Зародження і розвиток української лексикографії. 68. Найвагоміші досягнення української лексикографії від середини 1950-их років до нашого часу 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Зародження і розвиток української лексикографії. 68. Найвагоміші досягнення української лексикографії від середини 1950-их років до нашого часу



Розвиток української лексикографії починається з давніх часів перекладом незрозумілих грецьких чи старослов’янських слів безпосередньо в тексті на полях книжки, − ці пояснення отримали назву глоси. Такі записи містяться в „Ізборнику” Святослава 1073 р. До другої половини ХVІ ст. це було основним видом словникарської роботи. Особливого поширення таке явище набуло в Пересопницькому Євангелії, де налічується близько 200 глос.
Важливого значення набув перший друкований словник „Лексис…” Лаврентія Зизанія (Вільно, 1596 р.). Цей словник містить 1061 словникову статтю. До старослов’янських слів подано по одному, а то й більше українських відповідників.
Найвищим досягненням української лексикографії давньої доби став „Лексикон славено-росскій…” Памва Беринди, виданий у Києві 1627 р. Словник містить дві частини: у першій подано 5600 статей − переклад старослов’янських слів українською мовою; друга частина містить 1400 статей − етимологія біблійних особових і топонімічних назв.
З появою творів, писаних живою українською мовою, почався новий період у розвитку лексикографії, її основою стала жива розмовна та літературна мова. Збільшується кількість видаваних словників, набувають поширення словнички-додатки до українських видань у першій половині ХІХ ст. − у 1809 р. такий словничок поданий до „Енеїди” І. Котляревського; Цінним надбанням української лексикографії став „Малоруско-німецкий словар” Є. Желехівського і С. Недільського (Т. 1−2, 1885 − 1886 рр.). У цьому словнику подано українську лексику з художньої літератури, подекуди діалектні слова, які передаються пристосованим до західноукраїнських умов правописом П. Куліша. Важливою подією словникарства був вихід у Львові „Словаря російсько-українського” М. Уманця (Михайло Комаров) та А. Спілки ( (Т. 1−4, 1893 − 1898 рр.). Словник містить 37 тисяч слів, що пояснені одним чи кількома відповідниками, у тому числі й діалектизмами. Велику цінність становить підготовлений і виданий Б. Грінченком „Словарь української мови” (Т. 1−4, 1907 − 1909 рр.). Словник відзначається широтою використаних джерел, налічує приблизно 68 тисяч слів, У 1910 р. у Чернівцях опублікували „Словар чужих слів” З. Кузелі і М. Чайковського. З 1917 до 30-х років простежується активний розвиток лексикографії. З’являються перекладні словники, особливо багато виходить термінологічних словників. Помітним є прагнення укладачів словників відшукати й максимально подати народну питомо українську лексику.. З 1918 − 1919 рр. створено термінологічну комісію Українського наукового товариства в Києві, на базі чого 1921 р. утворено Інститут української наукової мови, а з 1930 р. Інститут мовознавства.
