Публічний виступ як специфічна форма репрезентації усного професійного мовлення

Виступ – це монолог перед аудиторією. Усякий виступ подібний до наукового дослідження. Отже, будь-яка промова повинна будуватись як певна проблема. Промова потребує попередньої підготовки. Чим підготовка ґрунтовніша, тим вагомішим, соліднішим виглядатиме виклад. А всяка освіченість має таку властивість: чим більше людина знає чужих думок, тим самостійнішим стає її власне мислення, тим оригінальніша вона у поглядах, а значить – цікавіша для інших. Етапи підготовки:

А. Вибір та обдумування теми (тема – гр. „те, що покладене в основу"). Не плутати із тематикою (об'єкт уваги, висвітлення кількох проблем). Тема завжди одна, конкретна, стосується одного питання. Слід уникати банальних істин і загальних фраз. Тему слід розкривати як проблему, завдання, яке треба розв'язати. Уникати менторського тону.

Фактори успіху теми: основні інтереси аудиторії (питання життя і смерті, здоров'я і грошей, професії і соціального престижу, патріотизм, почуття обов'язку); групові інтереси аудиторії; злободенні інтереси аудиторії; конкретні інтереси аудиторії; новизна теми; конфлікт (усі “за” і “проти”); Тема розкрита, якщо їй відповідає дібраний матеріал, основна думка промовця доведена і зрозуміла (відомий жарт: Як довго говорив промовець? – годину. – а про що він говорив? – цього він не сказав.).

Б. Складання плану.

В. Процес збирання матеріалу. Власні думки, спостереження, емоції; випадки із життя знайомих; цитати.

Структура виступу: вступ, основна частина та висновки.

Початок промови – найвідповідальніший. Приклад із власного життя, цитування чужої мудрості, вислову, відомого афоризму. Починають із того, що хвилює суспільство (газетний матеріал, передача радіо чи ТБ, з кінофільму). Цитування якихось точних цифрових даних, документів. Жарт (дотепність має бути інтелігентною). Продуманий зачин створює чітке уявлення слухачів про ставлення оратора до них, напрям і тему виступу. Промовець у зачині може навіть зробити комплімент слухачам, що допомагає завоювати їх прихильність. Перші слова мають бути простими, доступними, зрозумілими і цікавими, залежно від того, кому вони адресовані. Водночас зачин має бути функціонально зумовлений і тематично мотивований.

Вступ покликаний психологічно підготувати аудиторію до суті промови і ввести їх у процес сприйняття її змісту. Вступ виконує кілька функцій: психологічну – закріплення контакту, уваги і зацікавленості, які були викликані зачином, створення необхідного настрою; змістовну – опис цільової настанови промови, повідомлення теми, перелік і коротка характеристика проблем, які аналізуються в основній частині; концептуальну – наголошення на специфіці теми, визначення її актуальності і суспільної значущості.

Основна частина: опис ситуації, обставини, які будуть об'єктом уваги. Як режисер виводить на сцену дійових осіб і розставляє їх у відповідній мізансцені, так і в описі починається рух майбутнього сюжету, плин подальших подій. Опис має плавно переходити в оповідь. Але опис статичний, а оповідь динамічна.

Міркування – розкривається суть проблеми за допомогою системи логічних аргументів, фактів.

Аргументація нарощується поступово, щоб кожна наступна думка посилювала попередню. Найсильніші аргументи зберігають на кінець – це забезпечить стійкий інтерес слухачів.

Висновки. У висновках підсумовують сказане, узагальнюють думки, висловлені в основній частині. Можна токож повторити основні положення виступу чи пов’язати в єдине ціле його частини. Висновки мають бути обґрунтованими і чітко сформульованими, випливати із змісту промови. Психологи стверджують, що останні слова оратора запам’ятовуться найкраще. Це зобов’язує ретельно продумати закінчення свого публічного виступу, адже в ньому має бути зосереджена сила могутнього емоційного впливу.

Виділяють три типи композиційної побудови виступу: лінійна, спіральна та кільцева. Лінійна – за логічними частинами, хронологічно. Спіральна – спосіб побудови, за яким основна думка повторюється неодноразово, але кожний раз збагачується новою інформацією. Кільцева – спосіб побудови, за яким перша та остання частини віддзеркалюють одна одну.

Відомий парламентський оратор ХІХ ст. лорд Гамільтон сказав: “Ще раз передивись свою промову від початку до кінця і перевір, чи не можна її покращити, розташувавши матеріал в іншій послідовності”.

Етапи спілкування з аудиторією: 1) докомунікативний: готувати повний текст публічного виступу, пам'ятаючи, що читання вголос однієї сторінки триває приблизно 2 хв.; 2) комунікативний: підкреслювати основні думки, виокремлювати смислові блоки так, щоб перехід від одного до іншого був природним. 3) посткомунікативний: результативність зустрічі.

 

Види публічних виступів

Виступ під час дискусії.

