Народнорозмовне джерело як матеріал художньої творчості

п;

"ісля того, як Синод у 1720 р. ви-_дав указ, затверджений Петром І, про те, що в Києві і Чернігові книжки мають друкуватися тільки та­кою мовою, яка нічим не відрізняється від московської, над старо­українською літературною мовою нависла серйозна загроза. Дальші синодальні укази з вересня 1721 р., січня й грудня 1727 р., березня 1728 р, щораз більше обмежували діяльність печерської друкарні. І Іерковна література, яка переважала в той час, видавалася тепер цер­ковнослов'янською мовою, до якої в минулому столітті й доклали рук київські учені (С. Полоцький, С. Яворський, Є. Славинецький та іп.), все ж була знаряддям розвитку російської культури. Не могла не позначитись ця обставина й на розвитку навчальної і навіть худож­ньої літератури. Правда, лишається ще рукописна література, пред­ставлена колядками, різдвяними віршами, виголошувана спудеями й мшщрівними дяками, а також традиційні ділові документи, діаріуші, різноманітні господарські й лікарські довідники й порадники.

Заступлення староукраїнської літературної мови церковно­слов'янською починається ще з кінця XVII — початку XVIII ст. у дра-МНХ «Д^йствія на страсти Христовьі», «Царство Натури Людской», «Мудрость предвічная», «Торжество Естества Челов^ческаго» та ін. Мор.:

О смутная во св'кпЬ явися година!

Жалю неутоленнаго открьіся причина:

Властителскую силу прїягь зависть вь свіггЬ,

О любовсномь нигдеже не сльїхать сов^гЬ! (Рєз., 7, 67). У драмі «Д^ствіє, на страсти Христовьі списанное», звідки на-медено цей уривок, панує церковнослов'янська лексика, морфо­логія і фонетика. Тут послідовно передається су як жд (вражда, жа-жда, вождь) {} як щ (хощугь, помощь, рещи), уживаються короткі

дієприкметники (хотяй, приягь, изьять), форми слів прикметнико вого відмінювання в родовому відмінку однини мають флексії тільки -аго (таковаго, живаго, погибшаго), з форм минулого часу дієслів уживається тільки аорист (разгн^гквася, израсти, сотвори хомь, свободихомь, сокрьіхомь, сотвористе); лексика переважно церковнослов'янська, причому виступає вона здебільшого у відповідних церковнослов'янських формах (утолити, токмо, узьі, з*Ьло, житїе, потщахся, желанїе, послушанїе, грядемь, влад*Ьнїе, скорбиши, токмо, с*Ьмо, глаголемь, ушеса, узріте, отрочищі., внемліте, дабьі, ничтоже сумн^теся і под.); час від часу трапля­ються й українізми (отправують, зажию, скутокь, нехай познаю, люде, м^ти, ся хранити, расторгнємо, належить, нехай не гинеть, мусит, мушу, отдаемо, хмарьі і т. ін.); незмірно рідше, ніж у тво рах, написаних староукраїнською мовою, уживаються фонетичні українізми, зокрема 'Ь, як і в староукраїнській мові, вимовляється як і (стрьільї-гор^льї); виступають українські фонетичні риси і и церковнослов'янських морфологічних формах, зокрема в аористі (прийдохь); чимало випадків, коли церковнослов'янські слова одя­гаються в українські морфологічні і синтаксичні форми (распали-мо, укоримо, убиймо, предад^мо, вовержемь до рову).

Отже, цю мову вже не можна назвати староукраїнською, але це й не та церковнослов'янська мова, яка зафіксована в працях М. Сйот-рицького і П. Беринди. Ім'я їй — слов'яноруська (словенороська). За­родившись наприкінці XVII - на початку XVIII ст., вона пишним цві­том розквітає після 1720 р., зокрема в великодній драмі М. Довгалев-ського «Власнотворчий образ челов^колюбія Божія» (1737 р.), у драмах «Владимір» Ф. Прокоповича, «Разговор Великороссіи с Малороссієй» С. Дівовича, «Милость Божія» та ін.

Тут запанувало неповноголосся (драгий, власть, древо, владати, златій, сладост), і) послідовно передається через щ (вимощний, хо щет), а сі) через лщ (яждь, даждь, предаждь, над^гЬжда); лексика майже суцільно церковнослов'янська; це насамперед слова з абстрактним значенням (влад^ніе, брань, нужда, распря, помьішленіе, надобіе, благостиня), слова-означення (сицевьій, изобилній, прекословень, вопиющій), назви конкретних речовин, предметів і осіб (персть, од^яніе, вериги, иго, страдалець), дієслова (ясти, зр^ти, вопити, воз радоватись, восп^ти), незмінні слова (зане, паки, понеже) та ін. На

мшміну від слов'яноруської мови кінця XVII - початку XVIII ст., тут їм- вживаються форми наказового способу з нехай: замість нього вис­тупає да (да не пію); аорист як форма вираження минулого часу па-мус (восхот^Ь, испи, воста, кляхься, лишихся, прогн^гЬвахь, восхогйхь, Шголаше, совілцаше), проте інколи вживається і форма перфекта (опіустиль еси); українізми трапляються значно рідше, ніж у попе­редній період (міієт, наміри, ловитва, мусить, от якой та ін.). Літера і послідовно читається як [і] (челов^ка - владика, сила - д^ла, м'ІфНк — в^ри, челов^ка — превелика, бьіти — владати), проте це не може вважатися суто українською фонетичною рисою, оскільки така иимова на той час була вже перенесена в російський варіант церков­нослов'янської мови.