Найважливіші словники цього часу: перекладні загальномовні українсько-російські „Словник української мови” Д. Яворницького (Т. 1, 1920 р.), який був задуманий як доповнення до „Словаря…” Б. Грінченка і містив тільки ті слова, яких у ньому не було або вони мали інше значення. „Російсько-український словник” ВУАН (відомий як „Академічний словник”) за редакцією А. Кримського та С. Єфремова і за участю В. Ганцова, Г. Голоскевича та інших. Словник залишився незавершеним у зв’язку з політичними подіями. Упродовж 1924 − 1933 рр. вийшло окремими випусками три томи (по літеру П) із запланованих чотирьох.
У цей час з’являються термінологічні і галузеві словники. Зокрема, потрібно відзначити „Словник ботанічної номенклатури.З-поміж інших типів словників варто виділити „Історичний словник українського язика” за редакцією Є. Тимченка (1930, 1932; вийшли випуски на літери А − Ж).
З 1933 до 50-х років простежується помітне звуження словникарської роботи, і це пов’язано зі згортанням українізації, репресіями проти українських мовознавців. У цей час відбувається значне уніфікування української лексики в словниках (обмеження синоніміки з народної мови, „саморобних” відповідників з українськими коренями замість іншомовних слів тощо). Це робилося внаслідок розгорнутої боротьби з „українським буржуазним націоналізмом” та „шкідництвом на мовному фронті” і відповідних офіційних постанов „не вносити штучної відмежованості української мови від російської”. Особливо помітні відмінності від попередніх років сталися в термінології. Основні загальномовні словники цього періоду: „Російсько-український словник” (1937 р., 45 тис. слів; укладачі С. Василевський, Є. Рудницький та ін.); „Російсько-український словник” (1948 р., близько 80 тис. слів за ред. М. Калиновича та участю Л. Булаховського і М. Рильського).
З кінця 50-х до кінця 80-х років простежується розширення словникарської роботи і поява ряду традиційних та нових для лексикографії словників, послаблюється ідеологічний тиск.
Упродовж 1953 − 1963 рр. вийшов „Українсько-російський словник” за ред. І. Кириченка у 6-ти томах (близько 122 тис. слів). Це був найповніший до 70-х років словник української мови з великим ілюстративним матеріалом.
У 1970 − 1980 рр. вийшов тлумачний „Словник української мови” в 11-ти томах (понад 134 тис. слів) − найповніший і найдокладніший на сьогодні словник української мови.
У зазначений час з’являються такі нові типи словників, як історичні та етимологічні словники: „Словник староукраїнської мови ХІV − ХV ст.” за ред. Л. Гумецької (Т. 1−2, 1977 − 1978 рр.); „Етимологічний словник української мови”, запланований в Інституті мовознавства НАН України у 7-и томах, з 1982 до 2006 р. вийшло 5 томів; словники власних назв: „Власні імена людей” Л. Скрипник і Н. Дзятківської (1986 р.); словники мови письменників: „Словник мови Шевченка”(Т. 1−2, 1964 р.), „Словник мови творів Г. Ф. Квітки-Основ’яненка” (Т. 1−3, 1978 − 1979 рр.); словники, що відображають системні відношення в лексиці − словники синонімів, антонімів, паронімів; діалектні словники; фразеологічні словники „Фразеологічний словник української мови” Г. Удовиченка (1984 р.).

