Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови.

Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови.

Мова є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

Українська мова - це єдина національна мова українського народу.

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнято Верховною Радою 28 червня 1996року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мовив усіх сферах суспільного життя на всій території України.

Державна мова- це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики» На грунті української національної мов формується і розвивається українська літературна мова. Як одна з форм національної мови вона існує поряд з іншими її формами – діалектами, просторіччям, мовою фольклору.

Літературна мова- це унормована, регламентована, відшліфована форма існування загальнонародної мови. Літературна мова характеризується такими ознаками: унормованістю; уніфікованістю; наддіалектністю; полі функціональністю; стилістичною диференціацією. Найістотнішою ознакою літературної мови є її унормованість, тобто наявність усталених мовних норм, - найбільш поширених, уніфікованих зразків репрезентації мовної системи.

Наддіалектність полягає в тому, що літературна мова, на відміну від територіальних діалектів, функціонує без будь – яких обмежень на всій території України.

У плані уніфікованості літературна мова зберігає свою цілісність і єдність, хоча має різноманітні мовні засоби та їх варіантів. Літературна мова характеризується розгалуженою системою стильових різновидів, що взаємодіють між собою і сприяють розвиткові мовновиражених засобів. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, ім. властиві основні загально мовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюються специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної політичної, господарської, науки і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побудові й виробничо – професійні потреби суспільства. Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно – східного наріччя, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Основоположником сучасної української літературної мови справедливо вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше своєю творчість підніс її на високий рівень суспільно – мовної і словесно – художньої культури, заклав підвалини для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів української мови. Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес су продовжується усталенням, шліфуванням обов’язкових для всіх літературних норм.

 

Мова професійного спілкування як функціональний різновид української літературної мови.

Мова професійного спілкування- це функціональний різновид української літературної мови, яким послугуються представники певної галузі виробництва, професії, роду занять. Як додаткова лексична система професійна мова, не маючи власної специфіки фонетичного та граматичного рівнів, залишається лексичним масивом певної мови.

Володіти мовою професійного спілкування: вільно послуговуватися усім багатством лексичних засобів з фаху; дотримуватися граматичних, лексичних, стилістичних, акцентологічних та інших норм професійного спілкування; знати спеціальну термінологію, специфічних найменування відповідної професійної сфери; використовувати усі ці знання на практиці, доречно поєднуючи вербальні й невербальні засоби спілкування. Отже, професійна мова – це насамперед термінологія, притаманна тій чи іншій галузі науки, техніки, мистецтва, та професіоналізми. Вона виокремлюється відповідно до сфери трудової діяльності, де активно функціонує.

 

Мова, мовленнєва, комунікативна професійна компетенція.

Мовна професійна компетенція- це сума систематизованих знань норм і правил літературної мови, за якими будуються правильні мовні конструкції та повідомлення за фахом.

Мовленнєва професійна компетенція – це система умінь і навичок використання знань під час фахового спілкування для передання певної інформації.. Грунтуючись на мовній компетенції, вона виявляється у сформованості умінь послуговування усною і писемною літературною мовою, багатством її виражальних засобів відповідно до літературних норм.

Комунікативна професійно орієнтована компетенція – це «система знань, умінь і навичок, потрібних для ефектного спілкування» тобто треба володіти сумою знань про мову, вербальні й невербальні засоби спілкування, культуру, національну своєрідність суспільства і вміти застосовувати ці знання в процесі спілкування. Отже, професійна комунікативна компетенція репрезентує професійні знання, вміння і навички спілкування.

 

4.

Комунікативні ознаки культури мови.

Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її зорієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Головними комунікативними ознаками культури мовлення є: правильність, змістовність, логічність, багатство, точність, виразність, доречність і доцільність.

Правильність – визначальна ознака культури мовлення, яка полягає у відповідності його літературним нормам, що діють у мовній системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним, словотвірним).

Змістовність передбачає глибоке усвідомлення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з цієї теми, різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого. Змістовність тісно пов’язана з такою ознакою, як лаконічність, яку репрезентує крилатий вислів: «Говоріть так, щоб словам було тісно а думкам просторо». Важливим критерієм бездоганності мовлення є його послідовність себто логічність. Щоб виклад думок був послідовним (логічним), насамперед треба скласти план або тези висловлювання, в яких була би внутрішня закономірність, послідовність, вмотивованість, що відповідають, законом логіки.

