Походження і розвиток української мови. Основні етапи становлення української літературної мови.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Походження і розвиток української мови. Основні етапи становлення української літературної мови.



Походження і розвиток української мови. Основні етапи становлення української літературної мови.

Генеалогічно українська мова належить до індоєвропейської мовної східнослов'янської підгрупи слов'янської групи мов .Історію української мови починають від праслов’янської мовної єдності, яка виділилася з індоєвропейської прамови приблизно в ІІІ тис. до н. е. Праслов'янська доба тривала близько 2000 років.Безперервність історичного розвитку етносу на українських землях від середини І тис. н. е. до нашого часу може свідчити про те, що після розпаду праслов'янської мовної єдності в цьому ареалі почав формуватися український етнос і відповідно — українська мова. Вона перейняла від праслов'янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в українській мові вони склали найдавнішу групу мовних особливостей.Разом з християнством до Київської Русі прийшла старослов'янська (або церковнослов’янська) мова, створена на базі давньоболгарських діалектів Кирилом і Мефодієм. Нею писалися релігійні та офіційні тексти. Старослов’янська мова довгий час виконувала функції писемної мови.З 14 по 18 ст. на теренах України побутувала староукраїнська мова, яка активно використовувалася, як писемна. Поява нової української мови, яка згодом стала сучасною, датується ХІХ ст. Її зачинателем вважається письменник І.Котляревський , а основоположником вважають Тараса Григоровича Шевченка. В основі сучасної літературної мови лежить система полтавсько-наддніпрянських говірок.У подальшому розвитку укр літ мови велику роль відіграли письменники-класики такі, як Марко Вовчок, Панас Мирний, М.М.Коцюбинський, І.Франко, Леся Українка та ін., які впроваджували традиції Шевченка в розвитку укр літ мови на народній основі.На сучасному етапі відбувається явище мовної інтеграції ( взаємодія і вплив 2-х чи більше мов).

Основні етапи становлення укр. Літ мови:

1) Спільнослов’янська мова (3 тис. до н.е. – 4 ст. н.е.).
2) Давньоруська мова. Становлення усної форми (7 – 9 ст.).
3) Давньоруська мова (10 – 13 ст.).
4) Староукраїнська мова (14 – 18 ст.).
5) Нова українська мова (19 – 21 ст.).

 

 

2. Лексикологія як окрема мовознавча галузь, її предмет, завдання, значення та часткові відгалуження (порівняльна лексикологія, історична л., контрастивна л., семасіологія, ономасіологія).

Лексикологія.

Завданням лексикології є також встановлення загальної кількості слів у мові. Це можна зробити тільки приблизно, бо основний словниковому складі мови відбуваються зміни: одні слова зникають із вжитку, інші з'являються.

Порівняльна лексикологія – досліджує словниковий склад двох чи більше мов із метою виявлення структурно-семантичних подібностей і відмінностей між ними.

 

Історична лексикологія досліджує закономірності формування, розвитку і збагачення словника мови від найдавніших часів.

Контрастивна лексикологія, на думку багатьох мовознавців, - галузь лінгвістики, яка не має значних досягнень. До однієї з актуальних проблем контрастивної лінгвістики належить вивчення зв’язків і співвідношень між прямим і переносним значенням слів.

Семасіологія - давніша назва семантики, науки про значення слів та словосполучень, що використовуються для називання, номінації окремих предметів і явищ дійсності.

Ономасіологія— підрозділ лінгвістики, який вивчає процеси найменування. Її називають ще теорією номінації. Ономасіологія протиставляється семасіології за спрямуванням, напрямком дослідження.

Фразеологія як окрема мовознавча галузь, її предмет, завдання, значення та зв’язок з іншими гуманітарними науками. Фразеологія та пареміологія.

 

Фразеологія (від грецького phrasis - вираження, logos - вчення) — розділ мовознавства, в якому вивчаються лексично неподільні поєднання слів. Фразеологією називають також сукупність властивих мові усталених зворотів і висловів.

Об’єктом дослідження фразеології як розділу мовознавства є стійкі вислови, їх семантика, структура, походження, роль у мові, взаємозв’язок з іншими мовними одиницями, зокрема словом і реченням.

До складу фразеології входять ідіоми, порівняння, крилаті вислови, прислів'я, приказки, стійкі формули, звороти науково-термінологічного характеру, афоризми, сталі вислови з виробничо-технічної сфери та ін.

