Державотворча роль української мови.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Державотворча роль української мови.



Культура мовлення.

Культу́ра мо́влення — це дотримання сталих мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, невимушене, цілеспрямоване, майстерне вживаннямовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування.

Основою будь-якої мови є живе розмовне мовлення. Мовлення — процес добору й вживання засобів мови для порозуміння з іншими членами певної мовної громади. Мовлення є форма існування живої мови, у мовленні мова функціонує, перебуваючи в постійному розвиткові. Мова й мовлення нерозривно пов'язані. Мовлення існує на засадах певної мови, а мова розкриває себе в мовленні її носіїв. Мова щодо мовлення — явище загальне; вона належить усім, хто нею послуговується. Мовлення ж щодо мови — часткове, окреме, індивідуальне. Та без щоденного вжитку на всіх вікових і суспільних рівнях, повсякденного розвою форм та спілкування навіть найрозвиненіша мова приречена на асиміляцію і зникнення.

Отже, культура мовлення — це сукупність таких якостей, які найліпше впливають на адресата з урахуванням реальної ситуації, поставлених мети й завдань. До них належать: точність, зрозумілість, чистота мови, багатство й розмаїтність, виразність, правильність. Кожен, хто бажає поліпшити свою культуру мовлення, має розуміти, що таке національна мова, у яких формах вона існує, яка різниця між книжною та розмовною мовами, що таке функційні стилі мовлення, чому в мові існують фонетичні,лексичні, морфологічні, синтаксичні варіанти, що таке мовна норма, опанувати й розрізняти навички добору й уживання мовних засобів у процесі діяльності, оволодівати нормами літературної мови, її багатствами.

Культура мови бере початок із самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується й розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймають їхню мову в різних суспільних сферах, а також у контексті інших мов. Тобто культура мови безпосередньо пов'язана ізсоціологією і психологією не лише у сенсі напрацювання моделей ідеалів мовної поведінки, а й щодо формування мовної свідомості.

 

Функції і стилі мовлення.

Мова функціонує в суспільстві і виконує такі функції:

1. Комунікативна

2. Мисле формуюча

3. Пізнавальна

4. Художня

Є 2 форми укр. мови:

1. Усна

2. Письмова

В писемній формі використовують повні речення, різного типу синтаксичні конструкції, що зумовлено необхідністю формувати думки різної складності, розрізняти кожен стиль.

Стиль – різновид літературної мови, що обслуговує різну сферу суспільної діяльності так і синтаксичні.

Кожен стиль має:

Сферу поширення і вживання(коло мовців)

Функціональне призначення

Характерні ознаки

Систему мовних засобів і стилістичних норм.

Розрізняють такі стилі сучасної літературної мови:

Розмовний

використовується у побуті, в усному спілкуванні. Для розмовно-побутового стилю характерне:

широке використання загальновживаних слів;

вживання слів з суфіксами пестливості, зневаги чи згрубілості;

вживання простих речень, звертань та ін.

розмовно-побутові діалоги складаються з реплік і нерідко супроводжуються мімікою, жестами, часто бувають емоційно забарвленими.

 

Художній

переважно стиль художньої літератури, де слово не тільки щось називає, а ще й часто, будучи художнім засобом, є знаряддям естетичного впливу на читача чи слухача.

Науковий

існує у двох формах: писемній (підручники, дослідження, дисертації, наукові праці) та усній (повідомлення, наукова доповідь тощо). Для наукового стилю характерні:

вживання слів у прямому значенні;

стрункість викладу думки;

логічна побудованість;

наявність специфічних термінів;

широке використання складних речень, зокрема складнопідрядних з чітким логічним зв'язком між компонентами.

 

Публіцистичний

має дві форми: писемну (статті, фейлетони, нариси) та усну (публічні виступи). Для публіцистичного стилю характерне широке вживання суспільно-політичних термінів (закон, перспектива, держава тощо).

