Літературна мова післямонгольської доби

(друга половина XIII — XVI ст.)

О кремі дослідники вважають, що після татаро-монгольськогопогрому (середина XIII ст.) у Києві, Чернігові, Переяславі зовсім заглу* ло культурне життя. Це не так, — воно, звичайно, втратило загальні руське значення, вплив на всі «україни» Київської держави, але все, лишилося живим в Україні центральній, а згодом перейшло і в Ш линь, де зберігалася сильна князівська влада (Острозькі, Чертс рийські, Сапіги та ін.) і де ширилися освіта й культура.

Нашестя Батия великою мірою приглушило, але не перервало (К таточно традицію роботи над церковнослов'янськими книгами. І зазначав М. Грушевський, «поки церковне життя України не зломлене до решти, що в Східній Україні сталось тільки в другій її ловині ХНІ в., по тім, як митрополити закинули свою резиденцію, в Західній Україні з другої половини XIV в., по польській окупації, тенденція до вищої освіти все мусила жити і по хвилях занепаду м| буть, поновлювалась з новою енергією при поліпшенні зовнішії умов життя»¹. Є й свідчення археологів про те, що Київ і після зол) тоординської навали продовжував жити, у ньому не припинявся р^ виток культури, будувалися нові кам'яні церкви². «Навіть в періш пол. XVI ст., яка вважається часом найбільшого занепаду українськ го церковного життя, — пише М. Грушевський, — навіть тоді ще Ю заховує стару репутацію культурного, літературного осередка»³. II це, зокрема, свідчить «Київський псалтир» - пам'ятка 1397 р., він товлена в Києві. У ній наявні ті ж графічні особливості, які харакі

¹ Грушевський М. Історія української літератури: В 6-ти т. - К., 1993. - Т.
С. 26.

² Див.: Ивакин Г.Ю. Киев в ХІИ-ХУ веках. - К., 1982.

3 Грушевський М. Історія української літератури. — Т. 3. — С. 241.

 

 

иігзували церковнослов'янську мову XII — першої половини ХНІ ст.: ••у зам. л\ і ід зам. а (соудитель, КП, 8; вь газьигЬхь, 11), о<ь і е<ь іщГювєнь, 11, песьса моухьі, 108), ж зам. жд (вижь, 113, насажени, і ИІ), хоч частіше враждь, одежди, исхождаху, прежде, осуждаа; зла-ікім, врата, здравіе; помощи, в нощи, свНЬщу та ін. Є, правда, не до-* ИТЬ певні свідчення про змішування є з и в ненаголошеній позиції іиі|т| нищити, 121, в зимли єгипєткгпЬи, 109). Уживання ь та ь сла-■'• диференційоване: у позиції після задньоязикових, а також після м, я виступає переважно ь (кь цркви, ихь, 6; гь, 132; вь срци моємь, 5; шпжьствомь, 6; вь оуспкхь их, 6; левь, 8; лоукь свои, 8), але ця за-і ніюмірність досить часто порушується (створихь, 8; вь іазьіігЬхь, 11; мм|_д|ихь, 109; в ровь, 120).

Лексичний склад «Київського псалтиря» засвідчує синонімічні ряди пі переважно в межах церковнослов'янської лексики. Деякі з

гмтнослов'янізмів, можливо, з'явилися вже на південнорусько-

* Грунті. Це, зокрема, обаче «однак», «проте» (обаче очима свои-

• Мотриній, 28), вселитись «вселитися» (вселилась бьі вь адь

Мій мою, 132), пєрвєнєць «первісток» (и поби всакь пєрвєнєць в зи-

• ІИ і імпєтьсгЬи, 109) та ін. Названі слова досить широко предста-

1ІМІ її давньоруських пам'ятках київського походження. Слово

ІЦИ фіксує Остромирове євангеліє, 13 слів Григорія Назіанзина

н, «Руська Правда» Володимира Мономаха (Ср., II, 499); всели-

а і.ікож представлене в Остромировому євангелії, в обох Свято-

іінших збірниках Григорія Назіанзина. (XI ст).

(іікі слова, як желаньє «бажання», сирь «сирота», слана «іній» і

ІІЛні, наявні в пам'ятці, приходили на Русь, очевидно, зі слов'ян-

Ии півдня, поповнюючи запас традиційних церковнослов'янських

Про це свідчить їх поширеність у давньоруських пам'ятках

Цінного походження (Ср. І, 848; III, 360, 411) і наявність їх у су-

т міиденнослов'янських мовах (Ф., II, 40; III, 627, 666).

Ш ж літератури конфесійного змісту у цей час стає значно мен-

Мижлшю, це пояснюється й тим, що Київ і прилеглі землі втра-

іі Пїчиосередні контакти з Північною Руссю, куди раніше часто

■Шіили книжки (зокрема в Новгород) південноруського похо-

іін І де вони мали змогу ліпше зберігатися, ніж у пограбованій

НІН

ь мі ііігпро-монгольського погрому руське культурне життя по-| переміщується на захід — у галицькі й волинські землі. Тут

 

