Т. Шевченко - реформатор української літературної мови

■

О тже, початок XIX ст. повернув ук-

раїнському народові його мову як знаряддя творення культури. Але повернення це було далеко не пов­ним. В «Енеїді» І. Котляревського, в повістях Г. Квітки-Основ'янен-ка, в піснях і баладах харківських поетів-романтиків український на­род пізнавав самого себе, свій побут, свої звичаї, свої більші чи менші клопоти соціальні. І все ж це була література про народ, а не для народу. Дальший її розвиток і утвердження були можливі тільки Ь тієї умови, коли вона відобразить кардинальні суспільні проблеми своєї доби. Найбільшою бідою тодішнього суспільства була кріпач­чина. Кріпосництво трималося на самодержавстві, яке глушило будь-икі прояви демократії, на неосвіченості простих людей, на колоніаль­ному гнобленні народів, що населяли окраїни царської Росії. Отже, шесення кріпацтва передбачало розвиток демократії в країні, поши­рення освіти, припинення колоніальної політики стосовно поневоле­них народів. Виразником дум українського народу, співцем соціаль­ної і національної свободи став Т. Шевченко. Він піднявся на ви-еочінь національного поета тому, що сказав своєму народові саме те, Що потребувало загальнонаціонального усвідомлення.

Дехто з дослідників творчості Шевченка несправедливо бачив у ньому ідеолога лише покріпаченого селянства¹. Такий погляд об­межений у своїй суті. Справді, кріпосництво було тією корінною проблемою, від розв'язання якої залежав весь подальший розвиток вусиільства: його демократія, що зачіпала всі суспільні шари, Просвіта, яка торувала шляхи новій, демократичній культурі, вира-

' Дорошкевич О.К. Шевченко в селянських переказах // Спогади про Тараса Шінчепка. - К., 1982. - С. 397.

ження ідеї національної рівноправності. Т. Шевченко став загалі» нонародним поетом саме тому, що він бачив, у який вузол супе речностей зв'язує кріпосництво всі класи тодішнього суспільстнп, гальмуючи його рух по шляху прогресу.

Антикріпосницькі ідеї, сперті на віру в історичну перспективність поневолених мас, на переконаність у необхідності їх освіти, живили ся також усвідомленням братньої єдності всіх слов'ян у реалізації цих ідей. 1848 р. у Празі відбувся слов'янський з'їзд, скликаний чеськії ми культурними діячами для взаємного ознайомлення представники! різних слов'янських народів. Це було після арешту Т. Шевченки, приводом для якого була його участь в організації Кирило-Ме фодіївського братства, що ставило собі за мету встановлення федс рації слов'янських народів на основі їх рівноправності і братерства Ідея слов'янської єдності в середині XIX ст. гуртувала навколо себе демократичні сили різних народів. На думку О. Герцена, пробуджеи ня слов'янських народностей швидко відобразилось в Україні і піднм ло з летаргічного сну народну думку й почуття. А що царизм намагаі? ся задавити і думку, і почуття, то вони намагалися вирватися на во лю. Гнути й ламати, покладатися на грубу фізичну силу - одвічна ри са російського уряду. «Петербурзький уряд, - писав О. Герцен, - зав жди, у всьому йшов напролом, ламав усе, що траплялося під ноги, аби тільки дорога була посилана піском і, головне, була б простягну ги прямолінійно під шнур. Він жодного разу не зупинявся ні перед чим і безсовісно топтав усе дороге й святе людині»¹.

Отже, антикріпосництво, демократизм, визнання повної рівно правності всіх слов'янських народів, — це те, що вносила Шевченко ва поезія у розвиток суспільної думки свого часу. Поет давав читачем! навіть більше того, чого він від нього очікував: не лише освітлюваи дорогу до прогресу, а й сам сміливо ішов нею, розвіваючи сумніви і страхи своїх послідовників. У народу з'являлася віра в правильнії'і і, обраного шляху, в можливість перебороти на ньому всілякі Перешко ди, розвивався справжній демократичний патріотизм, що заперечуїшм собою офіційно насаджуваний згори чиновницько-бюрократичнип

Широта політичного мислення, боротьба проти соціальної непраі ди і неволі, проти будь-якого насильства над людськими душами

¹ Герцен А.И. Письма к противнику. Письмо третье // Избр. философ. прои * ведення: В 2 т. - М., 1946. - Т. 2. - С. 275.

 

піднесла Т. Шевченка до вершин речника української нації. Шевчен-кове слово, його поетична мова запалювали серця мільйонів патріотичним вогнем. Поет оповивав крилом слави українську історію. Як висловився Дж. Грабович, «...він співець і пророк, що пе­редавав голос свого народу, він духовний батько відродження ук­раїнської нації»¹. Завдяки його творчості українська література, прой­нята гуманістичними ідеями, вийшла на широкий інтернаціональний шлях історичного поступу і вивела із забуття всю націю. Іти пліч-о-пліч з іншими народами — історична потреба кожної нації і неодмінна умова справжнього прогресу в її духовній творчості. «Національна ііітсратура ніколи не розвивалася на самоті і в ізоляції від інших літе­ратур», — справедливо зауважує Д.С. Лихачов².

