Основа давньокиївської літературної мови. Виклад головних поглядів на її походження



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Основа давньокиївської літературної мови. Виклад головних поглядів на її походження




Літературна мова існує відтоді, .відколи існують твори, написані нею. При цьому можна, не порушуючи цієї істини, зробити її на од-не-два століття старшою, пам'ятаючи про те, що найперші пам'ят­ки могли й не зберегтися. Навряд чи можна сумніватися в тому, що мова Давньої Русі була тісно пов'язана зі старослов'янською мовою: про це говорять договори руських із греками (X ст.), свідчення про які зберіг наш Київський літопис. У своїй основі вони мають східнослов'янську мову, але щедро пересипані старослов'янізмами. Після прийняття Руссю християнства (988 р.) старослов'янська мо­ва утверджується тут як головна священна літературна мова. На Західну Україну, зокрема в Закарпаття, вона прийшла ще раніше, під час діяльності Костянтина і Мефодія, тобто в другій половині IX ст.1 Поряд із канонічною старослов'янською мовою існувала юридично-ділова мова, що мала в своїй основі один із східно­слов'янських (очевидно, старокиївський) діалектів, але не цуралася й старослов'янських слів та форм.

У науковій літературі йшли (та й досі ідуть) суперечки: то яка ж мова була головною в Київській Русі - старослов'янська чи русь­ка? Спір цей ведуть головним чином російські вчені, які - незва­жаючи на різні вихідні позиції — доводять те саме положення: су­часна російська мова є прямим продовженням літературної мови давньокиївського періоду. Українські з походження вчені, наприк­лад, М.О. Максимович, цілком справедливо констатували генетич­ну відмінність старослов'янської і давньоруської мов. Разом з тим

' Огієнко І. Українська літературна мова ХУІ-го століття. /. Крехівський «Апо стол» 1560 року. - Варшава, 1930. - С. ПО.

 

перший ректор Київського університету відстоював думку про те, що давньоруська літературна мова в основі своїй старослов'янська, іле тривалий час зазнавала східнослов'янського впливу. Один із найвидатніших славістів середини XIX ст. 1.1. Срезневський зводив усі жанри давньоруської писемності до єдиної літературної мови, східнослов'янської в своїй основі. О.О. Шахматов у низці праць об­стоював думку про те, що російська літературна мова (про українську навіть не йшлося) за своїм походженням не російська, бо миникла вона на базі церковно-книжної мови, в основі своїй староболгарської; на російському (у даному разі краще б говорити на ру­ському) ґрунті в процесі історичного розвитку ця мова зазнала русифікації, тобто стала літературною мовою росіян під впливом їхньої розмовної мови. Цю думку спробував категорично заперечити П. Обнорський: він висунув положення про самобутність давньоруської літературної мови. Витоки її вчений знаходив у стародавньому Новгороді, а наявність старослов'янізмів пояснював пізнішим (іід XIV ст.) впливом південної, болгаро-візантійської культури1. Дослідники пізнішого часу, зокрема Ф.П. Філін, все ж не підтримали високопатріотичного в своїй основі починання С.П. Обнорського. Адже важко заперечити залежність ділової писемності Стародавньої Русі від старослов'янської мови2. Тут варто додати, що нірогідність східнослов'янського походження, тобто відповідність фіксованих у них слів і форм природній мові значно нижча, ніж текстів старослов'янських. Як зауважував І.С. Свєнціцький, найстарші копії руських пам'яток дійшли до нас в пізніших копіях: в Успенському Збірнику з кінця XII ст.; «Руська Правда» 1019 р. у списку 1282 р.; повчання Володимира Мономаха з 1096-1113 р. у списку 1375 р.; Паломник («Житіє і ходіння...» ігумена Данила) у списках від XVI до половини XIX ст. Очевидно, що за цими списками не можна так впевнено говорити про звукові ознаки мови — доби, авторів і місця написання цих творів, як це можна робити за шш'ятками, що переписані в цей час із старослов'янських рукописів, тобто за Остромировим євангелієм 1056 р., Збірником Свя-

' Обнорский С.П. «Русская Правда» как памятник русекого литературного язьі-N1 // Изв. АН СССР. Сер. 7. Отд. общественньїх наук. - 1934. - № 10. - С. 776.

2 Филин Ф.П. Об истоках русекого литературного язьїка // Вопр. язьїкозна-НИН. - 1974. - № 3. - С. 5.

тослава 1073 р., Збірником Святослава 1076 р., Архангельським євангелієм 1092 р. та ін.1

