Поняття офіційної і державної мови

При поліетнічності населення країни і, відповідно, наявності в ній дво- чи багатомовності завжди виникає проблема співіснування мов різних етносів не тільки і, власне, не стільки на побутовому, а насамперед на офіційно-державному рівні. У мовному законодавстві держав світу відомі три основні підходи до розв’язання цієї проблеми.

У першому випадку як державний засіб спілкування виступає мова однієї, звичайно найчисленнішої національності, що відіграла провідну роль в історичному формуванні держави. Таку функцію виконує іспанська мова в Іспанії, англійська – у США і т.ін. Ця роль мови може бути закріплена Конституцією, як, наприклад, в Іспанії, або не закріплена, як, наприклад, у США. У законодавстві різних країн назва цієї мови може бути різною – офіційна, державна або національна, з чого можна зробити висновок, що поняття «державна мова» та «офіційна мова» є тотожними.

Другий шлях вибору загальнодержавного засобу спілкування в умовах багатомовності – визначення як офіційної, або державної, всіх основних мов країни. Це має місце переважно в країнах, де важко визначити якусь одну корінну національність (наприклад, у Люксембурзі, де дві офіційні мови – французька і німецька), або є територія компактного проживання двох і більше різномовних етносів. Наприклад, у Швейцарії є три офіційні мови – німецька, французька та італійська, однак ця тримовність здійснюється тільки в центральних органах влади (у роботі Федеральних зборів тощо). Фактично ж у країні має місце постійна одномовність: вона розділена чітким кордоном на три частини, у кожній з яких використовується як офіційна тільки одна з трьох мов. Подібна мовна ситуація в Бельгії. Тут також на рівні центральних установ визнано французьку, нідерландську та німецьку. Країна розділена чітким лінгвістичним кордоном на три частини: фламандську (з нідерландською мовою), валлонську (з французькою) та двомовний округ столиці Брюсселя. Дві офіційні мови існують у Фінляндії (фінська і шведська), у Канаді (англійська і французька). Така ситуація склалася в цих країнах внаслідок компактного територіального поділу різномовних етнічних груп.

Практикується також третій варіант – із співвідношенням у законодавстві країни понять національна або державна та офіційна мови. Така картина властива в основному постколоніальним країнам, у яких поряд з місцевими («національними») мовами функціонують як офіційні мови колишніх метрополій – англійська, французька, іспанська, португальська. Спроба запровадження понять «офіційна» і «державна» мова була розроблена в СРСР перед його розпадом. Після того, як мови корінних народів кожної із республік були проголошені державними, офіційною мовою в межах Радянського Союзу було запропоновано вважати російську (як мову міжнаціонального спілкування). Співіснування понять «офіційна» і «державна» мови закріплене в законодавстві Республіки Крим: державними проголошено російську, українську і кримськотатарську, а офіційною тільки першу з них.

У Законі про мови в Україні сказано, що в роботі державних та громадських органів, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей, можуть використовуватися поряд з українською й інші національні мови. Цим положенням гарантуються мовні права всіх інших національностей України. У такому розумінні за мовами цих національностей можна закріпити статус офіційних – на відміну від загальнодержавної української.

У Європі кількість офіційних і державних мов зростає. Якщо в 1815 році (під час Віденського конгресу) їх було лише 13, то в 1919 році (під час підписання Версальської мирної угоди) уже 27, а в 1945 році (під час Подсдамської конференції) – 35. Сьогодні у 50 державах Європи статус офіційних (державних) мов, які застосовуються на всій території держави, мають 42 європейські мови.

У світі і Європі не існує гомогенних в етнічному і мовному плані країн, в яких жива лише одна нація з притаманною їй національною мовою. Відповідно на територіях практично усіх європейських держав, крім титульної нації, яка дала назву державі, живе більша або менша кількість автохтонних етнічних груп, представники яких говорять мовою, відмінною від мови титульної нації і чисельність яких є набагато меншою, ніж чисельність титульної нації. Населення окремих держав складають кілька відносно великих і різних автохтонних етносів. Крім того, сьогодні на територіях багатьох європейських держав проживають численні громади іноземців-мігрантів, а також територіально розсіяні представники інших етносів, рідними мовами яких досить часто є і неєвропейські мови.

В умовах строкатої і подекуди складної мовної ситуації на теренах Європи держави континенту приділяють серйозну увагу питанням правової регламентації статусу мов, їх використання та здійснення відповідної мовної політики. Як і раніше, непорушною залишається старовинна звичаєва міжнародно-правова норма, відповідно до якої визначення статусу мов та порядку їх використання є суверенної прерогативою держави і відноситься до її внутрішньої компетенції. Кожна держава самостійно вирішує мовні питання, враховуючи історичні фактори, національні особливості, культурні традиції і виходячи з власних потреб, потреб суспільства і громадян.

