Перелік теоретичних запитань, запропонованих для складання усного іспиту з української мови.

Перелік теоретичних запитань, запропонованих для складання усного іспиту з української мови.

Група - ІІ-М

Викладач: КОНЦЕВИЧ О.В.

 

 

1. Мовлення як предмет стилістики і культури мовлення. Стилістика та її підрозділи.

 

2. Два рівні володіння українською літературною мовою. Синоніміка і варіативність як базові поняття стилістики та культури мовлення.

 

3. Загальна характеристика звукового складу української мови.

 

4. Слово і його лексичне значення. Лексичні норми — використання слів у властивому їм значенні та правильне поєднання слів за змістом у реченні й словосполученні.

 

5. Специфічно побутова лексика; професійно- виробнича лексика; наукова і ділова лексика;

 

6. Просторічні слова, діалектні, застарілі слова, неологізми, їх стилістичні функції.

 

7. Лексико-стилістичні синоніми і їх види.. Антоніми. Пароніми.

 

8. Основні групи фразеологізмів; багатозначність, синонімія та антонімія фразеологізмів.

 

9. Стилістичне забарвлення значущих частин слова: префіксів і суфіксів. Стилістична синоніміка морфем. Словотворчі норми — правильне творення слів.

 

10. Правопис значущих частин слова (префіксів, деяких суфіксів)

 

11. Правила переносу слів

12.Вживання м’якого знаку

13. Вживання апострофу.

14. Правопис складних і складноскорочених слів.

15. Подвоєння і подовження приголосних

16. Основні способи словотворення в українській мові.

17. Правопис прикметникових суфіксів. Складні прикметники та їх правопис.

18. ПРАВОПИС ПРИСЛІВНИКІВ – разом, через дефіс.

19. Правопис прислівників – окремо.

20. Вигук. Групи вигуків за значенням. Звуконаслідувальні слова. Правопис вигуків

21. Найважливіші відомості із синтаксису й пунктуації: словосполучення та речення, синтаксичні зв’язки в них. Класифікація речень за будовою.

 

22. Поняття про речення. Основні ознаки речення. Типи речень. Розділові знаки в кінці речень.

 

23. Поняття про просте речення. Двоскладне речення. Головні члени двоскладного речення.

24. Односкладні речення, їх види (називні, означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові)

25. Поняття про складне речення. Основні засоби зв’язку між частинами складного речення.

 

26. Звертання. Місце звертання в реченні. Інтонація і розділові знаки при звертанні

27.Поняття про вставні слова. Словосполучення і речення. Пунктуація при вставних словах.

28. ПРЯМА і непряма мова. Інтонація при прямій мові. Різні типи зв’язку прямої мови з авторською. Розділові знаки при прямій мові.

29. Діалог, доцільність та особливості його використання у мовленні.

30. Цитати. Розділові знаки при цитатах

 

Мовлення як предмет стилістики і культури мовлення. Стилістика та її підрозділи.

 

Будь-яка розвинена національна мова є системою систем.

З одного боку мова — система (сукупність) специфічних національних

особливостей, характеристик, ознак. А з другого — вона складається з інших рівнів, або систем — фонологічної, морфологічної,

лексико-фразеологічної, синтаксичної, стилістичної, кожна з яких є важливим об’єктом дослідження для мовознавчої науки.

Стилістика вивчає стилістичну диференціацію мови, її функціональні

стилі. Це наука про виразові засоби мови, тобто ті елементи,

що приєднуються до безпосереднього вираження думки,

супроводжують семантичний зміст висловлюваного — так звані

емоційно-експресивні та оцінні моменти мовлення.

Основним поняттям стилістики є стиль. Стиль — це різновид

мови, що вживається в певній типовій соціальній ситуації — побуті,

офіційно-діловій сфері тощо й відрізняється від інших різновидів

тієї ж мови рисами лексики, граматики, фонетики.

Кожний стиль має свою сферу поширення, призначення, систему

мовних засобів і стилістичні норми, що оберігають цю систему,

власне, роблять її досить стійкою.

Літературна норма охоплює всі сфери використання мовних

одиниць у літературному мовленні. Стилістична ж норма — це

частина літературної, що не заперечує її, а тільки обмежує використання

літературно унормованої одиниці певним стилем мовлення.