Звернімося до драм-мораліте. В рукописі XVIII ст. драми про бо-(хпьбу церкви проти диявола та про «митарства» та ж слов'яноруська Мова, що і в драмах попереднього — великоднього і різдвяного циклу: Врата адова тя не одол^ють,

Врази изчезнуть твои і испгЬють, Мужайся крапко, на брань готовися, Христу-жениху приляжмо молися, Иже с тобою вьіну хощет бьіти;

І азь тя буду от всЬхь врагь хранити (Рєз., 6, 133).

У трагікомедії Варлаама Лащевського «О награжденніи в семь еігкгЬ приїсканньїхь д'Ьль, мздьі в будущей жизни в^чной» (сере­дина XVIII ст.) церковнослов'янською мовою викладається історія християнства з називанням імен його гонителів: Лють Неронь, аки воду, кровь мою піяше;

Діоклитіань трупомь мнимь \|гьі кормяше; Севирь, Декій з Траяномь лютьі на мя б^ста;

Не б-Ь в горах, ни в л^сах сокритися м^ста... Арій мя иервій впольї в части раздираше;

Язви по немь Македонь, урани Несторій, Приложиша бол-Ьзией буй Діоскорьі (Рєз., 6, 140).

Що ж сталося із староукраїнською літературною мовою? Адже во­на, як і сучасна російська літературна, мала в основі старослов'ян­ську мову, але поступово поновилася народними словами, прийняла систему національної граматики, з давніх-давен грунтувалася на на­родній фонетиці. Але російська літературна мова вижила й зміцніла, й староукраїнська не стала сучасною літературною мовою. Слов'яно-

руську мову, природно, не можна вважати прямим продовженням староукраїнської: якщо староукраїнська була національною мовою, то слов'яноруська була штучним витвором, що спирався тільки Н| церковнослов'янську мову. Українські автори XVIII ст., пишучи сіни твори, свідомо чи не свідомо, хотіли влитися в загальноросійськшї культурний контекст. Точніше, вони не вливалися в нього, а творш ли його, бо російська література тільки-но починала розвиватися, Оскільки в Росії в XVIII ст. панувала церковнослов'янська мова, ук раїнські письменники із староукраїнської мови переходили П| слов'яноруську, щоб їх розуміли і в Росії. Не останнє місце в цьому їх рішенні відігравав і указ про заборону друкувати книжки наріччям, відмінним від прийнятого в Росії. Правда, в рукописах ця тенденши інколи змінювалась на абсолютно протилежну. Скажімо, в «Літопису-Самовидця мова набагато природніша, ніж у завершеному в 1710 Літописі Граб'янки і в літописі С. Величка.

У цьому зв'язку не можна не згадати про таке своєрідне явний' середини XVIII ст., як спроби витворити на народній основі єдиі ну східнослов'янську літературну мову. Початок цій тенденції по клав, очевидно, С. Полоцький. Він вирішив виробити свою літера* турну мову, яка не була б незрозумілою москвичам. Про це він ГОІ ворить у передмові до свого «Ритмологіона»:

Писахь вь началі по язьїку тому,

иже свойственньїй б-Ь моєму дому.

Таже увид^вь многу пользу бьіти

славенску ся чистому учити,

взяхь грамматику, прил^гЬжахь читати,

Богь же удобно даде ю ми знати...

Тако славенскимь р^чемь приложихся;

елико даль Богь знати, научихся;

сочиненіе возмогохь познати

и образная вь славенскомь держати.

Ця тенденція своєрідно виявилася згодом у творчості Г.С. С к«і вороди. Визначаючи особливості його мови, більшість дослідників розцінює її як пряме продовження староукраїнської літературіт мови. Проте якщо бути об'єктивним, то вона стоїть від староуі раїнської мови ще далі, ніж від слов'яноруської.

Г.С. Сковорода, як і російські та українські письменники XVIII еі активно користувався абстрактною лексикою, створеною за допома

^пк> суфіксів -ость, -ство, -ніє. Дослідники визначають, що числен-ИІ ^# близько сотні — широко відомі тепер у російській мові слова на •ость вперше засвідчують твори письменників XVIII ст. Це, наприк- Ші деликатность, дерзновенность, жадность, надменность та інші у А, Каитеміра, стремительность, сущность, цельность у В. Тредіаков-(ШКого, бессовестность, церемониальность у О. Сумарокова, нелепость, Щмшость у М. Ломоносова, це, можливо, й нужность, ділность, на-мічность «зовнішність» у Г. Сковороди. Активно використовує Г. Ско­ворода запозичення з німецької, що були характерні для російської Літературної мови цього часу: маршируют, бомбандируют та ін. Слід Цернути увагу на те, що в цих словах зберігаються німецький суфікс ■ЩК який був характерний для російської мови і незвичний для ук-Рйїнської. Українські слова й вирази Г. Сковорода бере не стільки з ■герої літературної мови, скільки з розмовної і фольклорної. В його Пінмії співають «жайворонок меж полями, соловейко меж садами» (Сков., І, 70); фольклорною пісенністю позначені такі рядки, як:

Стоит явор над горою,

Все кивает головою.