Офіційно-діловий

вживається в указах, резолюціях, текстах законів, заяв, постанов та інших офіційних документах. Особливості офіційно-ділового стиля:

кожний документ має усталений зразок;

слова вживаються виключно в прямому значенні;

перважають слова- терміни, пов'язані з діловодствомвідсутні художні засоби, пестливі та згрубілі слова, питальні, неповні і незакінчені речення.

4.Поняття літературної мови.
Українська мова належить до слов'янських мов. Вона є єдиною національною мовою українського народу. Українська національна мова існує:а) у вищій формі загальнонародної мови - сучасній українській літературній мові;
б) у нижчих формах загальнонародної мови її територіальних діалектах.
Літературна мова - це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності: державні й громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту, побут. Вона характеризується уніфі ковані стю, стандартизованістю, високою грамматичною організацією, розвиненою системою стилів. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має свої особливості, зумовлені специфікою
функціонування літературної мови в кожній з форм. Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської,
наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує
безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.
Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І. П. Котляревський -
автор перших великих художніх творів українською мовою ("Енеїда", "Наталка Полтавка', "Москаль-чарівник"). Він першим використав народнорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору. Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше "своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно- мовної і словесно-художньої культури, заклав підвалини для розвитку наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови... У мові творів Шевченка знайшли глибоке відображення народнопоетична творчість, усно-розмовні форми народної мови" 1 . Традиції Т.Шевченка у розвитку української літературної мови продовжували у своїй творчості І. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. Коцюбинський та інші письменники. Українська літературна мова постійно розвивається та збагачується. Цей процесс супроводжується усталенням, шліфуванням обов'язкових для всіх літературних норм.
3. МОВНА НОРМА
Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість - головна ознака літературної мови. Норма літературної мови - це сукупність
загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених у процесі суспільної комунікації.
Розрізняють різні типи норм: орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень), графічні (передача звуків на письмі), орфографічні (написання слів), лексичні (слововживання), морфологічні (правильне вживання морфем),
синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень), стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов
спілкування), пунктуаційні (вживання розділових знаків).
Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом вони можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти, під якими розуміють видозміни
однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства у кодифікації написань і
відображають тимчасове співіснування в мові старого й нового. У словниках українського літературного слововживання розрізняють варіанти акцентні
(алфавіт і алфавіт), фонематичні (вогонь і огонь), морфологічні (Н. в. міст, Р. в. моста і мосту). У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюються. Мовні норми найповніше й у певній системі
фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови. Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало нею оводі ти.

 

Автобіографія

Листопада 2011 р.

 

 

Публічний виступ - це усне монологічне висловлення з метою досягнення впливу на аудиторію. У сфері ділового спілкування найбільш часто використовуються такі жанри, як доповідь, інформаційна, привітальна і торгова промова.

В основі класичної схеми ораторського мистецтва лежить 5 етапів: 1)добір необхідного матеріалу, змісту публічного виступу (inventio - «винахід»), 2)Складання плану, розподіл зібраного матеріалу в необхідній логічній послідовності (dispositio - «розташування»), 3)»Словесне вираження», літературна обробка мови (e|ocutio), 4)Завчання, запам'ятовування тексту (memoria - «пам'ять»), 5)Проголошення (pronuntiatio).

Сьогодні в ораторській діяльності виділяють 3 основних етапи: докомунікативний , комунікативний і посткомунікативний.

Ділова бесіда, як основний вид ділового спілкування

Особливості ведення ділової бесіди

Ділова бесіда – це усний контакт для людей, пов'язаними відносинами справи. У сучасному, вужчої трактуванні під ділової бесідою розуміють мовленнєвий спілкування між співрозмовниками, які мають необхідних повноважень від своїх організацій корисною і дозвілля задля встановлення ділових відносин, дозволу ділових проблем чи вироблення конструктивного підходи до їх вирішення.