Види за метою: дискусія як засіб пошуку істини, як переконання іншої сторони, заради перемоги, заради суперечки. Отже, дискусія призначена для досягнення трьох цілей: виправдання своїх думок; спростування думок опонента та одержання нової інформації. Артур Шопенгауер описав 34 способи вести “евристичну діалектику” – “Мистецтво провадження сперечань”.

За веденням: зосереджена (дотримуються, однієї теми); безформна (перескакують з однієї тези на іншу).

У Давній Індії існували спеціальні процедури, які дозволяли встановити, чи має людина моральні якості, необхідні для того, щоб вести суперечку. Лише за наявності якостей, що сприяють встановленню взаєморозуміння, високій моральній культурі спілкування, людині довіряли вести дискусію.

Правила ведення дискусії:

1. Намагатися уникати сперечань, особливо суперечки заради суперечки. Доречно сперечатися лише на теми, що потребують роботи думки (Аристотель).

2. Визначити тему суперечки і не допускати підміни її, сповзання з неї.

3. Виявляти готовність до примирення, узгодження позицій на основі взаємної симетричності поступок.

4. Намагатися знаходити спільне у позиціях – своїй та опонента. Дуже важливо це робити із самого початку дискусії. Наполягати на самій істині, а не на своїй думці.

5. Уважно слухати співрозмовника (-ів), добре запам'ятовуючи як слабкі, так і сильні важливі моменти його мовлення. Стежити за його намірами.

6. Не підвищувати і не знижувати висоти тону і не збільшувати сили, голосу: опонент зробить те ж саме.

7. Не сперечатися про те, чого добре не знаєте, аби не виявити свою необізнаність. Не сперечатися на надто вузькі теми. Не вживати слів і виразів, значення яких добре не знаєте.

8. Доцільно з’ясувати, про що йде мова. Якби люди домовилися про значення слів, суперечок було б менше.

9. Аргументація має бути переконлива. Не можна говорити: мені це незрозуміле, я сумніваюсь... Незнання – не доказ (Спіноза).

10. Не варто наводити всі докази (як кажуть у народі: на варто класти весь сир у пиріг). Можна нагадати, якщо опонент зігнорував аргумент: ви ще не висловилися щодо, ви чомусь не зауважили...

11. Не говорити про свою особу.

12. Бути щирим.

13. Не боятися виправляти свої помилки, вносити корективи у свої міркування.

14. З повагою ставитися до партнера.

15. Вас можуть перебити не лише аби щось з’ясувати, а й щоб Ви роздратувалися, збилися з думки. У такому разі треба або коректно відповісти на питання, а якщо не знаєте відповіді, щоб виграти час і вийти зі становища –“здивуватися”: Невже вам це невідомо?; “обуритися”: Як можна таке питати? Дайте мені закінчити думку! Я ще повернусь до вашого питання.

16. Поміняти тему або припинити розмову зовсім, якщо, використавши всі аргументи, ви не змогли переконати співрозмовника через його свідому впертість та непоступливість

17. Не втрачати почуття гумору.

18. Не вживати і не дозволяти вживати проти себе некоректних та непорядних засобів евристики. А саме: аргумент до публіки: Ну, ви бачите, що це за людина! Хіба можна їй вірити? Аргумент до незнання (сподівання на необізнаність у чомусь), аргумент до особи (так твердять прихильники цієї хибної теорії. Ви не з їх числа?).

19. Володіти мистецтвом запитань.

Доповідь – одна з найпоширеніших форм публічних виступів. Вона порушує нові проблеми, що ще потребуютьрозв’язання; є важливим елементом системи зв’язків з громадськістю.

Виголошення доповіді потребує серйозної підготовки. Перший крок у підготовці – накреслити мету та завдання виступу, визначити коло охоплюваних питань. Насамперед заздалегідь слід сформулювати предмет та тему виступу. Другий крок – добір допоміжної інформації. Вона може бути отримана з двох джерел: 1) теоретичні джерела – це можуть бути статті в періодичних виданнях, книги та окремі публікації, що стосуються теми, енциклопедичні, тер­мінологічні та галузеві словники; 2) усні розмови з обізнаними з проблемою людьми. Питання, що висвітлюються, мають ґрунтуватися на найновіших дослідженнях та наукових публікаціях (якщо це науковий виступ), на останніх виступах у пресі, на радіо та телебаченні як прихильників, так і опонентів (якщо це політичний виступ), на аналізі та посиланнях на протоколи попередніх засідань (якщо це громадські збори). Добираючи інформацію, необхідно пам'ятати, що повідомлення буде теоретично обґрунтованим та актуальним лише за умови наявності промовистих прикладів.

Завершивши підготовку, слід організувати інформацію в певні категорії, надати їй чіткості, визначити та сформулю­вати власне бачення проблеми. Доповідь слід будувати, до­тримуючись таких вимог:

§ теоретична обґрунтованість;

§ опора на фактичний матеріал;

§ наведення переконливих прикладів;

§ власне бачення проблеми.

 

 

ФУНКЦІОНАЛЬНІ СТИЛІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