Як все ж таки визначити співвідношення між оригінальноюста­рослов'янською літературою, старослов'янськими текстпми, пере­писаними на Русі, оригінальною літературою, ішішгіііюіо старо­слов'янською мовою, старослов'янською домішками староруській і староруської з домішками старослов'янської? Мабуть, варто відмо­витися від конкуруючих у наш час теорій, згідно з якими ситуація із старослов'янською і руською мовами ви шпчас тьої иСю як ди-глосія, або як білінгвізм. Диглосія ■- нерішіонрпшіс становище двох мов, одна з яких (давньоруська) доповнює функції іншої (ста­рослов'янської). Білінгвізм — рівноправне сшікжшце оСюх мов, кожна з яких має свою сферу вживання. Обидва положення були б правомірними, коли б носії літературної мови старослов'янської і давньоруської — були різні. Так ні ж, це ті самі люди: князі,їхнє військове і духовне оточення. Для них старослов'янськії й руська мови — різновиди тієї самої літературної мови. Давньокиївська літературна мова однаковою мірою використовувалась усіма східними слов'янами і складалася із трьох функціональних стилів високого (конфесійна і ораторська література), середнього (мова літописів і художньої літератури) і зниженого («Руська Правда», грамоти). Високий стиль репрезентувала старослов'янська мова, яка, набувши деяких східнослов'янських рис (фонетичних, граматичних і лексичних), наблизилася до місцевого київського діалекту. І. Огієнко цілком справедливо вважав, що «написи в'йра, спаси,мене і т. п. були для слов'ян вже з найдавнішого часу лише графічними формулами, а вимова їх була ріжною»2. Беручи до уваги головне функціональне призначення високого стилю, природно називати цей різновид літературної мови східних слов'ян церковнослов'янськоюмовою. Середній стиль поєднував у собі церковнослов'янські елементи — основа стилю — і в значній кількості місцеві фонетичні, граматичні і особливо лексичні особливості. Залежно від об'єкта опису мова цього різновиду змінювалась від майже стандартної

1 Свєнщцький І.С. Нариси про мову пам'яток староруського письменства XIві­
ку // Учен. зап. Львовского гос. ун-та. 1948. Т. 7. Вопр. славянскогоя іьїколіаиия.
Кн. 1. - С. 123.

2 Огієнко І. Українська літературна мова ХУІ-го століття. — С. 75.

церковнослов'янської до майже чистої народної. Знижений стиль може бути названий так тільки умовно. З походження, як про це мже згадувалось, він становить собою літературну мову східних слов'ян, що, очевидно, розвивалася ще до прийняття Руссю христи­янства. У ній домінують місцеві східнослов'янські риси, хоч наявні й церковнослов'янізми, які виступають тут не як природні елемен-ти структури, а як своєрідний інкрустаційний матеріал.

У якій же послідовності викладати історію стилів давньоруської літературної мови? Очевидно, в хронологічному. Спершу спроба охарактеризувати перекладні, неоригінальні твори, писані по-старослов'янському, далі розглянути особливості оригінальної літератури як високого, так і «низького» стилів. Конфесійна література була перекладною і оригінальною.

Перекладна література

Переклад Святого письма південнослов'янською мовою здійсни-ли в IX ст. Кирило і Мефодій. Найдавніша пам'ятка духовного письма, переписана на Русі зі староболгарського оригіналу, — «Остромирове євангеліє» 1056 р. Переписувач не прагнув змінити в чомусь мову оригіналу, але все ж рідна мова інколи підштовхувала вишколену руку на помилки.

На останньому 294-му аркуші євангелія писар дрібними літерами написав, що він «написдх'ь є\-[г]лие сє.рАкоу бжию ндремено^ соущу вт> кріцении Иосиф. л мирскьі Остромирт* клизкоу сущу Изасллвої/" ігьнАзоу». Отже, Ізяслав, який князював у Києві, послав Остромира до Новгорода, де писарі за майже сім місяців написали це євангеліє-апракос1. Правда, писарі дотримувалися кожен своїх правописних звичок: перший писав глухий перед плавним (східнослов'янська особливість), а другий — глухий після плавного (старослов'янська традиція), перший уживав форми імперфекта на -саа- (біааше), тоді як другий писав їх із старослов'янським -Ііа- (б^аше). В ОЄ зрідка вживаються повного-ііосні форми (нов^город1^, Володимира), інколи сплутуються і з и замість видіі), на місці жд 34 рази уживається східнослов'ян-

Огієнко І. Пам'ятки старослов'янської мови X—XI віків. — С. 7.

ське ж (прихожа; пр^же, рожьжоусА, роженьїи, такоже та ін.); р у пам'ятці переважно тверде (боура, лазара, кесара, алтара, назара-нинь), а ц м'яке (коньць, отьць); форми третьої особи однини й мно­жини теперішнього часу приймають переважно флексію -ть, а інколи в однині й зовсім її втрачають (напише); у першій і другій особах множини форми наказового способу майже послідовно уживаються з флексіями -^мт», -'Ьте (щгЬмь, вьзвед^те, идН^те, рьпьигЬте) і т. ін.

Ці ж особливості спостерігаються і в інших текстах конфесійно­го призначення, зокрема в Архангельському євангелії (назва умовна, пам'ятка поза всяким сумнівом українська)1, Турівському євангелії, Реймському євангелії, в Купріянівських євангельських листах, у Толстовському псалтирі, в Казанні Григорія Богослова (Назіанзи-на), Пандектах Антіоха та інших пам'ятках. У Толстовському псал­тирі привертає до себе увагу лексика. Тут багато українських слів ти­пу ряснота, лгккь, натравити, крижь, попель, плоть та ін.2

Говорити про будь-які стилістичні особливості перекладних текстів не доводиться, бо вони відбивають стилістику оригіналів. 1 все ж варто відзначити, що такі ключові слова євангельських текстів, як богь, срдце, доуша, заповідь, словеса, небо, сьвітильникь, сгпьі, бжии, истина і подібні увійшли і в словник, і в образну сис­тему оригінальних київських текстів. Згодом неусвідомлене відхи­лення від оригіналу замінюється прагненням мовно удосконалити текст, зробити його зрозумілішим читачеві. Прикладом редакційної роботи київського книжника над канонічним текстом може бути мова так званого Оршанського євангелія3. Порівняння Оршансько-

1 Див.: 8сНасНтаіо^ А/. Веііга^е гиг гиззізсЬеп Сгаттаіік // Агсіііу Гііг
РЬі1о1о£Іе. ~ 1884. - Т. 7. - С. 74.

