РОЗШИРЕННЯ ФУНКЦІОНАЛЬНИХ МЕЖ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

РОЗШИРЕННЯ ФУНКЦІОНАЛЬНИХ МЕЖ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ




 

к;

оли вийшла друком «Енеїл.і-XVI. Котляревського, її привітали їм тільки в Україні, а й у Росії. Звичайно, ні Москва, ні офіційний Пе­тербург на такі дрібниці, як жарти на «малороссийском наречии-. уваги не звертали. Інтерес до української мови як репрезентанта <ж ремої від російської слов'янської нації виник в офіційних колах V ході розслідування діяльності Кирило-Мефодіївського братства. Н окремих документах навіть любов до України, користування ук раїнською мовою розцінювались як антидержавний злочин. «В КиеіІ і Малоросії, — занотовується в матеріалах слідства щодо Кирило-М? фодіївського товариства, — слов'янофільство перетворилось було І українофільство. Там молоді люди з ідеєю поєднання слоіиш поєднують думки про відновлення мови, літератури і звичаїв Мали росії, доходячи навіть до мрій про повернення часів колишні.»» вільності й гетьманщини1. М.О. Маркович, який не належні? і" членів товариства, був висланий за межі України тільки за те, що ВІН «питает такую привязанность к родине своей, Малороссии, какую піі должен питать к отечеству, России»2, і «в письмах своих вьіражап 116 умеренную любовь к Малороссии»3.

Товариство було розгромлене, його учасників засуджено й рої кидано по різних закутках Росії і питання з українською мовою НІ якийсь час забуто. Але приходить 1863 рік — вибухає польське ний стання. Відомо, що воно було жорстоко придушене, а наслідки ікі значилися не тільки на поляках, а й на українцях.


* Кирило-Мефодіївське товариство: В 3 т. — К., 1990.— Т. 3. — С. 379

2 Там же. - С. 118.

 

3 Там же. - С. 137-138.

Правобережна Україна (підросійська) в XIX ст. різко відрізнялася від Лівобережної тим, що великими землевласниками тут були пере­важно поляки, які дотримувались католицького віросповідання і ви­ховувалися у традиціях польського шляхетства. Чимало вихідців із цього польського середовища навчалося в той час у вищих навчаль­них закладах, розташованих на території України, зокрема в Київ­ському університеті. Коли в 1863 р. спалахнуло польське повстання проти царської Росії, то потерпіла й Україна. Українська мова й культура були розцінені як «польська інтрига», хоч підстав для цього не було ніяких. Спрацювало звичайне чиновницьке невігластво. Можливо, до цього спричинилися публікації в польських виданнях, де українська мова називалася діалектом польської. Зокрема, ця дум-кп рельєфно була виражена у статті В. Міцкевича — сина знаменито­го польського поета — і почала розгулювати і в російських виданнях. І Іпслідком цього став сумно відомий Валуєвський циркуляр (1863 р.), яким заборонявся, крім художньої літератури, будь-який друк ук-рпїпською мовою. Правда, й на художню літературу накладалися різноманітні обмеження. Міністр внутрішніх справ Російської імперії І І.О. Валуєв твердив, нібито «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Як писав М. Костомаров, у розмові з міністром він почув таке: «Хоч думка про написання популярних торів по-малоросійськи з метою поширення в народі корисних ІНаньне тільки не злочинна, але й похвальна, однак, у даний час уряд, за своїм міркуванням, уважає за необхідне зупинити його, щоб це давати нагоди людям з недобрими намірами скористатися для Іншої мети і, під приводом дозволеного поширення в народі попу-•іирно-наукових книжок, не дати їм можливості поширювати законо-щочинних підбурювань до бунтів і безпорядків»1.

Це, звичайно, була недалекоглядна, ретроградна і брутальна Політика,яка могла викликати тільки негативні наслідки для тих, хто її проводив. На це прямо вказували вчені, які тверезо завбачали мож-ЦИВИЙрозвиток подій. Так, О. Пипін відзначав: «З загальноруської іички зору, — якби вона була вірно усвідомлювана в суспільстві або могла бути вільно висловлена, треба було б бажати встановлення ГІсногозв'язку нашої південноруської літератури з такою ж південно-

Костомаров Н.И. Автобиография. Бунт Стеньки Разина. — К., 1992. — С. 266.