Отже, стилістична норма — це норма використання слова

чи форми в певному стилі або з певним стилістичним значенням.

Таким чином, об’єктом стилістики є вся сукупність мовних

одиниць з їх функціями, найрізноманітніше усне й писемне функціонування

української мови. А предметом стилістики є переважно

друковані мовознавчі джерела, присвячені вивченню об’єкта

стилістики.

Стилістика як особлива галузь і система знань про мову має

такі основні підрозділи:

1) загальна теорія і практика функціонування мови;

2) вчення про стилі, жанри і форми мови;

3) вчення про функції всіх одиниць мови.

 

 

Два рівні володіння українською літературною

Мовою. Синоніміка і варіативність як базові поняття

Стилістики та культури мовлення.

Стилістика становить лінгвістичне вчення про вмотивоване

й найдоцільніше послуговування мовою, її одиницями — фонемами

(звуками), морфемами, словами, словосполученнями і сполученнями

слів, членами речення, реченнями і текстами. Кожна окрема мовна одиниця має своє нормативне або ж діалектне функціонування, стилістичні можливості. Стилістика — це також учення про стилі, жанри і форми мови, про такі якості мовлення, як логічність, точність, образність, багатство, доречність тощо.

Стилістика мови — це стилістичний матеріал мови в межах

усіх її стилів і жанрів, відпрацьованість стилістичних функцій

кожної мовної одиниці, її здатність виражати весь комплекс

думок і почувань, у яких мають потребу всі, хто послуговується

українською мовою. Культура мови як навчальна дисципліна відрізняється від дисципліни «стилістика» загалом тільки тим, що навчальним курсом

передбачено вивчення таких її комунікативно-стилістичних властивостей

зразкового з усіх поглядів мовлення, як нормативність,

варіативність, логічна довершеність, простота, стислість і ясність,

яскравість, образність, доречність, етичність, естетичність

та милозвучність.

Культурою мови є її високий рівень розвитку, нормативності,

всі усталені ресурси — фонетико-орфоепічні, лексичні, фразеологічні,

граматичні й стилістичні. А культура мовлення — це відповідність

індивідуального мовлення нормам даної мови, вміння

використовувати мовні засоби в різних умовах спілкування відповідно

до мети й змісту мовлення.

Важливим для стилістики є термін «стилістична норма». ція мовної одиниці. Стилістичне мовлення — це передусім мовлення нормативне, бо не можна дотриматися стилістики морфем, слів, речень, порушуючи при цьому інші норми, насамперед, фонетичну.

Норма в мові — це її узвичаєна, узаконена, загальноприйнята,

обов’язкова одиниця — фонетична, морфемна та ін. Нормативність

у мовленні виявляється в дотриманні норм мови.

Стилістична норма є функціональним явищем, яке стає мовленнєвою

реалією тільки за умов, що мовці:

— добирають і використовують лише такі мовні одиниці, які

властиві літературній мові;

— уживають слова й фразеологізми із закріпленою за ними

семантикою;

— формують комунікативні одиниці мови, особливо речення,

за усталеними в мові синтаксичними моделями;

— дотримуються вимог певного стилю мови.

Порушення цих норм є стилістичною помилкою.

Загальна характеристика звукового складу української

Мови.

Звук у мові — найдрібніша акустично-артикуляційна неподільна

одиниця мовлення. Окремо взятий звук не має будь-якого

значення, він його набуває лише у складі слів і морфем, виконуючи

функцію диференціації їхніх значень, наприклад: бік — вік —

лік — сік.

У творенні звуків беруть участь різні частини людського організму:

легені, гортань, голосові зв’язки, носова й ротова порожнини,

язик, губи, зуби, піднебіння тощо.