продовжувалась робота над літописами. Так, остаточна редакція Га лицько-Волинського літопису припадає на 1292 р.¹ З мовного погля ду частина літопису, написана до 1260 р. (галицька), відрізняється ві; тексту пізнішого походження (волинська частина). Якщо в першій ча стині переважають неповноголосні форми слів, то в другій частині во ни є винятком²; у першій частині поряд із руським ж в окремих лек семах уживається також церковнослов'янське жд (надежда поряд надежа), у другій виступає тільки ж³; галицька частина віддає майжі повну перевагу лексемам з церковнослов'янським щ {нощь, немощь) волинська — лексемам з ч (ночь, помочь)»^\ лексичних церковно слов'янізмів у першій частині також значно більше, ніж у другій⁵.) літопису, особливо в його галицькій частині, дуже багата синоніміки Ось слова й вирази для поняття «втеча»: возб*кчи, наворотити конь пі бігь, навратитися на б*кгь, направити конь на б*кгь, побічи, поскочц ти, увратитися на б^гь, устремитися на б^гФ. Деякі слова фіксують» ся у Галицько-Волинському літописі вперше. Це, наприклад, дім «перевал», лозина (збірне від лоза), отьчичь «спадкоємець», под^м «поділ», пристанокь «пристановище», ровень «рівнина», численним «цифра», полохий «заляканий», сліпоокий, гордіти «пишатися», волі «досить» та ін.⁷ АХ Генсьорський відзначає стилістичну віл працьованість літопису, яка в окремих місцях «піднімається до висо] поезії і майже переходить у художньо-літературний стиль». Так, ні приклад, описано «знаменне» під 1249 р.: «Не дошедшимь же воем) р*Ьки Сяну, сосЬдшимь же на поли воружиться, и бившу знаменИ сице надь полкомь: пришедшимь орломь и многимь ворономь, як оболоку велику, играющимь же птицамь, орломь же клекьщущимт плавающимь криломьі своими и воспром^тающимься на воздус яко же иногда и николи же не біі, и се знаменне на добро бьіс (с. 532)»⁸. У цьому ж, як про це пише М. Грушевський, «перед нам

¹ Генсьорський А.І. Галицько-Волинський літопис (лексичні, фразеологіч
стилістичні особливості). — К., 1961. — С. 6.

² Там же. - С. 9—10.

³ Там же. - С. 42.

⁴ Там же. - С. 42-43.

⁵ Там же. - С. 48.

⁶ Там же. - С. 54.

⁷ Там же. - С. 86-94.

⁸ Там же. - С. 229.

 

 

їійсно не літопис, а повість в повнім значенні слова, як ті... київські иоїнські повісті XII в., тільки в небувалім — після «Повісті временних ⁽іІТ» — розмірі: цілого півстоліття. З сього боку вона становить дуже інтересне явище, унікат нашої літератури. Вона свідомо ставить собі іігературні, навіть естетичні завдання: можливо живо і глибоко, ^Моціонально закріпити в уяві читачів постаті своїх головних героїв і н«(Шільш чулі, героїчні, взагалі ефектовні ситуації — на протязі ціло-іп півстоліття... Відповідно тому ціла манера повісті сильно імпресіоністична. У автора зовсім нема того любування в широкім, ЙЩітім, многословнім стилі, який нас чарує в повісті про Ізяслава, мийкращій дружинній повісті XII в. В галицькій повісті більше нер-мийого пафосу «Слова о полку Ігоревім», його нахилу до окремих яс­кравих імпресіоністично взятих образів»¹. Така творча настанова ав-міри не могла не позначитись на синтаксисі галицької частини літо-НИ(V. М. Грушевський відзначає «безконечне нагромадження дієпри-н тиків» як спеціальну прикмету стилю цього твору², напр.: іркльцем же стр'Ьляющим, оружником же не бьівшимь сь ними, і'нги|;гшимь же у ворота, друзии же нарвернувшася, многим же нгЬншим друг на друга, б^ бо ледь ползокь (ІЛ, 552). Цей же ІДІДпик звертає увагу на певну ритмізацію тексту:

Князю бо же обличившю Жирослава, изгна и оть себе,

нкоже изгна Богь Каина оть лица своего,

рскьі: проклять тьі буди, стеня и трясьійся на земли,

нкоже раздвиже земля уста своя

приняти кровь брата твоєго! (499)^.

Чимало в цій повісті афористичних виразів типу: Соцкий Микула

І «Господине! не погнетше пчель меду не іідать» (509); Данилови

ИКШю: «Подобаеть воину устремившуся на брань или поб*йду

ЧМіїї или пасти ся оть ратньїхь» (515); Мила Прузи Ятвяземь: «Мо-

р Ш древо поддержати сулицами и на сию рать дерзнути?» (540)

(И ^ У фразеології галицької частини літопису відчувається за-

ІНІпі. від біблійних сталих виразів. Пор.: Предаль Богь врагьі наша

Ш шііоі (ІЛ, 502) — І дав Господь, Бог Ізраїля, Сихона та ввесь на-

ІІГО в Ізраїлеву руку, — вони побили їх (Книга суддів, 11, 21).

М. Історія української літератури. — Т. 3. — С. 144. же. - С. 145. Ш же. - С. 146. ІІМ же. - С. 148.

 

 

Стиль волинської частини літопису стоїть ближче до київська повістей XII ст. і до «Слова о полку Ігоревім». Подібні тут, зокрема порівняння, напр.: на Немиз'Ь снопи стелють головами (СПІ, 35) а друзии падахоу с мостка. в ровь. акьі сноповье (ІЛ, 853); и поидо ша полци Половецьстии. аки борове (ІЛ, 254) — блхоуть бо полчі видемиємь акьі борові вєлицііи (ІЛ, 866).

