Живе розмовне мовлення становить центр кожної мови.

Деякі мовознавці виділяють побутово-розмовне мовлення в самостійну систему і протиставляють його літературній мові. Літературний варіант усного мовлення, що вживається у публічних лекціях, виступах урядовців, мовленні на радіо й телебаченні, вимагає від мовця самоконтролю, суворого дотримання мовних норм, уважного ставлення до вибору відповідних слів.

Натомість контакти в неофіційних побутових ситуаціях — у приватному, товарисько-родинному житті, неофіційному виробничому спілкуванні, у неформальній соціально-культурній сфері дозволяють значно вільнішу вербальну поведінку.

Цей тип побутово-розмовного мовлення є найбільш динамічною структурою, яка чутливо реагує на зміни в суспільно-політичному житті й культурі

Побутово-розмовне мовлення має наддіалектний характер. Водночас до нього легко проникають елементи вузьколокальних утворень — територіальних діалектів, а також соціолектів, жаргонів, арго.

Соціальні діалекти — це варіанти національної мови, пов’язані з існуванням соціальних груп, об’єднаних певним типом зв’язку.

У сучасній науковій літературі терміни жаргон і арго позначають різновиди соціальних діалектів, причому арго, на відміну від жаргону, вживається щодо специфічної, не зрозумілої іншим групової мови, спеціально створеної з метою її втаємничення від сторонніх. В останнє десятиліття в науковому і публіцистичному дискурсах поширився також запозичений з англійської мови термін сленг на позначення жаргонізованого розмовного мовлення або жаргону з широкою соціальною базою, наприклад молодіжний сленг.

Групові, або корпоративні, жаргони зазвичай виникають у групах людей, тісно між собою чимось пов’язаних. Форми зв’язку можуть бути різними, наприклад спільне навчання у школі або інституті, служба в армії, захоплення туризмом, спортом, колекціонування тощо.

Головним чинником виникнення деяких групових соціолектів є експресія. Так утворюються жаргони у відкритих молодіжних середовищах — учнівських, студентських, у групах, пов’язаних із мистецькою діяльністю. В таких соціолектах надзвичайно розбудована синоніміка.

Метафорична експресивна лексика студентського жаргону з огляду на звичайні потреби комунікації здається надмірно розбудованою. Це зближує її з поетичною мовою. Думку про подібність поетичної мови і сленгу висловив данський мовознавець Отто Єсперсен.

Крім того, очевидно, що в молодіжному жаргоні домінує гумор і грубувата емоція. Він відображає властиву молодіжним середовищам позицію «аби було інакше і смішніше, ніж у звичайній мові», отже, спрямований на словесну гру, забаву.

Неповнота побутування живих форм усного мовлення — соціолектів, сленгів, арго — в українських містах належить до найзагрозливіших для майбутнього української мови явищ.

При неповноцінному функціонуванні українського слова в суспільному житті головною формою літературної мови стає писемна. Життя ж розмаїтих усних різновидів міського мовлення паралізується. Відтак українська мова застигає у фіксованій писемній формі, що блокує рух, розвиток мови. Не підтримана постійною щоденною реалізацією в усному спілкуванні, мова дедалі більше «мумізується», замикається сама в собі, втрачає здатність реагувати на живу реальність. Адже всі різновиди фамільярного усномовного спілкування, не закуті в застиглий писемно-нормативний канон, — це своєрідні мовні лабораторії, в яких відбувається постійний рух, стихійний розвиток мови.

Витіснення української мови російською з побутової сфери усної комунікації, відсутність мовленнєвого середовища значно ускладнює процес оволодіння нею. Обмежене використання української як засобу усного спілкування позбавляє літературну мову одного з найважливіших, живих і відкритих, джерел нормування й кодифікації, оскільки переважна більшість інновацій і запозичень, їх перевірка на життєздатність і адаптація або ж відторгнення відбуваються в рухливому живому, а не фіксованому писемному мовленні.