Класифікація приголосних звуків

Розподіл приголосних звуків за місцем творення

Губні [б] [п] [в] [ф] [м]

Язикові [д] [д′] [т] [т′] [н] [н′] [л] [л′]

[з] [з′] [с] [с′] [ц] [ц′] [aдз] [aдз′]

[ж] [ш] [sдж] [ч] [р] [р′] [й]

[ґ] [к] [х]

Глотковий [г]

Розподіл приголосних звуків за участю голосу й шуму

Сонорні Шумні

[в] [й] [м]

[н] [н′] [л] [л′]

[р] [р′]

[б] [п] [д] [д′] [т] [т′]

[aдз] [aдз′] [sдж]

[ч] [ц] [ц′] [ж] [з] [з′] [ф]

[с] [с′]

[ш] [ґ] [к] [х] [г]

П р и м і т к а. Приголосні звуки поділяються на свистячі та

шиплячі за принципом слухового сприймання. Співвідношення

шиплячих — свистячих: [ж] — [з]; [ш] — [с]; [sдж] — [aдз]; [ч] — [ц].

Наукова й ділова лексика

Офіційно-ділова лексика. Вона представлена словами, рідше

сполученнями слів, які найчастіше використовуються в писемному

мовленні: в ділових паперах, у канцелярському спілкуванні,

в урядових, державних актах, постановах (заява, оголошення,

справа, акт, довідка, розпорядження та ін.). Офіційно-ділова лексика

найбільшою мірою формує офіційно-діловий стиль мови.

Окремий вид офіційно-ділової лексики — це назви державних

організацій, закладів і позадержавних установ (об’єднань за інтересами,

віросповіданням, віком тощо): міністерства, партії, клуби,

церкви та ін., а також і найменування осіб, які обіймають відповідні

посади: Президент України, Прем’єр-міністр України та ін.

Офіційно-ділова лексика широко використовується в усному

мовленні (в діалогах і монологах), у державних установах, на

виробничих підприємствах тощо. Частина ділової лексики стає

загальновживаною.

Надмірне використання офіційно-ділової лексики поза типовими

для неї сферами може надавати мовленню гумористичного,

іронічного забарвлення. Отже, тільки у власне діловому мовленні

ця лексика стилістично найдоречніша й комунікативно вмотивована.

Науково-термінологічна лексика. Однією з найчисленніших

груп лексем у словниковому складі кожної сучасної розвиненої

літературної мови, отже, й української, є науково-термінологічна

(наукова) лексика, яка обслуговує потреби загальнонаукового та

галузево-наукового спілкування. Ця лексика відображає минуле

й сучасне в науковому сприйманні людиною себе самої і всього

навколишнього, зберігає вже пізнане людством для прийдешніх

поколінь.

У науковій лексиці розрізняють такі основні типи:

— загальнонаукова лексика (іншомовна й українська).

Це слова-терміни, які використовуються в усіх галузях знань, у виробництві, частково і в сучасному побуті освічених верств населення:

аналіз, аналізувати, синтез, індукція, дедукція, клас,

класифікація, класифікувати, демонстрація, експеримент, сис-

тема, систематизація, аргумент, абстракція, теорія, аналогія;

наука, дослідження, твердження, положення, практика, спосте-

реження та ін.;

— науково-галузева (спеціальна) лексика. Розрізняють лексику

філософську, етично-естетичну, психологічну, педагогічну,

історичну, філологічну (мовознавчу й літературознавчу), математичну,

фізичну, біологічну, медичну, сільськогосподарську,

інженерно-технічну, будівельну та ін.

Нині у світі налічується понад 22 тисячі різних наук, їх розділів,

професій, спеціальностей, і всі вони оперують певною кількістю

розрізнювальних термінів.

Термінами є однозначні слова й сполучення слів. Це лексеми

з точно визначеною семантикою. З поширенням наукових знань

терміни все більше використовуються у мовленні, доповнюючи

собою загальновживану лексику: трактор, комбайн, мотор,

апарат, термометр, грип, переливання крові, суспільство, ви-

робництво, шахта, вугілля тощо. Загальновживані слова, які

використовуються у певних галузях знань, також сприймаються

як терміни. Наприклад, слово корінь у біології — частина

рослини, яка міститься в землі і за допомогою котрої рослина

висмоктує з ґрунту воду з поживними речовинами. На основі

первинного значення цієї лексеми сформувалися інші: корінь

(слова) в лінгвістиці і корінь у математиці. Ці три семантично

різні лексеми є омонімами. Слово корінь використовується

і в переносному значенні: «Вони [єзуїти] всьому злу корінь».