Треба, однак, зважити на думку М. Возняка, який зауважує, що і Волинському літописі «дві особи діють мовчки; воюють, миряться але ні самі не скажуть, ні літописець від себе не додасть, за що воїн воюють, наслідком чого миряться; в місті на княжім дворі нічого і її чути, — все тихо; всі сидять запершися, і думають думу про себе¹.

У волинській частині представлене і ділове письмо: дві грамоті (заповіти) князя Володимира на ім'я брата свого Мстислава і свої дружини Ольги, а також грамота князя Мстислава на ловче від жн телів Берестя.

Отже, Галицько-Волинський літопис — пам'ятка унікальна. Мок ливо, від тих часів збереглися й інші літературні твори, оскільки П личина й Волинь XIII—XIV ст. були осердям руської культури, алі на жаль, вони не виявлені. Як пише М. Грушевський, «літературі освічених галичан та волиняків стрічаємо на різних ієрархічних п зиціях Великороси', але від тих книжних скарбів, які вони мусил приносити з собою до своїх нових столиць, не зосталося нічого, крі сеї дорогоцінності — Галицько-Волинського літопису»².

На кінець XIV ст. українські землі входили до складу кількох де| жав. Більша частина території України, а саме: Київщина з Пер яславщиною, Чернігівщина, Волинь і північно-східне Поділля — вхі дили до складу Великого князівства Литовського, Галичина й півдси но-західне Поділля були захоплені Польщею, частина подільських галицьких земель (Буковина) відійшла до Молдавського князівств Закарпаття було під владою угорських королів.

Політична, економічна і культурна роз'єднаність українських мель не сприяла виробленню єдиної літературної мови: місцеві рік характеризували писемні тексти з Волині, Середньої Наддніпряніпі ни, Галичини і, звичайно ж, Молдавії.

1 Возняк М.С. Історія української літератури. Кн. перша. — Львів, 1992
С. 250.

² Грушевський М. Історія української літератури. - Т. 3. - С. 243.

 

Головним репрезентантом української мови XIV — першої поло­шиш XVI ст. стають юридичні документи: дарчі і купчі грамоти, за­поні їй і под. їхня мова — це колишній «низький» стиль літератури і пінської Русі. Проте ця мова, як губка, вбирала в себе місцеві ук-імінські і засвоєні іншомовні елементи, все далі відходячи від цер-і "мпослов'янської традиції.

І псе ж церковнослов'янська мова не здавала своїх позицій: то­мі <шси постійна боротьба між церковнослов'янськими і живомов­ними елементами. Це відображалося насамперед у графіці. Старо-I і мінська мова того часу не розлучалася з традицією уживання та-'іітср, як *&, (о, ж, а, хоч могла б використати (і робила це) для і відповідних звуків літери и, о, у, іа.

от у.різних регіонах варіювалася. Так, у

XV ст. з Центральної України зовсім не вживалися юси
Иіриилп, до наших днів дійшли не оригінали документів, а їх Крпії),
мишцьких і волинських грамотах ж відсутній, а а^; виступає або на
їм пі етимологічного є* (кна[з]^!, зємла, зать, мН^саць, тисАча) або
мк /а/ з попереднім пом'якшенням приголосного (дна, дос-
ІІМрАть, дада, ЖАЛовали); що ж до молдавських грамот, де най-
ІІІІІіііс виявляє себе церковнослов'янська традиція, обидва юси
Шиються, але якщо к виступає переважно в своєму природному
ЦМИНИ і і (єдинослицнаа, б;вдет[ь], пл\тевех[ь]), то а переважно поз-
«м'якість попереднього приголосного перед /а/ (хотарА), спо-
Чінііи /йа/ (боАрин,'хр[с]тЇАНского) або навіть виступає замість її
УіНому, прА[д], вьса[м]).
І морфологічна системи української мови у гра-

₌ [дається, повністю перемогли, але традиційна система письма р Це приховувала. До того ж такі традиційні церковнослов'янські її ик щ замість східнослов'янського ч, жд замість ж та є замість о Ііншгку слова, інколи виступають у тих самих словах паралельно: £ помощь, будучий — будущий, тисяча — тьіс/мца, сущь, тво-(южества — рождества; озера — єзера. Українські фонетичні І п амуфльовані традиційним письмом, виступають все ж знач-

 

___________

НІ нрпклііди наводяться утому написанні, в якому вони засвідчені у видан-ІИМмш XIV ст./Упорядкування, вступна стаття, коментарі і словники-по-п «і М М Мсіцак. — К., 1974; Українські грамоти XV ст./Підготовка тексту, мі» і.її їй і коментарі В.М. Русанівського. — К., 1965.

 

 

но виразніше, ніж у попередній період. Цьому сприяла і та обстави-| на, що тогочасна українська літературна мова була представлена пе­реважно діловими документами, тобто «низьким», або іншими сло­вами, «розкованим» стилем.