Справжнє значення що така ділового спілкування у суспільстві повною мірою починає усвідомлюватись лише тепер, у зв'язку з переходом вітчизняної економіки на ринкові відносини. У дивовижній країні з кожним роком з'являється дедалі більше і більше заповзятливих і здібних ділових людей.

 

Мовленнєвий етикет.

Мовний етикет - це сукупність правил мовної поведінки, які репрезентуються в мікросистемі національно специфічних стійких формул і виразів у ситуаціях установлення контакту зі співбесідником, підтримки спілкування в доброзичливій тональності. Ці засоби ввічливості "орієнтовані на вираження поваги до співрозмовника та дотримання власної гідності. Вони є органічною частиною культури спілкувальних взаємин, соціальної культури загалом",.

1. Мовний етикет визначається обставинами, за яких відбувається спілкування. Це може бути ювілей університету, нарада, конференція, прийом відвідувачів, ділові перемовини та ін

2. Мовний етикет залежить від соціального статусу суб'єкта і адресата спілкування, їх фаху, віку, статі, характеру, віросповідання.

3. Мовний етикет має національну специфіку. Кожний нарід створив свою систему правил мовного етикету. На цю його особливість указує Радевич-Винницький: "За етикетом упізнають "своїх" етнічно (національно) і/або соціально (віком, родом занять, релігією тощо)"14.

Мовний етикет як соціально-лінгвістичне явище виконує такі функції:

^ контакто-підтримувальну - встановлення, збереження чи закріплення стосунків адресата й адресанта;

^ ввічливості (конотативну) - прояв чемного поводження членів колективу один з одним;

^ регулювальну (регулятивну) - регулює взаємини між людьми у різних спілкувальних ситуаціях;

^ впливу (імперативну, волюнтативну) - передбачає реакцію співбесідника - вербальну, невербальну чи діяльнісну;

^ звертальну (апелятивну) - привернення уваги, здійснення впливу на співбесідника;

/ емоційно-експресивну (емотивну), яка є факультативною.

 

Лекска за сферою вживання.

За сферами вживання словниковий склад української мови поділяється на загальновживану і спеціальну лексику, або лексику обмеженого вживання.
Загальновживану лексику називають ще загальнонародною. До її складу належать слова, використовувані всіма носіями літературної мови. Це слова, що позначають:

· предмети побуту (двері, човен, молоток, вікно, чоботи, сорочка, стіл, відро)

· процеси трудової діяльності (нести, різати, пекти, читати)

· явища природи (дощ, сніг, мороз, вітер)

· назви тварин, людей (дочка, мати, діти, голуб, ластівка, окунь, щука, калина, верба)

· назви кольорів, смаків, почуттів (зелений, солодкий, радість, жаль)

· назви розміру, ваги (великий, важкий)

· військові поняття (військо, куля, зброя)

· поняття культури (пісня, книга, мелодія)

· суспільно-політичні поняття (держава, народ)

· числа (два, шістдесят) тощо

Використання цих слів нічим не обмежене, вони складають активний словник української мови і використовуються у всіх стилях, тому називаються стилістично нейтральними.

Крім основного лексичного складу української мови, є слова, користування якими обмежене або територією, або тією чи іншою групою суспільства - представниками науки, техніки, мистецтва, виробництва. Такі слова використовуються лише в певних стилях і тому називаються стилістично маркованими. Це:

1. Діалектизми

2. Терміни

3. Професіоналізми

4. Жаргонізми

5. Арготизми Близькими до жаргонізмів є арготизми (від франц. argot - замкнутий) - слова, які зазнали навмисних змін вставленням складів, додаванням звуків тощо з метою утаємничити, зробити незрозумілим для інших їхній смисл. Наприклад: дулясник - вогонь, ботень - борщ, зивро - відро, хаза - хата, морзуля - цибуля.

До пасивної лексики належать: Застарілі слова (архаїзми та історизми), Неологізми.

 

 

Типи словників.