(Панас Мирний); «Багато що в ній [статті] подобалося й Тарасові,

особливо думки про єдиний корінь слов’янських народів».

(О. Іваненко.)

Наукова лексика найповніше відображає всесвітній і національний

прогрес, інтелектуальне зростання, оновлення, збагачення

всіх народів.

Стилістична спроможність власне наукових лексем досить

обмежена, проте не зовсім нейтральна, бо кожне слово може вживатись

тропеїчно, переносно, забарвлюючись у таких випадках

певною почуттєвістю, емоційністю.

 

 

Їх стилістичні функції.

 

Слів.

 

Винятково важлива роль у вираженні найрізноманітніших

лексичних значень, які властиві словам і багатьом сполученням

слів, належить, засобам словотвору, особливо афіксам (префіксам,

суфіксам, частково і флексіям), основоскладанню. Кожен

словотвірний афікс завжди вагомий і функціонально, бо надає

кореневій частині слова із зовнішньою чи нульовою флексією або

кореневій частині незмінного повнозначного слова чогось нового,

якоїсь додаткової семантики, а з нею й певної експресивності,

емоційності, порівняй: дід — дідусь — дідуньо — дідусько — ді-

дисько — дідище — дідуган; білий — біліший — пребілий — бі-

ленький — білесенькцй — біловастий — білявий — найбіліший…

Функції словотвірних засобів мовних одиниць практично реалізуються

у мовленні всіх носіїв конкретної мови.

Словотвірний афікс — явище одночасно і лексичне, і морфологічне,

і стилістичне, бо кожен суфікс чи префікс завжди надає

семантиці кореневої (основної, стрижневої) частини слова або

зовсім нового лексичного значення (пісня → пісняр, будова →

перебудова), або значення тільки додаткового, особливого, яке

доповнює, видозмінює те, що виражається кореневою частиною

слова. Словотвірний афікс, як відомо, перетворює структурно непохідне

слово в похідне. Індивідуальність, своєрідність афіксного

оформлення слів залежить від їх частиномовної належності, бо

слова кожної окремої частини мови мають у певному обсязі свою

неповторну систему префіксів і суфіксів, наприклад, суфікси

-анн-, -єнн-, інн- належать до суфіксів віддієслівних іменників

(кохання, бажання, зіставлення, горіння). Такі іменники, будучи

семантично спорідненими із близькозвучними дієсловами (коха-

ти, бажати, зіставляти, горіти), характерні здебільшого (крім

кохання і кохати) для книжних стилів мови, особливо офіційно-

ділового й наукового, позначають опредмечену дію і належать до

продуктивних мовних одиниць.

Стилістичні можливості словотвору виявляються насамперед,

у синонімії словотвірних афіксів. Одні суфікси використовуються

 

для творення від якоїсь основи слів з відмінними значеннями:

воля — вільний, вольовий, воліти. Вони сприяють збагаченню

словникового складу мови. Інші, приєднуючись до якогось кореня

не змінюють семантики слова, а вносять додаткові відтінки

означально-обставинного й експресивного значення: кіт — ко-

тик, котичок, котяка, котяра, котюга.

Стилістичне значення, функція змінного повнозначного слова

виражається всією властивою йому формою, яка є носієм найсуттєвіших

для слова якостей — його лексичного й граматичних значень.

Словотвірні афікси — це своєрідні форманти, тобто частини

слова, з яких воно утворюється. Ними по-різному видозмінюється

семантика слів, їх коренева частина, яка репрезентує лексичне

ядро слова, котре міститься в більш чи менш розгорнутій групі

споріднених із ним слів: рука — руці — ручка — заручений;

мова — розмова — мовний — розмовляти — замовляти — про-

мовляти та ін. Просте повнозначне слово може мати у своїй

основі (частині слова без флексії) кілька афіксів, але не більше

п’яти префіксів: пере-штовх-ува-нн-я, с-по-рід-не-н-ий, як-най-все-

до-з‑вол-ен-іш-ий.