 

руською літературою в Галичині, а зовсім не розриву цього зв'язку, до якого повинні вести утиски нашої малоруської літератури»1. Проте навіть наукове розуміння ситуації з українською мовою не утримало того ж О. Пипіна заявити в іншій статті («Спор между Южанами и Северянами» — «Вестник Европьі», 1885, апрель), що українська мо­ва провінційна, а тому їй судилося потонути у «всеросійському морі». Заперечуючи йому, К. Михальчук писав: «Ніякі спокуси й аргументи не переконають нас віддати перевагу не своїй рідній, хоч і вбогій та загнаній літературі, — а чужій, хоча й близькій нам і гордій своїм ба­гатством і всесвітнім значенням. Не багатством творів і не ступенем світового значення вимірюється висока цінність і велика притягальна сила південноруської літератури, а тим, що в її скромному змісті і формі кожна жива душа багатомільйонного південноруського народу знаходить те, чого не знайде в жодній літературі світу. - У своїм рідній літературі й мистецтві ми знаходимо самих себе, своє власне життя, свою інтимну побутову і природну обстановку, свої непідробні мораль, ідеали і смаки, свою живу душу...»2

Циркуляр спершу діяв у досить м'якій формі. Варто згадати, що після 1863 р. виходять друком твори Марка Вовчка («Кармалюк», «Жива душа», «Казка і бувальщина» та ін.), І. Нечуя-Левицьком-(«Дві московки»), Панаса Мирного («Лихий попутав») та ін. Але 1876 р. був прийнятий так званий «Емський акт», яким заборони лося видавати книжки українською мовою, зокрема переклади і інших мов, а також ввозити із-за кордону українські книжки. Ьу ло припинено й діяльність Південно-Західного відділу Російською географічного товариства в Києві. Чому? Тому що воно за чотири роки свого існування здійснило велику роботу в розширенні знаніпро українську історію, збагатило українську етнографію і лінгвістику. Як писав М.І. Костомаров, «з 1876 р. все, що стосуїНИ лось малоруської народності, почало зазнавати труднощів до і іон ви в світ. Видання будь-якої книги, написаної малоруським наріччям, обставлялось перешкодами і вимагало зносин з Голої ним управлінням у справах друку; подібні труднощі лягали і на ми

1 Пипін О. Малорусько-галицькі відносини. У виданні: Тимошенко П.Д \|*м
стоматія матеріалів з української літературної мови. — К., 1961. — Ч. 2. - С 6І

2 Михальчук К.П. Открьітое письмо к А.Н. Пьіпину по поводу его сіаиіі
«Вестнике Европьі» о споре между южанами и северянами. — К.,1909. - (

лоруські книги, друковані в Галичині, відносно їх довозу; утрудню­ємося навіть видання музикальних нот до малоруських пісень. Нпвіть у чисто російських творах наведення малоруських розмов викликало у цензорів сумніви і потребу звертатися за дозволом до Головного управління в справах друку»1. Усе це спричинило пере­несення центру розвитку української культури до Львова.

Єдине, що лишалося у Східній Україні, — це театр. У 1881 р. указ ІК76 р. був удруге розісланий губернаторам, але з додатками, в яких ш і малася заборона на українські вистави, що, правда, мали відбува­тися разом з російськими. Скориставшись цією нагодою, М. Ста-рицький і Олена Пчілка зуміли навіть видати твори Шекпіра й Гого-» перекладі українською мовою. Проте ця «відлига» тривала всьо-■Кмт-всього два роки. Українські вистави не просто відтворювали народний побут і розкривали національну ментальність - вони про-їуджували любов до рідного слова, виховували українську інтелі-Ммцію. Та й у росіян пробуджувалася совість. «Ось перед вами та-Лйігг, - писав І. Тобілевич про успіхи М. Заньковецької, — котрий Ціікішв всьому світові, що наша мова - не мова тільки чабанів», бо Ф, мовляв, під впливом українських спектаклів навіть такий «камінь», ин редактор «Нового времени» Суворін зазначав: «Коли українські ар-ІМпи так люблять свою мову, то чому б їм не перекладати своєю мо­їми* п'єс європейського репертуару? Коли я, росіянин, захопився іртиськими п'єсами, то чому я не міг би захопитися п'єсами ІІІ^ксіїіра в українському перекладі?»2 Звідси й виникали спроби пе-< і.ідпти Шекспіра українською мовою (переклади М. Старицького, Н Куліша), а це розширювало жанри українського культурного МШїиижитку.

Імхідна Україна до 30-х років XIX ст. у культурному відношенні

ІНимй. В небагатьох школах XVIII ст. дяки навчали початкам азбуки

арифметики, користуючись зробленими ними самими таблицями. # мпмрикінці XVIII — на початку XIX ст. у Європі під впливом

І#П просвітництва пробудився інтерес до народної творчості, а от-I Н до мови. Ці ідеї в 30-ті роки докотилися й до Галичини. У

ІІНірІ національно-культурного відродження тут стояла, як відомо,

ЦШошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мо-■ Км 1959. ~ Ч. 1.-С. 294. І іґііко В. Названа праця. — С. 124.