Д У ^м°ві грамот панує повноголосся (берег, болота, веременьемг, ц городь, володети, стороною — страна[мь]), в на початку словл послідовно чергується з у /оу/ і навпаки (всякій — усакии, вси -оуси, внучатомь — оунучАтом; оучинила — вчинила, оужитки вжитки, оудариль - вдариль), на місці етимологічного *Ь уживається є (частіше) або и (в^чньїе — вечньїе, всЬмь — всемь, всимь, всНЬсь -всихь, діїтем — детемь — дитемь, св^дци — свидци, р^ц¹^ — ріши); очевидно, впливом такого поширеного в той час явища, як перехіл /о/, /є/ в /і/ у новозакритих складах, пояснюється поява таких форм, як всюмь; літера і; нерідко виступає замість етимологічного и: на ши - наші;, никоторою - н^которою, послуси - послусі, привНіси ли - прив^гЬс^гЬли, суд^чь - суфікс -ичь і под.), етимологічні є та п найчастіше позначаються відповідними їм літерами, а проте непоодп* нокими прикладами засвідчуються випадки переходу їх у монофі І тонг - можливо, й не повністю переданий дифтонг, - що позна| чається літерою у, часто з пом'якшенням попереднього приголосноГ /Цго (грошювь, глинарюмь, королювь, нюмь, своюи, торгувлА, чтюні.) етимологічне є інколи передається літерою и (шисть, потрибно); /І після шиплячих досить послідовно переходить в /о/, особливо і суфіксах пасивних дієприкметників під наголосом (женою — жоноїд нашею — нашою, прирожоньїй, уложона, чотьіриста, ничого, жоні. ки, чоловєкь), утверджується середнє /и/, що засвідчують такі при клади, як мльїна, могьіла, памлтатьі, пожиткьі, прьідаємо, чьіним^ нашьімь, чтучьі, початьі, не дальї); середнє /и/ було наближене /є/ (чирвоньїй); трапляються випадки відпадіння початкового /і/ навпаки, поява протетичного /в/ перед голосним (вовса, Родивом вотнші, воньї); сполучення ьр, як і в сучасній українській мові, щ рефлекс ри: кривавої.

^додсонантизмі слід насамперед відзначити появу нового їм 4са_/ґ/, який прийшов в українську мову разом зі словами іншома ного походження; передавався він у цей час буквосполукоіо ні буркгомистру, кгвалть, кгдьі, кголдова[т] (і голдовати), кгруш довкговдь; звук /ц/ переважно м'який: истцю, истця, околшш

 

о[ть|цю (і отцу), половицю, самодержець, дворець та ін.; між /з/ і /р/, як і в мові Київської Русі, з'являється вставне /д/: уздрлть. гії більш-менш регулярно проглядаються ті риси, які

і» дшшьоруській мові були спорадичними або ж були відсутні в інших східнослов'янських мовах.

(р іменнику це чергування /г/ з /ж/ у давальному відмінку одниниИчісної першої відміни (дорозе, слуз^), закінчення -ею в орудномуІІДМІнку однини цих же іменників, вживане після м'яких і шиплячихприголосних (душею, землею):; у родовому відмінку однини іменникиИИопічого роду, особливо односкладові (не тільки колишніх й-основ)іИірид -і традиційним закінченням -а часто приймаю^закінчення -у:ІШту, меду, лану, року, скарбу, темьсану, хоч ^са$)у давальному(МІнку цих же іменників нерідко трапляється закінчення -ови/-еви:іцміодпреви, жидови, затєві^, кгвалтови, листови, львови, манастьіре-і, іишіпкови, королеви; уЧіазивному множини назви осіб, належніІ Нодонічого роду, можуть/Ьиступати із закінченням -ове/-еве: жидо-Рі (ійііоію, писареве, попове, поповичове, послове/Ьікаво, що порядЮрмою люди тут уже свідчиться люде. ^\ 1 «ноШіивостей відмінювання прикметників треба відзначити, що Юшшому відмінку однини чоловічого роду інколи дає себе знати ■ИЦІйне церковнослов'янське закінченн5<32£9^(^{лоеваго}' неумьіт- ц >(р|с|толюбиваго), хоч воно в цей час уже сприймається як гли-і ірхаїка — переважає українське закінчення _:£го_(ц^гкяого, ли-ШЖого, милого, милостивого, написаного, ночного^^ родовому ІІМКу однини прикметників і прикметникових займенників, ужи-^ н жіночому роді, виступає закінчення -(^/-е^, -оі/-еі, що НіИО позначають /і/ з попереднім /й/: кривавої, мокрої, мол-ііп'Ії, ішііісі, никако^, осв^ценоі, руско^, вашє^. ІЦІП'Ліниих форм найцікавішими є інфінітив, третя особа одни-і множини теперішнього/майбутнього часу, перша особа мно-I ТіПерішнього/майбутнього часу: всі вони є прямим продов-Іімм монн давньокиївських часів. Форми інфінітива з дієслівною Нию і ні /і/ або /к/ з приєднанням до них суфікса -ти змінюють М Гйпііій нп -чи: помочи, со[т]веречи, насічи, р^ч^І^ третій І шіміпт і\ множини теперішнього/майбутнього час/дієслова ідсбільїиого м'яку флексію -ть: имаеть, мрлвить, нале-поГгІігпеїь, хочеть, оузрить, будеть, можеть, везеть,

 

 

дадуть, живуть, знають, мають, приїдуть, проорють/у першій особі множини в цих же дієсловах часто виступає закінчення -мо поряд з традиційними -мь та -мьі: даємо, продаємо, слуб[о]уємо, хочемо, упознаменуємо.

