Точність слововживання як ознака мови науки

До мови наукової літератури ставлять особливо суворі вимоги в дотриманні норм, що сприяє посиленню логізації викладу. Оскільки наука оперує не образами, а поняттями, науковий твір насичений абстрактною лексикою. Загальновживані слова використовують тут, як правило, лише в одному з їхніх значень. Особливу увагу слід приділяти вживанню синонімів.

Українська мова багата на синоніми. Синонімічне багатство є одним із невичерпних джерел урізноманітнення вислову. Уміле використання близьких за значенням слів дає змогу розкрити те або інше поняття в усій його повноті. Проте не всі мовці як належить використовують цю лексичну особливість української мови.

Добираючи слово із синонімічного ряду для досягнення точності висловлювання, слід враховувати:

· семантичні відмінності та характер сполучуваності;

· стильову належність (нейтральне чи стилістично марковане);

· емоційно-експресивне забарвлення (піднесене – знижене, інтимне – офіційне, урочисте – жартівливе);

· активність уживання в словниковому складі.

Напр., слова із синонімічного ряду вада, хиба, дефект, недолік, ґандж не завжди можуть бути взаємозамінними. Слово дефект широко використовується для позначення різних фізичних вад людського організму: дефект вимови, приховані генетичні дефекти. Слово дефект здебільшого позначає такі вади, хиби, які можна побачити або фізично відчути на конкретному предметі. Усталеними є вислови дефект розуму, дефект психіки. Так само відзначаються усталеністю вислови фізичні вади, психічні вади.

Слово недолік може вживатися як синонім до слова дефект: недолік мови – дефект мови. Але семантика слова недолік – ширша. Воно позначає недогляди, помилки у якій-небудь справі, роботі, діяльності окремої людини або організації. Щодо людини, та її характеру, перевагу треба надавати синонімам вада, ґандж.

Отже, слово дефект позначає переважно відчутні, видимі недоліки конкретних предметів. Коли йдеться про конкретний предмет, то для характеристики його зіпсованості, пошкодження вживається слово дефект, а недолік указує на негативну ознаку, якість чого-небудь: дефект агрегату, але недоліки виховання.

Основна сфера функціонування книжного слова дефект – спеціальна література, наукова термінологія.

 

УКРАЇНСЬКА ФРАЗЕОЛОГІЯ

 

Фразеологія як розділ науки про мову

Фразеологія (гр. phrases – зворот, вислів і logos – поняття, вчення) – розділ науки про мову, що вивчає усталені мовні звороти. Об’єктом дослідження фразеології як розділу мовознавства є стійкі вислови, їх семантика, структура, походження, роль у мові, взаємозв’язок з іншими мовними одиницями, зокрема словом і реченням.

Фразеологією називають також сукупність усталених зворотів певної мови. Фразеологія кожної мови – це скарбниця народу, здобуток його мудрості й культури, що містить багатий матеріал про його історію, боротьбу з гнобителями й нападниками, про звичаї, ідеали, мрії й сподівання. Так, в усталених зворотах пропав, як швед під Полтавою; висипався хміль із міха та й наробив ляхам лиха звучить відгомін боротьби з чужинцями. У сталих словах казав пан кожух дам, та слово його тепле; богу слава, а попові дай сала – ненависть і зневага до гнобителів, а історія виникнення усталених словосполучень перемивати кісточки, сім п’ятниць на тиждень, ні пуха ні пера та інші піднімає завісу над звичаями, віруваннями, обрядами наших предків. Тому-то фразеологія привертає увагу мовознавців, істориків, етнографів, філософів.

Фразеологізмом називається особлива одиниця мови, що складається з двох або більшої кількості роздільно оформлених компонентів і характеризується відтворюваністю, цілісністю значення, стійкістю лексичного складу та граматичної будови. Напр.: взяти бика за роги (рішуче діяти), пекти раків (червоніти), собаку з'їсти (набути досвіду) тощо.

Фразеологізми, з одного боку, мають ознаки, спільні зі словами, словосполученнями і реченнями, а з іншого – відрізняються від них.

Як і слова, фразеологізми:

1) не створюються у мовленні подібно до вільних словосполучень, а відтворюються з постійним складом компонентів, як правило, позиційно закріплених у певній послідовності;

2) відзначаються стійкістю складу і сталістю структури;

3) часто позначають одне поняття і вступають у синонімічні зв’язки з словами;

4) виконують ту ж функцію, що й слова.

Наприклад: накивати п’ятами – втекти; пасти задніх – відставати.

На відміну від слів, фразеологізми:

1) складаються із самостійних одиниць мови – слів, які найчастіше функціонують окремо та мають відповідні форми;

2) відрізняються більшою точністю значення, яке частіше, ніж у словах, супроводжується образною характеристикою.

Наприклад: пройти вогонь і воду; чужими руками жар загрібати.