Буйньї в^трьі гюв^вают,

Руки явору ламают (76).

Ч розмовно-побутової мови у поезію Сковороди проникають ви­рій стягаєш грунта; жереш так, как солому пожар; високо вгору Шиєшся (76); звгкряку злу заколеш (77); пріймись до &кла (81); в дурні VI пошитись (91) та ін. Українським побутом віє від образка «Но что з батком, поспавшим з оранья, Сама варит мати в домі;

\ явною стилістичною настановою використовує письменник іртиські прислів'я та приказки: Есть в Малороссіи пословица: да-*икп сішнья от коня (128). Широко використовується й українська ■ролі і а лексика: на похилом... дуб^ (114), потичок, черницьі «чор- вигатся, цап, зблііднет, привитайся, вгору, метелик, низе- і под. Проте власне російський мовний матеріал не менш Ййппий, ніж український. Поруч з українськими фразеологізмами Щрідко виступають російські. Ось типовий з цього погляду при-ІШ: Я и сам не люблю превратной маски гЬх людей и д^л, о ко-| Можно сказать малороссійскую пословицу: стучит, шумит, гре­ки і А что там? кобьілья мертва голова б^жит. Говорят и велико-ііі: летала високо, а сила не даліоко, — о т^х, что богато и говорят, а нечево слушать (107). Пор. ще: не красна изба уг-

лами, а красна пирогами (129); в поігЬ пшеница годом родится, а доброй челов^к всегда пригодится (130); доброе братство лучше бо гатства (131); Совс'Ьм телііга, кроме колес (422) та ін. Письменник залучає російські розмовно-побутові слова й форми: слушать врак, пущай, итить, камушки, хотиш, кукушка, ругаться, далече, козліон ку; тут же й вирази мовного етикету: сударьіня, почтенная госпожа, его благородіє; окремо треба відзначити використання Г. Сковородою типової для тодішньої російської поезії, пройнятої духом класицизму, образності. Темні ліси й гаї, прохолодні річки й ручаї — об'єкти постійних поетичних звернень і порівнянь. Знаходимо їх і у М. Ломо-носова (Меня не жажда струй прозрачних, По шум приятной в рощах злачньїх Поспешно радостна влечет — 1746, Т.Л.С., 124), і у О. Сума-рокова (Негде в маленьком леску, При потоках речки, Что бежала по песку, Стереглись овечки - 1770, 215), і у Г. Сковороди (О источни ков шум, журчащих водою, О л^с темній прохлажденній, о шумящьі кудри волосов древесньїх — Сков., І, 96). Нарешті, поет-філософ пе­редає особливості російської вимови: живіошь, поіошь, всіо, вперіод, вріошь, войдіот, полніохенька, цьіпліонок, в серіодк^, такой зеленой, молодой (109), не многова, ничево; широко використовуються слова з російськими демінутивними суфіксами: батюшка, голубушка, ма­тушка та ін. Отже, як про це вже мовилося, мова Г. Сковороди — цс не пряме продовження старої української, а якісно нове явище, по­кликане репрезентувати собою єдину східнослов'янську літературну мову.

Як же оцінювати слов'яноруську мову й мову Г. Сковороди з по гляду їх належності до української літературної мови? Відповідь на це питання не проста. Тут можна було б провести аналогію з цер­ковнослов'янською мовою часів Київської Русі: будучи в цілому чу­жою мовою, вона разом з тим функціонально була руською, бо об слуговувала культурні потреби русинів. Проте в XVIII ст. ситуація склалась дещо інша: служачи культурним потребам українців, і слов'яноруська і спільносхіднослов'янська мова Г. Сковороди, витіснили з ужитку уже освячену двома століттями староукраїнську літературну мову. Таким чином, обидві літературні мови об'єктивно відігравали деструктивну роль. Але, руйнуючи староукраїнську мову і відкриваючи тим самим простір для поширення в Україні росій ської літературної, ці штучні мови розчищали місце для творення

пової української літературної мови — уже не на церковно­слов'янській, а на суто народній основі. Та й не скрізь староук­раїнська літературна мова була витіснена: в Західній Україні вона трималася ще й у XIX ст., правда, покрита флером слов'яноруської. Не одразу занепала староукраїнська мова і в Східній Україні ~ нона довго трималася в усній і в рукописній формі у віршах шко­лярів. Нею писалися й виголошувались колядки, твори духовного Й світського змісту, акростихи і под. Вона мала в собі ще сильний елемент старослов'янщини, особливо у вишуканих літературних творах, але в колядках дедалі більше зближалася з народною мо­вою. Порівняймо уривок з акростиха з уривком із колядки:

Излій ми^ Боже, со небесе росу,

Да се му П'кнію начало принесу.

Откуду начну слези проливати,

Страннаго ми житія д^кла возігкщати?

Ахь, уподобихь ся вранови нощному,

В день и в нощи в гр-Ьсехь пребьівающому.

Навикохь на все д*Ьла моя злая,

Прето лишень буду небеснаго рая (Возн. II, 245);

Звичай тии в давних школяров бували,

Же по віфшахь коляди ся упоминали.