Структурний феномен мови Шевченка полягає насамперед у то­му, що вона, на відміну від мови Квітки-Основ'яненка чи навіть Котляревського, була зорієнтована на весь україномовний тери-іоріальний та історичний обшир. У ній, як і в мові Котляревського, ліричний струмінь злився з сатиричним, але горизонти лірики й са-шри в Шевченка були набагато ширші, ніж у будь-кого з його по­передників. Як казав сам поет, «Енеїда» Котляревського — добра, а Ісе-таки сміховина» (Ш. І, 175). А далі продовжував: «Покійний Основ'яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухову-ішися до язика,-бо може його не чув у колисці од матері, а Г[улак]-Дртемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся» (Ш. І, 375). о і же, предметом постійної уваги Кобзаря була не просто мова, а на-•.імперед її зміст в устах народу і народні почуття. Ще одна не менш важлива особливість його мови — це те, що в ній при повному 'шмінуванні народнорозмовного джерела знайшли належне струк-іурне місце й елементи давніх слов'янських літературних мов.

Народнорозмовна основа поезії Т. Шевченка незаперечна. У н!И органічно злилися пісенний фольклор і усна оповідь, доповнені Мі'ім тим, що збереглося від давніх мов, уживаних в Україні-Русі.

У мові геніального поета України відображені цілком народна фонетика й морфологія в їхній варіативності, представленій у іинірках Середньої Наддніпрянщини, але без елемента спеціально-іп копіювання, який був, скажімо, у Г. Квітки-Основ'яненка. Зви-

¹ СтЬотск С.С. Тііе Роеі а$ МуіИтакег. — СатЬгісІ£Є, 1988. -СІ. ¹ Лихачов Д.С. Прошлое — будущее. - М.; Л., 1985. - С. 192.

 

чайно з кількох фонетичних варіантів слова або з кількох одно­значних морфологічних форм Шевченко вибирав ті, які були йому звичні і які він чув не тільки на рідній Звенигородщині. А поїздив і походив він по Україні багато, прислухався, як говорять і в Києві, і в Полтаві, і на Слобожанщині, і на Поліссі, і на Поділлі. Побу­вав і в Катеринославі, і на острові Хортиця. Скрізь чув і записував ту саму мову, її й відтворював у своїй поезіях, по можливості не вдаючись до вузькомісцевих слів і форм. Звісно, оскільки ук­раїнська літературна мова в цей час тільки-но творилася, у мові то го чи іншого письменника важко виділяти загальнолітературні й діалектні елементи. І все ж не можна не зауважити, що Шевченко, який добре знав фольклор і відчував наддіалектність його мови, зробив ще один крок назустріч тому, що не роз'єднує, а об'єднує всі українські діалекти, - назустріч виділенню їх спільних рис.

Найвиразніше це помітно в лексиці. Навіть ті слова, з приводу значення яких ще й досі інколи точаться суперечки, виявляються при розширенні кола джерел не вузькодіалектними, а належними принаймні до кількох діалектних масивів. Це стосується, наприклші, слова перетика, яке в «Словарі української мови» за ред. Б. Грінчен ка подається в двох значеннях: 1) перепона; 2) межа між двома по лодіннями, утворювана рядом дерев; друге значення, правда, супро воджується знаком запитання. Автори «Словника мови Т.Г. Шсі» ченка» у слові перетика виділяють тільки друге значення, дещо ско рочуючи його: смуга дерев, чагарник і т. ін. У обох словниках слоїк» перетика ілюструється цитатами з того самого вірша Шевченка, піп, таким чином, веде до висновку про його рідкісність і локалізацію м говорах, рідних поетові. Однак його фіксує і «Словник українській мови», укладений у 1838—1843 рр. П. Білецьким-Носенком під При луками. І хоч «Кобзар» названий серед джерел його словника, Щ вірш «У перетику ходила» був написаний тільки в 1848 р., а опуСнії кований аж у 1867 р.; отже, П. Білецькому-Носенку слово перетині було відоме раніше.

Т. Шевченка аж ніяк не можна віднести до побутописців. ЯкіЦУ старанно проаналізувати лексику його творів, то виявиться, що пси ет дуже мало використовує специфічно побутову і сільської оі їй і дарську лексику, досить обмежено вводить слова на позначення рой линного і тваринного світу. Ті ж із них, що все ж таки увійшмп н

 

лексикон Шевченкових творів, у більшості випадків не мають пря­мих номінативних функцій. Найчастіше назви із сфери рослинного й тваринного світу, сільського господарства виступають у складі порівнянь: Залилась дрібними, як горох, сльозами* (II, 107); Ростуть, як капуста на городі (II, 53); Розвіяла, мов ту полову (II, 323); Зби­ралися кардинали, Гладкі та червоні, Мов бугаї в загороду (І, 269); Часнули, мов свиня в калюжі (II, 345); І вороги нові Розкрадають, як овець, нас І женуть!.. (І. 341); Дивлюсь: неначе ті ягнята Ідуть задри­пані дівчата (II, 358); Мов собаки коло вогню Кругом ченці стали (І, 271); Кардинали, як гадюки, В'ються круг тіари, Та нишечком, Мов коти, гризуться За мишеня (І, 268); Як кішечка підкрадається, Виж­де нещасливий у тебе час та й запустить Пазурі в печінку (І, 239); Мов яблучко у садочку, Кохалась дитина (II. 12); В садах кохалися, ЦВІЛИ, Неначе лілії, дівчата (II, 33); Кохалася мати сином, Як квіткою в гаї (І. 231); Обок його Цариця небога, Мов опеньок засу­шений, Тонка, довгонога (І, 247).