 

«Руська трійця» — М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький. Але ще й у 20-ті роки став помітним процес усвідомлення галицькою інтелігенцією єдності української мови наддніпрянської з над дністрянською, необхідності її вивчення й розбудови, впровадження в освіту й науку, створення з її допомогою видатних культурних цінностей, які б визнавалися усім слов'янським світом. Так, І. Мо гильницький у праці «Відомость о руськім язиці» пише про рівно правність української мови з іншими слов'янськими, розглядає мо ву як одну з головних етнічних ознак і вказує на «Енеїду» І. Котля ревського як на зразок «мови руської в землях руських»1. Офіційнії віденська влада якихось особливих заборон на розвиток української мови й української школи не накладала. Вона взагалі тільки недам но зробила для себе відкриття, що в Галичині і в Лодомерії жинс якийсь інший, ніж поляки, народ. І все ж ця влада не була зацікаи лена в тому, щоб «рутенська» мова використовувалася з освітньою метою і рекомендувала молоді вивчати німецьку мову «ради їх осо бистої вигоди», а з метою «пізнання і виховання» — польську2. На перешкоді розвиткові української мови стояла і західноукраїнська клерикальна інтелігенція, яка відстоювала «вчений руський язик», тобто в основі своїй церковнослов'янську мову. Та й багатовікоиг панування в краї польської шляхти накладало на розвиток україн ської культури свій гнітючий відбиток.

«Руська трійця» зросла, з одного боку, на глибокій зацікавленої-1 і її членів українським фольклором, з другого V, на широких творчій зв'язках із чеськими і словацькими будителями — П. Шафариком, В. Ганкою, Я. Колларом, Ф. Палацьким, з третього — на великій ми уковій роботі в галузі українського фольклору й етнографії, яку псин молоді дослідники. Головною їх метою було на великому матеріа зібраному ними і їхніми послідовниками, довести єдність ум раїнського народу і відстояти вільний розвиток української мови Щ зазіхань на неї як з боку офіційних урядових кіл і польсько-ши»і хетських асиміляторів, так і з боку власної консервативно-реакміГішп інтелігенції. Про це виразно сказано і в передмові до виданої ними І

1 Кирчів Р.Ф. Етнографічно-фольклористична діяльність «Руської трійні»
К., 1990. - С. 14.

2 Білецький О.І. Вступна стаття до фотокопії «Русалка Дністрова». - К., \{)11
С. 8.

 

І837 р. «Русалки Дністрової»: «Мали і ми наших півців і наших учи-іслів, але найшли тучі і бурі, тамті заніміли, а народові і словесності надовго ся здрімало; однакож язик і хороша душа руска були серед Слов'янщини як чиста слеза дівоча в долоні серафима» (Р. Дн., III).У зв'язку з протестом реакційних клерикалів видана у Пешті 1837 р. «Русалка Дністровая» пролежала без руху до 1848 р. З великими пе-I мчи кодами потрапляла сюди й література зі Східної України. Навіть їй шість Г. Квітки-Основ'яненка «Маруся» була під забороною ййстрійських властей. Революція в Європі, яка захопила й Австро-Угорщину, разом із кріпацтвом знесла заборону й на твір «Руської іріііці». І безперечно, він справив значний вплив на національно-іюлітичний розвиток галицького суспільства. О. Білецький серед го­пни і их позитивних якостей цієї книжки насамперед називає став­ання упорядників до мови й орфографії: «Пиши, як чуєш, а читай, НК пидиш»1, тобто проведення принципу Вука Караджича, застосо-Иниого ним до реформованого сербського письма.

Проте головне в тому, що і сама книжка, і створена діяльністю

• Руської трійці» атмосфера звернули погляди галицької інтелігенції на

Під,до Наддніпрянської України, до творчості Т. Шевченка, що й
і причинило справжній спалах національної свідомості, бажання пра-
шимпти не тільки для галицького люду, а й для всієї соборної України.
Тугпочинається розбудова української мови не лише як засобу тво-
іиміми художньої літератури, але й як знаряддя всебічного розвитку на-
уки й культури. Одним із свідчень пробудження національної свідо-
Мисгі була газета «Вечорниці», що почала видаватися в 1862 р. У її ви-
УііИІбрали участь не тільки західноукраїнські письменники
(К Климкевич, В. Шашкевич), а й східноукраїнські (П. Куліш, Мар­
ні Иішчок, О. Стороженко, М. Костомаров, В. Білозерський). Так за-
мнчй і кували свою діяльність «народовці» - напрям у галицькій куль-
<\рі, що протиставив свою культурну діяльність «москвофілам» —

ІЙГодовуваним московськими «патріотами» провідникам «общерус-ШІ1»культури і прихильникам «язичія» - штучної мови з орієнтацією Ні російську. Через п'ять років по тому заснувалося товариство «Про-

ІІТй».Року 1873 заходами О. Кониського та Д. Пильчикова з по- м. Милорадович був утворений «Літературний фонд», що став


 

______

' Шм'щшш О.І. Вступна стаття до фотокопії «Русалка Дністрова». — С. 24.