Точність великою мірою залежить від глибини знань та ерудиції особистості, а також від активного словникового запасу. Висловлюючи власні думки, слід добирати слова, які найбільше відповідають змісту, зокрема варто користуватися словником синонімів, тлумачним словником тощо. Отже, точність – «це уважне ставлення до мови, правильний вибір слова, добре знання відтінків значень слів – синонімів, правильне вживання фразеологізмів, крилатих висловів, чіткість синтаксично смислових зв’язків між членами речень»

Багатство мовлення передбачає послуговування найрізноманітнішими мовними засобами висловлення думки у межах відповідного стилю. Лексичні, фразеологічні, словотворчі, граматичні, стилістичні ресурси мови є джерелом багатства, різноманітності мовлення.

Виразність мовлення досягається виокремленням найважливіших місць свого висловлювання, розкриттям власного ставлення до предмета мовлення.

Доречність і доцільність залежить передовсім від того, наскільки повно і глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан, настрій адресата. Усі названі комунікативні ознаки культури мовлення тісно пов’язані між собою, і засвоювати їх треба в цілому. Висока культура мовлення – суттєвий показники загальної культури і її велика перспектива. З неї починається кар’єрне зростання особистості.

Спілкування і комунікація

Спілкування – це складний процес встановлення та розвитку контактів між людьми, взаємодії особистостей, в основі якого лежить обмін думками, почуттями, волевиявленнями з метою інформування. Отже, спілкування – це «цілеспрямований, соціально зумовлений процес обміну інформацією між людьми в різних сферах їхньої пізнавально – трудової та творчої діяльності, який реалізується переважно за допомоги вербальних засобів». Спілкування зазвичай спрямоване на досягнення певного результату, вирішення конкретної проблеми або реалізацію професійної цілі. Воно є необхідною умовою будь – якої діяльності. Через спілкування відбувається навчання й виховання людини, засвоєння нею різних форм соціального досвіду, норм і правил поведінки, традицій і звичаїв. Спілкування відбувається за визначеними правилами і вимагає серйозної підготовки.

Правила спілкування – «рекомендації щодо ефективного спілкування, які склалися в суспільстві й віддзеркалюють комунікативні традиції певного етносу». Ці правила засвоюються у процесі навчання та шляхом наслідування й репрезентуються в спілкуванні автоматично.

Комунікація – це цілеспрямований інформаційний обмін в різноманітних процесах спілкування. Комунікація опосередковує всі види соціальної діяльності; акумулює суспільний досвід і передає його від покоління до покоління, є чинником етнічної ідентифікації, зберігає культуру.

 

14. Функції спілкування. Види і форми професійного спілкування.

Функції спілкування – це зовнішній прояв властивостей спілкування, ті завдання, які воно виконує у процесі діяльності індивіда в соціумі. Відомий фахівець з теоріі та практики спілкування Ф. С. Бацевич виокремлює такі функції спілкування: контакту; інформаційну; спонукальні; координаційну; пізнавальну; емотивну; налагодження стосунків; регулятивну. Усі ці функції між собою взаємодіють у процесі спілкування. Професійне спілкування у сфері ділових взаємостосунків репрезентує й інші функції: інструментальну; інтегративну; трансляційну; функцію самовираження; функцію соціального контролю; експресивну. Багатоманітність функцій спілкування, беззаперечно, породжує значну кількість його видів. Враховуючи багатоаспектний характер спілкування, класифікувати його види можна за таким ознаками: 1. за участю чи неучастю мовних засобів: вербальне і невербальне, комбіноване. 2. за формою представлення мовних засобів: усне, письмове, друковане. 3. за темою: політичне, наукове, побутове, релігійне, філософське, навчально – педагогічне, виховне, побутове. 4. за метою: ділове і розважальне. 5. за кількістю учасників: внутрішнє, міжособистісне, групове, публічне, масове. 6. за характером: опосередковане і безпосереднє, діалогічне, монологічне і полі логічне. 7. за мірою офіційності: офіційне, неофіційне. 8. за свободою вибору партнера: офіційне, неофіційне. 8. за тривалістю: постійне, періодичне, короткотривале, довготривале. 9. за свободою вибору партнера: ініціативне, вимушене. 10. за соціальними чинниками: особистісно зорієнтоване, соціально зорієнтоване. 11. за результативністю спільної взаємодіі та досягнутим ефектом: необхідне, бажане, нейтральне, небажане. 12. за додержанням норм – нормативне, ненормативне, етикетне і не етикетне. Усі названі форми спілкування різняться мовними засобами, мають стильову специфіку.