У переважній більшості європейських держав основоположні принципи мовної політики визначаються в їхніх конституціях, насамперед, шляхом визначення офіційної (державної) мови або мов. Зазначимо у цьому зв’язку, що терміни "офіційна мова" і "державна мова" є тотожними, оскільки офіційна мова держави не може не бути державною, а державна мова не може не бути офіційною. Невипадково в конституціях європейських держав використовується або термін "офіційна мова", або термін "державна мова", але ніколи обидва терміни в одному законодавчому акті саме тому, що вони тотожні. У конституціях деяких держав стисло говориться, що мовою держави є мова титульної нації без прикметників "офіційна" чи "державна".

Отже, поява дедалі нових мов – закономірність загальносвітова. І на цьому тлі піднесення статусу української мови до рівня державної мови України виглядає не як якийсь виняток, а як цілком природне явище.

 

Мовна політика в Україні

 

Поняття "мовна політика" зазвичай зводять до кількох питань, як-от офіційної чи державної мови (для світової практики ці два поняття цілком тотожні), мови шкільництва, мовних прав національних меншин. Останні десятиліття додали до названих вище ще низку проблем — мову засобів масової інформації та реклами, мовні стандарти не тільки офіційної, а й науково-технологічної інформації тощо.

В цілому ж, мовна політика — це комплекс цілей та принципів, що визначають регулювання мовних практик у різних сферах життя держави й суспільства, а також сукупність правових, адміністративних та господарчих механізмів, через які здійснюється згадане регулювання.

У багатонаціональних демократичних державах мовна політика є засобом правового забезпечення безконфліктного існування різномовних спільнот (як-от у сучасних Швейцарії, Канаді, Бельгії), а в державах із значними етнічними меншинами – засобом забезпечення культурних прав цих меншин (як-от політика "багатокультурності" в тій-таки Канаді, чи політика, скерована на емансипацію іспаномовного населення в більшості штатів півдня США).

У XX столітті особливої актуальності набуло використання мовної політики як інструмента культурної та ідеологічної деколонізації в країнах, які здобули державну незалежність. За найхарактерніший приклад може правити Алжир, де протягом першої половини шістдесятих було відроджено коранічну арабську як мову офіційного життя та повсякденного спілкування (до того освічені верстви спілкувалися французькою, а серед простолюду побутували місцеві арабсько-берберські "мішанки").

Немалого успіху у відродженні власних мов здобули й держави Балтії. Щоправда, там і за радянської доби ніколи не вдавалося русифікувати власне естонців, латишів, чи литовців. Але серед так званого "російськомовного населення" (переважно росіян, а також білорусів та українців, яких масово привозили для роботи на великих підприємствах) рівень володіння місцевими мовами був практично нульовий, що ділило суспільство на дві практично не пов'язані одна з одною спільноти. Сьогодні ж, коли володіння державною мовою є необхідною умовою одержання громадянства та кар’єри, так звані "російськомовні" масово й небезуспішно оволодівають не лише литовською і латиською, але й дуже непростою для іноземців естонською.

Останнім часом у деяких країнах, у тому числі й таких мовно однорідних та від незапам’ятних часів незалежних, як Франція, мовну політику стали використовувати як інструмент захисту від впливів глобалізації, конкретно – для боротьби з "американським культурним імперіалізмом". Відомо, що чинний французький закон про мову передбачає низку заходів проти англіцизмів (американізмів) у рекламі, в ефірі, проти засилля англомовної естради тощо. Аналогічна політика здійснюється в ряді балканських держав. Скажімо, маленька Словенія ухвалила нещодавно "Закон про мову" з огляду не лише на загрозу "американізації", а й "германізації".

У XX столітті мовна політика вийшла й на міжнародну арену. Скажімо, існує статус "світових мов" ООН (англійська, французька, іспанська, арабська, китайська, російська). Останнім часом до мовної політики долучилася й Рада Європи, що ухвалила 5 листопада 1992 року "Європейську Хартію про місцеві мови та мовні меншини". Основною ідеєю хартії є "необхідність рішучих дій у захисті місцевих мов і мов меншин". Хартію було ратифіковано Верховною Радою України 24 грудня 1999 року, – на жаль, у вигляді, який у майбутньому дасть змогу говорити не так про порятунок реліктових мов на кшалт караїмської чи кримчацької, як висувати чергові аргументи про "утиски" в Україні мови російської (про це далі).