Сьогодні процеси спонтанної й офіційної суржикізації настільки замулили живомовні народні джерела, що звертатися у справі нормування літературної мови до уснорозмовної бази, як це робили мовознавці й літератори, зокрема Б. Антоненко-Давидович, ще в 60-х роках, не кажучи вже про 20-ті, слід із великим застереженням. Як зазначає С. Караванський, «орієнтуватися на живе мовлення сьогодні можна лише вибірково, бо в живомовній стихії змішано кілька мовних течій. Отже, треба орієнтуватись на народну творчість у неспотворених записах, на мову класиків, на лексикографічні джерела, видані до погрому українства або у вільному світі».

Водночас і в масовій свідомості, і, частково, в наукових осередках мовної кодифікації відбувається певна переорієнтація в оцінюванні «чистоти» літературної мови, її відповідности нормативному стандартові.

Як показало соціолінгвістичне дослідження, у масовому сприйнятті високі оцінки мовлення за показником «правильності» пов’язуються переважно з тією територією, де відсутній розрив між мовним вираженням усної і писемної культури.

Водночас у зросійщених регіонах України спостерігається послаблення впливу зразкового усного мовлення, як українського, заблокованого поширенням російської, так і російського внаслідок периферійности українських міст стосовно Москви й Петербурга — центрів кодифікації норм російського літературного стандарту. Показово, що московські мовознавці, які визначають коло носіїв російської літературної мови, виключають з нього російськомовних українців Наприклад, у мовленні українців, що володіють російською мовою, регулярно використовується звук [г] фарингальний замість [ґ] вибухового, «належного» згідно з російською літературною нормою... Це позбавляє дослідника можливості вважати таких людей однорідними в мовному відношенні з особами, для яких російська мова є рідною».

Послаблення впливовости авторитетних зразків мовлення, розмитість поняття мовної норми, культури мовлення стосовно обох вживаних в Україні мов призводить до не контрольованого суспільством розростання низьких, вульгарних форм побутово-розмовного мовлення

Сучасні проблеми поширення вульгарного мовлення, брутального стилю спілкування стосуються передусім російськомовних міських середовищ України, хоча саме явище виходить за межі України і рівною мірою стосується Росії і, власне, може бути потрактоване ширше — як притаманне всьому пострадянському просторові.

У зв’язку з цим варто детальніше спинитися на деяких характерних рисах російського просторіччя, складову частину якого становлять і так звані вульгаризми.

У деяких працях російських соціолінгвістів просторіччя окреслюється як суто національний феномен, що за характером побутування відрізняється від функціонально близьких типів розмовного мовлення інших мов. Просторіччя- мовлення неосвіченого і напівосвіченого міського населення, що не володіє літературними нормамиЯк видно, вульгаризми, вживання яких через непристойність експресії зазвичай обмежене певним середовищем з низьким соціальним статусом, у радянському суспільстві набули поширення навіть у колах носіїв взірцевого літературного мовлення. Причому внаслідок частотности вживання матірні слова значною мірою втратили функцію інтенсифікаторів негативних емоцій і функціонально наблизились до вставних часток.Той ступінь вульгаризації, якої зазнала російська мова за радянської доби, належить до незаперечних ознак загальної соціальної деградації суспільства.

Спадщина радянського періоду в сучасній мовній ситуації виявляється не тільки в розшаруванні української людности за мовною ознакою на дві групи — носіїв української літературної мови і носіїв російської літературної мови. Не меншого, а може, й більшого поширення набули здеградовані форми усного побутового мовлення, що утворилися на ґрунті обох мов. Для українського мовлення — це суржик, що виник внаслідок потужного інтерференційного впливу російської мови, для російського мовлення — це лексично обмежений звульгаризований різновид, який набув поширення в результаті винародовлення і соціальної деградації суспільства. Слід врахувати і периферійність України стосовно центрів нормування і кодифікації російського літературного мовлення.Таким чином, поділ населення України на україномовне і російськомовне доповнює поділ на суржикомовне і матючномовне.

Вихід з кризового стану усних форм побутування мови в східних і південних регіонах України, звичайно, єдиний — поширення української літературної мови через систему освіти, засобів масової інформації, культури. При цьому, безперечно, є хибною тенденція до замикання української мови і культури в межах елітарних форм її побутування. І сленг, і жаргони необхідні для повноцінного життя кожної мови. Потрібно лише, щоб сленг і жаргони формувались у межах своєї мови.