 

15. Етапи спілкування

Будь – який акт спілкування складається з кількох етапів:

1.Ретельна підготовка до спілкування – цей етап передбачає: складання плану майбутнього акту спілкування; збирання матеріалів з предмета спілкування та їх систематизація; умотивування аргументів на користь своєї позиції та контраргументів іншої сторони; обґрунтування свого варіанта рішення та розгляд реакції співрозмовника.

2. Орієнтація в ситуації і встановлення контакту, тобто початок спілкування – на цьому етапі важливо: дбати про створення доброзичливої атмосфери спілкування; не протиставляти себе співрозмовникові; демонструвати повагу й увагу до співрозмовника; уникати критики, зверхності та негативних оцінювань.

3. Обговорення питання на цьому етапі доцільно дотримуватися таких правил: лаконічно і дохідливо викладати свою інформацію; уважно вислуховувати співрозмовника і намагатися адекватно сприймати те, про що говорить він говорить; пам’ятати, що спілкуванню характерний діалоговий характер; аргументувати свою позицію наводити переконання докази.

4. Прийняття рішень щоб прийняти правильне рішення, варто: запропонувати кілька варіантів вирішення проблеми; уважно вислухати аргументи співрозмовника; визначити за настроєм співрозмовника момент для закінчення зустрічі й запропонувати кращий варіант рішення; не виказувати ні найменшої роздратованості, навіть якщо мети не було досягнуто, триматися впевнено.

5. Вихід із контакту.

Щоб правильно спілкуватися і досягти мети спілкування, комуна кант має володіти комунікативною професійно орієнтованою компетенцією.

 

Мистецтво аргументації

Аргументація у широкому вжитку означає майстерний добір переконливих доказів. В основі аргументаціі лежить складна логічна операція, що комбінацією суджень як елементів доведення.

Доведення – це сукупність логічних засобів обґрунтування істинності будь – якого судження за допомоги інших істинних і пов`язаних з ним суджень. Структура доведення складається з тези, аргументів, демонстрації.

Теза – це судження, істинність якого потребує доведення.

Аргументи – це ті істинні судження, якими послуговуються під час доведення тези.

Демонстрацією – називається засіб логічного зв’язку між тезою та аргументом, який веде до встановлення бажаної істини. За формою докази переділяються на прямі і непрямі. Прямі називають такий доказ, в якому безпосередньо обґрунтовують істинність тези. Непрямими називається такий доказ, в якому істинність обґрунтовується шляхом доведення помилковості протилежного твердження.

Спростування – це логічна операція, спрямована на зруйнування доведення шляхом встановлення хибності або необґрунтованості висунутої тези. Існують три засоби спростування: критика аргументів, спростування тези, виявлення неспроможності демонстрації.

Критика аргументів, які висунуті опонентом в обґрунтуванні його тези, зреалізовується доведенням їхньої хибності або неспроможності.

Спростування тези досягається відкиданням фактів, встановленням хибності наслідків, що впливають з тези, спростуванням тези через доведення антитези.

Виявлення неспроможності демонстрації полягає в тому що встановлюються помилки у формі самого доведення.

Відомо, що суб’єктивна думка не переконлива, тоді як аргументована оцінка набуває статусу логічного доказу.