у) У наказовому способі використовується частка нехай: Нехай оть *гаи вси вьішеписаньїи земли и сіїножати и гай и прудь держить -П., 9, 25іДБудівельним матеріалом для нинішнього майбутнього синтетичного часу послужили словосполучення, до складу яких входили дієслово пміи (имати) в особових формах теперішнього часу й інфінітив як носій основного значення: имаю дати, не имаю волочити^ имаю заступати, имаеть платити, имаемь давати, мають увезатис^ІдУ грамотах була досить поширена форма давноминуло­го часу: послаль бьіл, бьіли позьічили. З'являються синтетичні форми майбутнього часу: иматиму, битиму¹.

Даниною минулому є вжита в одній із грамот (присяга на вірність луцького намісника Федора Даниловича польському коро леві, бл. 1386 р.) форма двоїни: Се азь федорь данильевичь. исі. братомь своимь михаиломь дала єсва правду... мьі два ись братом /іоимь ціїлуєва крсгь - П., 34, 65.

Серед сшггаксичних форм українських грамот треба відзначити ізширення кола сполучників (абьі, абьіхомь, абьіхмо, але, кгдьі, иж) і появу віддієприкметникової безособової форми на -по: а ти все куп^щно. твокми пііназми - П., 38, 72. ^^Лексика^країнських грамот, звичайно, специфічна. Вона значне бідніша, ніж лексика літературних творів попереднього періоду, особ< ливо високого стилю, на якому позначився візантійсько-болгарськиі вплив. Але, в одному аспекті ця лексика все ж багатша — на власне ук­раїнські і на запозичені із західних мов слова. На основі східно слов'янського кореневого й афіксального сЮїаду в мові українськії)! грамот розвиваються і набувають поширення такі слова, яі^бачиіи^ борзость «швидкість» (від д.-р. бьрзь)_и^ат§щіюь_<<син брата», бука вина, бНілиця «шкурка білки як товар», вага «прилад для зважуваніія-, ШжйтйГвагїило «млин-сукновальня», вбачйти «зважити (на що)», не

¹ Грунський М.К., Ковальов П.К. Нариси з історії української мови. — ЛьпІ(1941.-С. 215.

^ До слів, які вживаються в сучасній українській мові в тій же фонетичній формі і з тим же значенням, тлумачення не подаються.

 

ликость, веснина «збіжжя, посіяне весною», вжити «спожити що-не-Вудь», вжитокь, виновати «звинувачувати», вольность «звільнення від Пвіпих повинностей», воланьі «селяни, звільнені від повинностей» (иіфоче волань што на воли сідать — П., 38, 72), всказати «сповісти-Міі «повідомити», вспьітати «запитати», встАгати «вимагати сплати», нніек'ь «утиск», входьі «право вільного вступу в господарські ліси і во­ни», иьігонь, вьізнавати «офіційно повідомляти, заявляти», вьімелокь "і і пата за помел зерна»^ вьіслуга «земельне володіння, одержане за нужбу», вьіходь «оплата феодалові за право виходу із села або пере-мшу до іншогогосподаря», глинарь «особа, що обмазує глиною хату», млошюе «штраф за вбивство», господарство «держава», грабити «опи-* уіііИи майно», гребля, гьірло^данина «дарування, надання», дідизна Пикпж /гЬдичь, д^гЬдичьство),^дисньій «нині діючий», добьітокь «худо-І», «товар», добродійство, дозволити^допомагати, дорадитися, до-*мум'І;ти «довідатися», достатокь, дяковати, забороняти, завишенье іічіпї), завН|дати_«відати (чим)», загинути, займище «недавно ос-«іі ділянка землі, що знаходиться віддалік від інших земель», за-ІІНN «рів з насипом», залежати, залежность, замежоюь «смуга землі за ММичо», зброя, зємланинь «особа шляхетного стану, що посідає зе-ІІіІйііу власність», иншій, колода «міра місткості рідких і сипучих >, копець «межовий знак у вигляді насипного горба», корец «міра!ІНКості», материзна «спадщина по матері», мочило «копанка, озер-, Ншалі місце для мочіння конопель, льону», м'йрка «одиниця Міру сипких речовин», надгЬя, належати, намолва «намова», наща-ііі!.₄ моїмиіа «вперше зорана земля», обора «огороджене місце для ху-ІІИ»і о іимина, осадити «поселити», охаба «вічне володіння», повить ІИМИїін адміністративного поділу», податокь «грошові й натуральні М|)М ииглих людей», повинности, прорва, пол'Ьпшивати та ін. З'яв-ИіііСИ мові слова для позначення абстрактних понять (личба, зару-МПшн, иода, пригода), виникають узагальнюючі слова в онома-ІННІЙ иексиці (прузвище).* \і рпїмських документах поширюються слова, що виступаютьіііїнмнп і давньоруськими у видозміненій фонетичній форміІИНІЛііо до звукових законів народнорозмовної мови: бчолаІ мчі-ііа), іюльшина «вільховий лісок» (зам. ольшина), вотнинаЙТНИііп) і под. Набувають поширення два типово українськіннірні типи із суфіксом -щина: на позначення земель за на-Мдсника або її адміністративного центру (василевщина: Иг-

 