 

пізніше основою Літературно-наукового товариства ім. Т. Шевченка. Тому не дивно, що український мовно-культурний рух після зло­пам'ятного 1876 р. переноситься із Східної України в Західну, а голов­ним осередком розвитку української мови стає Львів. В органі наро­довольців «Правда» (1867—1884 рр.) наголошувалося: «Настигла ж по­ра для галицьких русинів сповняти довг для цілої руської народності». Окремо слід сказати про мовну ситуацію в Правобережній Ук­раїні XIX ст., зокрема на Поділлі. Зважаючи на засилля польських шляхетських родів у цім краю, який з 1793 р. підлягав Росії, тут па-ралельно відбувалися два асимілізаторські процеси: полонізація і ру сифікація. Це дуже виразно відображено в повісті А. Свидницькоіо «Люборацькі». Дівчача половина священицьких сімей одержуванії шляхетсько-польську освіту в різноманітних приватних пансіонах, а хлопчача — в духовних семінаріях, де панувала російська мова і су воро заборонялося «мужичити», тобто навіть у приватних розмовах уживати українську мову. Результат цих зусиль виразно представле­ний у діалозі поповича Антося з попівною Галею:

—А ви, панно Анно, давно приєхалі із пансіона?

іиг Іусігеп тігщї, — відказала вона.

—А я вот і нє умєю по-польскі, — каже Антосьо...

—А іа ро гоздзки піе итіет, — озвалась Галя.

—Учітесь, — каже Антосьо. — Вас же там учат?

\}сг^, їді \¥82уз1;ко ро роізки...

Про що й говорити! Адже граматичний лад російської й полі, ської мови був описаний, його викладали в школах.

Українська мова не була зовсім поза наукою.

Перша граматика української народнорозмовної мови — «Грам матика малоросійсекого наречия» О.П. Павловського — була, як про це вже згадувалось, видана 1818 р. Фонетичні й граматичні особливості української мови подано тут у порівнянні з рос і 11 ською; до граматики було додано «Краткий малороссійский сло варь», що містив понад 1100 слів, українські прислів'я і приказки та зразки творів української мови.

У першій половині XIX ст. у Західній Україні продовжували функціонувати слов'яноруська літературна мова, доповнена деякії ми місцевими особливостями. Це, зокрема, засвідчує виданий «Граматики язьїка словенорусекого» (1823 р.) І. Могильницькош, у вступі до цієї праці доводиться рівноправність української монп |

 

усіма іншими слов'янськими і її спорідненість з російською та ста­рослов'янською; 1830 р. видана «Сгаттаїіса 81ауо-ЯійНепа» М. Луч-кіія. У 1826 р. завершено шеститомний словник української мови І, Лаврівського, який, на жаль, так і лишився невиданим. У 1834 р. нмдано працю Й. Левицького «Сгаттаіік сіег шЙіепізсНеп осіег кіеіп-шніхсііеп ЗргасЬе іп Саіісіеп», де аргументовано доводиться єдність української мови Наддніпрянщини і Наддністрянщини; 1849 р. '•публіковано «Сгатаіуки ієгука таїоги$кіе£о» Й. Лозинського; цього ж року виходить у світ у Львові «Граматика русского язьїка» Я. Голо­мш іького, що містила багатий матеріал, узятий переважно з місцевої народної мови.

І Іаціональне відродження в Галичині супроводжувалось заснуван­ням все більшої кількості шкіл з народною мовою викладання. Для них створюється ряд посібників з української граматики, як наприк-Іід:«Граматика малоруського язика для шкіл парафіяльних» Т. Глин-м.кого (1845 р., рукописна), Граматика руского язика» М. Осадці (1862 р.), «Методична граматика езика мало-руского» П. Дячана (ІК0.5 р.) та ін. У 1870 р. вийшли: «Руска читанка для висшої гімназії» і» Ііарвінського (редакція П. Куліша), у 1873 р. — переклад «Ботані­ки» і «Географії», 1879 р. ~ «Руська читанка для низших кляс серед-ніч шкіл» Ю. Романчука. Ясно, що вся ця робота закладала певні Підпалини для вироблення української наукової термінології. Особ-ІИНО багато зробив у цій царині І. Верхратський. Він збирав ук­раїнську народну номенклатуру. 1864 р. виходить перший випуск словника наукової термінології під назвою «Початки до уло- номенклатури і термінології природописної і народної». Про- 1869—1879 рр. було надруковано ще п'ять випусків цього слов­ники, про які схвально відгукнувся Ф. Міклошич. Розвиткові ук-ршиського мовознавства сприяли праці І. Верхратського з діалектної фонетики, морфології і синтасису: ОЬег діє Мипсіагі: сіег Маптю-

■ Ііеп КиїЬепеп (Станіслав, 1883); ОЬег сііе Мипсіагі: сіег Оаіісіеп Іимксп («АгсНіу Гиг зіауізсЬе РНПоіовіе». І. 14-16, 1891-1892); «Про шмішанців» («Записки Наукового т-ва ім. Т. Шевченка. Т. З, ; «Знадоби до пізнання говорів угро-руських» (у ЗНТШ і окре-.. і І 1899р.,т.2- 1901 р.).