17. Публічний виступ як важливий засіб комунікації переконання(с.180). Публічне монологічне мовлення є предметом дослідження рито­рики - теорії ораторського мистецтва, науки красномовства.Поняття «ораторське мистецтво», або «красномовство», має два значення: 1) вид громадсько-політичної та професійної діяльності, мета якої - інформувати та переконувати аудиторію засобами живого слова; 2) високий ступінь майстерності публічного виступу, мистецьке володіння словом.Своєрідністьораторськогомистецтва як засобупереконанняполягає в тому, що будь-якийпублічнийвиступмає на метівикликатидуховністьаудиторії, певним чином вплинути на неї. Метою пере­конання, на відмінувідіншихвидіввпливу на людей, є передаванняінформації в такійформі, щоб вона перетворилась на систему на­станов і принципівособистостіабоістотновплинула на цю систему. Важливо, щобприсутні не просто погодилися з ним, а, критич­но осмисливши те, про щовін говорить, свідомосприйнялийогоінформацію. Особливим жанровим різновидом мовленнєвої діяльності, своєрідним за своєю природою, а також якісними ознаками є публічний виступ. У ньому найповніше реалізується система мисленнєво-мовленнєвих дій - уміле використання форм людського мислення (логічно-образного) та мовних засобів ви­раження. Діяльність людини, професія якої пов'язана з виголошенням промов, читанням лекцій, вимагає набуття певної вправності у виборі відповідного жанру, формулюванні теми, відбору фактичного матеріалу та послідовності його викладу, а також високої культури мовлення та спілкування в цілому.Залежно від змісту, призначення, способу проголошення й обставин спілкування виділяють такі жанри публічного виступу: доповідь, промова, виступ, повідомлення. Доповідь - найпоширеніша форма публічного виступу, важливий елемент системи зв'язків із громадськістю, яка порушує проблеми, що потребують розв'язання. Доповідь може бути політичною, діловою, шітною, науковою. Промова - заздалегідьпідготовленийпублічнийвиступ на певнуак­туальну тему, звернений до широкого загалу. Розрізняють розважальні, інформаційні, агітаційні, вітальні промови. Виступ - публічне виголошення промови з одного чи декількох пи­тань. Поширеним є виступ за доповіддю. У такому виступі орієнтовно має бути вступ (вказівка на предмет обговорення), основна частина (виклад власних поглядів на певне питання), висновки (пропозиція, оцінка). Повідомлення - невеликий публічний виступ з певної теми.Названі жанри публічного виступу близькі за змістом і формою. Безперечно, успіхові будь-якогопублічноговиступусприяєвиразнемовлення. До технічнихчинниківвиразногомовлення належать дихан­ня, голос, дикція (вимова), інтонація (тон), темп, жести, міміка. Лише досконалеволодіннякожнимскладникомтехнікивиразногомовленн» можегарантувативисокуякістьмовлення.

Вимоги до тексту документа

Організації, установи, агенції здійснюються діловодство, ведуть документацію, листуються українською мовою. У містах, населених пунктах, де більшість населення становлять громадяни, які належать до національних меншин, текст документів у внутрішньому діловодстві можна складати мовою відповідною національної меншини, поряд із державою мовою. Документи, що надсилають закордонним адресатами, можна оформлювати українською або мовою країни – адресата чи однією з мов міжнародного спілкування. Основою службового документа є текст – головний реквізит службового документа, що відображає його зміст. Він має чітко й переконливо відбивати причину й мету його написання, розкривати суть конкретної справи.

Текст – це сукупність речень, об’єднаних у тематичну і структурну цілісність за правилами певної мовної системи. Текст документа повну містити певну аргументовану інформацію, викладену стисло, грамотно, зрозуміло та об’єктивно, без повторень та вживання слів і зворотів, які не несуть змістового навантаження. Він оформлюється у вигляді суцільного складного тексту, анкети, таблиці або поєднання цих форм. Якщо частини тексту мають різні смислові аспекти, або текст документа містить декілька рішень, висновків тощо, його треба переділити на розділи, підрозділи, пункти, підпункти, які нумерують арабськими цифрами і друкують з абзацу.

Суцільний складний текст документа містить граматично і логічно узгоджену інформацію про управлінські дії та використовується під час складання правил, положень, листів, розпорядчих документів.

Форма анкети використовується під час викладання цифрової або словесної інформації про один об’єкт за певним обсягом ознак.

Текст у вигляді таблиць використовується у звітно – статистичних, бухгалтерських, планових та інших документа. Текст переділяється на взаємозумовлені логічні елементи: вступ, основну частину, закінчення. У вступі зазначається причина написання документа; в основній частині викладається суть питання, наводяться докази, пояснення, міркування; у закінченні вказується мета, заради якої складено документ.