Словники бувають 2 типів:

1. Енциклопедичні, у яких подаються відомості про предмети, явища, історичні події видатних діячів та різні поняття

2. Лінгвістичні – у яких по-різному пояснюються слова

Лінгвістичні та мовознавчі словники бувають:

· Дво- чи кілька мовними, де перекладається слово з однієї мови на іншу.

· Одномовними, до яких належать:

А) Тлумачні словники, що з’ясовують основні прямі та переносні значення слів. Перший – « Словарь укр. мови» виданий Б. Грінченко 1907 – 1908рр. 11- томний СУМ виданий 1970-1980 рр. вміщує 135 тис. слів. Найновіший такий словник вийшов 2001 р і вміщує 170 тис. слів

a) Етимологічні, що з’ясовують походження слів, їх найдавніші корені

b) Орфографічні подають нормативне написання слів

c) Орфоепічні правильну вимову та наголос

d) Морфемні ділять на морфеми скісними рисками

e) Фразеологічні, що пояснюють значення стійкі словосполучення слів

f) Синонімічні добирають синоніми

g) Антоніми подають антонніми

 

Резюме

Резюме – це документ, в якому подаються короткі відомості про навчання, трудову діяльність та професійні успіхи й досягнення особи, яка його складає.

Реквізити:

1. Назва документу (посередині)

2. Текст, що містить таку інформацію

а) дом. адреса, телефон (зліва у кутку)

б) ПІБ (посередині)

в) Мета, з якою написано документ (зліва, з абзацу)

г) особисті дані (дата народження, сімейний стан, національність, якщо треба, з абзацу)

д) відомості про освіту (повна назва закладів, ступінь володіння іноз. мовами, якщо треба)

е) відомості про професійний досвід (посада, попередні посади, стаж роботи)

є) відомості про публікації, якщо треба

ж) інша інформація на вимогу роботодавця

3. Дата

4. Підпис

 

Заява

Це документ, який містить прохання особи або установи щодо здійснення своїх прав або захисту інтересів.

Реквізити:

1) Адресат (назва установи, посада, прізвище та ініціали керівника).

2) Адресант (назва установи, посада, прізвище та ініціали особи, яка звертається із заявою).

3) Назва виду документа.

4) Текст.

5) Дата.

6) Підпис.

 

Зразок

Державна комісія України

по випробуванню сортів рослин

З А П Р О Ш Е ННЯ Шановна Алло Володимирівно!

Державна комісія України по випробуванню та охороні сортів рослин запрошує Вас взяти участь у засіданні експертної Ради по кормових культурах.

Засідання відбудеться 17 грудня 2008 року о 1400 в залі Академії аграрних наук (вул. Суворова, 9).

Телефон для довідок: 290-65-11

 

 

Культура мовлення.

Культу́ра мо́влення — це дотримання сталих мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, невимушене, цілеспрямоване, майстерне вживаннямовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування.

Основою будь-якої мови є живе розмовне мовлення. Мовлення — процес добору й вживання засобів мови для порозуміння з іншими членами певної мовної громади. Мовлення є форма існування живої мови, у мовленні мова функціонує, перебуваючи в постійному розвиткові. Мова й мовлення нерозривно пов'язані. Мовлення існує на засадах певної мови, а мова розкриває себе в мовленні її носіїв. Мова щодо мовлення — явище загальне; вона належить усім, хто нею послуговується. Мовлення ж щодо мови — часткове, окреме, індивідуальне. Та без щоденного вжитку на всіх вікових і суспільних рівнях, повсякденного розвою форм та спілкування навіть найрозвиненіша мова приречена на асиміляцію і зникнення.

Отже, культура мовлення — це сукупність таких якостей, які найліпше впливають на адресата з урахуванням реальної ситуації, поставлених мети й завдань. До них належать: точність, зрозумілість, чистота мови, багатство й розмаїтність, виразність, правильність. Кожен, хто бажає поліпшити свою культуру мовлення, має розуміти, що таке національна мова, у яких формах вона існує, яка різниця між книжною та розмовною мовами, що таке функційні стилі мовлення, чому в мові існують фонетичні,лексичні, морфологічні, синтаксичні варіанти, що таке мовна норма, опанувати й розрізняти навички добору й уживання мовних засобів у процесі діяльності, оволодівати нормами літературної мови, її багатствами.