У Ьуковині обставини були дещо складніші. Тут у II пол. XIX ст. Йули одна українська школа, всі підручники писалися «язичієм», Жі дотримувалися москвофільських традицій. Щоправда дов-

голітня боротьба проф. С. Смаль-Стоцького за фонетичний право­пис зрештою увінчалася успіхом 1886 р. В Сімович відзначає завзя-тущість та ті некультурні форми боротьби, що їх уживали против­ники проф. Стоцького. Прямо таки, як у наші часи!

Помітним внеском у дослідження історії української мови, інших східнослов'янських мов були праці М.О. Максимовича, 1.1. Срез-невського, П.О. Лавровського. Заслугою цих учених перед східно­слов'янським мовознавством було відстоювання самобутності ук­раїнської мови. «Тепер, здається, — писав 1.1. Срезневський, — вже немає для кого і для чого доводити, що мова українська (або, як де­кому подобається називати, малоруська) є мова, а не наріччя росій­ської чи польської, як дехто доводив; і багато хто переконаний, що ця мова є однією з найбагатших слов'янських, що вона навряд чи посту­питься наприклад, перед богемською щодо багатства слів і виразів, перед польською мовою щодо мальовничості, перед сербською щодо приємності, що це мова, яка, будучи ще необробленою, може вже порівнятися з мовами культурними; щодо гнучкості і багатства син таксичного — це мова поетична, музикальна, живописна»1.

Багато уваги в XIX ст. приділялося виробленню українського ал фавіту і правопису. М. Максимович відстоював етимологічний право пис з використанням діакретичних знаків для відтворення української вимови. Спробу наблизити українське письмо до фонетичного зробим П. Куліш у виданні «Записки о Южной Руси» (1856 р.) та в «граматці» (1857 р.). Значно далі в фонетизації українського правопису пішов М. Гатцук. У книжці «Ужинок рідного пол'а», виданій під псевдопі мом «М. Куций», він фактично застосував фонетичну транскрипцію і великою кількістю надрядкових знаків, наприклад: бколиб нє ца важ­ка скрута татарського лиха, миб уже здаунаб мали своу рідну моуу, писмєнє і достоту °вироблену; сватоблиує °слово Божє і бго запоні! вірісне кожни-б тамиу; і нє було б унєвічинє ріднє слоуо; миб тоді м;і ли своу Літературу, своу осноуу асного жита.

Оригінальний правопис запропонував М. Драгоманов: ній відмовився (як і М. Гатцук) від літер ю, я, є, ї, а натомість запро вадив латинську літеру} і писав іа, моіу, моіі; він же відмовився іші літери щ і писав шч.

1 Срезневський 1.1. Погляд на пам'ятки української народної словесносм Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мони Ч. 1. - С. 207.

Драгоманівкою частково видавалася газета «Громадський друг», нле мала вона в цьому правописному варіанті аж 15 передплатників. Нк зазначав В. Сімович, «... щодо науковості, як ми її розуміємо, то лрпгоманівка однаково наукова орфографія, як максимовичівка або кулішівка. Науковість тут ні при чому; вага правопису — в його практичності, живучості й головно в тому, як до цього люди звикли»1.

І Омський указ надовго поклав кінець і спробам виробити оригінальне українське письмо і намаганням впорядкувати українську Грпматику; згідно з ним вимагалося, щоб у белетристичних ук-риїнських тестах не було жодного «відхилення від загальноприйнято-М» російського правопису», а видання будь-якої підручникової літера-іури взагалі заборонялося. Як дослідив В. Чапленко, «у Галичині ве­ликі перешкоди для творення українського фонетичного правопису чинила греко-католицька церква як могутня організована суспільна Шіші. От 18 грудня 1870 р. канцлер М. Малиновський в порозумінні і митрополитом Й. Сембратовичем, у своїм плані злиття «Просвіти» і москвофільською «Русскою радою» писав: «Уживати намь припадає Мйіііого народного галицько-руского язьїка... Украинщина вообще и

ї» звана куігЬшовка вь частности суть нововведеніями, противними нашого язьїка галицко-русского...»2.

Визначні праці, присвячені питанням історії української мови та її діалектних особливостей, належать учневі 1.1. Срезневського О.О. По-1і0ні. Творчість цього видатного вченого обстежена ще недостатньо, іншої збірки праць його поки що не видано. На думку В. Сімовича,

коли б твори О. Потебні були написані іншою мовою, не одною Щ\ і! ніжинських, та ще до того не були видані в дуже провінціаль-МИч містах (напр. Вороніж), то його думки свого часу були б здиву-іиші ішесь учений світ на заході Европи, й не потрібно було б уче­ним німцям доходити до них зокрема... Та й так він — перший і ннИПільїііий мовознавець-мисленник поміж усіма слов'янами, й ііигі піхто не дорівняв нашому вченому в тому, щоб так глибоко ро-іуміти й розбирати мовні явища»3.