2 Огієнко І. Пам'ятки старослов'янської мови X—XI віків. - С. 165.

3 Пам'ятка XIII ст., яку за мовними особливостями дослідники відносять до
другої давньоруської (власне київської) редакції євангелій (Воскресенский Г.
Характеристические чертьі четьірех редакций славянского перевода евангелия от
Марка: По сто двенадцати рукописям евангелия XI—XVI вв. — М., 1896. — С. 47).
Див. також: Соболевский А.И. Источники для знакомства с древнекиевским гово­
ром // Журн. Мин-ва нар. просвещения. - 1885, февр. - С. 356; Пьілаев П. Описание
пергаментного евангелия, хранящегося в музее, состоящем при Киевской духовной
академии // Тр. Киев. духовной академии. 1876, дек., прил. — С. 1—45; Запаско Я.
Орнаментальне оформлення української рукописної книги. — К., 1960. — С. 38—41

 

П < вангелія-апракоса з його попередником - Остромировим єван-гелієм дає змогу побачити, як окремі нові риси в структурі східно-слов'янських діалектів, відбитих у тексті ОрЄ, так і тенденції у витворенні особливостей старослов'янського тексту, якими керу-иався переписувач XIII ст. Привертає до себе увагу факт, що ті спільноруські риси, які потрапляли в текст ОЄ спорадично, у ре­дакції XIII ст. виступають як норма. Тут можна помітити досить послідовну заміну у сильній позиції ь>о та ь>е (пор. рьпьтаахлі, ОЄ, 114 - ропьтахоу, ОрЄ, 76; скрьжьгь, ОЄ, 108 зв. - скрьжєть, ОрЄ, 69), опущення вже зредукованих ь та ь у колишніх слабких пошціях (пор. вьси, ОЄ, 108 зв. - вси, ОрЄ, 69; мьнкк, ОЄ, 113 -мию, ОрЄ, 57 зв.) при досить частому збереженні їх у колишніх сильних позиціях; уживання літер оу (ю) замість ж (їж) та а (іа) шмість а (іа); старослов'янські сполучення плавного з глухим рь, Лі>, рь, ль замінюються давньоруськими сполученнями глухих з плавними (зрьноу, ОЄ, 108 - зьрноу, ОрЄ, 68 зв.; оумльчашл, ОЄ,

109 зв. — оумьлчаша, ОрЄ, 71; вьісокомрьзость, ОЄ, 112 — вьісо-
комьрзость, ОрЄ, 73 зв.); замість старослов'янського сполучення
жд, як і в інших пам'ятках цього часу, послідовно вживається
східнослов'янське ж (прохождааше, ОЄ, 108 - прохожаше, ОрЄ, 68
ЇВ., даждь, ОЄ, ПО — дажь, ОрЄ, 71), замість старослов'янського
початкового ю Оу) досить послідовно вживається східнослов'ян­
ське у (с^вєра и юга, ОЄ, 108 зв. - 109 - с^вєра и оуга, ОрЄ, 69,
Из юности, ОЄ, 111 - изь оуности, ОрЄ, 71), замість нестягнених
форм повних прикметників, дієприкметників, займенників, а та­
кож дієслівних форм імперфекта регулярно вживаються стягнені
форми (которааго, ОЄ, ПО - котораго, ОрЄ, 71, званьшмь, ОЄ,

110 — званьїмь, ОрЄ, 71, нищиимь, ОЄ, 111 — нищимь, ОрЄ, 71
зв., вьпрашааше, ОЄ, 112 - вьпрашаше, ОрЄ, 73). До власне ук­
раїнізмів можна зарахувати спорадичну заміну гЬ>и та и>гЬ, а також
досить послідовне пом'якшення ц у формах іменника (вь тьмни-
цю, ОрЄ, 2, поущеницю, 2 зв., пшеницю, 13 зв., коупцю, 14). От­
же, на прикладі порівняння двох євангелій - XI і XIII ст. - вид­
но, як старослов'янська мова поступово набуває фонетичних і
морфологічних східнослов'янських рис, стаючи функціонально
церковнослов'янською мовою. І все ж давні болгарські рукописи,
зокрема такі, як Ассеманієве євангеліє, Зографське євангеліє,

 

 

Маріїнське євангеліє, Савина книга, Синайський євхологій, Суп-расльське євангеліє та інші пам'ятки лишаються для руського книжника зразками для наслідування.

Якщо продовжити порівняння двох євангелій, які розділяє два століття, то найцікавіші явища спостерігаються в лексиці. Тут бу­дуть відзначені лише деякі з них1.