У фразеології, як і в лексиці, спостерігаються системні зв'язки, тобто фразеологічна одиниця може вживатися в кількох значеннях, вступати в омонімічні, синонімічні, антонімічні відношення. На відміну від слів, багатозначність фразеологізмів обмежена і має свої специфічні особливості, які обумовлюються ступенем семантичної цілісності, структурно-семантичною залежністю окремих компонентів стійких словосполучень. Наприклад, крутити голову може означати: 1) захоплювати кого-небудь, закохувати і 2) збивати з пантелику, говорити неправду.

Фразеологія тісно пов’язана із стилістикою. Оскільки джерельна база походження фразеологізмів української мови, як і лексем, надзвичайно широка, то і стилістичні можливості фразеологізмів є широкими і різнобічними. Фразеологізми належать до текстотворчих стильових засобів.

Наприклад, у науковому стилі текстотворчими є фразеологізми: технічний потенціал, доведення теореми та ін. Проте в межах одного чи кількох стилів фразеологізми диференціюються ще й за стилістичним значенням та колоритом. Наприклад, виділяються книжні, поетичні, часто урочисто-піднесені, високі фразеологізми: випити гірку чашу, дантове пекло, еолова арфа.

Пареміологія - підрозділ фразеології, розділ філології, присвячений вивченню і класифікації паремій - прислів'їв, антиприслів’їв, приказок, девізів, слоганів, афоризмів , загадок, прикмет та інших висловів, основним призначенням яких є коротке образне вербальне вираження традиційних цінностей і поглядів, заснованих на життєвому досвіді групи, народу і т. п.

Лексичне значення слова. Проаналізувати різноаспектність визначення ЛЗ.

Лексичне значення слова – співвіднесеність певного звукового комплексу з явищами позамовного світу. У ЛЗн. слова закріплюється пізнавальний досвід народу як творця певної мови. Слово як звуковий комплекс може служити для називання різних явищ позамовної дійсності і у зв’язку з цим вирізняється такою ознакою як історична закріпленість значення слова.

ЛЗн слова і самі словаяк носії ЛЗн, навіть занепавши в певний період, з часом можуть відновлюватися – ре актуалізація слова.

Історична закріпленість ЛЗн слова полягає в тому, що співвіднесеність певного слова з явищем позамовної дійсності, залишається сталою, незмінною для всіх поколінь носіїв певної мови. Сталими залишається переважна більшість прямих значень слів. Це переважна більшість назв кольорів, якісних ознак, природних компонентів, тваринного і рослинного світу та ін.

Соціально-зумовлене лексичне значення полягає в тому, що в слові, як загальному надбанні носіїв певної мови, може не просто відображатися досвід певного народу, а досвід життя, побуту певних соціальних груп людей, що належать до одного народу.

Лексичне значення – це історично закріплена в мовній свідомості та соціально-зумовлена співвіднесеність слова з певними елементами позамовної дійсності, що передається від попередніх до наступних поколінь носіїв певної мови, завдяки усній та писемній традиції.

Слово, як цілісний звуковий комплекс, що може служити формою, яка може існувати впродовж тривалого періоду життя мови, зазнає неістотних змін.

Деякі значення можуть втрачати зв’язки. Але в свідомості пересічного носія мови завжди залишаються лише актуальні і більш стійкі значення, і ті, які відповідають життю суспільства у певний історичний період.

Лікоть – 1) частина руки

2) міра довжини

 

 

Критерії розмежування значень лексичних омонімів та багатозначних слів.

Лексика української мови з погляду її походження. Хронологічні шари і тематичні групи питомої лексики української мови

Важливість словника

«Словарь української мови» став словником української живої мови. Тут поряд із загальновживаними словами фіксуються і діалектизми, часом вузьколокальні; вони здебільшого документуються. Українські реєстрові слова в словнику пояснюються російськими відповідниками чи описово, переважна більшість їх ілюструється реченнями; при назвах рослин і тварин, як правило, наводяться їхні латинські наукові відповідники. Широко представлена українська фразеологія, часто з поясненням її походження. У передмові до словника, Б. Грінченко подав стислий, але досить докладний огляд історії української лексикографії.

Українська частина словника надрукована новим, спеціально для цього розробленим Б. Грінченком правописом, т. з. грінчевичівкою, що акумулювала все краще з попередньої української правописної практики і яка лежить в основі сучасного українського правопису. Російський академік О. Шахматов дав «Словарю…» високу оцінку — на Загальних зборах Петербурзької АН 1905 «Словареві української мови» присуджено другу премію М. Костомарова.