-'

' Дин.: Сімович Б. Правописна система М. Драгоманова // Українське ІИИшішіїстію. — Оттава, 1981. - Кн.1. - С. 391-449.

[ Чшш'нко В. Названа праця. ~ С. 157.

- Сімович В. Олександр Потебня. Великий український мисленник-мовозна-|Ніі / Українське мовознавство. — Розвідки й статті. — Оттава, 1984. — Т. 2. — | N0

 

Демократичні переконання О.О. Потебні, прогресивні погляди вченого на розвиток суспільства, подвижницьке служіння науці, ве­лика увага до свідчень народних мов, насамперед слов'янських, гур тувала навколо нього молодих науковців. Він підносив у їхніх очах престиж філології, яка з науки чисто прикладної поставала як теоре тична і з обмеженої мовно-літературними студіями підносилася до рівня широких філософських узагальнень. Молодим дослідникам ду же імпонувала суспільно значима думка О. Потебні про те, що «як небагатьма знаками виражаються нескінченні числа і як немає мови чи наріччя, що не були б здатні стати знаряддям невизначальїю різноманітної і глибокої мислі, так і всяка народність, хоча б і най менша, здатна до безконечного розвитку»1.

Кожна теорія має наукове значення тоді, коли вона дозволяє об'єд нати, здавалось би, різнорідні факти, показати їх внутрішній взаємо зв'язок, розкрити тенденції їх розвитку. О. Потебня значно розширим горизонти філологічної науки, розвинувши вчення про внутрішню форму слова. Керуючись цим ученням, сучасне мовознавство може з'ясувати, чому слово має знаковий характер, чому його зміст неви черпний (а отже, невичерпні можливості розвитку мов), чому постійно змінюється значення слова і чому лексична семантика слова невід дільна від його граматичних значень. За О. Потебнею, в основі внуї рішньої форми слова лежить порівняння одного предмета з другим. І тому вчений проводить аналогію між словом і художнім твором: і І слові, і в художньому творі порівняння впливає на почуття, і в слоні, І в художньому творі можливості дальшого порівняння невичерпні Спираючись на досягнення культурно-історичного і порівняльно-ісіо ричного вивчення словесного мистецтва, він створив принципово і їй вий історико-філологічний метод дослідження художньої творчої-11 Такі його праці, як «Из записок по теории словесности», «Лекции Щ теории словесности» справили великий вплив на розвиток вітчизняно го літературознавства, хоч і були опубліковані посмертно.

О. Потебня, як ніхто з його попередників, розумів, що виявлений особливостей певної мови дістає найширший простір, колЦ порівнюється між собою ряд споріднених мов. Тому в його фуп/ш

1 Потебня А.А. Рецензия на сборник «Народньїе песни Галицкой и Ужіе>і»«ч ской Руси, собранньїе Я.Ф. Головацким» // Зстетика и позтика. — М., 1970 С. 229.

 

ментальній праці «Из записок по русекой грамматике» (1874 р.) влас­не російські слова і їх форми порівнюються із словами і формами інших мов: литовської, польської, чеської, словацької, сербської та ін. Широко використовуються для порівняння з російськими і факти ук-ршїіської мови.

Стверджуючи рівноправність усіх мов, О. Потебня дбав про роз­виток української мови. Він, зокрема, багато зробив для вивчення межи українського фольклору, пропагував у своїй роботі твори ук­раїнських письменників, редагував твори Г. Квітки-Основ'яненка, Підготував і видав український буквар для недільних шкіл.

Перший систематичний опис історичної фонетики української Мини дав П.Г. Житецький у праці «Очерк звуковой истории малорус-ІКого наречия» (1876 р.). Своїми дослідженнями він також зробив ніпчіїий внесок у вивчення історії української літературної мови. Мінні підвалини української діалектології заклав К.П. Михальчук.

У першій половині XIX ст. при різних виданнях подавалися запи-УМ українських лексичних матеріалів, які стали основою спершу руко-МіК'ішх словників (з них найпомітніший — словник П.П. Біле-Нького-Носенка, опубл. 1966 р.), а згодом і друкованих. Опубліковано (ііо повністю): «Словарь малорусекого наречия» О.С. Афанасьєва-ЧужОииського (1855 р.), «Опьіт южнорусекого словаря» К.В. Шейков-ммц) (1861 — 1886 рр.). Видано «Словарь малоросійських идиомов» М И. Чакревського (1861 р.), «Словницю української (або югової русь-Ци!) мови» Ф.М. Піскунова (1873 р.) та ін. Вийшли друком перекладні ІМІїшники: «Німецько-руський словар» О.О. Партицького (1867 р.), іОиііГГ русеко-украинского словаря» М. Левченка (1874 р.), «Русько-Ми/інрский словар» Л. Чопея (1883 р.), «Малоруськонімецький словар»

Желехівського та С. Недільського (тт. 1—2, 1886 р.), «Словарь ^ін'Кк'ько-український» М. Уманця і А. Спілки (1893—1898 рр.), «Рус­им і мшюроссийский словарь» Є.К. Тимченка (1897—1899 рр.).