20. Типові помилки під час перекладу наукових текстів укр..мовою.(с.604) Під час перекладу укр..мовою наукових текстів неправильно добирають українські еквіваленти загальновживаних лексем рос.мови, перекладають дослівно усталені словосполуки. Для наукового стилю характерна наявність слів, які позначають процесуальні поняття. При цьому бажано уживати віддієслівні іменники, утворені від дієслів недоконаного виду. У наук.текстах переклад дієслів залежить від контексту. Виникають труднощі і під час перекладу активно вживанового дієслова Является, яке в укр..мові уживається тільки в худ.стилі. Значні проблеми під час перекладу текстів наукового стилю спричиняє дієприкметник, який активно уживаний у рос.мові. У наук.текстах часто вживаються так звані кліше, які структурують текст. Вони мають перекл..як одне ціле. Редагування перекладу буває двох типів. 1)авторське редагування, коли редактором тексту виступає сам перекладач. 2) Редагування готового тексту, яке здійснює інша людина. Виправити помилку недостатньо,адже необхідно, адже необхідно узгодити все речення. Перевірити його завершеність, не забувати при цьому про індивідуальний стиль перекладача.

Етикет телефонної розмови

У наш час телефон – не лише один із найефективніших засобів зв’язку, а й спосіб налагодження офіційних ділових контактів між установами, спосіб підтримання приватних стосунків між людьми. Телефонна розмова – один із різновидів усного мовлення, що характеризується специфічними ознаками, зумовленими екстрамовними причинами: співрозмовники не бачать одне одного й не можуть скористатися невербальними засобами спілкування, тобто передати інформацію за допомоги міміки, жестів, відповідного виразу обличчя, сигналів очима тощо; обмеженість у часі; наявність технічних перешкод. Після встановлення зв’язку намагайтесь викладати інформацію чітко, стисло та по суті. Саме така розмова характеризуватиме вас як людину, котра досконало володіє етикетом телефонної бесіди. Ще однією надзвичайно важливою умовою ведення розмови є логічність і послідовність висловлювання думок. Неприпустимо, щоб ваша розмова була хаотичною, адже так мета вашого дзвінка може залишатися незрозумілою для співрозмовника. У розмові уникайте категоричності, докладайте зусиль, аби тон вашої розмови був доброзичливішим. Якщо ви поважаєте себе і свого співрозмовника, намагайтесь уникати категорично – наказових висловлювань. І насамкінець, не зловживайте займенником я, адже ваша розмова – діалог, а не монолог.

 

28. Літературна мова і мовні норми(15;19). Літературна мова – це унормована, відшліфована форма існування загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей. Літ.мова характеризується такими ознаками: -унормованістю; -стандартністю; -наддіалектністю; -поліфункціональністю; -стилістичною диференціацією. Основоположником суч.літ.мови вважають Т.Г.Шевченка. Укр.літ.мова постійно збагачується і розвивається.У професійному мовленні треба дотримуватися загальноприйнятих мовних норм, стандартів. Мовна норма – уніфіковані, традиційні стандарти реалізації мовної системи, обрані в процесі суспільної комунікації. Мовна норма є ознакою літ.мови. Літературна мовна норма – усталені, загальноприйняті правила, взірці вживання мовних засобів у писемній і усній формі спідкування. Розрізняють такі типи літ.норм: орфоепічні, морфологічні, орфографічні,лексичні, синтаксичні, стилістичні, пунктуаційні, акцентуаційні.

29. Індивідуальні та колективні форми фахового спілкування(с.214). Усне фахове спілкування відбувається у межах конкретних форм, яким властива особлива організація мовних засобів. В основу виокремлення цих форм покладено різні критерії:1.За способом взаємодії між комунікантами виділяють: - монологічне (говорить один учасник спілкування); - діалогічне (зазвичай розмовляє двоє осіб); - полілогічне спілкування (розмовляють троє і більше учасників). 2. За кількістю учасників виокремлюють: - індивідуальне (спілкуються двоє); - колективне спілкування. 3. З урахуванням каналів комунікації виділяють:-безпосереднє спілкування («обличчя до обличчя»); -опосередковане (телефон, радіо, телебачення).4.Залежно від змісту повідомлення розрізняють: - побутове (обговорення щоденних проблем); - наукове; -фахово-ділове (спілкування між людьми як представниками фахових установ); - естетичне (передавання естетичної інформації). Усі ці форми мовленнєвого спілкування істотно різняться між собою і мають свою специфіку. Особливе значення для фахової підготовки миють такі форми мовного спілкування як діалог, монолог і полілог.Діалог - це форма ситуаційно зумовленого спілкування двох осіб, комунікативні ролі яких упорядковано змінюються.Діалогічне професійне спілкування завжди прогнозує мету і завдання, формується під впливом мотивів фахової діяльності. Монолог - форма мовлення адресата, розрахована на пасивне й опосередковане сприйняття адресатом. Усі форми усного монологічного мовлення можна переділити на дві групи:^ безпосередньо-контактне, або аудиторне монологічне мовлен­ня (мовець і слухач перебувають у прямому контакті, бачать і чують один одного);^посередньо-контактне, або мікрофонне мовлення (радіо, теле­бачення).Окреме місце займає внутрішній монолог - мовлення «про себе», міркування, роздуми. Полілог - форма спілкування між кількома особами. Полілог характеризується такими ознаками:-залежність від ситуації, в умовах якої відбувається спілкування;-високий рівень непідготовленості;-істотне значення правил ведення полілогу; -більш-менш однакова участь у спілкуванні всіх учасників. У межах названих форм і відбувається усне фахове спілкування.