Культура мови бере початок із самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується й розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймають їхню мову в різних суспільних сферах, а також у контексті інших мов. Тобто культура мови безпосередньо пов'язана ізсоціологією і психологією не лише у сенсі напрацювання моделей ідеалів мовної поведінки, а й щодо формування мовної свідомості.

 

Державотворча роль української мови.

Народ або грецькою мовою етнос - це історично сформована людська спільнота, яка відрізняється від сусідів окремою власною територією (батьківщиною), культурою, мовою, психічним складом та самосвідомістю. Народ, що історично дозрів до створення власної держави, називають нацією. Отже, нація - це вища стадія розвитку етносу, на якій останній творить - національну державу. В сучасному світі народ може цивілізовано існувати лише у формі нації, тобто у власній державі.

Незважаючи на складні умови тривалих періодів бездержавності української нації та її територіальної роз’єднаності, українська мова зберегла свою самодостатність і, врешті-решт, стала важливим чинником возз’єднання українських земель і відновлення соборної незалежності України.

Українська мова – не лише засіб спілкування, а й скарбниця духовного і культурного спадку українського народу. У витворених протягом віків різноманітних формах буття української мови (старовинні усні перекази і літописи, народні пісні і думи, казки і міфи, поетичні і прозові твори тощо) зберігаються історична пам’ять і досвід нації, глибинні витоки її світоглядних і моральних цінностей, віддзеркалюються національні традиції і узвичаєння, звичаї і навички, тобто ознаки, що притаманні саме цій спільноті.

Українська мова – невід’ємний державницький атрибут, що зберігає свою історичну спадкоємність від давньокиївської доби. Як мова найчисленнішого, найстаршого етносу українська мова відповідно до загальноприйнятої світової практики виконує функцію єдиної державної мови в Україні.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року № 10-рп/99 про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України, державний статус української мови означає її обов’язкове застосування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших визначених законом публічних сферах публічного життя, зокрема у роботі навчальних закладів, сфері обслуговування, культурі, засобах масової інформації.

Вільне володіння державною мовою – юридичний обов‘язок кожного громадянина України.

В Україні двомовність - природне явище. Але володіння двома мовами вимагає правильного користування ними.

Очистити мову від негативних нашарувань, вберегти її від засмічення та деградації – одне з першочергових завдань мовної політики. Мовлення штатних працівників теле- і радіостудій в ефірі має бути еталонним. Виконання нормативних вимог до якості мови має стати обов’язковою умовою отримання дозволу на право займатися освітньою, медійною чи рекламною діяльністю, а їх порушення – передумовою для позбавлення ліцензії.

Українська мова – старописемна мова з великою історико-культурною спадщиною. Держава має піклуватися про наукове дослідження і публікацію давніх писемних пам’яток, їх популяризацію, використання їхніх елементів для збагачення ресурсу сучасної літературної мови. Залишається актуальним збереження й вивчення діалектів української мови – джерела її самобутності й життєвої сили.

Українська мова в її літературній формі набула високого рівня розвитку. Нею створено багату оригінальну літературу, перекладено найвидатніші твори світового письменства. Вона має досконало опрацьовану граматику, сформовану науково-технічну термінологію, розвинену стилістичну систему, здатну забезпечити спілкування і порозуміння в усіх сферах суспільного життя. Підвищенню авторитету української мови має сприяти якнайшвидше практичне впровадження єдиного загальнонаціонального правопису.

Мова - важливий державотворчий фактор. Політичний аспект мовної проблеми найточніше висловили ще древні римляни: "Чия мова - того і влада".