1 Іоряд із прямим порівнянням використовується й опосередко-ішие: називання людини словом, що означає іншу живу істоту; при цьому, звичайно, назва має конотативний зміст - позитивний або негативний: Моя голубко сизокрила! Моя ти ягідко! (II, 173); Оцей іп/кжаний кабан! Оце ледащо, щирий пан (II, 88); Вони брати і іристияни. А ти собака (II, 270).

Помітна частина рослинно-тваринної і сільськогосподарської н-ксики входить до складу фразеологізмів, виступає при описі на-ришіііх звичаїв (наприклад, гарбуз як символ відмови при сватанні), И і ому й використовується у ролі сполучної ланки між народною та Іншінідуальною творчістю, напр.: І зорі лічим, гречку сієм (І, 328); 1У побачите, що гарбузи посажені, то так з коренем і виривайте (VI, і''): Купили хріну, треба з'їсти; плачте, очі, хоч повилазьте: бачи-|И ЩО купували (І, 101); Ох, старі голови та розумні; химерять-хи-Мірмтіі, та й зроблять з лемеша швайку (І, 101); Може, то така прав­іш, ИК на вербі груші (II, 54).

і Іекільки слова, вживані на позначення реалій навколишнього виступають для порівняння з процесами, що відбуваються в

Тут і далі ілюстрації взято з 10-томного видання творів Т. Шевченка (див. МІНнік скорочень джерел).

 

людському суспільстві (спосіб життя, поведінка, взаємостосунки, су­проводжувані різними емоціями і под.), то вони цілком природно використовуються в таких тропах, як метафора, алегорія, гіпербола та ін., напр.: Заснула Вкраїна... В калюжі, в болоті серце прогноїла І в дупло холодне гадюк напустила (І, 228); Заснула Вкраїна, Бур'яном укрилась, цвіллю зацвіла (І, 227); Чуже поле не топтати, а своє ора­ти (І, 554); Може зорю переліг той, А на перелозі я посію мої сльо­зи (І, 228); І рудою поливали... / шаблями скородили. Що ж на ниві уродилось?! (І, 227); Орють лихо, Лихом засівають, А що вродить? побачите, Які будуть жнива! (І, 330); Понад полем іде, Не покоси кладе — гори (І, 394); У нас нема Зерна неправди за собою (II, 289).

Гнилий Тікич поділяє Звенигородщину на два масиви, відмінні в царині фонетики й морфології. Проте в фольклорі обох цих ма­сивів фонетичні й морфологічні відмінності великою мірою ніве-люються. Фольклорну традицію нівеляції локальних фонетичних особливостей переймає Т. Шевченко. В його поезії немає ні твер дого /р/ (типу вечера, гараче), ні вставного /л/ (типу деревляни й, со ломляний), ні приставного /г/ (типу гобідати, гочерет), ні /к/ замість /т/ (кісто<тісто). Але він не уникає спеціально /о/ в но возакритих складах (сльоз, радость, невольник), в його творах тош)і переважає над тоді, відповідно до місцевої вимови він пише зіма, а не зима. Оскільки Кирилівку оминуло [г], не користується цим звуком і Шевченко. Правда, один раз поряд із гвалт він пише (очі-видно, відповідно до староукраїнської традиції) кгвалт (II, 391. В.) Цікаво також, що в нього помічається змішування к з г, а одною разу в автобіографії стоїть голега замість колега¹.

Фольклор вирівнює й різні морфологічні форми. Цю фольклорну особливість повністю перейняв Шевченко. Не тільки в його поезії, але навіть і в листах до близьких друзів не знайти ні популярних і їй Звенигородщині форм типу ходю, просю, закусюють, ні сплутування відмінкових форм іменників першої, другої і третьої відмін; він досип* послідовно, хоч і не без винятків, уживає закінчення -ею в орудному відмінку однини іменників м'якої і мішаної груп першої відміни (а іу нею, зорею/зорьою, землею, душею/душою) та в давальному і орудному відмінках однини іменників м'якої та мішаної груп другої відміни (\ч тем, ножем/ножом, гноєм, дощем).