Чого и ми не хотячи понехати,

Мусимся к милостям вашим утікати (ІЗозн., 50—51).

Школярські вірші позначені почуттям гумору, зокрема в описах власного життя-буття:

Але бо в нашой школ*к мало що доброго чувати.

Хвала Богу, маємся все хандого,

Ест що исти и пити, иногд'Ь нічого (52);

Осей же я студенть зе Лвова, Учивь мене є день дякь... Не девуйся, панови, що я недорікій, Але в мене розумь великій (65);

От юж и я, панове, щом ся бил забавиль, Алем ся пред особи ваш-Ь барзо пилне ставил. О школних речех рад бим вам повісти, Але вам здровя кажучи, хочет ми ся исти (48).

Про особливості мови цих творів промовляють уже наведені уривки. Варто відзначити ще декілька рис спеціально.

У школярських віршах частіше, ніж раніше, трапляються деміну­тиви: матуся, синку, борщик, дитятко, оченки, козочки і под.; фор­ми теперішньо-майбутнього часу першої дієвідміни у третій особі однини практично втрачають флексію -т (-ть): гадає, не має, повіжае, спотикає, справуе, керує, дуріє, гов^гке, лізе, не слухає, бри-кае, уміє, умліє, хоч берет, ратуеть, убігаеть; у минулому часі після голосних форми чоловічого роду мають здебільшого -в, хоч зберігається й -лт>: укравь, дбавь, давь, воювавь, утинавь, але сховаль; часто трапляються форми давноминулого часу: волів бим бувь, А я той доламан под п*Ьчь бил сховаль (49); іронічно-простацька мова не стоїть на перешкоді, а навпаки, сприяє появі вульгаризмів типу: А що то вас до церкви так много напхало? (66); дуже широко предста­влена побутова лексика, особливо назви їжі й напоїв: галушки, ков­баса, книши, каша, солонина, порося, печеня, гор^гклка, мед, бринзя, масло, сало, лой, палениця, хлібь, пампух у маслі, брага, перепічка, сухар, колач, кісіль і ін.; зафіксовані й народні звичаї: вечірн[и]ці; полонізми майже зникають, але все ж іще трапляються: пожегнати, зацний, пєнькне, тераз, бозство, владза, моць, голдовати\ з ними конкурують церковнослов'янізми: хощет, рожденньш, свобожденній, Гой, гой, во вишних слава поюще, На земл[и] мир гл[агол]ющс (37); оскільки це мова освіченої верстви населення, в ній досить ча­сто зустрічаються запозичення, особливо з латинської мови: триу[м]фуеть, резидуе, респект, концепт, фортуна, процесия, еле­мент, триумф і под.; народний характер мови зумовлює появу в ній численних фразеологізмів типу и куска хл^ба в губ^ не має (49); с хатьі якь опарений утНЬкавь (68); Не дивуйте, п[а]н[ство], щом збре­хав як пес (70). Як і класична українська поезія ХУІ-ХУП ст., са­модіяльна поезія XVIII ст. відзначається різноманітністю строфічної побудови, напр.:

Прійд'Ьте, крикніте на триумфь согласно,

Співайте, плещайте днесь Марій красно,

Се бо Царица Во церковь входить

И владичица Молитвьі творить

(1737, 206).

У цей час уже існували й посібники, в яких викладалася наука творення віршів. Були вони і в XVII ст., але писані латинською мо­вою. Велика кількість поетик збереглася з XVIII ст. Тут, крім курсів, читаних невідомо ким, збереглися поетики відомих професоріп

Кпсво-Могилянської академії, українських письменників XVIII ст. Серед них чи не найбільшим авторитетом користувалася поетика М, Довгалевського Ноіїш роеіісш (1736—1737 рр.). Будучи сам пись­менником, М. Довгалевський у дусі барочної поезії розглядає вірші ИК сад, а себе — як дбайливого садівника. Тому відповідні розділи і підрозділи у його «Саді поетичному» мають назви квіток, плодів і Нод. Поезія, на його думку, це вимисел, який спирається на насліду-Ишмія природи і наслідування творів знаменитих авторів. Залежно ВІЛ предмета зображення поезія поділяється на епічну, трагічну, Комічну, сатиричну тощо. Велике значення в поетиці М. Довга-деіюького відводиться, як і взагалі в мистецтві бароко, емблематиці. Як зауважив І.В. Іваньо, «чимало з'являлося й творів, що мали іШелідком синтез двох видів мистецтва - графіки і віршування. В Поетичній теорії відводиться емблематичній та ієрогліфічній поезії Чільне місце»¹. Що ж до самої поезії, то М. Довгалевський дає їй та-№? визначення: «Поезія, поема і поет - це грецькі терміни, які по-Ішднть від слова тгошабо тгоієтг|8, з якого випливають тсопізіз, яоігциа, «п1і|іу8, які означають видумку, творіння й наслідування»².