Таким чином, з урахуванням мовної ситуації в Україні державна мовна політика спрямована на досягнення таких цілей:

- утвердження української мови як державної (офіційної) у всіх царинах публічної сфери суспільного життя на всій території;

- посилення функції державної мови як мови громадянства –як засобу зміцнення державної єдності України;

- утвердження української мови як мови міжетнічного спілкування

- сприяння розвитку мов національних меншин із спеціальним наголосом на захисті мов, що опинились під загрозою зникнення;

- підтримання мовного розмаїття України та міжкультурного діалогу;

- сприяння підвищенню загальної мовної культури громадян;

- запобігання дискримінації за мовною ознакою та запровадження заходів позитивної дискримінації щодо мов, які потребують особливого захисту, зокрема щодо української мови в деяких регіонах України;

- сприяння у задоволенні мовних потреб українців у країнах поселення.

Державотворча роль української мови відбивається в таких моментах:

1. Мова як одна з головних ознак кожної нації є її генетичним кодом, який поєднує минуле із сучасним, програмує майбутнє і забезпечує буття людської спільноти у вічності.

2. У витворених протягом віків різноманітних формах буття української мови зберігаються історична пам’ять і досвід нації, глибинні витоки її світоглядних і моральних цінностей, віддзеркалюються національні традиції і узвичаєння, звичаї і навички, тобто ознаки, що притаманні саме цій спільноті.

3. Одночасно українська мова створює той мовний простір, який є природнім середовищем буття української нації. Його збереження є неодмінною умовою самого її існування і базовою матеріальною гарантією забезпечення мовних прав українців.

4. Українська мова – невід’ємний державницький атрибут, що зберігає свою історичну спадкоємність від давньокиївської доби. Як мова найчисленнішого, найстаршого, автохтонного і титульного етносу українська мова відповідно до загальноприйнятої світової практики виконує функцію єдиної державної мови в Україні.

Функції мови:

Комунікативна (функція спілкування). Мова- засіб спілкування, інформаційний зв'язок у суспільстві. Мова є універсальним і унікальним, матеріально найдешевшим засобом спілкування.

Номінативна (функція називання). Усе пізнане людиною – предмети, явища, процеси, поняття – дістає певну назву і так під цією мовною назвою існує в свідомості мовців. Мислетворча. Мова – засіб творення думки.

4. Пізнавальна. Людина пізнає навколишній світ не тільки власним досвідом, а й через мову, бо в ній нагромаджено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ. Наприклад, засобами мови (текст, вислови, фрази, лексика) можна одержати грунтовні знання про космос, океан чи якусь країну, так ніколи й не відвідавши її.

5. Експресивна (виражальна). Мова надає найбільше можливостей розкрити світ емоцій та почуттів людини, вплинути на них силою своїх переконань чи почуттів.

6.Естетична. Милозвучність, гармонія форми і звучання у процесі спілкування стають для мовців джерелом естетичної насолоди, сприяють розвиткові високого естетичного смаку. Естетичні можливості мови широкі – театр, кіно, радіо, телебачення.

7. Культорологічна. Мова є носієм культури народу – мовотворця. Кожна Людина, оволодіваючи рідною мовою, засвоює культуру свого народу, бо сприймає разом з мовою пісні, Казки, легенди, перекази, історію, звичаї, традиції матеріальної культури і духовного життя нації.

8. Ідентифікаційна. Мова – засіб ідентифікації мовців, засоб вияву належності їх до однієї спільноти: я такий, як вони, бо маю спільну з ними мову.

 

Функції і стилі мовлення.

Мова функціонує в суспільстві і виконує такі функції:

1. Комунікативна

2. Мисле формуюча

3. Пізнавальна

4. Художня

Є 2 форми укр. мови:

1. Усна

2. Письмова

В писемній формі використовують повні речення, різного типу синтаксичні конструкції, що зумовлено необхідністю формувати думки різної складності, розрізняти кожен стиль.

Стиль – різновид літературної мови, що обслуговує різну сферу суспільної діяльності так і синтаксичні.