Окрема проблема в теорії і практиці словотвору — це переважаюча

належність лексем із певним словотвірним афіксом до

стилю мови. Помітно усталеної закономірності в цьому немає, бо

тільки зовсім обмежена кількість суфіксів ні за яких умов не може

використовуватись у певних жанрах конкретного стилю. Наприклад,

слова із суфіксом (суфіксами) суб’єктивної оцінки (пестливості

чи зневажливості) не властиві таким писемним жанрам

офіційно-ділового мовлення, як заява, оголошення, автобіографія,

посвідчення, довідка тощо. Не характерні слова з такою експресією,

емоційністю також і для академічно-наукового підстилю

(жанру). Натомість суфіксальні слова з виразною об’єктивно-

суб’єктивною оцінкою (ніжності чи згрубілості і под.) природні

й функціонально активні за багатьох комунікативних ситуацій

у розмовно-побутовому й художньому стилях, принаймні в деяких

жанрах цих стилів, у доброзичливому чи осудливому домашньому

мовленні тощо.

Українська мова має дуже розгалужену систему словотвірних

засобів, особливо суфіксальних. Їх семантичні можливості

і стилістичні функції незліченні. Кожен окремий словотвірний

афікс-суфікс чи афікс-префікс — це семантично й стилістично

неповторна, суто індивідуальна мовна одиниця, яка не може бути

компенсована й замінена жодним іншим афіксом, бо кожен із

них виконує в структурі слова свою функцію. Наприклад, суфікс

 

-еньк- комунікативно зорієнтований на вираження словом додаткового

значення зменшеності або пестливості, голубливості

(річенька), тоді як із суфіксом -ищ- нерідко пов’язана експресія,

емоційність чогось або позитивного (веселище, видовище, пере-

можище), або негативного (дідище). Група слів із цим суфіксом

може сприйматися і нейтрально: становище, пристанище, пріз-

вище та ін.

Роль словотвірного афікса щодо кореневої частини слова завжди

семантична, але нерівноцінна, бо в одних випадках суфікс

чи префікс утворює нову лексему (море — моряк, дід — прадід),

а в інших тільки надає їй якогось значеннєвого відтінку: сніг —

сніжок, старий — престарий. Перший спосіб словотвору можна

вважати семантичним, другий — напівсемантичним, бо, наприклад,

слова автор і співавтор, друг — недруг, школа — школяр,

учитель — учителька семантично різні, а писати — написати,

ліс — лісок об’єднані спільністю семантики: вони розрізняються

тільки лексично-значеннєвим відтінком. Словотвірна основа

в обох випадках лексико-семантична, семантична: до уваги беруть

лексичне значення слів і властиву їм експресію (виражальну

спроможність та функціональну зорієнтованість), які привносяться

суфіксом (суфіксами) чи префіксом (префіксами) до кореневої

частини слова. Залежно від суфікса чи префікса повнозначне слово

набуває такої стилетвірної якості, яка також визначає і його

належність до певного стилю мови.

 

 

10. Правопис значущих частин слова (префіксів, деяких суфіксів)

Префікси з -, с -

1. с - к, п, т, х, ф

сказав струснув сфотографувати

спиляв сховав сформував

 

з - перед рештою приголосними

Префікси роз -, без -

розмова безмежний

розподілення безпечний

розчісувати безмірний

 

зі - від -

д

Од -

пів - напів - полу –

 

 

1. у прикметниках 1. вживання прірва

на збільшення у дієсловах прізвище

ознак прізвисько

предобрий привіз

премудрий приніс

превеликий прийшов

прегарний 2. у географічних

пречудовий назвах

прекрасний а) Приазов’я

Придніпров’я

пре замінили б) приморський

на дуже привокзальний

приміський

в) привілля

прислівник

презирливий 3. у дієприкметниках

(перезиралися) принесений

престол привезений

(передій стол) прироблена

преосвященство прибитий

4. іменниках:

привіт

— у суфіксах -ськ-, -зьк-, -цьк-, -еньк-, -оньк-, -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк - пишеться м’який знак: український, волзький, козацький, біленький, ріднесенький, свіжісінький, малюсінький.