нат дє[р]жить землю василє[в]щину - 1471, ССУМ, І, 153) або на позначення податків (вєрховщина, воловщина, головщина). Назви лісів і гаїв за панівним деревом утворюються за допомогою суфікса -ина: вольшина «вільховий ліс», дубина «дубовий ліс» і под. Поши­рюються узвичаєні в Україні особові імена, похідні від спільно­слов'янських: Ванько (від Іван), Васко, Васюта, Вахно (від Васи-лий), Ганка (від Анна), ПггЬбько (від ПггЬбь), Григорь, Нгусіко, Гринко, Гринь, Грицко, Гриць, Гришко (від Григорий), Данко, Дашко (від Данило), Дмитро (від Дмитрий) та ін.. "У ділову мову проникають локальні назви, пов'язані з діалектни­ми особливостями певних територій: верховина «верхня течія ріки» (А перешедши верховину Ровця, на другую сторону той верховиньї, засталисмо пана Максьіма Тьішковича, которьій повидиль, же одь той верховиньї на полудень у право грунть мой, а в лево лись Мьь ховь — 1430, ССУМ, І, 166), грунь «пагорок» (Тамь мьі... дали и по тврьдили єсми ємоу... млин на матки Малом Бахлоуєц^, и пасикоу на конєц грун'Ь от Шавковци, на потока Крьниц'Ьмь — 1458, ССУМ, І, 267),,дидка^«мати батька або матері» (мьі Стефан воєво­да... знаменито чиним... ожє прїидо(ша)... Тома и сестра єго... и про­дали сво[ю] правоую отнину, що била дидки их ШгЬни - 1489, ССУМ, І, 300),-4С^ль/<гірський хребет» (ділить гору пополам), а та кож перевал (а хотарь... по край буковиньї д^ломь доловь до валу 1392, ССУМ, І, 337), криничина «місцевість, багата джерелами

єсмо вьшха[л]и ись зємланьі... оучинили єсмо имь грани= цю повьіше манастьірА свато[г] михайла. прєзь криничину — 1404, Р., 37); полонина^орське пасовище» (а тоє село... иміїють. на(м) давати. подлу[г]. пра[в]. волоско[г]. тьі то доходьі. што[ж]. 0 по[ло]нинь аю[т] (?) - 1424, Р., 54) та ін.

^3 часом кількість регіоналізмів у мові українських грамот зросли\ ^іодовнюючи собою засоби загальнонародної номінації. Ось кілька прикладів з актів місцевого самоврядування села Одрехови, що І Прикарпатті: живина «худоба» (живина тота теди то при ва[с]ку при діїдоу оставає — серед. XVI ст., АО, 5), маца «міра сипких речовим» (а тєпє[р] да[л]ем на трє[х] нєдєла[х] мацоу пшениці на погроубь 6), стрьїкь «дядько по батьковій лінії» (єсли бьі пришло на прода|п| тому то фєдорови ролА тота а дН^ти бьі иванови дуж^ суму таковую о[д]ложи[ти] стрьїкови своє[му] — 1574, 14). Проте цей процес не буї

 

Нескіиченним: поступове формування мовного узусу обмежувало ііШепня вузьколокальних слів у літературну мову.

Поширеним засобом розвитку лексики староукраїнської мови Луш семантичний зсув. Так, у грамотах слово боронити поряд із НВНім значенням «заважати, чинити перепони» і «захищати» розви­не нове — «забороняти» (И тьіе Токаревскіе рекли: мьі дей вамь не іронимь стада господарского паствити тамь - 1495, ССУМ, І, 113); І! мішк братьство із сфери монастирського життя поширюється на «мниток ремісництва і входить до складу сполучень типу братьст- | чтньскоє, тобто об'єднання ремісників однієї або близьких про-III, цех (ССУМ, І, 121); розширює коло значень слово вина: як­им н шшньоруський період воно означало провину, звинувачення, ірміо (Ср., І, 258—259), то в мові українських грамот це слово набу-I Ще ряду термінологічних значень — «грошовий штраф», «судова ■111», «оплата за суд», «позичені гроші, борг» (ССУМ, І, і 174); слово воєвода, яке в старокиївській мові позначало воєна-ФИ.пмка військ певного князя, в староукраїнських грамотах ужи-ІТк'Н як верховний титул правителів Молдавського князівства та ь • мііів, а також виступає в значенні «намісник польського коро-I йРи нсликого князя литовського». Багато нових значень одержу-. шшльновживані слова у зв'язку з їх функціонуванням у мові ініїнч документів; так, вивести набуває значення «вилучити, 'миші з-під чогось» (мьі оуставляємь сь своими паньї гдє бо-| інайдєньї боудоуть в сєлє[х] алюбо в мєстє[х] нємєцькьі[х] нині* бьіти инатьі и вьівєдєни а имають бьіти по[л]скьімь правомь *|4ч'|м|и] — XV ст., ССУМ, І, 212), виправити «вимагаючи, діста-мшюбути» (а такьже коли бьіхомь имь жольду нє поплатили и її/її* гогдьі имь поволєваємь (!) и тьімь што суть с ними нась ІМИІіпти намь лалти нашихь купцєхь брати нашихь людєхь до-• «нмі запись о[т] нихь вьіправимьі - 1433-1443, ССУМ, І, 220), пшішпи «з'ясувати, вияснити» (а... ижє мьі доброую <з>авждьі 1ЄМО яко и ньше мамьі волю тако яко коро[л] хре-И(М| і¹ -кий коу покоєви а коу єдностй а справедливость нашоу іїппіфі/нш о[т] ровности нє хочє[м] са вьіламавати вартуючисА ііміш.и <к>рови хрєстьянскои — 1447—1492, ССУМ, І, 220), вьі-.,л (про маєток) «перейти у власність кредитора за давністю н іУМйішя» (ИмН^нїя д^ди^но которьіи [ж] то оу пєназа[х]