По пліток граматичної думки і словникарства у Східній Україні по-імшнпо вплинув на пробудження наукової уваги до української мови І І плішині й у Закарпатській Україні. Замість незрозумілої простому Мириш жі слов'яноруської мови в літературу впроваджувалася народна Мини, гммрювалися посібники з української мови.

І исе ж мав рацію Б. Грінченко, коли писав у 1892 р.: «Україн-|$п руські філологи, правда, дали кілько праць про нашу мову по-ІІМіШжому чи по-московському, але досі нема з певних джерел

 

виняткової повної популярної українсько-руської граматики, пов­ного певного словаря»1.

Знаменним явищем другої половини XIX ст. була поява наукових і науково-популярних праць української мовою. Найбільше прислу­жилися до цього І. Нечуй-Левицький («Унія і Петро Могила» 1875 р., «Перші київські князі: Олег, Ігор, Святослав» — 1876 р., «Св. Володимир і його потомки» - 1876 р., «Український гетьман Б. Хмельницький і козаччина» — 1876 р., «Світогляд українського на роду» — 1876 р. та ін.) і М. Драгоманов («Література російська, вели= коруська й галицька» — 1877 р., «Переднє слово до Громади» 1878 р., «Нові українські пісні про громадські справи» — 1881 р., «Шевченко, українофіли і соціалізм» - 1883 р., «Чудацькі думки про українську національну справу» — 1891 р. та ін.). Правда, мові цих творів (особливо М. Драгоманова) дуже бракувало природності, а от же, й зрозумілості, наприклад, мужицьким бунтам він протиставляп писемні бунти, тобто революції.

Потреба у виданні наукових і науково-популярних творів викли кала потребу у творенні наукової термінології. Це був досить болю чий процес, особливо у Східній Україні. Важко було навіть із загалі, нокультурною термінологією, хоч тут ставали в пригоді чеська її польська мови: строй (ч. бітоі) «машина», бігун (п. Ьіе^ип) «полюс», І часопис (ч. саморіз), злочин (ч. гіосіп) і подібні. Поширеним у ті часи було і так зване «кування» слів типу громадянство, прямування І (І. Нечуй-Левицький), сконалець, завзятець (М. Старицький), ней тямлення, мистецтво (Олена Пчілка), громадівство, безначальстт, І прилагода (М. Драгоманов) та ін. Чимало було в цьому мовотворенні І штучного, неприродного, суперечного природі української мони Але не можна не погодитися з В. Чапленком, що «мова «ковалім», їхній стиль, особливо Олени Пчілки в її оповіданнях з міської^ І інтелігентського життя, і є прототип багатьох наших сучасних спій, і висловів та й усього стилістичного «обличчя» мови»2.

Творчість Т. Шевченка справила великий вплив на українську і ! походження інтелігенцію. Традиції української прози, представ ним)'І досі в повістях Г. Квітки-Основ'яненка і П. Куліша, продоішшіИ І

1 Див.: Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української ліи'р.нуН
ної мови. — Ч. 1. — С. 140.

2 Чапленко В. Названа праця. — С. 146.

 

Марко Вовчок, О. Стороженко, О. Кониський, А. Свидницький, І Печуй-Левицький, згодом Панас Мирний. В українській поезії рочнинулися нові жанри, зокрема байка (Л. Глібов), гумористично-ситиричні «співомовки» С. Руданського. Т. Шевченко високо оцінив роман П. Куліша «Чорна рада». Але заслуги П. Куліша перед ук-риїнською мовою значно об'ємніші. Ніхто з українських письмен­ників середини XIX ст. не працював стільки над жанровим урізно-мшіітненням української мови. Адже це йому належать і перенесені 4 фольклору жанри думи й казки, історичні оповідання і романи, іпорична поема, історико-поетична драма-ідилія і т. ін., перші зраз­ки української наукової прози («Історія України від найдавніших чіпчн», «Хмельниччина» та ін.), він же переклав українською мовою "іремі твори світової класики.

Він же узявся за переклад цілої Біблії. Перекладав частини, по­чинаючи з 1864 р. У львівській Правді видрукував Святе Письмо: Ціршачастина Біблії, П'ять книг Мусієвих русько-український пе­реклад (1869). У здійсненні перекладу допоміг йому Іван Полюй -— пилина з богословською освітою, згодом професор фізики, а також Інші Иечуй-Левицький.