 

Правила переносу слів

 

1. Слова з одного рядка в другий слід переносити складами (кни-га, паль-ці, по-ло-ва, са-дів-ник, Хар-ків).
2. Сполучення літер ЙО, ЬО при перенесенні нероз­ри­ва­ють­ся (йо-го, ма-йор, ко-льо-ро-вий, сьо-го-дні, цьо-му).
3. З двох однакових приголосних між голос­ними один залишається в попе­редньому рядку, а дру­гий перено­сить­ся в наступний (баштан-ник, ран-ні); якщо друга частина складного слова починається двома однаковими при­го­ло­с­ни­ми, то вони не розриваються (ново-введений).
4. Односкладові префікси перед наступним при­го­ло­с­ним кореня при переносі не роз­ри­ва­ють­ся (без-країй, від-даль, най-кращий).
5. Не можна відривати першу букву від кореня .
6. Одна літера не залишається на поперед­ньому рядку й не переноситься в наступний рядок (Ма-рія, опи-са-ти, ака-де-мія).
7. Не можна розривати ДЖ і ДЗ, якщо вони по­зна­ча­ють один звук (гу-дзик, са-джу, хо-джу, ра-джу).
8. Не можна відривати літеру Й від поперед­ньої літери, що позначає голосний (бій-ка, стій-кий, вій-на).
9. М’який знак і апостроф при переносі не ві­до­кре­м­лю­ють­ся від попередньої літери (кіль-це, сім’я-нин).
10. Односкладові частини складноскорочених слів при переносі не розриваються (тех-мі-ні-мум, кол-госп).
11. При переносі складних слів не можна за­ли­ша­ти в попередньому рядку початкову ча­с­ти­ну другої основи, якщо вона не становить скла­ду
.
12. Не можна розривати абревіатури, а також ­відокремлювати від них цифри (ЗІЛ-111, РТС, ЛАЗ-105).
13. У решті випадків можна довільно переносити слова складами (Дні-про, Дніп-ро; се-стра, сес-тра, сест-ра).
Це правило поширюється й на суфікси (видавни-цтво, видавниц-тво, видавницт-во)

 

12. Вживання м’якого знаку

Вживання апострофа

 

Апостроф – графічний знак, що передає на письмі роздільну вимову звуків.

 

Апостроф ставиться:

В українських словах перед я, ю, є, ї після губних (б, п, в, м, ф), якщо губні стоять:

На початку кореня: в'язати, зв'язок, м'який, п'ятий, вп'ятьох, в'юн, нав'ючений, м'яч, В'ячеслав;

Після голосного або р: здоров'я, рум'яний, риб’ячий, сім'я, сім'ю, сім'єю, солов'їний, сурм'яний, черв'як, торф’яний.

В інших позиціях апостроф між губними і я, ю, є, ї не ставиться: свято, тьмяний, різьбяр, різдвяний, духмяний, мавпячий.

Після р перед я, ю, є, ї апостроф ставиться, коли р позначає твердий звук [р] (в літературній вимові далі чується звук [й]): бур’ян, у сузір'ї, з матір'ю, бар'єр, кар'єра. Якщо ж буква р передає на письмі м’який звук [р′], апостроф не ставиться: порятунок, буря, гарячий.

Апостроф ставиться перед я, ю, є, ї після префіксів та першої частини складних слів, що закінчуються на твердий приголосний звук: з’ясувати, роз’єднати, під’юдити, від’їзд, без’ядерний, дит’ясла, пів’яблука, пів’їдальні. Це правило стосується також іншомовних слів: кон’юнктура, кон’юнктивіт, ін’єкція.

В іншомовних словах апостроф ставиться перед я, ю, є, ї після губних (б, п, в, м, ф), після р, після шиплячих (ж, ш, ч, дж) та після г, к, х, при роздільній вимові (якщо далі чується звук й): комп’ютер, інтерв’ю, прем’єра, миш’як, Х’юстон, Рейк’явік, Лук’ян. Але апостроф у цій позиції не ставиться, якщо я, ю, є, ї позначають пом'якшення попереднього приголосного: бюджет, бюро, бюст, пюре, кювет, фюзеляж, пюпітр, гравюра, гяур, гюрза, манікюр, рюкзак, варяг, Мюллер.

Апостроф вживається також:

Для позначення пропущеного в усній мові звука чи складу: мо’ (може), все’дно (все одно), ка’е (каже);

В іншомовних прізвищах після часток д та О: д’Артаньян, д’Анунціо, О’Ґенрі, О’Кейсі.