 

 

69. Термінологічні словники української мови періоду українізації (за працями з історії українського мовознавства М. Жовтобрюха – „Історія української періодичної преси”, Ю. Шевельова – „Українська мова в першій половині ХХ ст. (1900-1941): Стан і статус”, Чернівці, 1998). „Російсько-український фразеологічний словник” В.Підмогильного та Є.Плужника (перше видання 1926 р., друге – 1927 р.).

Період в історії української мови – доба українізації, що піднесено розпочалася 1925 р.тамінорно закінчилась у 1933 р., – попри «зигзагоподібну», за визначенням Ю. Шевельова, політику радянської влади щодо української мови закріпив і примножив здобутки періоду визвольних змагань, сприяючи повноцінному розвитк всіх стилів української мови. Зокрема словники з правничої термінології та ділової мови, видані протягом 1917–1919 рр. і в період українізації є найпоказовішим фактом на підтвердження того, що в діловодстві почали активно послуговуватися саме українськоюмовою.

Сукупно за ці два періоди було видано більше двадцяти діловодних словників: близько десяти – упродовжперших пореволюційних років і близько дванадцяти – у роки українізації. Таким чином, головною рисою, що якісно відрізняла словники доби українізації від аналогічних ви- дань попередніх років, було прагнення до нормалізації поданого в них мовного матеріалу. Як зазначає Ю. Шевельов, у цей період «сама літературна мова була нормалізована й піднесена навищий рівень» [15, с. 166]. І хоча словники, зокрема й ділової мови, ще інколи й друкувалисяна периферії, «приватна ініціятива в складанні термінологічних словників великою мірою занепала, праця ця тепер велася централізовано» [15, с. 168]. Якщо в перші роки після революції правопис був ще неусталений, а лексикографи могли на власний розсуд користуватися правилами, виписаними в граматиках різних авторів, то 1929 р. укладачі словників уже мали єдиний затверджений Академією правопис. Прагнення розвинути словниковий запас на народній основі залишалося основною тенден- цією розвитку лексичного фонду офіційно-ділового стилю і в 20–30-ті рр. За часів українізації лексикографи-термінологи у своїй роботімали керуватися «Інструкцією для укладання словників» Інституту української наукової мови, надрукованою в першому номері «Вісника» за 1928 р. Однією з головних настанов цієї Ін струкції було те, що термінолог повинен був творити слова-терміни, яких не вистачає в мові, «з кореневих мовних основ» за допомогою притаманних українськіймові афіксів [5, с. 66]. Так, у російсько-українському словнику «Фразеологія ділової мови», що був укладений письменниками Валер’яном Підмогильним та Євгеном Плужникомі вийшов друком 1927 р. вКиєві, російське слово «житель», яке перекладено я мешканець, у позначеннях мешканців різних на селених пунктів і місцевостей набуває національного колориту: «житель предместья» – передміщанин; «житель столицы» – столичанин; «городской житель» – городя-нин; «сельский житель» – селянин. Окрім безпосереднього словотвору, вчені часто переосмислювали вже наявні вмові слова, надаючи їм нового «індустріального» значення. Як пише Ю. Шевельов, «відновлення архаїчнихелементів, звичайний спосіб розвиткумови в період національного відродження, широко практикований, скажімо, в Чехії, не було притаманне добі українізації» Так, у словнику «Фразеологія ділової мови» Підмогильного–Плужника яскраво виражена тенденція до залучення діалектного матеріалу у формуванні термінологічної бази офіційно- ділової мови. Наприклад, відповідниками до російських термінів на позначення різних заводів стали не кальки з російських словосполучень, а їхні питомо українські народні назви: «завод винокуренный» – гуральня, винниця; «завод пивоваренный» – броварня; «

70. „Російсько-український словник” за редакцією А. Кримського, С. Єфремова (1924-1933 рр.).

Що cтосується "Російсько-українського словника" (відомого також під назвою «Академічний словник»), то, крім того, що 4-й підготовлений том (Р – Я) в свій час знищили, а 3-и томи (А – П), видані в 1924 – 1933 рр., були під забороною, цей словник ніколи не перевидавався, і став на сьогодні великою рідкістю (в Національній бібліотеції ім. В.Вернадського, скажімо, є тільки 1-й том (А – Ж)). А серед двомовних словників йому досі нема рівних. Він містить неоціненний мовний матеріал. Справжній словниковий шедевр. Основне, що можна зазначити, – словник написали не просто великі знавці, шанувальники, оборонці української мови. Укладачі словника – люди з вільним мисленням, українську частину писали, виходячи з суто українських мовних норм, а приклади наводили, не зважаючи особливо на "політичний момент". Це вільнодумство і щонайвищий фаховий рівень, врешті, і є основою знаменитості словника. Відносно мало запозичень з инших мов і часто до них подано напрочуд вдалий український відповідник, не кажучи вже про те, що запозичення улягають нормам української мови. Одним словом без "ноу хау" і т.п. одоробал. Хоч тут і трапляються поодинокі помилки чи спірні слова, але загалом досі словник залишається неперевершеним. Так, серед всього масиву українських слів, лише до десятка активних дієприкметників (пану́ючий, диму́ючий, браку́ючий, початкуючий, керу́ючий, меньшовику́ючий, неіснуючий, непману́ючий, уряду́ючий, праву́ючий), до того ж, у більшості є вдалі синоніми; нема іменників на -овка тощо.

І ще. Матеріяли четвертого тому (Р – Я) втрачено, але матеріялу трьох томів (А – П) досить, щоб зрозуміти підходи і норми питомої української мови. Словник є зразком для наслідування в укладанні словників, чи може бути взятий за основу в укладанні нового словника (з доданням нового матеріялу і дописанням матеріялу на Р – Я) (подібно до словника Грінченка за редагуванням Єфремова і Ніковського з додатком нових матеріялів). Дописати (дописувати) словника, а заодно розширити (розширювати) наявну частину – мабуть, головне, чому має послужити ця електронна версія. Врешті, "найкорисніші ті книжки, які спонукають читача доповнювати їх" (Вольтер).