¹ Доманицький В. Критичний розгляд над текстом Кобзаря. — К., 1907. — С.,4

 

Чи не найскладніша справа з відображенням у мові Т. Шевчен­ка народнорозмовного і фольклорного синтаксису. Ці два різнови­ди єднає, так би мовити, ситуативна нерозчленованість, пор.: Ой вийду я на улицю, аж улиця тісна, Сидить моя жеиишина гордая та пишна (ФЗМВ, 180).

Ні співакові, ні слухачам не треба спеціально пояснювати, що між першим і третім реченням існує умовно-часовий зв'язок, а другого речення — Аж улиця тісна — могло б і не бути, але тоді тратилась би образність: вулиця здається дівчині тісною тому, що па ній сидить її женишина гордая та пишна.

Ситуативна синтаксична нерозчленованість усувається, якщо окремі предикативні групи пов'язувати між собою відповідними сполучниками, але тоді зникає безпосередність сприйняття: Я була дома, [але] боялася вийти, [бо] Судять же нас воріженьки, ще й будуть судити (206).

Наявність такого синтаксичного синкретизму, в якому в зарод­ку перебувають і сурядність і підрядність, зовсім не означає, що народнорозмовний і фольклорний синтаксис не мають засобів ви-рлження сурядних і підрядних зв'язків: у ньому передаються всі ті підношення, які представлені в синтаксисі розвинутої літературної МОВИ, але засоби цієї передачі часто економляться, уодноманітню­ються. Наприклад, сполучником що виражаються відношення ииіачальності:

Чи не того ж то коничок ірже, що я вірно кохаю (ФЗМВ, 179); іпшїтковості:

Чую я серед людей, Що мій милий не повернеться (179); ііричиновості:

Тим я її не займаю, що сватати маю (196); Ийслідковості:

Гирод велми засмутився, Що Христос-цар народився (К.Зв., 206).

Звичайно, в поезії Т. Шевченка якщо і є елементи синтаксич­ного синкретизму, то вони належать до винятків: виступають пере-Ііижію тоді, коли у твір повністю переноситься певний фольклор-нніі компонент; таким є, наприклад, взяте з русального вірування Шішпання, наведене в «Причинній». Пор.:

Не мий ноги об ногу, Пограймось, погуляймо

11с сій муки над діжу, Та пісеньку заспіваймо:

Ух, ух, «Ух! Ух!

 

 

Солом'яний дух, дух! Солом'яний дух! дух!

Мене мати уродила, Мене мати породила

Нехрищене положила (ФЗМВ, 98). Нехрещену положила» (І, 5).

Проте, на відміну від народнорозмовного, у фольклорному син­таксисі є свої специфічні фігури, які Т. Шевченко використовує повністю. Одна з них — це дієприслівники, які завершують собою зворот, пор.: Ой заржи, заржи, вороний коню, під круту гору йдучи (ФЗМВ, 179) — Заговорили щось погане За гробом люди ідучи (II, 451). Далі треба відзначити вживання сполучника та не в значенні приєднувального, а як такого, що єднає два і більше сурядних при­судки: Наберу я хмелю повну жменю Та посію над водою (ФЗМВ, 185) - На розпутті кобзар сидить та на кобзі грає (І, 63). Одна з ви­разних фольклорних ознак — повтор: Козак звичай знає, він рано вставаЄу Та він рано вставав _у ярмо накладає (ФЗМВ, 197) — І про неї добрим людям Кобзарі співають, Все співають, як діялось (І, 22). На­решті, однією з ознак фольклорного синтаксису є складнопідрядні ре= чення, в яких головне завершує конструкцію: Кого люблю усім сер цем, повік не забуду (ФЗМВ, 199); А як будеш двох любити, буде то бе Бог судити (187); Як заїдеш ти за гору, я тебе забуду (215). Т. Шен ченко переймає цю конструкцію: Бо хто матір забуває, того Бог карає (І, 335).

В епічних творах Т. Шевченка, зокрема у «Відьмі», в «Моска леві й криниці» та ін., помітимо діалог і полілог., напр.: Цигани Не йди небого, будь ти з нами, У нас, єй-Богу, добре жить, Відьма: А діти єсть у вас? Цигане: Немає (1, 36); От я захо вала близнят своїх у коморі, Вбігаю у хату, А він уже ледве дише Я до його. «Тату! Мій таточку! Це я прийшла». За руки хватаю, «11,1^і я кажу. А він мені шепче: «Я прощаю» (1,38).

Отже, народнорозмовна основа мови Т. Шевченка виступає доспій виразно на всіх рівнях: лексичному, фонетичному, морфологічному і синтаксичному. І разом з тим кожен з цих рівнів засвідчує орієнтацій» поета на первісне образно-художнє нормування мови в фольклорі і ті

СВІДОМИЙ ВІДбІр СЛІВ І форм ВІДПОВІДНО ДО ЇХ ТерИТОрІаЛЬНОЇ ПОШМ|Н'

ності. Заслуга Т.Г. Шевченка перед українською культурою поляїшіі насамперед у тому, що він надав літературній мові внутрішньої есті тичної впорядкованості, збагативши народнорозмовну мову ор ганічним уведенням у неї елементів з інших джерел і тим самим шщін

 

ливши мову літератури від побутової мови. Особливо помітна творчо-естетична робота у синтаксичній організації тексту.