Суто народна мова, як і в XVII ст., представлена в інтермедіях до ріідияних і великодніх драм. Учитель піїтики Києво-Могилянської ІКидемії ієромонах Митрофан Довгалевський написав, як про це вже ЙНІЛося, різдвяну драму «Комическое д^йствиіе» і великодню драму •Йлиетотворній образ челов^колюбія божія». До кожної з цих одно-цкіних п'єс додано по п'ять інтермедій, що перегукуються з окреми­ми инами тієї і другої п'єси. Це побутові сценки, в яких діють поляк-Шроіюм, мужик, Пархім (українець), циган, литвин (білорус), баба, пні лика, козак, лях, поляк (окремо), жид, москаль та ін. Українці (ннмоиляють українською мовою, поляки — польською, литвин — ІІЛоруською, москаль - московською, цигани — українською з еле-Міппіми імітації під циганську і т. ін. Цікаво, що чорт закидає по-Иіркош юслов'янськи:

Се уже обр^тохом сожителя с*Ьни, Котораго аз ношу на раменах ниігк.

Ітітю І. В. «Поетика» Митрофана Довгалевського. Передмова до видання: Щттський Митрофан. Поетика (Сад поетичний). — К., 1973. — С. 17. = ЩОвгалевський Митрофан. Поетика (Сад поетичний). — С. 33.

Сей міі'Ь завсегда во всем послужливь биваеть

І всю мою заповідь в сеСгЬ сохраияеть (127). Цією ж мовою розмовляють дяки-пиворізи:

Хто зд*Ь тако#, хваляся, себе величаше?

Аще прійдеть кто к лему ~ нічого не даше.

А мьі, було, як когдась на м-ксігі; бували,

То до мене всгЬ странии в школу прихождали (134). Етимологічне /о/ тут майже послідовно переходить в /у/, а /є/ в /'у/-' Пархум, на пул, постул «постіл», плуд, пруч, вун, стуйте, тул ко, макутра, не буйсь, принюс; форми третьої особи однини першої дієвідміни звичайно уживаються без -т (зійде, н^ дбає, гадає, буде, покаже, помаже), але форми з -т уживаються також (береть, прожс негь, знаеть, приб^гаеть), можливо, це не давні традиційні літера­турні форми, а діалектні; майбутній час на -му, -ме, -меш уживаєть­ся також: пам'ятатимеш, черн^тимуть; порівняно з іншими літера^ турними творами тут особливо поширені демінутиви: хорошенко, швиденко, низенко, старенкая, раденкая, першенкій, гор^лица, би-чатко; багато представлена в цих творах фразеологія, як приказки і прислів'я, так і сталі вирази, які заступають собою лексичні одиниці, напр.: Об вовку мова — вовк тут же (104); Все, бувало, як Марко по пеклу, товчется (121); око коле на циганскіе жупаньї (120); Ни св'Ьт, було, ни зоря, то й потеліпався (121); жунка гризе голову (122); ні; сеє, н*Ь теє (123); Нумо мьі в ноги (124); все ж не дает просвітку (136). Є в цій мові і прокльони, нерідко з вульгарним відтінком: А що бак ти у чорта, искажи, за птиця? Чи миш, чи кажан, чи перепе­лиця? (100); Ат чорт его знає, да и чортова мати (104); Нащо ж було наперед брехать, як собаці (122); Тху, на тебе все лихо (122).

Народну мову зберігала народна пісня. Проте різниця між розмов­ною мовою і мовою фольклору була досить хистка. Як відзначай М. Возняк з приводу однієї з найраніше записаних пісень про козаюі та Кулину, цей твір «не є народнім.., про се, на мою думку, не мож­на й спорити, хоч загалом в такім разі треба мати на увазі дві річі: пер ще, що кождий твір усної словестності в своїм первозначності (індивідуальним, не колективним твором, друге, що велика частина так званих творів усної словесності се колишні літературні твори» 1.

1 Матеріали до історії української пісні і вірші. Тексти й замітки. Видає Ми хайло Возняк. — Львів, 1913. — Т. 1. — С. 3.

Чи не найпоширенішими пам'ятками науково-практичного Іінру XVIII ст. були травники, лікарські та господарські порадни­ки. Рукописи медичного характеру за змістом становили порадни­ки і ботаніки, фармакопеї та фармакології, медицини в цілому, ІМптомії, фізіології. Господарські порадники містили дані про ве-іініія господарства, зокрема домашнього, про землеробство, тва­ринництво, бджільництво, кулінарію та ін. Такого змісту пам'ятки вули відомі уже в XVI ст., а особливо в XVII ст.¹ З численних Праць такого типу середини й другої половини XVIII ст. опубліко-Ійпі лікарські порадники «Л^карства писа[нь]ніє, которими бє[з] Мг|ди]ка в дому всакь поратоватисА можеть», «Книга Л^гЬчебн[а]А щ|і| многи[х] л^карствь» і господарський порадник «Практика §ІА, или оувНкщеніе, працовитьімь господаремь, вел[ь]ми пожиточ-Ийн, з|ь] которой каждьій познати можеть постановление пришло-М року зимьі, весньї, л*Ьта и сосени, наветь ка[ж]дого м[с]ца и дня, Ико и коли соМм^нности во[з]духовь небесньїхь и оурожаевь зем-Имхі» сподіватися»².