Роздільна вимова м’яких звуків [л′], [д′], [т′], [з′], [с′], [н′] (на письмі ль, дь, ть, зь, сь, нь) і я, ю, є, ї не позначається на письмі апострофом: ательє, мільярд, віньєтка, Ньютон.

Апостроф не ставиться при роздільній вимові після твердого приголосного перед йо: підйом, курйоз.

 

У сучасній мові можна визначити слова двох типів: первинні, або непохідні, значення яких не мотивується іншим словом; та вторинні слова, або похідні, значення яких мотивується значенням іншого спільнокореневого слова.

Непохідним називається слово, яке не утворене від іншого слова, а відтворюється у нашій свідомості цілісно, наприклад: ліс, сон, читати, синій.

Похідним називається слово, що утворене від іншого слова або на базі інших слів за існуючими у мові зразками (схемами), наприклад: лісовий ← ліс, сонний ← сон, читач ← читати, синіти ← синій, життєдайний ← дає життя.

 

Об’єктом вивчення словотвору є тільки похідні слова. Значення похідного слова завжди мотивується семантикою слова, від якого похідне утворене: читач (’людина, яка читає’) ← читати, читачева (’яка належить читачу’) ← читач.

Слово, значення якого пояснюється (мотивується) іншим спільнокореневим словом, називається мотивованим, а слово, що пояснює (мотивує) значення першого, називається мотивуючим.

Відповідно називаються і основи цих слів. Мотивуюче і мотивоване слово становлять словотвірну пару. При творенні складних та складноскорочених слів мотивуючий компонент словотвірної пари може складатися з декількох слів: жовто-коричневий ← жовтий і коричневий, жовтоцвіт ← жовтий цвіт, МЗС ← Міністерство закордонних справ.

Відношення між компонентами словотвірної пари називається словотвірним зв'язком, або відношенням словотвірної похідності.

Не всі спільнокореневі слова можуть вступати у відношення словотвірної похідності. Наприклад, із трьох спільнокореневих слів школа, школяр, школярський у словотвірному зв'язку перебувають:

школа і школяр: школа ("навчальний заклад") → школяр ("особа, що навчається у школі");

школяр і школярський: школяр → школярський ("той, що належить або стосується школяра"), тобто слово школяр утворене від слова школа, а слово школярський утворене від школяр, але ні в якому разі не від слова школа.

Словотвірні зв'язки між трьома словами відображаються у двох словотвірних парах: школа → школяр та школяр → школярський, але спільнокореневі слова школа і школярський не вступають у відношення словотвірної похідності, а отже, не утворюють словотвірної пари.

Спільнокореневі слова, впорядковані у послідовності їх утворення, тобто у повній відповідності до словотвірних зв’язків між мотивуючим і мотивованим словами, утворюють словотвірне гніздо.

Наприклад:

 

 

Отже, пам'ятайте, що:

мотивуюче слово завжди спільнокореневе із мотивованим;

мотивуюче слово якнайменше відрізняється від мотивованого за морфемним складом;

мотивуюче слово семантично простіше від мотивованого, яке, в свою чергу, мотивується значенням першого;

мотивуючий компонент словотвірної пари може складатися з декількох слів.

 

 

 

 

ПРАВОПИС ПРИСЛІВНИКІВ

Н І нн у прислівниках

У прислівниках пишеться стільки н, скільки їх було у прикметниках та дієприкметниках, від яких їх утворено: сумний — сумно; однотонний — однотонної буденний — буденно; схвильований — схвильовано, несказанний — несказанно.

Дві букви н пишеться також у прислівниках зрання, спросоння, попідтинню, попідвіконню,

Не і ні з прислівниками

Не з прислівниками пишеться разом, якщо:

1. слово без не не вживається: нестямно, незворушно, незабаром, ненароком;
2. слово з не утворює єдине поняття, що може бути виражене іншим словом: недалеко (близько), неголосно (тихо).

Не з прислівниками пишеться окремо, якщо:

1. прислівник у реченні виступає присудком: Не треба забувати уроків історії;Було вже не рано:
2. у реченні є протиставлення: Це відбувалось не давно, а кілька днів тому.

Ні в прислівниках пишеться разом: ніскільки, ніколи, ніяк.