Одна з найважливіших значеннєвих ознак фразеологізмів – специфічні вторинні номінації, сформовані внаслідок переосмислення первинних значень компонентів, що належать до їх складу.

Обов’язкова умова функціонування будь-якого фразеологізму – кілька- компонентний склад, розчленована структура.

 

Класифікація фразеологізмів

Найбільшого поширення набула класифікація фразеологізмів, запропонована В.В.Виноградовим. В основу цієї класифікації покладено ступінь значеннєвої мотивації відповідних одиниць виділюваними у їх складі компонентами. Розділяють три типи фразеологізмів – фразеологічні зрощення, фразеологічні єдності і фразеологічні сполучення.

Фразеологічні зрощення – семантично неподільні фразеологічні одиниці, значення яких не випливає із значень окремих компонентів: розбити глек (посваритися), бити байдики, бити баглаї (ледарювати), собаку з'їсти; фразеологічні єдності – також семантично неподільні звороти, але цілісне значення їх здебільшого вмотивоване значенням компонентів: не бачити смаленого вовка (не знати труднощів, не зустрічатися з небезпекою), не нюхати пороху (не бути в боях), прикусити язика (замовкнути); фразеологічні сполучення – семантично подільні фразеологічні звороти, в яких є стрижневе слово. Залежно від зв'язків його з іншими словами міняється значення фразеологізму: уболівати душею, вболівати серцем; жити вовком (на відлюдді), дивитися вовком (вороже); дрімота бере (хочеться спати), жаль бере (стає дуже шкода), непосидячка бере (не сидиться), нетерплячка бере (не терпиться) та ін.

Структурно-граматична організація фразеологічних одиниць надзвичайно різноманітна. Проте слова в них пов’язані за правилами української граматики й усталені звороти мають структурні відповідники серед вільних сполучень слів.

3.Види фразеологізмів

На підставі генетичних, структурних, функціональних ознак з-поміж фразеологізмів можна виділити:

Прислів’я – влучний образний вислів, часто ритмічний за будовою, що має повчальний зміст; синтаксично закінчений: як дбаєш, так і маєш; до кого пристанеш, таким і сам станеш; яке коріння, таке й насіння; друзі пізнаються в біді.

Приказка – образний вислів, нерідко римований, близький до прислів’я, але без повчального змісту (може бути елементом байки або прислів’я): ні до ради, ні до завади; ні пава, ні ґава; кіт наплакав; велике цабе;збити з пантелику; ні слуху, ні духу, сорока на хвості принесла.

Прислів’я і приказки всебічно й багатогранно відтворюють різні сторони життя народу: возвеличують духовні цінності, таврують ганебне, висміюють вади, висловлюють співчуття, поради, вчать, наставляють і виховують людей. Напр.: мир та лад – великий клад; правда кривду переважить; не місце красить людину, а людина місце; скільки вовка не годуй, а він у ліс дивиться.

Крилаті вислови – поширені й загальновідомі влучні звороти мови, джерело яких може бути встановлене. Нетлінний фонд загальнолюдської культури: олімпійський спокій; злий геній; лебедина пісня; випити чашу до дня; притча во язицех; блудний син; нести хрест. Крилаті вислови не мають усталеної форми, вони можуть складатися з одного слова (Мавка, Каїн) і з цілого речення: Карфаген мусить бути зруйнований (наполеглива вимога подолати перешкоду, знищити ворога – вислів державного діяча Стародавнього Риму Катона Старшого).

Українська фразеологія багата крилатими висловами власне українського походження. Це афоризми, що належать перу письменників: Караюсь, мучуся, але не каюсь! І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь (Т.Шевченко); всякому городу нрав і права (Г.Сковорода); пропаща сила (Панас Мирний); коні не винні (М.Коцюбинський); досвітні вогні (Леся Українка).

Афоризм – узагальнена, закінчена і глибока думка певного автора, висловлена у відточеній, відшліфованій формі. Характерними рисами афоризму є влучність, виразність, несподіваність судження, здатність до самостійного існування: „ Тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив ” (Леся Українка); „ Єдина справжня розкіш – це розкіш людського спілкування ” (Антуан де Сент-Екзюпері); „ Очі дружби рідко помиляються ” (Вольтер).

Парадокс – думка, що різко розходиться з усталеними поглядами і спочатку нібито суперечить здоровому глуздові: „ У генії те прекрасне, що він схожий на всіх, а на нього ніхто ” (Оноре де Бальзак); „ Істинна ціна людини вимірюється калібром її ворогів ”. Найтихіші води – найглибші; Чим ніч темніша – тим яскравіші зорі (Нар. творчість).

Літературна цитата – цитата в художньому творі, що використовується для надання експресії, як засіб створення образності. «У народі говорять: “Осла знати по вухах, ведмедя – по кігтях, а неука – по мові”».