На превеликий жаль, досі словник не перевиданий.

 

 

71. Загальна характеристика „Словника української мови” в 11 томах (на основі вступної статті та довідкових матеріалів, уміщених у першому томі Словника; енциклопедії „Українська мова”).

Одинадцятитомний «Словник української мови» (або СУМ-11), що його було видано у 1970 — 1980 роках, став першим у історії тлумачним словником української мови. На ньому базуються чи не всі сучасні українські тлумачні словники, зокрема «Великий тлумачний словник сучасної української мови» (ВТССУМ) та оновлений «Словник української мови у 20 томах», публікацію якого розпочала Академія наук України у 2010 році.

Словник укладено великим колективом науковців за україномовною літературою від часів Котляревського до 1980 року. Після більшості тлумачень у словнику наведено справжні випадки вживання слова, що ілюструють його значення.

Попри обов’язкову на час його виходу політичну заангажованість, СУМ-11становить беззаперечний скарб вітчизняної лексикографії.

Одинадцятитомний «Словник української мови» (СУМ-11) — перший в історії великий тлумачний словник української мови. Укладений колективом співробітників Інституту мовознавства АН УРСР під керівництвом академіка І.К.Білодіда. Виданий у 1970 — 1980 роках видавництвом «Наукова думка» (Київ).

1983 року групі вчених Інституту мовознавства, які зробили найбільший внесок у створення СУМ, присвоєно звання лауреатів Державної премії СРСР.

Словник відбиває стан української літературної мови від Івана Котляревського до кінця 1970-х років. Містить 134 058 слів.

Крім загальновживаної лексики і фразеології, СУМ охоплює також значну частину лексичного складу мови, що відійшла до пасивного мовного фонду, але свого часу активно вживалася і тому засвідчена як у фольклорі, так і в творчості майстрів слова; фіксуються у словнику часто вживані діалектизми та слова, що стоять на межі літературного вживання.

Включаючи великий і різноманітний щодо походження, функціонування і стилістичного застосування лексико-фразеологічний матеріал, СУМ має нормативне спрямування. Це забезпечено зокрема:

Добором лексики для його реєстру;

Розкриттям через тлумачення основних значень та відтінків значень реєстрових слів;

Поданням найважливіших граматичних форм і наголосу цих слів;

Наведенням до них (де це потрібно) стилістичних ремарок і визначенням сфери їхнього уживання;

Ілюстраціями вживання витлумачуваних слів та фразеологізмів, що дають живі приклади правильного вживання слів та підтверджують їхню стилістичну характеристику.

На сьогодні деякі тлумачення зі словника застаріли, оскільки значення слів розкривалося у словнику із позицій марксизму-ленінізму — тогочасної державної ідеології. Частково застарів і правопис словника, оскільки правописом 1993 року було повернуто літеру «Ґ» та змінено написання деяких власних назв, похідні яких є у словнику (аргентінськийаргентинський,бразілецьбразилець тощо).

Словник укладено на основі кількамільйонної лексичної картотеки української мови, що базується на українській художній, перекладній, науковій, науково-популярній та політичній літературі, збірках народної творчості, газетах, журналах, підручниках, посібниках, довідниках та мемуарах.

Лексикографічними джерелами словника слугували, зокрема, найважливіші попередні словники української мови: рукописний Словник української мови П. Білецького-Носенка, Малорусько-німецький словник Є. Желехівського (Львів, 1886), Словник української мови за редакцією Б. Грінченка (Київ, 1907—1909), Російсько-український словник (редакція М. Калиновича; Москва, 1948), Українсько-російський словник в шести томах (Київ, 1953—1963), Словник мови Шевченка (Київ, 1964), серія термінологічних словників та ін.

 

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-09-05; просмотров: 54; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.204.189.2 (0.008 с.)