Редактор-переписувач замінює в тексті євангелія деякі неперекла-дені грецькі слова їх слов'янськими відповідниками. Так, переписувач ОрЄ передає грецьке мамона (цосцсоуос^), залишене в ОЄ без перекла­ду (111 зв.), давньоруським словосполученням нєправьдьное батьство (73 зв.). Грецьке 5гю Хєята (в ОЄ дьв'Ь лєпгЬ, 116) писар ОрЄ замінює вживанішим у ті часи дві цлт-к (80). Слово цлта наявне також в Юр'євському євангелії 1119 р., в Ісході, гл. XXX, 13 за списком XIV ст. (Ср. III, 1434—1435); воно вживається ще в значеннях «гроші», «дошка», «прикраса». Згодом з посиланням на Ісход, гл. XXX, 13 сло­во цата вміщує в своєму «Лексиконі» П. Беринда. Однією з найцікавіших замін цього типу в ОрЄ є передача грецьких слів сукамина (113) (<уокосціл>ое) «дерево шовковиці» та сукомориїм (113 зв.) (оу%о|іш)р&х) «смоковниця», давньоруськими відповідниками шгодина \ (ОрЄ, 75 зв.) та шгодичина (ОрЄ, 76). Варто відзначити, що в Юр'євському євангелії 1119 р. обидва слова - сукамина і сукомориш -передаються однаково - шгодичина. Однак у «Житії і ходінні» Дани-1 ла2 знаходимо: и овощнаа дрєвеса многоплодовита: смокви и ягоди-на, и масличіє и рожци (ЖХ, 20). В. Даль у гнізді ягода подає ягоди- \ чиє з ремаркою «црк. плод ягодичиньї, дерева фига, смоква, сикамо-ра» (Д., IV, 673).

Церковнослов'янська мова на Русі перебувала в стані постійного розвитку, будучи активно використовуваним живим засобом літера­турного спілкування. В галузі лексики в ній можна було спостеріга­ти ті ж процеси, що і в старослов'янській мові ІХ-Х ст., зокрема утворення синонімічних рядів, а звідси лексичне варіювання. У більшості випадків лексичні і словотвірні варіанти входили до скла­ду усталеного лексичного запасу старослов'янської мови. Наприклад, в аналогічних контекстах ОЄ та ОрЄ знаходимо такі варіантні пари:

 

1 Докладніше про це див.! Русанівський В.М. Джерела розвитку східнослов'ян­
ських літературних мов. — К., 1985. - С. 29—37.

2 Докладніше про цей твір див. на с. 28-30.

і-тлденьць — кладлзь, пр'клюбьі — любодісЬ/аник, льжьсьвгЬдгктткпь — іьжипослухь, скрьбь — печаль, црствик — црство, небрНЬкеник — оґжда, идти — грАсти, слшьрь — соупьрникь, мьздоимьць — мьгтарь, ішстьірь - пастоухь, животь - жизнь та ін. Лексичне варіювання нього типу скоріше за все пов'язане з наявністю різних джерел у ру­ках давньоруського переписувача. Так, стздєньць (ОЄ, 110) харак-ісрие для таких джерел, як Маріїнське євангеліє, Ассеманієве єван­геліє, Савина книга, Синайський євхологій, тоді як відповідне йому кладАЗЬ (ОЄ, 71) звичайне для Зографського євангелія і трапляється и Синайському євхології1.

Крім того, переписувач євангелія прислухався й до того, як ужи­наються ті чи інші синоніми в інших жанрах тодішньої літератури. Гак, з давніх суперників животь і жизнь у давньоруських пам'ятках перемагає друге. Отже, йому і віддає перевагу переписувач ОрЄ: вь

| животь в^чньїи (ОЄ, 122) - вь жизнь в^чьную (ОрЄ, 85 зв.). В ОрЄ іскстуальним відповідником до прискрьбьнь (ОЄ, 111) виступає Шналєнь (71 зв.). Заміна явно мотивована тим, що в давньоруських пам'ятках, як списаних із старослов'янських джерел, так і з оригіналь-

і них, розширилося гніздо слів із коренем пєчал-: печаливши (Пандекти Аитіоха XI ст.), печалити і пєчаловати (там же), печаловатисій (36. Св.

1 1076 р., Іпат. літопис, Новг. І літопис, Лавр, літопис), печаль (Синай-вький патерик XI ст.) та ін. (Ср. II, 921-924). Очевидно, більшою по­ширеністю в давньоруських пам'ятках слова грабитель пояснюється нитіснення ним слова хьщьникь; слово брань замінюється звичнішим і'ловом рать, шзьікь — словом страна та ін. У церковнослов'янській мові існував синонімічний ряд миноути - мимоити - пр-кити, в яко­му об'єдналася дієслова за значенням «минути, відходити в минуле, у нічність». Разом з тим дієслова мимоити і прийти мали ще й просто-іюве значення: шко нє мощи никомоу же мимоити пжтьмь тЬмь (113 зв.). У південноруських пам'ятках у цьому значенні виступає й дієслово миноути. Зокрема, його фіксують Галицьке євангеліє 1144 р., Синайських патерик XI ст., Повчання Володимира Мономаха, Житіє І ходіння Данила XII ст., Полікарпове євангеліє 1307 р. та ін. Цю тра­дицію продовжили згодом українські грамоти ХІУ-ХУст. (ССУМ, І,

1 Цейтлин Р.М. Лексика старославянского язьїка: Опьіт анализа мотивиро-ішііньіх слов по данньїм древнеболгарских рукописей X—XI вв. — М., 1977. — С, 247-248.