Літери ьі, и, *к вживаються тут в основному етимологічно пра-Мі'іміо, хоч інколи ьі виступає замість и, а *Ь замість и (поп'Ьль, ІЛІІцс не свити[т]). Літерою г передається фрикативна вимова зву-ші /г/; для позначення вибухового звука /ґ/ уживається § або ґ (для [ІУІРІ^аціі, флАґму); замість давньоруських рь, лт>, рь, ль послідов-Ир виступають сполучення ри, ли (покришивши, покри[в]чана, гри-МИ(і |; /р/ переважно тверде (на горачи[мь], со трома, засорують).

і лексичного погляду пам'ятка цікава тим, що тут багато пред-ЦйШісна термінологія, особливо анатомічна й медична. Людський ор- описаний досить повно: голово, затилок голови, очи, нога, ло- серце, скроні, шия, пуле, великий палец, малий палец, утроба,, горло, селезена, нирки, ко[ст]ки, крижи та ін. Назвам хвороб та- приділено не меншу увагу: хороба, гора[н]ка, жолтячка, фебра, ги-№()/я/()рія, запаленіє, боле[з]нь меля[н]хол?кчна, шаленство, дихавиця, Щріі>/жш[ь]є, набракло[ст], плястер, паро^иім, §ан§рена, фистула, Циі Цікаво, що автори порадників (а їх було, принаймні, троє) до-ІН широко користуються латинською термінологією, яку вони пе-

Лікарські та господарські порадники XVIII ст. / Підготував до видання В.А. Пе-р - К., І984. - С. 6. ■ Тим же.

редають українськими літерами, хоч інколи вдаються й до оригіналі, них написань: ка[р]ду[с] бенедикта, проток на те[р]ціяну и кварталу 3-дн[е]в[н]а и 4-дне[в]на, ка[н]церь, спиритус вНітриол'к, аЬ$огЬегсі;і кгетог; з медициною пов'язані назви рослин, їх квітів і плодів, які ви користовуються для виготовлення ліків: мак, міщда[ль]ни ядерка, ядер ка брос[ь]квинови, наскня кропу, кв^гкт бузиновий, рож сухая, материн ка, мел[ь]л^гкса, руменекь, рута, кропь, вло/с/кій (марач), скмя конопля ное, яловець, кора ясена та ін. Досить поширені також назви їжі, при­прав, хімічних речовин, що можуть виступати як інгредієнти лікін: оцет, во[д]ка, б*клокь зь яйця, галун, кофе, шЬбь, горгклка, соль, сиро ватка, родзинка, олива, сок полиневий, купервас. Щоб текст порад буй максимально доступним, автори використовують синоніми: целіідонія, то е[ст] ростопашь, або я(с|ко|л]чино зел[ь]е (ЛГП, 19); по жменіі, або по го[р]ст^гЬ (20); назви місяців також подаються як си ноніми: спершу йде народна назва, а потім її латинський відповідник: Знакь Па[н]ни панує о[т] дня 21 серпня, то сет авгу[ст], до 23 врес-ня, або ожтябра (17); зна[к] недведя панує о[т] дня 22 пазде[р]ника, то е[ст] октября, до 21 іузіопада, то е[ст] новембра (17) і под.

З морфологічних рис треба відзначити майже повну відсутність у пам'ятці форм теперішньо-майбутнього часу першої дієвідміни з флексією -т(-ть); більш того, буває відсутній і суфікс основи -є-: не може, буде, биває (і бива), витяга.

Духовне життя тодішньої України відбивали приватні, або ав­торські щоденники. Це щоденник генерального хорунжого М.Д. Ха-ненка, що охоплює період з 1719 по 1789 р., щоденник ЯА Марко-вича (1717—1767 рр.), «краткій журналь о пое[з]д^гЬ в Москву Ясно-вельмо[ж]н[ог][о] Єго милости п[а]на Даніила Апостола» та ін.¹ Крім сільськогосподарської і промислово-виробничої лексики, тут представлена лексика, пов'язана з розвитком суспільства: похідні слова на означення урядів: асаулетво, атамаиство, гетманство, полковництво', чиновників: протоколисть, коп^гкисть, канцеляристі), коммисканть; документів: оріиналь, екземплярі), дуплікать, подорож­няя і под.²

* Горобець В.Й. Лексика історично-мемуарної прози першої пол. XVIII ст. — К. 1979. - С. 6-9.

2 Там же. - С. 95-97.

Мову діаріушів ріднить з офіційно-діловою спеціальна фразео­логія: слухати справу, посадит в турму, держат подь карауломь, за-Рит її колодки і под.¹

Цінні свідчення про народні звичаї дають назви різноманітних Народних способів відзначення дозвілля і не толерованих церквою вечерници, зговорини, закладини, новос&лле, именини, родини, девятини і под.2

Адміністративно-судові документи велися в основному в сотенних Ійіщеляріях. Незважаючи на те, що духовне життя в Україні було Пригнічене московською владою, давні традиції місцевого самоуп-рииміиня, а з ними й мова ще довго зберігалися. Судочинство ійІЙенювалось за нормами Литовського статуту та Магдебурзького Црпнп. Мабуть, певний вплив на нього мали й «Права, по которьш іудится малороссийский народ» 1743 р., хоч офіційно царський уряд | Не затвердив їх³.