 

запїсоують нєкоторьі[х] оу наши[х] сторона[х] держано до иі л^ті а потомь сл вистояло — XV ст., ССУМ, І, 222), завізованій сл «зо бов'язуватися до чого-небудь» (оучинили є[с]ми... доброво[л]но са завізоуюни... голдь пр^^рєчєнньїи... на каждьі[и] ча[с] ховати -1436, ССУМ, І, 373), завісити «відкласти, відстрочити» (О д^гЬ^І што[ж] нє маю[т] л'Ьіт] розоумоу своєго а боудоуть на соуд позвані.! имаєть имь соу[д]я ро[к] завісить и запи[с] до л^[т] розоумоу ихь XV ст., ССУМ, І, 373), завізка (завіска) «грошове забезпечення н;і користь правителя або його урядників у випадку порушення однією із сторін укладеної угоди» (а кто сії покуси[т] тєгати бу[д] оу кото рьі[х] днє[х] и часо[х]...то[т] тогди да заплати[т] завізкоу ^ рублн срєбра чистого — 1474, ССУМ, І, 373), кмєть «незакріпачений оброч ний селянин з правом виходу» (а и гд'й коли слоужєбникь бєрє[т] во< льі а па[н] свои[м] сєло[м] и зь свои кмєти боронить а не хочє[т] вьі-да[т] тогдьі на[м] маєть заплатить винл — XV ст., ССУМ, І, 478), ла­мати «порушувати, не дотримуватися угоди» (Відомо то єть | всємь присьілаль да (!) на[с] Бгомолєць нашь архима[н]дри|г Пєчє[р]скїи с Кієва и вся братїя мн[с]тьіря пєчє[р]ского... жалуючи ся на митрополита кїєвского и всєя роусїє што[ж] и[м] насилїє чи ни[т] и права имь давньїе и [з]вєчистьіє ламати хоще[т] — 1481 ССУМ, І, 538), невіста «доросла особа жіночої статі» (коли моуж жєнє оумрєть тогдьі жона все именїє своє брала, а оу томь д^ти щко дила мьі оуставлАє[м] и[ж] такая нєвііста имНіеть изостать жївотїн^гЬ и прї винії - XV ст., ССУМ, II, 33), обьихати «об'їздивші якусь територію, визначити її межі» (прийшовши передь наеі, Карпь Ивановичь... покладань пєрєдь нами льість... дворань па шихь... што єсмо имь пєрвєй сего велильї именя єго Мьїкулинскі обьихати — 1430, ССУМ, II, 71), позвати «подати позов, судову ск;ір гу на кого-небудь» (а сє азь. па[н].пєтрашь. староста, галицкьш свіідчю то... ижє пришєдь пєрєдь ма. васко мошєнчичь. и позви /й, коундрата борєничл. со границю, со вашичиньскоую - 1401, Р., 3(тлгатисА «брати участь у судовій розправі» (туть будеть судь тл тисл ис королемь - 1352, II, 14) та ін.

У літературній мові нарощується запас характерних франч логічних зворотів. Це, наприклад, бьчоли дерти (ССУМ, І, 13 бьіти у вене «володіти майном, одержаним у віно» (139), бити соромоті «бути позбавленим честі» (140), на бігь повернути «кинутися тікати» (148), седити на вдовим столци «залишатися нт

 

пою щонайменше протягом шести місяців після смерті чоловіка, щоб не втратити права на віно, яке залишив чоловік» (II, 332), *?кдати дати «повідомити» (І, 227), головою заплатити (248), горла пібавити (251), держати оу праві «поводитися з кимось згідно з Шкоиом» (297), оу ласці держати «ласково, з прихильністю стави-ІНСИ до кого-небудь» (539), дорости л*кть (320), мати за собою «бу­мі одруженим» (435), имати над собою «підкорятися кому-небудь» ним же), мати твердость «мати законне право» (там же) та ін.

Українська й білоруська донаціональні мови постійно підтриму-

ии/іи літературно-писемні контакти з чеською й польською мова-

мі Через західнослов'янське літературне джерело в українську мо-

§у (як і в білоруську) вливався потік латинізмів, германізмів і влас-

• тхіднослов'янізмів, напр.: броварь (ст.-п. Ьгохуаг, свн. Ьгошуєг),

фжінє (ст.-п. Ьискпуапіе від Ьисіотуас, що розвинулося на базі

иніи, очевидно, від свн. Ьоисіе «шалаш», «намет»), боургарь (свн.

ИУЦег «житель міста»), боурьмистрь (ст.-п. Ьигтізігг, Ьиг^тізігг,

ІН Ьйґ£е-, Ьигве-, Ьуг§егтеІ8іег), бьітлєнє «репутація» (ст.-ч. Ьуіеі-

'»іМ/Ьуіес11по8і, ст.-п. Ьусііепіе), варовати сл «остерігатися» (ст.-ч.

■".упіі зе), власност (ст.-ч. УІазпозї, ст.-п. шІ08Ш08с), воить (ст.-п.