594). В ОрЄ миноути також ужито в просторовому значенні:

на гагодичиноу видати іса/ако тоуд'Ь хоташє миноути (ССУМ, І, 76).

Отже, давні переписувачі богослужбових книг творчо підходили до мови, вільно замінювали одні слова іншими, прагнучи якомога точніше довести думку до читача1. Церковнослов'янська мова півден-норуської редакції була живим організмом, який обмінювався твор­чою енергією як з канонічною літературою південнослов'янського походження, так і з давньоруськими творами духовного і світського характеру.

До найдавніших перекладних творів, у яких духовні сюжети пе­реплітаються із світськими, належать збірники Святослава 1073 і 1076 рр. Повна назва Збірника Святослава 1073 р. «Сьборь огь многь оць. тьлковани/а о неразумьньїихь словесЬхь. вь єуаггелии. и в апгҐлНЬ и в ин^хь книгахь. вькратьщ^ сьложеньї на памАть и на готовь отьвНіть». Це переклад з грецького оригіналу IX ст., здійсне­ний у X ст. для болгарського царя Симеона. Збірник 1073 р. - копія з болгарського перекладу. З художнього боку він оформлений по-справжньому багато: малюнок із зображенням Святослава з дружи­ною і дітьми, Христос з благословляючою рукою, церква з рядами святих і т. ін. Збірник — своєрідна старослов'янська духовна енцик­лопедія. Крім того, це важлива лінгвістична пам'ятка, оскільки мовні ознаки Київської Русі тут проглядаються ще виразніше, ніж у перекладах богослужбової літератури. Очевидно, літери ^ і а ужива­лися вже тільки за традицією, не позначаючи носових звуків. Про це говорить їх часте сплутування з оу та га: соудь, часто, чада, прича-стьникь і под. Глухі в сполученні з плавними стоять перед ними: дьржати, жьртвьі, пьрвок, простьрлосА, сьвьрхоу, сьвьршаїа, скьрби, испьлнить, вь мьлчании, сьл'нце і под. Досить численними є повноголосні форми: вереди, короставьїимь, полон', полоньникг, поросАте, серебро та ін. Часом замість *Ь уживається и: исцили, ни-маїа, ниций, разуминига, видомьіи, вь в^ри, на коупри та ін. І нав­паки, іноді замість и маємо гЬ: гавлкн'Ьк. Дуже часто плутаються літери ьі та и: ахименьщьі, вьіньі, градь неправди, пльтолюбьііа, пригальї, землАмікрьіи, отриваа^шти і под. Якщо початок слова складається з групи приголосних, воно набуває приставного и: иль-

 

1 Див. ще: Жуковская Л.П. О некоторьіх проблемах истории русского литератур ного язьїка древнекиевского периода // Вопр. язьїкознания. — 1972. — № 5. — С. 70

 

(іиньїихь, ильжаишта, икь твоимь людьмь, исьважєтє. Після шип-мичих та м'яких приголосних етимологічне є може переходити в о: чоловіка, василиови. Фонема /р/, як і в конфесійній літературі, інсрда: \|галтира, сьтворлц дуже часто трапляється м'яке ц: игрець, КОНЬЦЬ, м^саць, оць, самовидьць, самодьржьць, старьць, творьць, ііихоимьцю, сьрдьцю, пивниці** та ін. Сполучення й\ дає часто ж: <к%ужени, пр^же, пр'Ьпровожакмь, роженок, тожьство і под. Помітною південносхіднослов'янською ознакою є флексія -ови/-еви І давальному відмінку однини іменників чоловічого роду (господа­рями, израилеви, мсоусеови, Петрови) і флексія -ове/-еве в називно­му відмінку множини цих же іменників (бісове, вождеве, врачеве, нр'|;дове, домове). У закінченні третьої особи однини теперішнього і простого майбутнього часу дієслова часто втрачають флексію -ть: поуде, бьівак, вьпрашак, гниє, са гнушає, довьліїк, дьрзак, краде, може, назнаменоук, са нарицак, начьне, са покушак, пристане, ра-Юук. Форми першої і другої особи множини наказового способу упюрюються за допомогою флексій -^мь, -"Ьте: бжд'Ьмь, на-ньїкп^мь, изид^те, глагол'Ьте, прийміте, рьц'Ьте та ін. Дуже про­дуктивним є суфікс -ова- в дієсловах: искоуповати, испов^довати, ішспьітовати та ін. Багато тут слів, які є ознакою типово українсько-ю лексикону: праздьникь вьрбьньш, готовизна, лоуками ходл, на-шн'Л'кдькь, нашьскьі, обрьідаїжть, босааго онжшта, акьі вь повони (гіор. ууч. повінь), подоба, прикладь, принада, принадивь, мкоже каплл из-<>п,\ть члвка вь дьнь слотьнь оть хл*квиньі свокш і под. Про засвоєння тодішньою українською мовою грецьких та латинських власних імен промовляють такі написання, як Иллш, Школа, Петро, Пауло1.

Збірник 1076 р. оформлений значно скромніше, ніж попередня ішм'ятка. За змістом це хрестоматія для релігійно-навчального читан­ий, яка починається статтею про користь від читання книжок2. У ній ЩО більше східнослов'янських, зокрема українських мовних рис.

