
Кл.	П а влов-и	Ковал е в-и(-л і в-и)	Пр о копов-и(-пів-и)

 

Однина

Н.	Г а ршин	Роман и шин
Р.	Г а ршин-а	Роман и шин-а
Д.	Г а ршин -ові (-у)	Роман и шин -ові (-у)
Зн.	Г а ршин-а	Роман и шин-а
Ор.	Г а ршин-им	Роман и шин-им
М.	...Г а ршин-і, -у	...Роман и шин-і, -у
Кл.	Г а ршин-ей Г а ршин	Роман и шин-ей Роман и шин

 

Множина

Н.	Г а ршин-и	Роман и шин-и
Р.	Г а ршин-их	Роман и шин-их
Д.	Г а ршин-им	Роман и шин-им
Зн.	Г а ршин-их	Роман и шин-их
Ор.	Г а ршин-ими	Роман и шин-ими
М.	...Г а ршин-их	...Роман и шин-их
Кл.	Г а ршин-и	Роман и шин-и

4. Жіночі прізвища на приголосний та о не відмінюються: Мар і ї С е ник, Над і ї Бал і й, з Н і ною Б а йко. Аналогічні чоловічі прізвища відмінюються як відповідні іменники: Васил я С е ника, Мих а йлові Балі є ві, з Андр і єм Б а йком.

Термін та його ознаки.

Термін (від латин. terminus - межа, кінець) — це слово або словосполучення, яке позначає поняття певної галузі знання чи діяльності людини.

При всій відмінності й багатогранності сучасних галузей наукового знання і властивих їм понять існує ряд спільних ознак, які визначають суть терміна як особливої мовної одиниці. Отже, основні ознаки терміна:

1. Системність. Кожний термін входить до певної терміносистеми, у якій має термінологічне значення. За межами своєї терміносистеми термін може мати зовсім інше значення, пор: ножиці цін “розбіжність рівнів і динаміка цін у сфері міжнародної торгівлі на окремі групи товарів” і значення загальновживаного слова ножиці.

2. Точність. Термін повинен якнайповніше й найточніше передавати суть поняття, яке він позначає: прибуток.

3. Тенденція до однозначності в межах своєї терміносистеми. Якщо більшість слів загальновживаної мови багатозначні, то більшість термінів - однозначні, що зумовлено їхнім призначенням.

4. Наявність дефініції. Кожний науковий термін має дефініцію (означення), яка чітко окреслює, обмежує його значення.

Деякі термінознавці називають і такі ознаки (або вимоги) до терміна:

— нейтральність, відсутність емоційно-експресивного забарвлення;

— відсутність синонімів (розвинена синонімія ускладнює наукове спілкування: профіцит- прибуток - зиск – вигода);

— інтернаціональний характер;

— стислість (дуже зручно користуватися короткими термінами, але не завжди вдається утворити короткий термін, який би при цьому був ще й точним);

— здатність утворювати похідні: зношення - зношування - зношеність – зношуваний.

 

План, тези, конспект як важливий засіб розумової праці.

Будь-яке наукове дослідження спирається на роботу з літературними джерелами, що вимагає володіння методами фіксації і збереження наукової інформації.

План – це короткий перелік проблем, досліджуваних у науковому тексті.

За допомогою плану узагальнюють і згортають наукову інформацію, за ним розкривають, про що написано, яка основна думка, яким чином доведено її істинність, якого висновку доходить автор тексту. План буває простий, складний, питальний. Простий має лише основні питання. Складний має додаткові питання. Питальний план складається за допомогою питальних речень.

Теза – положення, висловлене в книжці, доповіді, статті, яке необхідно довечти. Теза – будь-яке висловлення, яке стисло викладає ідею. відповідно до мети тези бувають:

- вторинні;

- оригінальні.

Вторинні тези слугують для виділення основної інформації в тому чи іншому джерелі.

Оригінальні тези створюють як первинний текст.

Конспект – стислий писаний виклад змісту чого-небудь, складається з плану і тез, доповнених фактичним матеріалом, що у сукупності є коротким письмовим викладом змісту книги, статті, лекції.

 

62. Анотування і реферування наукових текстів.

Анотування — процес створення коротких повідомлень про друкований твір (книга, стаття, доповідь тощо), які дозволяють робити висновки про доцільність його докладнішого вивчення. При анотуванні враховується зміст твору, його призначення, цінність, направленість.

Основні види анотацій

описові

реферативні

критичні

рекомендаційні

методичні

педагогічні

Реферування — це одна з найбільш широко розпо