Писалися ці документи типовою староукраїнською літературною Миною, але народних елементів тут було набагато більше, ніж в інших ІГішіх. Йшлося тут про суто побутові речі: убивства, крадіжки, ґвал-?уцшшя і под. Деякі абзаци написані народною мовою, напр.: В по-Иілсльковій, сентабря <,> 8 <,> день, сего году, порался онь на то- § около пашггЬ вранці, якь начало слонце зходит<,>. И женучи ов-ІІП мл пасбу, козака рудовского Стефана Джева§ьі овчарь 0едорь Крииорутченко <;> кликнуль его, Паламара, и обьявиль, что члїгЬкь і)і хто онь таков, не в^гЬдает<:> убитій. Якій лежаль <;> близь Іва-ІІІі Гоїжачовского хуторця, в якой онь, Паламарь, з женою и д*Ьтми ІИоимм, в единой хатЬ жиеть (ДНРМ, 282).

Мова сотенних канцелярій типово поліська. Тут майже регулярно

ІВ/ чергується з /у/, а /є/ з /'у/: ослуиь, стеругь, в голодний рук, жун-

Іі млу>, привюв, зьвювши\ досить послідовно відбувається подовжен-

ІІИ приголосних на місці колишнього /)*е/«челобиття, оружжя,

Щ№пи\ по сознаттю, на життю. У чоловічому роді минулого часу

щ\\ ї'олосних виступає або традиційне -л (пришоль, не мислиль,

' Горобець В.Й. Лексика історично-мемуарної прози першої пол. XVIII ст. — I^і Ми «Я)

¹ Іїім же. - С. 100-101.

* Лин.: Передрієнко В.А. Передмова до видання: Ділова і народно-розмовна ч.«м XVIII сі. ~ К., 1976. - С. 6.

ехал, пиль, спаль, слишаль, ходиль), або — частіше — -в (убивь, бивч», скончився, покинувь, ударивь, скочивь, не чувь, просивь, чувь, с^явь, пришов, випивь); після приголосних у цій формі -л відсутім (поб^гь, принес, помер). У третій особі однини дієслів теперішньо майбутнього часу може бути присутнє закінчення -ть (пов^даегь), але частіше його немає (не знає). Традиційно вживається форма пер фекта, переважно в першій особі множини: ходилисмо, по&іалисмо, веугклисмо. Досить часто виступає давноминулий час: пошоль биль, сказаль биль, обомлгкль бьіль. У сфері синтаксису треба відзначити ак тивне використання безособових форм на -по, -то: А зь за того зам ка украдено у его р*Ьчей немало (ДНРМ, 138); Наглянувь вь пасбку <,> -аж там вьже пчоли побрато (174); И бито мене и коня взято (192); убито у Борисполі члвка Демка Нестеренка до смерти (272); характерною для української мови є конструкція, що означає при­близність міри і складається з іменника в родовому відмінку множи­ни й числівника, що може прилягати до іменника безпосередньо або ж поєднуватися з ним за допомогою прийменника с: И самь з ними випивь чарокь дві гор'Ьлки (275); л^гкть сь пят (139); для надання мові офіційності писарі досить часто вдаються до церковно­слов'янського сполучника понеже.

Офіційно-діловий стиль, природно, не може оминути назв осіб, які займають ті чи інші посади в сотні, місті, селі. Це, скажімо, атамань городовий, воить, бурмистрь, сотникь, старшина енералная, урадникь, розищикь, асавуль, бунчужний енералний войсковий, собоз-ньій, хоружий полковий, писар городовий. Цю низову урядову піраміду увінчує гетман. Адміністративна лексика переплітається з юридично-судовою: скарга, протекція, жалоба, зьлочшща, розискь, допрос, св*кдителство, отвітникь, допрошуванний, челомбите, судія та ін. Серед цієї лексики чимало запозичень з латинської мови: публикация, інквизиція, аппеляция, коньтроверсия, документь, сек-вестрь, претенскя, аппробація, сатисфащия, оддущія та ін.

Серед добр, на які найчастіше зазіхають злодії, є худоба: кони, во­ли, корова, теля, кляч, товар («худоба» взагалі). Не минають злодії і витворів рук людських: колесо, хомут, скатерт, казанець, мушкеть, свердло, долото, сокира, подкова, коса, серп, верстат куішгкрский, ов­чина, стругь, ножньі, шкатулка, носатка, пистолеть, путо, барило, чарка, гапьликь, перстень, образокь, кумань, пороховниця, ланцугь, шворен, стругь, скобля, ручница, зеркало, кулбака, крес ручничнии, по-

 

9ушка, уздечка, финжаль, тарілка, пляшка, тринога та ін. Чимало іVі і назв одягу, взуття та напівфабрикатів: кожух, плахта, пража, чтаска, чоботи, панчохи, пояс, полотно, сорочка, намитка, хуста, шапка, кунтушь, киндякь, жупань, епод ница, шнуровка, стіонжка, ко-шуля, ручникь, кожушина, опанча, кеца та ін. Представлені й напої та ііотравини, але не дуже багато: сало, олія, горгклка, мука, пшоно, соль, хлібь. Коли розглядалася певна судова справа, свідками виступали присутні при вчиненні злочину; часто це були родичі злочинця або потерпілого. Тому лексика на позначення родичів і свояків пред­ставлена досить повно: мулеь, жена, дочь, сьшь, брат, сестра, брат Овоюродньш, шва§ер, невістка, сотец, матька, тесть, &кдь, прадідь, братинна, тютка, дядина, дядко, дівер та ін. Варто згадати й про вживані в цих документах прізвища. На той час на Лівобережжі вже вшанував словотвірний тип із суфіксом -енко: Двирниченко, Голотен-ко, Соломченко, Лисенко, Дворяниченко, Ващенко, Куриленко, Криво-рутченко. Проте вживаються й безсуфіксні прізвища (Кулябка, Нин-ка, Тригуб, Скиба, Джева§а), прізвища на -ский (Корчевский, Крилов-ский, Товкачовский), -инь (Волошинь), -овь/-евь (Гавриловь, Басили-Швь), -ичь (Савичь).