Найважливіша недостача цього словника на теперішній час — він не чітко відділив слова говіркові від слів літературних, і взагалі на літературну мову не звернув належної уваги, тому до словника внесено багато говіркових слів, яких у мові літературній не вживаємо.[10]

Видання

«Словарь…» не раз перевидавався:

· 1924 і 1925 (двічі фототипічним способом)

· На сайті Вікіджерела: том 1, том 2.

· 1927-28 — за ред. С. Єфремова та А. Ніковського з додатком нових матеріалів (т. 1-3, літери А — Н; кожному тому передують статті, що висвітлюють історію підготовки словника)

· 1937 — за ред. А. Хвилі із застосуванням тогочас. правопису (без передмови Б. Грінченка; вийшов тільки т. 1, літери А — Ж)

· 1958-59 (фотомеханічним способом з 1-го видання)

· На сайті Вікіджерела: том 1, том 2, том 3, том 4

· 1996 (фототипічне; зі вступним словом О. Тараненка)

· 1996-97 (фототипічне); у т. 2 останніх двох видань додано пропущену в інших виданнях (крім видання за ред. С. Єфремова та А. Ніковського) частинуЗахи́дныйзахурчáты, написану переважно російською графікою.

 

Походження і розвиток української мови. Основні етапи становлення української літературної мови.

Генеалогічно українська мова належить до індоєвропейської мовної східнослов'янської підгрупи слов'янської групи мов .Історію української мови починають від праслов’янської мовної єдності, яка виділилася з індоєвропейської прамови приблизно в ІІІ тис. до н. е. Праслов'янська доба тривала близько 2000 років.Безперервність історичного розвитку етносу на українських землях від середини І тис. н. е. до нашого часу може свідчити про те, що після розпаду праслов'янської мовної єдності в цьому ареалі почав формуватися український етнос і відповідно — українська мова. Вона перейняла від праслов'янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в українській мові вони склали найдавнішу групу мовних особливостей.Разом з християнством до Київської Русі прийшла старослов'янська (або церковнослов’янська) мова, створена на базі давньоболгарських діалектів Кирилом і Мефодієм. Нею писалися релігійні та офіційні тексти. Старослов’янська мова довгий час виконувала функції писемної мови.З 14 по 18 ст. на теренах України побутувала староукраїнська мова, яка активно використовувалася, як писемна. Поява нової української мови, яка згодом стала сучасною, датується ХІХ ст. Її зачинателем вважається письменник І.Котляревський , а основоположником вважають Тараса Григоровича Шевченка. В основі сучасної літературної мови лежить система полтавсько-наддніпрянських говірок.У подальшому розвитку укр літ мови велику роль відіграли письменники-класики такі, як Марко Вовчок, Панас Мирний, М.М.Коцюбинський, І.Франко, Леся Українка та ін., які впроваджували традиції Шевченка в розвитку укр літ мови на народній основі.На сучасному етапі відбувається явище мовної інтеграції ( взаємодія і вплив 2-х чи більше мов).

Основні етапи становлення укр. Літ мови:

1) Спільнослов’янська мова (3 тис. до н.е. – 4 ст. н.е.).
2) Давньоруська мова. Становлення усної форми (7 – 9 ст.).
3) Давньоруська мова (10 – 13 ст.).
4) Староукраїнська мова (14 – 18 ст.).
5) Нова українська мова (19 – 21 ст.).

 

 

2. Лексикологія як окрема мовознавча галузь, її предмет, завдання, значення та часткові відгалуження (порівняльна лексикологія, історична л., контрастивна л., семасіологія, ономасіологія).

Лексикологія.

Завданням лексикології є також встановлення загальної кількості слів у мові. Це можна зробити тільки приблизно, бо основний словниковому складі мови відбуваються зміни: одні слова зникають із вжитку, інші з'являються.

Порівняльна лексикологія – досліджує словниковий склад двох чи більше мов із метою виявлення структурно-семантичних подібностей і відмінностей між ними.

 

Історична лексикологія досліджує закономірності формування, розвитку і збагачення словника мови від найдавніших часів.

Контрастивна лексикологія, на думку багатьох мовознавців, - галузь лінгвістики, яка не має значних досягнень. До однієї з актуальних проблем контрастивної лінгвістики належить вивчення зв’язків і співвідношень між прямим і переносним значенням слів.

Семасіологія - давніша назва семантики, науки про значення слів та словосполучень, що використовуються для називання, номінації окремих предметів і явищ дійсності.

Ономасіологія— підрозділ лінгвістики, який вивчає процеси найменування. Її називають ще теорією номінації. Ономасіологія протиставляється семасіології за спрямуванням, напрямком дослідження.



Последнее изменение этой страницы: 2016-09-05; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.239.50.33 (0.011 с.)