У давньокиївський період були також поширені твори на історич­ну тематику. Особливою популярністю користувалися «Хроніка Ігоргія Амартола» («Грішника») та «Історія іудейської війни» Йоси-фп Флавія. Обидва твори були перекладені церковнослов'янською Мовою з грецької ще в XII ст. і відомі в багатьох списках.

 

' Огієнко І. Пам'ятки старослов'янської мови. — С. 112—122. 2 Там же. - С. 124-132.

 

У «Хроніці» Г. Амартола широко представлена лексика, що набли­жається до термінологічної. Це скальковані з грецької мови слова без-законіє — осуо|илос', зв^здословіє — аатроіоаа, зв^здословець — аат-роХоуо<;, зв^здозаконникь — аатроуо]ио<; та ін. Широко представлена тут абстрактна слов'янська лексика, що утворювалася за допомогою суфіксів -ніе, -еніє, -аніє, -ство: молчаніє, оум^ніє, богатьство і под. Ця ж тенденція виявляє себе і в мові Йосифа Флавія, напр.: б'Ьганіє, гнаніє, злодійство, стонаніє, плененіє, устрНімленіє та ін.

Оригінальна література

Оригінальну літературу, створену в Україні-Русі, жанрово можна поділити на ораторську, агіографічну, паломницьку, історіо-—чррафі-чну-,-художню і ділрБуг- Якщо дотримуватися хронології, то ділову, чи юридично-ділову мову слід би було розглядати першою, адже договори Русі з греками належать ще до X ст., а коріння Русь­кої Правди також, безперечно, входять у товщу дохристиянських часів. Але тоді б утратилася послідовність розгляду різних жанрів за ступенем їх мовної чистоти й унормованості, отже, належності до високого, середнього й «низького» стилів.

До високого стилю належить насамперед ораторська література. Відомо, що вона була представлена зверненням до воїнів перед бит-|вою, промовами на князівських з'їздах, на вічах, у зверненнях до со­юзників і до ворогів. Найвиразніше ораторське мистецтво репрезен-Ітує «Слово о законі и благодати» київського митрополита русина шшрІОНа (бл. 1050 р.)1. Як зауважував І.С. Свєнціцький, «...верхівка ^няжого двора і церковної ієрархії милувалися високим стилем і об­разністю старослов'янської красномовності, що її багатство на Русі вперше розкрив Іларіон саме на дуже важливій темі історично-річе-вої актуальності»2. Автор «Слова» пишається Руссю, трудами і талан­тами свого народу. Він прославляє князів Володимира, Ігоря, Свято-

1 Повна назва твору: «О законі мсоусйомь дан*Ь*ішь. и со блгод^ти и истині;
ісу христомь бьівшіи. и како законь сотиде. блгдть же и истина. всю землю ис-
полни и В'Ьра вь вса іазьїки простресл. и до нашего іазьїка роускаго. и похвала
каганоу нашемоу влодимероу. со[т] него же крщени бьіхомь».

2 Свєнціцький І.С Названа праця. — С. 129.

 

- пава, які «мжжьствомь же и храбрьствомь проа/шша в странахь ммогах. и поб*Ьдами и крНіпостїю поминаютсА ньін*Ь и словлть. не иі, хлугк бо и нев^дом'і земли владьічьствоваша. нь вь ржськ'Ь. гаже ігіідома и сльїшима єсть, вс^ми четьірьми конци земли» (Ілар., Щ**92)Гііисав Іларіон рафінованою старослов'янською мовою, вда­ючись до яскравих метафор, алегорій, до оригінальних епітетів, до повторів; інколи він навіть ритмізував текст, як наприклад, у звер­ненні до князя Володимира:

Вьстани честнаа главо, о[т] гроба твоего,

Вьстани о[т]рАСИ сонь,

Н^си бо умьрль, и спиши до собьшааго всішь вьстанїа,

Вьстани, н^си оумерль,

Н^с бо ти л^поо оумр^ти (98). >^

Часто вдається Іларіон до протиставлень типу: Иуд^и бо при закон н^и д^аах^ своє соправданїє, хрстїгани же при слн^ци своє спсенїє жиждють (82). Цілий ряд таких антонімічних пар використовується в протиставленнях: живьіе -мер-ІЦіьіе, малий — великий, рабь — свободньш, уньш — старьш, бога-ЩШ —убогій. Цілі періоди будуються на протиставленнях, як напри­клад, при перерахуванні людських і божеських якостей Ісуса Христа: їдко чл кь бо оутробл матерьню растАше. и їдко бь изиде д'йвьства вр'Ьждь. іако чТїкь матерьне мл^ко прїать. и іако бь пристави аГ-Р/ІЬІ сь пастлхьі п^ти. слава вь вьішнїихь бм. гако члкь повитьса вь иеленьї. и г&ко бь вьлхвьі зв^здою ведАаше. іако чТікь вьзлеже вь ттхь. и гако бь со[т] волх'вь дарьі и поклоненїе прїать і т. д. (85)?]