Т. Шевченко, на відміну від своїх попередників — поетів-роман-тиків — не стилізував свої твори під фольклор: він або трансфор­мував його, або лише спирався на вироблені в ньому естетичні цінності. Його самобутня творчість органічно зливалася з фольк­лором як формою національного самовираження.

За спостереженням В. Чапленка, народнорозмовні елементи пе­реважають у його ранній творчості, а пізніше наростає значення церковнослов'янізмів та етранжизмів. Проте цей же автор зауважує, що «й в останні дні свого життя наш поет не раз удавався до цього джерела (в таких своїх речах, як «Над Дніпровою сагою», «Подра-жаніє сербському», «Титарівна-Немирівна», «Тече вода з-під яво-1>;і», в перекладах із «Слова о полку Ігоревім»)¹.

Усі епічні українські твори Т. Шевченка пересипані уривками з історичних, ліричних, весільних і побутових пісень. Цікаво відзна­чити, що героїні деяких творів («Гайдамаки», «Відьма», «Марина»), ЯКІ через трагічні обставини втратили розум, співають пісні з Весільної перезви: «Загрібай, мамо, жар, буде тобі дочки жаль, жпль», «Ой у новій хаті полягали спати», «Як була я молодиця» та ім. Очевидно, ще в дитинстві Шевченка зачарували чумацькі пісні. Між 1843 і 1847 рр. він записав пісню:

Ой йшов козак з Дону, та із Дону додому,

Та із Дону додому та й сів над водою:

- Доле ж, моя, доле, чом ти не такая,

Ой чом ти не такая, як доля чужая (VI, 231, 9).

Якщо порівняти цей запис із поезією «У неділю не гуляла», то м«>жна припустити, що пісню було почуто в період першого пере-Пушіння поета в Україні (1843—1844 рр.), бо згадана поезія датова-У1 18 жовтня 1844 р. А саме в ній чується відлуння народної пісні:

Іде чумак з-за лиману

З чужим добром безталанний,

Чужі воли поганяє,

Поганяючи співає:

«Доле моя, доле!

Чом ти не такая,

Як інша чужая?» (І, 254).

' Чаплснко В. Названа праця. — С. 93.

Безпосередній зв'язок між фольклорними записами Шевчен­ка та його оригінальною творчістю відчувається і в таких порівню­ваних рядках:

Ой із-під гори, із-під кручі

Ішли мажі риплючі (VI, 262, 10).

Ой із-під гори та із-під кручі

Йшли мажі рипучі (II, 423).

Очевидно, мають рацію дослідники, які вважають, що саме про мажі, а не про фантастичні мажери ідеться і в іншому контексті, який прочитано так:

Ой із-під гори та із-під кручі Ішли мажери п'ючи (II, 104).

Великий інтерес становлять записи, здійснені спершу Т. Шев­ченком, а пізніше Марком Вовчком і О. Марковичем. Зокрема, на­ведений раніше уривок у їх запису звучить так:

Ой з-за гори, ой з-за кручи скриплять вози йдучи (ФЗМВ, 334). Варто порівняти й записи таких пісень, як «У Києві на ринку» (VI, 263, № 12) і «У Києві на ринку» (ФЗМВ, 229), «Під городом піл Солидоном» (VI, 267, № 16) і «Ой не знав, не знав проклятий Ма­зепа, як Палія зазвати» (ФЗМВ, 369), «Пливе щука з Кременчука, тече собі стиха» (VI, 269) і «Пливе щука з Кременчука пробита із лука» (ФЗМВ, 214), «Ой сидить пугач та на могилоньці» (VI, 277, № 38) і «Ой злетів пугач та на могилоньку» (ФЗМВ, 320).

І все ж не сюжетні, тематичні й текстуальні перегуки з фолькло­ром визначають народність Шевченкової музи. Його поезія з цього погляду відрізняється не лише від народної пісні, але й від поезії по передників — українських романтиків. Не можна не погодитися і СЯ. Єрмоленко, що «головна відмінність мовно-поетичного мис лення Шевченка від мови поетів-романтиків полягає в тому, що ос­танні не завжди могли відірватися від бурлескного нашарування II зображенні картин природи і народного життя. Вони запозичали і народної пісні окремі образи-мотиви, переносили їх на ґрунт роман тичного сюжету і тогочасної літературно-мовної традиції, в якій пси ну роль продовжували відігравати бурлескні елементи»¹.

¹ Єрмоленко СЯ. Народнопісенне слово в мові Тараса Шевченка і українським поетів-романтиків 20-40-х років XIX ст. // Збірник прань 27-ї наукової 1.1 їси ченківської конференції. - К., 1985. - С. 82.

 

Українськими піснями, назвами українських танців пересипані й російські повісті Т. Шевченка, особливо ті, в яких події відбува­ються в Україні. Пильну увагу поета привернула пісня:

Упилася я.

Не за ваші я —

В мене курка неслася,

Я за яйця впилася.