Кожен стиль має:

Сферу поширення і вживання(коло мовців)

Функціональне призначення

Характерні ознаки

Систему мовних засобів і стилістичних норм.

Розрізняють такі стилі сучасної літературної мови:

Розмовний

використовується у побуті, в усному спілкуванні. Для розмовно-побутового стилю характерне:

широке використання загальновживаних слів;

вживання слів з суфіксами пестливості, зневаги чи згрубілості;

вживання простих речень, звертань та ін.

розмовно-побутові діалоги складаються з реплік і нерідко супроводжуються мімікою, жестами, часто бувають емоційно забарвленими.

 

Художній

переважно стиль художньої літератури, де слово не тільки щось називає, а ще й часто, будучи художнім засобом, є знаряддям естетичного впливу на читача чи слухача.

Науковий

існує у двох формах: писемній (підручники, дослідження, дисертації, наукові праці) та усній (повідомлення, наукова доповідь тощо). Для наукового стилю характерні:

вживання слів у прямому значенні;

стрункість викладу думки;

логічна побудованість;

наявність специфічних термінів;

широке використання складних речень, зокрема складнопідрядних з чітким логічним зв'язком між компонентами.

 

Публіцистичний

має дві форми: писемну (статті, фейлетони, нариси) та усну (публічні виступи). Для публіцистичного стилю характерне широке вживання суспільно-політичних термінів (закон, перспектива, держава тощо).

Офіційно-діловий

вживається в указах, резолюціях, текстах законів, заяв, постанов та інших офіційних документах. Особливості офіційно-ділового стиля:

кожний документ має усталений зразок;

слова вживаються виключно в прямому значенні;

перважають слова- терміни, пов'язані з діловодствомвідсутні художні засоби, пестливі та згрубілі слова, питальні, неповні і незакінчені речення.

4.Поняття літературної мови.
Українська мова належить до слов'янських мов. Вона є єдиною національною мовою українського народу. Українська національна мова існує:а) у вищій формі загальнонародної мови - сучасній українській літературній мові;
б) у нижчих формах загальнонародної мови її територіальних діалектах.
Літературна мова - це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності: державні й громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту, побут. Вона характеризується уніфі ковані стю, стандартизованістю, високою грамматичною організацією, розвиненою системою стилів. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має свої особливості, зумовлені специфікою
функціонування літературної мови в кожній з форм. Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської,
наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує
безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.
Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І. П. Котляревський -
автор перших великих художніх творів українською мовою ("Енеїда", "Наталка Полтавка', "Москаль-чарівник"). Він першим використав народнорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору. Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше "своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно- мовної і словесно-художньої культури, заклав підвалини для розвитку наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови... У мові творів Шевченка знайшли глибоке відображення народнопоетична творчість, усно-розмовні форми народної мови" 1 . Традиції Т.Шевченка у розвитку української літературної мови продовжували у своїй творчості І. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. Коцюбинський та інші письменники. Українська літературна мова постійно розвивається та збагачується. Цей процесс супроводжується усталенням, шліфуванням обов'язкових для всіх літературних норм.
3. МОВНА НОРМА
Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість - головна ознака літературної мови. Норма літературної мови - це сукупність
загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених у процесі суспільної комунікації.
Розрізняють різні типи норм: орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень), графічні (передача звуків на письмі), орфографічні (написання слів), лексичні (слововживання), морфологічні (правильне вживання морфем),
синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень), стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов
спілкування), пунктуаційні (вживання розділових знаків).
Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом вони можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти, під якими розуміють видозміни
однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства у кодифікації написань і
відображають тимчасове співіснування в мові старого й нового. У словниках українського літературного слововживання розрізняють варіанти акцентні
(алфавіт і алфавіт), фонематичні (вогонь і огонь), морфологічні (Н. в. міст, Р. в. моста і мосту). У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюються. Мовні норми найповніше й у певній системі
фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови. Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало нею оводі ти.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.226.244.254 (0.054 с.)