СОраторське мистецтво Іларіона розцвічується афористичними побудовами, біблійними висловами?] прийде бо сгГсь и не прїать Пусть о[т] иїла и по еуагльскомж с}тов^ вь своа прїиде и свои єго н@ прїашА (87); л'Ьпо бо б^ блгодати и истин^ на новьі люди НЮЇати. не вливають бо по словеси гсню вина новааго. оученЇА Йлігьна вь м^хьі ветхьі (88); єже познати его. по пророчьствж. то-іаа со[т]верзл^тсА сочеса слііпьіихь и оушеса глліхьіихь усльїшать (19). Мова «Слова» прикрашена порівняннями: И хва блгдть всю шмлю со6ать і ако вода морьскаа покрьі ю (83); тогда скочить їдко ІЛінь хромьіи (89); и изьщеть їдко св'Ьть спсенїє моє (91) та ін.

/ Проповідник удається до інверсії: часто означення виступають після означуваних іменників, напр.: украси камениемь драгьшь,

источникь євангельскьіи, благословять бо бога истиннаго, ведущаа в жизнь вічную, посети нась челов^колюбік божіє і под.

Синтаксис проповіді Іларіона складний, прості речення зміню­ються складними з сурядністю і підрядністю, напр.: Несть ми хот'Ьнїа вь сьінехь иїлев'Ьхь. и жертвьі со(т) рлкь ихь не прїимж. понеже о)(т) вьстокь же и западь има моє славимо єсть вь странах. и на всакомь м'ЬегЬ темїань имени моемл приноситсА (88).

Незважаючи на урочистість стилю і досить суворе дотримання норм старослов'янської мови, Іларіон все ж інколи наближається до живої мови, напр.: послухь, сноху твою Ирину, скорчена б^хомь, в пристанища небеснаго завітрим пристати і подГ^Є відхилення від норм старослов'янської мови також у фонетиці Гїгморфології. Так, замість старослов'янського жд тут трапляється східнослов'янське ж (безнадежници, рожьсА, жажущїи, оутвержающа, распложено)1, спо­лука *1] послідовно передається або через щ (частіше), або через шт (рідше) (коущу - коуштоу), іі уживається в основному етимологічно правильно2, інколи трапляється повноголосся (Володимира, пеленьї). Привертає до себе увагу м'яке ц' в кінці слів (творець, вНінець)^}

У третій особі однини й множини теперішньо-майбутнього ча­су дієслова закінчуються на -ть3. Аорист уживається в «Слові» ду­же часто, навпаки, перфект трапляється порівняно рідко4. С «Слово» — не єдиний твір Іларіона. Його перу належить також «Молитва», «Испов^дание віірьі» і невеликий уривок з повчання священикам. Крім того, є ще одинадцять творів, які, можливо, на­писані Іларіоном5Г\

X Єпископ м. Турова Кирило (1130-1182) - автор восьми повчань: «(Ітгово на пасху», «Слово на антипасху», «Слово на Фомину неділю», «В неділю про сліпого» та ін. Він використовує народні уявлення про зміну пір року, про весну як відродження всього живого, про працю на ріллі, життя стад на пасовищах, напр.: Днесь весна красуется, ожи-вляюще земное єстество, и гарний віїтрьі, тихо пов'Ьвающе, плодьі гобьзують, и земля, семяна питающи, зеленую траву рожаеть: весна

1 Молдован А.М. Слово о законе и благо дати Илариона. - К., 1984. - С. 5.

2 Там же. - С. 48.

 

3 Там же. - С. 58.

4 Там же.

5 Там же. - С. 5.

 

\По єсть красная в'Ьра Хва... Бурний же віпри - гр'кхотворении по-мьісли, иже покаяниемь претворишася на доброд^тель, душеполез-іп.іс плодьі гобзують.^^?

Як бачимо, школа Іларіона не оминула Кирила Туровського. Як і и «Слові про закон і благодать», образи будуються тут на протистав­ити протилежних понятьрз одного боку, плідна, благодатна весна, з іруїого - злі, буйні вітриЛ весна, і вітри - символи духовних понять. Мім днанням конкретних і абстракт них іменників проповідник ство-і >нм яскраві метафори: ратай слова, лед нев^рия і под. Як і в Свято­му письмі, використовуються складні слова, що надає мові урочисто-Г0 івучання: благоухания, плододавца, гр^хотворение, кумирослуже-ннс, идолослужение, смиреномудрие, доброглаголие, новоражаемии,, чадолюбивая та ін^у

Очевидно, до ораторсько-проповідницької літератури слід ІІДНести й «Слово» (Моління) Даниїла Заточника, написане кня-нш Ярославу Всеволодовичу1. Даниїл просить князя звільнити йо-ш під тих випробувань, які він терпить. Мова моління старо-і 'іпіГянська, пересипана біблійними ремінісценціями, напр.: Аз бо ІІМЬ, аки она смоковница проклятая: не им^ю плода покаянню; нм'Іію бо срдце, аки лице без очию; и бьгсть ум мои, аки нощньїй н|щігь на ньірищи забдНіх; и расьіпася животь мои, аки ханаанскьіи мирі, буестию; и покрьіи мя нищета, аки Чермное море фараона; Нбіри на птица нбсньїя яко тии не орють, не с'&ють і под. Ще |К шиє автор вдається до порівнянь із живою природою: Аз бо І. мі,, кнже, гене аки трава влещена ростяще на застаний, на ню *« пп солнце сиаеть, ни дождь йде; тако и азь вс^мь обидимь • І мі,, зане огражень есмь страхомь грозьі твоеа яко плодомь твер-н.ім (Заточн., <Ц4). Автор іноді настільки захоплюється порівнян­ними, що нанизує їх як намисто: Кнже мои гене! Избави мя от ни­ми на сея яко серну от тенета, аки птенца от кляпци, яко утя от ЦІЇ пі посимаго ястреба, яко овца огь усть лвовь (415).