Приватне листування ще недалеко відійшло від ділового стилю: люди діляться зі своїми рідними й знайомими тими ж проблемами, які інколи приводять їх у суд. Тому В.А. Передрієнко цілком спра­ведливо зауважує, що приватні листи в умовах XVIII ст. окремого стилю ще не становлять¹. Цікаво зазначити, що тут, як і в мові со­тенних канцелярій, майже зникають полонізми, які так густо вжи­валися в староукраїнській мові XVII ст.

Відмінність між діловими документами і приватними листами виявляється насамперед у прізвищах. Якщо в ділових документах переважає словотвірний тип з суфіксом -енко, то в приватних листах він чи не на останньому місці: Жученко, Стороженко, Євдо-шенко. Очевидно, прізвища на -енко — хлопські і дрібної шляхти. Про це, зокрема, промовляє й такий контекст: поддано[г][о] мое-го Якова Тестяненка (ПЛ., 119). Великошляхетські прізвища мали іншу структуру: це були або безсуфіксні імена, інколи тюркського походження (Ширай, Кочубей, Мачуга, Лизогубь, Псіоль, Борозна),

¹ Передрієнко В.А. Передмова до видання: Приватні листи XVIII ст. — К.,

1987. - С. 7.

або прізвища з суфіксом -ский (Скоропа[д]ській, Іскрицки[и/, Салецкий, Пекалицкий, Сементовски[й], Старжинскій, Еси мон[ь]тов[ь]скій, Кониски[й], Новицкий, Сухан[ь]скій), або і суфіксом -ичь (Богдановичь, Волкевичь, Василевичь, Савичь, Войцс ховичь, Григо[р]евичь, Гудовичь, Ґроновичь, Демяновичь та ін.); трап ляються прізвища й з суфіксом -овь (Дуровь, Игнатовь, Кускові,, Лаптевь); найчастіше прізвища словотвірно непохідні або ж скла даються з двох коренів (Борозна, Бурляп, Гайка, Грабянка, Ґалаґані*, Дудка, Коваль, Конопка, Кривонось і под.).

Кожен лист, природно, починається із звернення. Як правило, вони досить розгорнуті, але включають у себе слова добродій (до бродійка), пань, благодіітель і под., напр.: мой велце М[С]ІД"ЬВИ|Гі| пне, зичливи[й] прТлю и брате (47); Сердечньі[й] брате и блл год^телю, м[с]ц*Ь пне Григори[й] Скорупка (58); Блгоро[д]ньі|іі| м[с]ігЬ пне Лашкевичь, мн^ велце осо[б]ливьі[й] до[б]род^гЬю! (7!), Премлсердий мой г[с]дрь кумь и мно[г][о]мл[с]тиви[й] доброд^т1;і) (82); Сердечній мой шва^ре и добродію (95); але в сімейних лис тах формула звернення могла й спрощуватися. Ось Анастасія Ми колаївна Савич звертається до свого чоловіка Петра Федоровичі! Савича: Петрусенку, серце! (155).

Щодо фонетичних і граматичних особливостей, то приватні листи мало чим відрізняються від ділових документів. Тим більше, що вони походять з тієї ж території — Східного Полісся. Тут фіксується подои ження приголосних на місці колишнього /]'е/: веск[л]ля, огороженпут коллемь, заму[ж]же, з[ь] припи[с]сю і под. У третій особі однини то перішньо-майбутнього часу кінцеве -т може бути, хоч здебільшот опускається: вимовляе[т], не им^гкет, не зможе, купує; досить часто вживається форма майбутнього часу недоконаного виду з флексіями -му, -меш, -ме: проситиму, вла&ктиметь, користоватиме[т]с/\_у ожН дати [му], разоратимуться. У формах минулого часу чоловічого рому однини після голосних кінцеве -л закономірно переходить у -в: не ію лучивь, не посилавь, попродавь, не дававь, поморивь, писавь, бувь, мучшіь\ але форми з -ль за традицією ще трапляються: получиль, ізволиль, би ік після приголосних -лт> не вживається: втекь, могь. У народній мой! Лівобережжя релікти перфекта навряд чи зберігалися. Але в літери турній мові вони були однією з її ознак: заде[р]жалемь, не посилало)м}_{ не вгкдалемь, писале[м], не получиле[м], аби-мь я учиниль оплат ку О ')

За винятком юридичної термінології, лексика приватних листів переважно народна. Дієслова тут походять із живомовного джерела: шпаритися, поратовати, порадити, чекати, спріятелити[с], дбати, ппгкпшати і под. Слова на означення грош