 

30.Мистецтво перемовин(238). Перемовини - обговорення певного питання з метою з'ясуванні позицій сторін або підписання угоди. Перемовини призначені для того, щоб на основі взаємного обміну думками укласти угоду, що відповідає інтересам обох сторін і досягти результатів, які задовольняють усіх її учасників.Основною метою перемовин є прийняття рішення, яке може бути: конструктивним, що пов'язане з реальними змінами до кращого; деструктивним (руй­нівним); пропагандистським (пов'язане з обіцянками на словах без відповідних зобов'язань); заспокійливим (що заспокоює суспільну думку).Перед тим, як сісти за стіл перемовин, слід виробити чітку страте­гію, усвідомити можливі труднощі й максимально підготуватися до них.Стратегія передбачає: - уважне вивчення особистісних характеристик і особливостей майбутнього співрозмовника, його ділових інтересів, способів ведення перемовин; - створення сприятливої атмосфери для перемовного процесу, об­міркування висловлювань та доказів, ефективних прийомів впливу на співрозмовника; - продумування «шляхів відступу» і нейтралізації зауважень;підготовку ефектного завершення перемовин.Перемовини мають три стадії: І. Підготовка до перемовин (аналіз ситуації) передбачає з'ясування мети, проблеми, оцінювання ситуації, формування загального під­ходу, визначення можливих варіантіврозв'язання проблеми, їх аргументація, установлення контакту з партнером. 2. Проведення перемовин. 3. Завершення перемовин.Якщо хід перемовин був позитивним, то на завершальній стадії стисло повторюють основні положення характеризують позитивні моменти. За негативного результату перемовин варто зберегти суб'єктивний контакт з партнером. Перед підписанням угоди ще раз уважно перечитують її, щоб уник­нути непорозумінь.

Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови.

Мова є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

Українська мова - це єдина національна мова українського народу.

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнято Верховною Радою 28 червня 1996року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мовив усіх сферах суспільного життя на всій території України.

Державна мова- це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики» На грунті української національної мов формується і розвивається українська літературна мова. Як одна з форм національної мови вона існує поряд з іншими її формами – діалектами, просторіччям, мовою фольклору.

Літературна мова- це унормована, регламентована, відшліфована форма існування загальнонародної мови. Літературна мова характеризується такими ознаками: унормованістю; уніфікованістю; наддіалектністю; полі функціональністю; стилістичною диференціацією. Найістотнішою ознакою літературної мови є її унормованість, тобто наявність усталених мовних норм, - найбільш поширених, уніфікованих зразків репрезентації мовної системи.

Наддіалектність полягає в тому, що літературна мова, на відміну від територіальних діалектів, функціонує без будь – яких обмежень на всій території України.

У плані уніфікованості літературна мова зберігає свою цілісність і єдність, хоча має різноманітні мовні засоби та їх варіантів. Літературна мова характеризується розгалуженою системою стильових різновидів, що взаємодіють між собою і сприяють розвиткові мовновиражених засобів. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, ім. властиві основні загально мовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюються специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної політичної, господарської, науки і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побудові й виробничо – професійні потреби суспільства. Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно – східного наріччя, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Основоположником сучасної української літературної мови справедливо вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше своєю творчість підніс її на високий рівень суспільно – мовної і словесно – художньої культури, заклав підвалини для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів української мови. Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес су продовжується усталенням, шліфуванням обов’язкових для всіх літературних норм.