Основне джерело Кулішевої мови — фольклор. Звідси він черпав "і піку і фразеологію високого звучання. Не уникає він і церков­ні н лоїґянського джерела, при цьому з плином часу уживає старо-ШКш'ииізми дедалі частіше: хлад, благо, [о]лжа, возвістить, да возве-шчшпься і под. П. Куліш багато в чому прислужився розвиткові мови Ифйїмської епістолярії, але його заслуга була б незрівнянно більшою, мін б він і сюди не вніс надто вже потужний струмінь церковно-ит'нмізмів, наприклад: ненавидяй обличения скончивається срамно; фі тім чтущу разуміти, яко суєтною гордістю єсм обольщаєм та ін. ♦ першу це були цитати зі священних текстів, а далі — компонент зви-МЙНІсінької розповіді: вознегодує, жажду, вповав, создать храм, Боже * \/ниш, недугующеє серце, подобіє, житіє совершаеш, раздраженіє, оп-ся премудрость од чад своїх; Горняя мудрствуйте, а не земная!; гіііс мертвих; воля Всемогущого; частина Вашого духовного су-*т інші перейшла через творящу силу душі моєї в істочник, животворя-щт іии)п. Велика заслуга П. Куліша у виробленні в українській мові имінн для передачі слова Божого. Разом з І. Полюєм він багато по-■ИІСЯнад перекладом Біблії. Гірше з термінологією науковою, •і ргм.і філософською. В листі до О. Барвінського П. Куліш писав:

 

«Пробував я перо на первих аркушиках Мальованої гайдамаччини у мові філософічній — так ні! Вимовніше б написав я те саме по-мос-ковськи»1. Звичайно, найбільша заслуга П. Куліша в розбудові ук раїнської літературної мови — це написання «Чорної ради» ук раїнською мовою. Це, як уже згадувалось, відзначив і Т. Шевченко Він уводить тут таку лексику (частково запозичену з літопису Само видця), яка дозволяє творити історичний колорит у новій українськії! літературній мові. Непересічне значення мають і його намагання тво рити українську наукову мову.

В. Сімович, даючи характеристику мовотворчості П. Куліша, наголошував на тому, що «Куліш сильно поширив рамці народної мови, нагинав її до всіх письменств, підшукував для них відповідні слова та вислови. Коли в тодішній народній мові їх не находило ся, то він чи вишукував їх у старому українському письменстві, чи в пам'ятках середньоукраїнської літератури, та давав їм таку фор му, якої вимагав уже сучасний стан нашої мови. А коли ніде вже не можна було найти відповідного слова, то Куліш просто його творив. Та тут він і відрізнявся від інших подібних письменники! Відрізнявся тим, що творив нові слова згідно з законами сучасної української мови, згідно з її духом та її вимогами»2.

Повернімося до розвитку мови художньої прози. Згадаймо, як високо оцінив творчість Марка Вовчка Т. Шевченко.

Як справедливо зауважив В. Чапленко, Марко Вовчок прийшли н українську літературу через етнографію та фольклор, що ними нони захопилася була під упливом свого чоловіка О. Марковича»3. Бланк це не дивина: всі українські прозаїки черпали словесний матеріал фольклору і переймали його синтаксичний лад. Чи не найвиразніша залежність від фольклору виявляється в портретних малюнках т вони фольклорно узагальнені, однотипні, пор.: «Та й дівчина ж буліВелична, хороша, до всякого привітна й ласкава, і заговорим., і засміється, і пожартує»; «А в мого брата була дівчина, боже мін ми лий, яка дівчина! Вона було весь двір веселить собою як зорею їй ке ж молоде та щасливе!»; «Старший Якименко оженив сина та ми

1 Куліш П. Вибрані листи, українською мовою писані // УВАН у СПІД
Нью-Йорк; Торонто, 1984. - С. 222.

2 Сімович В. Кулішева мова й «кулішівка» // Українське мовознавство. І*'
- Вип. 2. - С. 99.

3 Чапленко В. Назв, праця. — С. 105.

 

іже невісточку собі взяв, що й не сказати! Білолиця, гарна й весела, й прудка, як зайчик»; «Грицько був парубок високий, чорнявий, кароокий, — парубок як орел»; «Коли вийшов чумак, хороший-пре-нпроший, чорнявий, очі як у орляти» і под.

Такими ж фольклорно нерозгорненими є й пейзажні малюнки; игкільки оповідь в «Народних оповіданнях», та і в повістях ведеть-і м від жінки-селянки, то її краєвид обмежується городом, садком, ПОЛем, звідки вона переносить у мову найяскравіші барви: «Зійшла ми могилу та й глянула тоді на своє село; а сонечко саме сходить... 1 «по як на долоні, так мені в очах і замиг



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-15; просмотров: 81; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.144.55.253 (0.014 с.)