Він використовує її в «Наймьічке», «Музьіканте», «Близнецах», «Прогулке с удовольствием и не без морали». Саме в цих чотирьох прозаїчних творах найчастіше наводяться зразки українського фольк­лору. В «Наймьічке» їх вісім, в «Музьіканте» — чотири, в «Близне-пах» — двадцять, в «Прогулке...» — п'ять. Повторюються рядки і з інших пісень. Так, у «Близнецах» двічі наводяться рядки з пісні «Чи н така уродилася, Чи без долі охрестилась», у «Близнецах» і в «Про­гулке...» співають «Зійшла зоря із вечора, не назорілася». Герої російських повістей танцюють «метелицю», «горлицю», «гречаники», «журавля». Очевидно, більшість із наведених у російських творах Шевченка пісень з дитинства відомі авторові, деякі ж власноручно за­писані пізніше. Вони ввійшли, звичайно, й до збірок інших аматорів фольклору і професійних фольклористів. Це, наприклад, відома пісня ■Ой у полі могила з вітром говорила» (VI, 323, № 9), яка подається в •Близнецах» у такому варіанті:

У степу могила

З вітром говорила:

Повій, вітре буйнесенький,

Щоб я не чорніла (IV, 67).

Чимало сюжетів, наявних у цих піснях, використовуються в оригінальній творчості Шевченка. Пор. наприклад, такі уривки:

Ой жила вдова

Та на краю села, Удовиця у м'ясницю

Вигодувала сина. Сина привела.

Сина Йвана. Вигодувала малого,

Вигодувавши, до школи дала, До школи дала.

А і школи взявши, А із школи його взявши,

Коня купьіла Коня купила
(Пар. пісня, наведено в «Наймьічке»,

III, 87); («Ой крикнули сірії гуси», II, 184);

 

Хлопче-молодче З карими очима,

Хлопче-молодче з чорними очима, Нащо тобі жінка,

Нащо тобі жінка — камень Камінь за плечима

за плечима («Москалева криниця»; 1847, II,

(ФЗМВ, 233); 408. В.);

У неділеньку рано та раненько

Збиралася громадонька,

І старая й молодая, У неділеньку раненько

І велика і малая Збиралася громадонька,

Та криницю виливала — Та криницю виливали,

Сповитого сина доставала Та дитя теє шукали

(VI, 379, № 43); («Титарівна», II, 82).

Сюжет народної балади міг ставати сюжетом епічних творів Т. Шевченка, скажімо, поеми «Петрусь»¹.

Фольклорні мотиви невіддільні від використовуваного Т. Шев­ченком етнографічного матеріалу. Дослідники відзначають, що поеі досконало знав особливості українських обрядів, зокрема весільного. Отже, не випадково старости, рушники, хустина, молоді, бояри, свя тип хліб обмінений, дружки, тобто слова на позначення етно­графічних атрибутів українського весілля, — важливий лексичний елемент у поезії Т. Шевченка. М. Шубравська має цілковиту рацію, твердячи, що Т. Шевченка слід уважати першим із народознавців; хто дав (у «Назарі Стодолі») широкий опис українського сватання і і промовою сватів, вихопленою із самого життя з документальною фольклорно-етнографічною точністю².

Як відзначив у свій час Л. Булаховський, Т. Шевченко часто вдавався до засобів інтимізації. Учений досліджує два з них вказівні займенники та звертання³. Третім засобом інтимізації, очевидно, слід би назвати народний символізм.

Відомо, що в свідомості кожного народу живуть певні поняття символи, що відбивають своєрідне розуміння зв'язку речей і подіГі *

1 Див.: Шубравська М. Фольклорні елементи в поемі Т.Г. Шевченка «Петрусь»,7
Збірник праць 27-ї наукової Шевченківської конференції. — К., 1989. — С. 118 І Ч

2 Шубравська М. Народні обряди в творчості Шевченка // Збірник прані»,^} і і
наукової Шевченківської конференції. — К., 1983. — С. 11.

3 Булаховський Л.Л. Мовні засоби інтимізації в поезії Т. Шевченка // Вибрий!
праці: В 5-ти т. Т. 2. Українська мова. — К., 1977.

⁴ Докладніше див. про це: Кононенко В. Символи української мови. — 11 шип
Франківськ, 1996.

 

Ця система понять-символів інтимно входила у Шевченкове по­етичне бачення і багато в чому позначалася на словесно-образній структурі його творів.

А. Кримський, коментуючи етнографічні особливості населення Звенигородщини, зауважує: «В городині, де є дівчата, повинен бути барвінок, щоб хлопці стелилися до дівчат, як барвінок. Має бути й любисток, щоб хлопці любили; в пазусі теж треба носить. Далі рута, щоб дівчата не старілись. Дзіндзівер — для чарів. Дівчата купаються в дчіндзівері і приспівують ім'я того хлопця (Омелька чи кого), за яко­го хоче вийти:

В дзіндзівері купалася,

В дзіндзівері зросла.

Проси Бога ти, Омельку,

Щоб за тебе вийшла! (К. Зв., 423).