Окремо ні пишеться у складі фразеологізмів: ні тепло ні холодно, ні сюди ні туди.

Дефіс у прислівниках

1. Дефіс у прислівниках пишеться:
   після префікса по- у прислівниках із суфіксами -е, -ому, -й: по-перше, по-нашому, по-турецьки;
2. після префіксів будь-, казна-, хтозна-: будь-коли, казна-де, хтозна-скільки;
3. перед суфіксами -небудь, -таки, -то: хто-небудь, десь-таки, якось-то;
4. у випадках складання однакових або близьких чи протилежних за змістом слів: ледь-ледь, пліч-о-пліч, коли-не-коли, часто-густо, більш-менш.

Й та І в кінці прислівників

Літери и та і в кінці прислівників пишуться відповідно до правильної вимови: и — після букв, що позначають тверді приголосні (щовесни, догори), і — після букв, що позначають м'які і пом'якшені приголосні звуки (навесні, вгорі).

Завжди пишемо — и:

1. після букв г, к, х (навкруги, навшпиньки, верхи);

у кінці прислівників із префіксом по-: по-лисячи, по-російськи

 

 

Складне.

За наявністю граматичної основи речення поділяються:

Двоскладні - мають підмет і присудок.

Односкладні - лише один підмет або присудок

Біля лави у скверику сніг звірятком приліг - двоскладне

Надворі смеркало і сутеніло. - односкладне.

За наявністю другорядних членів - поширене (є другорядні члени і непоширене {зовсім немає другорядних членів.)

 

. Речення є засобом вираження думки. Кожне речення має інтонацію кінця речення. В усному мовленні речення відділяються одне від одного паузою,

а на письмі — крапкою, знаком питання, знаком оклику, залежно від характеру інтонації.
Речення, в якому про щось розповідається, називається розповідним:
Бачу далекі вершини в тумани повитих Карпат (Гончар).
У таких реченнях голос спочатку підвищується, а потім понижується.
Речення, в якому про щось запитується, називається питальним:
Де ж те сонце в небесах заховалося? (Лепкий).
У таких реченнях голосом (логічним наголосом) виділяється те слово, якого стосується питання. Порівняйте:
Ви завтра пишете контрольну з математики? і Ви завтра пишете контрольну з математики?
Речення, в якому виражене спонукання до дії, називається спонукальним:
Всім серцем любіть Україну свою! (Сосюра). Залежно від характеру спонукання (вимога чи наказ, прохання чи порада) речення вимовляється з більшою або меншою силою голосу.
Якщо речення виражає почуття мовця і вимовляється з більшою силою голосу, воно є окличним.
Окличними можуть бути:

• розповідні речення:
  Зацвіла синьо-жовтим цвітом України древня столиця! (Г. Гордасевич).
  Встане з вічних снігів Україна! (В. Шовкошитний).
• питальні:
  Хто серця чистого добро плугами кривди переоре?! (Рильський).
• спонукальні:
  Лупайте сю скалу! (Франко).

У такому разі в розповідних і спонукальних реченнях ставиться знак оклику, а в питальних — знак питання і знак оклику.
Речення, що складаються з одних і тих же слів і мають таку саму граматичну будову, можуть вживатися з різною метою і вимовлятися по-різному.
Порівняйте:
Ми їдемо на екскурсію. — розповідне, неокличне, виражає повідомлення.
Ми їдемо на екскурсію? — питальне, неокличне, виражає запитання.
Ми їдемо на екскурсію! — окличне, виражає почуття (радість, захоплення).

 

 

ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ

Залежно від ролі у структурі речення, всі слова виступають як головні (підмет і присудок) або другорядні (додаток, означення, обставина) його члени.

Головні члени речення є його граматичною основою. Другорядні служать для поширення граматичної основи, конкретизації, уточнення змісту

Підмет – головний член двоскладового речення, що означає предмет (чи особу), про який говориться в реченні, і відповідає на питання ХТО? ЩО?

 

Простий підмет виражений найчастіше іменником або займенником у називному відмінку, хоча може виражатися й іншими частинами мови

 

 

Односкладні речення

ГРУПИ ВСТАВНИХ КОНСТРУКЦІЙ