Диниїл вдається до творення афоризмів типу: Злото ськрушает-

| ОГНемь, а члкь напастьми (415); ЖелНЬо уваришь, а зльї женьї

Ні ниучишь (419); Яко же бо олово гинеть часто разливаемо, тако

я чі'ііоігіжь, приемля многия б^дьі (415). Окремі сентенції перегу-

' Це тільки одна з версій адресата «Моління». Див. коментар Д.С. Лихачова
....... іовісті вкн.: Повести Древней Руси XI—XII века. - Л., 1983. - С. 565.

 

куються з народними прислів'ями: Безумних бо ни сЬють, ни орють, ни в житницю сбирають, но сами ся родят (417).

Описуючи різні ситуації, в які може потрапляти людина, автор порівнює духовні страждання з фізичними: Аще кто в печали члка призрит, какь студеною водою напоить во знойньїй днь (416); Егда лежиши на мяккьіх постелях под собольими од'Ьяльї, а мене помя-ни под единьїм платом лежаща и зимою умирающа, и каплями до-ждевьіми аки стрелами срдце пронизающе (416). Під пером Даниїла оживає прадавній образ вовка і ягняти, який дожив і до наших днів: Но не вьзри на мя гене, аки волкь на ягня (414).

Хоч мова моління старослов'янська, але вже в цей високий стиль проникають окремі народні слова. Це, наприклад, те ж ягня у наведеному раніше вислові, орати (птица нбеньїя... ни орють), тенета, трясцею боліти. Як і в інших південноруських пам'ятках, тут у формах третьої особи однини й множини дієслів теперішньо-майбутнього часу уживається флексія -ть (глаголеть, спасеть, пре-питаеть, гинеть), поряд із старослов'янським сполучником акиуживається український яко,фонема /ц/ часто пом'якшується (житницю, вінець), іменники чоловічого роду у давальному відмінку однини можуть приймати флексію -ови/-еви(мужеви), зворотна частка ся частіше, ніж в інших пам'ятках, уживається в препозиції (ся родять, чему ся хотите учити, ни бога ся боить, ни людей ся стидить). Можливо, це випадковість, але в окремих ви­разах слова римуються: Да не восплачю ся рьщая, аки Адам рая.

До першої чверті XIII ст. відноситься «Києво-Печерський пате­рик», в якому прославляються святі мужі Києво-Печерського монас­тиря. Мова пам'ятки старослов'янська з окремими місцевими еле­ментами. У прикметниках і займенниках прикметникового типу відмінювання в закінченнях відсутня йотація: горкьіа, благаа, пресвя-таа, чистаа, такаа, твоеа, н^каа і под. У давальному відмінку однини чоловічого роду, як і в інших творах цього періоду, послідовно вжи­вається закінчення -ови/-еви:варягови, Симонови, Георгіеви, госпо-дареви, хоч игумену.

Досить часто автор удається до аориста: изьідоша, видихом, даро­ва, вьзопиша та ін. Уживається тут така архаїчна форма, як даваль­ний самостійний, що виступає здебільшого в супроводі дієприкмет­ника: Пришедше же им; Тажде дошедшу ему монастьіря, и се

 

іишедше вся братіа поклонишася ему до земля; И тако вьшедшим НМ в церковь, и бьівши молитві, и по молитві с^доста (70); у і'мдоіюму відмінку однини прикметників переважає закінчення

йго: преподобнаго, блаженнаго та ін. [Тій. агіографічної літератури належать житія Бориса і Гліба та Фео-

ннзіи Печерського (і 1074). Ці твори теж іще можна зараховувати до і»ИООКОГо стилю, та це вже скоріше церковнослов'янська, а не чиста

трослов'янська мова. Тут ще вживаються нестягнені прикметники

• •нитааго, пьрвааго, чьрньчьскууму, великааго, отьчьскьіихь, по-

ііідьниимь, добрьїими, преподобнууму), форми аориста (окусихь-н, родиста, принесоста, показа), але вже помітні дуже виразні ПІДИ проникнення повноголосних форм (простерети, сребро и зо­ні то, воротил, межю дьв^ма колодами, вьсю волость русьскую, Мшюдимер, волочаху, деревяну, огородьником). Старослов'янське ж/і нерідко заступається східнослов'янським ж: нужа (зам. нужда), нреже (зам. прежде), побежен (зам. побежден), вижь (зам. виждь) і мод. У досить численних випадках між /з/ і наступним /р/ з'яв-імггься вставне /д/: вздраста, неиздрєченьною, раздрушить і навіть мшростова (изь Ростова). Характерною морфологічною рисою І Казання про Бориса і Гліба» є флексія -ть, що виступає в третій '> ибі однини й множини



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-15; просмотров: 131; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.234.191.202 (0.015 с.)