Символом людської сили виступає дуб, символ природи - вітер, море, символом дівочої краси - калина, бо вона червона, символом іюлі — птах, пташина, символом ласки і подружньої вірності — голуб, горлиця, символом плинності людської долі — річка, символом самот­ності — безпритульності — зозуля, символом дівочої волі — вінок, сим-нолом чоловічої волі — орел, сокіл, символом щасливого кохання дів­чини з парубком — єднання зорі й місяця, символом нещастя, смер­ті - ворон, крук, сич, сова, пугач, символом плинності життя — бар-нінок¹. Цей список, звичайно, можна продовжувати й продовжувати. До того ж, певні слова можуть символізувати не тільки особу, предмет, подію, процес, але і їх прихід: поява дівчини — зіронька зійшла, повер­нення милого — сокіл прилетів і под. Але суть питання не в повному складенні списку слів-символів нашого народу, — хоч це теж цікава й • нрисна річ, — а у виявленні спільного й відмінного у способах їх об­ри того використання у фольклорі і в поезії Т. Шевченка.

У народній пісні, як відзначає С. Єрмоленко, «динамічна приро­ди пісенного образу виявляється як у мікроконтексті, - в окремому ОЛОВІ з його звуковою, формальною організацією і відповідно семан-ііікоіо, так і в макроконтексті — синтаксичних конструкціях, що формують пісенні строфи з найрізноманітнішими видами пара-ЙІЛІчму»². При цьому паралелізм у народній пісні переважає. Пор.:

¹ іуюр 3. Із спостережень над ідейно-художньою своєрідністю поеми Т. Шевчен-М •(пшик» // Збірник праць 27-ї наукової Шевченківської конференції. - С. 139. ' єрмоленко СЯ. Фольклор і літературна мова. — К., 1987. — С. 111.

 

Червоная калинонька вище тину стояла,

Много дива видала:

Куди нелюб їхав — трава гнила,

Куди милий їхав — дерево кудряве (ФЗМВ, 94);

Ой рясна, красна в лузі калина.

Святій вечір! А ще красніша Петрова дочка (ФЗМВ, 126);

Ой стелеться барвіночок, не коренем — листом,

Ой не коренем - листом. Визиває козак дівку не голосом — свистом,

Ой не голосом — свистом (ФЗМВ, 183).

Фольклорний паралелізм переростає у порівняння: Сам ти заги­неш, як билина в полі (ФЗМВ, 234); Що в удовоньки серце, Да як зимнеє сонце (245); Бо моя врода, як Дунай-вода, Бо моє личко, так як яблучко, сама й молода (245) і под.

Т.Г. Шевченко, використовуючи народні слова-символи, порівня­но рідко вдається до паралелізмів. Найчастіше вони виступають у йо го ранніх творах:

Тече вода в синє море

Та не витікає; Вітер віє, повіває, По полю гуляс.

Шука козак свою долю На могилі кобзар сидить

А долі немає (І, 14); Та на кобзі грає (І, 26).

Пізніше, скажімо в «Гайдамаках», паралелізми трапляються тоді, коли підкреслюється фольклорний характер мовлення, напр, Кобзар (співає):

«Літа орел, літа сизий

Попід небесами;

Ґуля Максим, ґуля батько

Степами, лісами» (І, 103).

Проте подібні приклади використання фольклорної формули по одинокі. Порівняно широко представлені слова-символи у складі и<> рівнянь: Нехай думка, як той ворон, літає та кряче (І, 23); Старий бпть ко коло неї, Як дуб, похилився (І, 283); Неначе птахи чорні в гаї, Ко зацтво сміливо літає (І, 202); І княгиня [...], мов горлиця, над неюЧІму ніч витала (II, 382); Було, вночі Сидить [Оксаночка] під тином, мов ю зуля, Та кукає (II, 206); І військо, як море, 3 знаменами, з бунчукпмн З лугу виступало (II, 137); А сивий гетьман, мов сова, Ченцеві заглишн в вічі (II, 37); Як той явор над водою Степан похилився (І, 280).

 

Натяк на використання фольклорного джерела може бути й да­леко тоншим. Так, у «Назарі Стодолі», де окремі елементи обряду сватання передані з етнографічною точністю, на деякі з них тільки натякається: господиня хати, в якій мають відбутися вечорниці, співає пісню «Зоря з місяцем над долиною Пострічалися; Дожида­лися до білої зорі, Не діждалися» (III, 25). У пісні той же символ — вірне кохання, — що і в весільній, яка співається на дівич-вечорі:

Слала зоря до місяця

- Ой місяцю, мій товаришу!

Не заходь та раній мене,

Ізійдемо обоє разом,

Освітимо небо і землю, —

Зрадується звір у полі, гість у дорозі (ВП, І, 264).

Але хоч символ в обох піснях однаковий, але в тій, що співає господиня, зустріч зорі із місяцем не справдила надій дівчини, а от­же, і в сюжетній лінії драми «Назар Стодоля» можна сподіватися не тільки позитивного, але й негативного фіналу історії кохання.