Ін, свн. уо§єі, лат. уосаШз, асіуосаш^), вьшгкнити «відмітити»,

іІДшачити» (ст.-п. \уутіепіс), габати «напастувати» (ст.-п. §аЬас),

ЩШш (ст.-п. Ьеїтап, ст.-ч. Ьеіітап, схсн. Ііеітап, свн. Ьаирі-

ІІЙИ), глейтовати «гарантувати безпеку охоронною грамотою»

і*М. ^Іе^оуаіі, ст.-п. §1еііо\¥ас, свн. §е1еііеп), голдовати «присяга-

I Мд мірність» (ст.-ч. ЬоШоуаіі, ст.-п. 1ю1сіо\уас, свн. ЬоШеп), грунть

і*М, вшпі, ст.-п. в^ипі, свн. ваші), доконати (ст.-ч. сіокопаіі, ст.-

ІІикопас), домнивати са «думати, припускати» (ст.-ч. сіотпіуаіі

||.*и. сіотпіе\уас 8І^), досьітьоучинєнїє «відшкодування» (ст.-ч.

|) Убіпепіе, ст.-п. до$усис2упіепіе), єднати «погоджувати що з

• (ст.-ч. іесіпаіі, ст.-п. іесіпас), єднота «єдність, згода» (ст.-ч.,

і іссіпоіа), жолдь «оплата найманим солдатам» (ст.-ч. гоїсі,

і І^ОІСІ, СВН. 8ОІІ), Ж0ЛНЄР «СОЛДаТ» (СТ.-Ч. 20ІСІПЄГ, СТ.-П. 2ОІПІЄГ2),

щцн «остаточно» (ст.-п. гауЛсіе), замешкати (ст.-п. гатіезгкас), Ш «належний до благородного стану, шляхетний» (ст.-п.

' (рада (ст.-ч. ггасіа, ст.-п. гсігасіа), каплица (ст.-ч. каріісе, ст.-1|іііпі, лат. сареііа), квитацьія і квитанція «письмове доручення і індичу з митного збору певної грошової суми» (ст.-п. к\уііасіа,

^МІ(иііо), келіхь (ст.-ч. кеіісЬ, ст.-п. кіеііесЬ, свн. кеісЬ, лат.

 

 

саііх), конати сл «відбуватися» (ст.-ч. копаїі $е, ст.-п. копас бі$) кошть «ціна», «зусилля» (ст.-ч. ко£ї, ст.-п. ковгі, свн. ковЦе)), мар шалок «службова особа» (ст.-ч. таг&аіек, ст.-п. тагвгаїек, вен тагзсііаіс), цмьштарь «цвинтар» (ст.-п. степіагг, лат. саетепіегіиш саетеіегіит, гр. коі(лт|тг\'ріоу під впливом лат. саетепШт) та ін.

Досить помітними є запозичення, що означали звання, чини і сани службових осіб — світських і духовних, — належних до струк тури польського суспільства: маршалок, подкоморий та ін. Набулі поширення слово пань (п., ч. слв. рап <* §ьраігь — давньоіранські запозичення).

Чужі слова проникали в літературну мову також із розмовних ук раїнської та білоруської мов. Частина з них потрапляла в обидві ми ви з польської, а також через польську (або й безпосередньо) німецької: баволна «бавовна» (ст.-п. Ьа\уе1па, ст.-ч. Ьауіпа, свн. Ьаіии \¥ОІ1е), бидло «худоба» (п. ЬусІЇо), вшитокь «увесь» (ст.-п. шгіуіек), гаї дель «торгівля» (ст.-п. Ьапсіеі, свн. Ьапсіеі) і под. Польський вплив щ українську ділову мову XIV—XVI ст. виявляє себе по-різному в її лицьких, подільських і власне польських, але написаних по-ук раїнському грамотах, з одного боку, і у волинсько-київсько-литі ських — з другого.

Так, для галицьких грамот характерний насамперед певни польський «фон» — деякі слова, запозичуючись, набували східні слов'янського фонетичного оформлення (у них з'являється повні голосся, носові звуки замінюються неносовими, замість сполучсії ня йг виступає ж і под.), напр. вдоложь (Р., 1404, 33; 1400, П., XI твєржа (1386—1418, 18; 1388, 44) і под. Проте слова нерідко зап зичуються й у польському фонетичному і словотвірному офор ленні, пор.: веігк (1412, Р., 44; 1414, 38), круль (1434, 71; 1435, Т, кторьш (1394, П., 29; 1404, Р., 37, 38 та ін.). Крім того, тут ужин ються слова, характерні для польського правового і церковного \< рою: арцибискупь (1415, Р., 47; 1433, 66), бискупь (1398, П., 75), кгмистрь (1339, П., 77), бурькрабь (1434, Р., 71), воллнє (Варш., V 686), гофмистрь (1394, П., 64), плєбань (1411, Р., 43) - з польські го ріеЬап, що від лат. ріеЬапиз, в основі якого лежить ріеЬв, ріі (Вг., 417, МасЬ., 378), оурлдникь (1413, Р., 45; 1421, 52; 1435, 72] від ип^сіпік, що в свою чергу від ч. йгаб. Значну частину запозич становлять згадувані вже юридичні терміни типу доконати, нагс\

 

жі/, иуморити і подібні, що не набули поширення в документах із і ижіцини, Волині, Білорусі й Литви.