Дуже ефективним поетичним прийомом є зведення кількох народ­них символів в єдиний образ. Так, через динамічну ознаку висушува­ти (сльози) поняття сонце («радість») і сльози («горе») перегукуються з ішродним символом роси («сліз»), яку висушує сонце («радість»).

Освоєння фольклорної цілини - це не лише вирощення на зо­раних землях тих злаків, що ростуть самосівом у степу. Майс­терність хлібороба полягає в тому, що він уміє відібрати найкраще «ері ю, помістити його в родючий ґрунт і добре доглянути посіви. Мпйстерність поета нагадує хліборобську працю: з паралелізмів і спілих порівнянь він видобуває слова-символи, добре знаючи, що піміюлічність у них підтримується зв'язком із фольклорною об­ри піістю, і ставить їх у новий семантичний контекст. Так з'явля-ЮТЬСЯ нові, суто авторські образи, переважно метафори. Ось як, на­приклад, використовується слово вітер — символ стихійної сили: Милуйся вітер; Як повіє — Нема нічого: скрізь біліє... (І, 42); Сер-ІИТИй вітер завива (І, 3); Розбивши вітер чорні хмари, Ліг біля мо­ри одпочить (І, 5); вражають динамізмом метафори із словом орел ш символом волі, напр.: А думка край світа на хмарі ґуля, Орлом ІИіокрилим літає, ширяє, Аж небо блакитне широкими б'є (І, 26); ІІііітуристе, орле сизий! Добре тобі брате: Маєш крила, маєш силу, ¹ і оли літати (І, 68). Особливо сильне враження справляють мета-

 

фори, у межах яких поєднуються два й більше слів-синонімів, сто­совних того самого поняття, наприклад, природної сили: Вітре буй­ний, вітре буйний, Ти з морем говориш (І, 9).

Можна відзначити й не випадкову появу слів-символів у формі орудного відмінка в ролі непрямих порівнянь: А ти, пречистая святая, Ти сестро Феба молодая!.. Із казарми нечистої Чистою святою Пта­шечкою вилетіла (II, 284) - символ свободи, незалежності від обста­вин; Дивися, чорная змія По снігу лізе... Утечу. У ірій знову полечу, Бо я зозулею вже стала... (II, 100) — символ безрідності, безпритуль­ності, самоти.

Як в українській вишивці символічно поєдналися червоний і чорний кольори, так у поезії великого Кобзаря України перепле­лися любов і ненависть, ніжність і гнів, замилування і прокляття. Для всіх цих людських пристрастей є свої символи, які вросли в товщу прадавніх, ще дохристиянських вірувань і які єднають інтимними зв'язками поета з його народом.

Не в усіх творах Т. Шевченка використовується цей третій інтимізуючий засіб. Він, звичайно, відсутній у «Давидових псал­мах», у творах, стилізованих під слова пророків. Тут виступає ініш символіка — біблійна. Але в поемах на євангельські теми поет теж тяжіє до гранично узагальненого образу, до образу-знака, до сим­волу, притчі, тобто до образів багатозначного смислу¹. Не дає, здається, місця для народної символіки і поетичний простір сати ричних поем «Сон», «Єретик», «І мертвим, і живим, і ненарождс нним», містерії «Великий льох». Але ж, мабуть, недаремно в поемі «Сон» з'являється зловісна сова, яка «летить лугами, берегами та нетрями, Та глибокими ярами, Та широкими степами Та байраки ми» (І, 241), а в поемі «Єретик» одним із центральних є символ м<> ря, в яке впадають усі слов'янські ріки. І не випадково в гостро с;і тиричному посланні «І мертвим, і живим, і ненарожденним» сло во орел — символ вільної людини — ужито з протилежним значеп ням: І люди б не знали, що ви за орли, І не покивали б на вас го ловою (І, 331). І все ж це вже лише відлуння народної символіки, яка пронизувала ранні твори Т. Шевченка, коли він, як сам ка^ке, здатен був на «Тії добрі сльози. Що лилися з Катрусею В мос

¹ Див.: Івакін Ю.О. Образний світ // Творчий метод і поетика Т.Г. Шепчім ка. — К., 1980. — С. 179.

 

ковській дорозі; Що молились з козаками В турецькій неволі І Оксану, мою зорю, мою добру долю, Що день божий умивали...» (І, 351). Утрата давніх романтичних мрій, розбурханий гнів проти иесправедливостей соціального ладу ведуть його музу до суворого реалізму:

І тепер я розбитеє

Серце ядом гою —

І не плачу й не співаю,

А вию совою (І, 352).

Поет упевнений у тому, що «не вернуться знову його літа мо­лодії й веселеє слово». Але залюбленість у запашний народний нислів, в пісенно-фольклорні переливи часто обриває гостро вик­ривальні інвективи і веде Кобзаря в садок вишневий коло хати, і июв «дівчина заручена Калину сажає» (І, 386), і знов бачить він, «як у Дніпра веселочка Воду позичає» (II, 8). Здається, що Т. Шев­ченко відпочиває в фольклорі. Він настільки прон