Сучасна Україна є, за світовими стандартами, достатньо мононаціональною державою, де українці складають майже 3/4 всього населення. Проте наша держава залишається мовно, культурно та ідеологічно неоднорідною, у значній частині регіонів національна самосвідомість більшості громадян залишається невисокою. Чималі проблеми існують також у справі збереження й розвитку мов і культур етнічних меншин, таких, як кримськотатарська, гагаузька, караїмська та багато інших. Не обійшли Україну й глобалізаційні процеси, на вплив яких наше пострадянське суспільство часто виявляє дуже слабку відпорність. Скажімо, на ринку нашої масової молодіжної культури панівне становище досі посідає навіть не російськомовна, а англомовна продукція. Це також не сприяє формуванню цілісної системи національної культури як необхідної умови культурної самоідентифікації (й ширше – національної) українців.

Отже, від набуття Україною державної незалежності актуальним було використання правового інструмента державної мови для консолідації українського суспільства, зміцнення національної свідомості, культурної та ідеологічної деколонізації України.

 

Мовне законодавство України

 

Основним документом є чинна Конституція України, де в ст.10 проголошується: "Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом".

Інші нормативні акти, що регулюють мовну політику України:

Закон Української РСР "Про мови в Українській РСР" було ухвалено 28 жовтня 1989 року. Він складається з преамбули та шести розділів.

Преамбула проголошує, зокрема, що "українська мова є одним з вирішальних чинників національної самобутності українського народу. Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвитку духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності".

Розділ І "Загальні положення" регламентує завдання законодавства про мови в УРСР, визначає статус української мови як державної; гарантує права інших національних мов; визначає, що мовами міжнаціонального спілкування в УРСР є українська, російська та інші мови; гарантує право громадян користуватися своєю національною мовою або будь-якою іншою мовою; встановлює обов'язок службових осіб володіти українською та російською мовами; визначає основні положення щодо охорони та захисту мов; покладає організацію виконання Закону на Раду Міністрів УРСР, а контроль за його виконанням — на Ради народних депутатів УРСР.

Розділ III "Мова освіти, науки, інформатики і культури" (ст.25-ст.32) визначає використання державної та інших мов у дошкільних закладах, у середній школі, в професійно-технічній, середній спеціальній та вищій освіті, в сфері науки, культури та інформатики. Найважливішою в розділі є стаття 25, яку було ухвалено в редакції, запропонованій Г.Крючковим: "Вільний вибір мови навчання дітей є невід’ємним правом громадян Української РСР. Українська РСР гарантує кожній дитині право на виховання та одержання освіти національною мовою. Це право забезпечується створенням мережі дошкільних установ і шкіл з вихованням і навчанням українською та іншими національними мовами".

Одночасно з Законом було ухвалено Постанову "Про порядок введення в дію Закону Української РСР "Про мови в Українській РСР ". Проте для окремих положень Закону був встановлений тривалий період набуття чинності: від 3 – 5 років до 10 років (останнє – щодо ст. 25 – ст. 29, які регламентують мову в освітніх закладах). Водночас Раді Міністрів УРСР доручалося розробити "Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року", в якій, зокрема, передбачалося конкретизувати по регіонах терміни впровадження окремих положень Закону.

Окремі положення Закону "Про мови в Українській РСР" було деталізовано (або просто дубльовано) низкою інших законодавчих та підзаконних актів: Закон УРСР "Про освіту", Закон України "Про інформацію", Закон України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні".

Один з найвідоміших документів "романтичної доби" становлення українського законодавства, "Основи законодавства України про культуру", декларує: "Функціонування мови в сфері культури визначається законодавством України про мови.

Держава дбає про розвиток україномовних форм культурного життя, гарантує рівні права і можливості використання в сфері культури мов усіх національних меншин, які проживають на території України" (ст. 4).

Однозначніше на користь української мови висловлюється Закон України "Про телебачення і радіомовлення": "Телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою.

Мовлення на певні регіони може також здійснюватися мовою національних меншин, що компактно проживають на даній території.

Мовлення на зарубіжну аудиторію ведеться українською та відповідною іноземною мовою" (cт. 9). Аналогічний запис зроблено і в Законі України "Про рекламу".

Нарешті, Закон України "Про видавничу справу".

 

 

 

ДЕРЖАВОТВОРЧА ФУНКЦІЯ МОВИ.

ПОНЯТТЯ ПРЕСТИЖУ МОВИ

Як переконує світовий досвід, в основі духовного єднання людей у певну спільноту лежала й тепер лежить насамперед мова. Як державотворча мова виконує такі функції: а) інтегруючу – мова об’єднує людей, створює в них почуття групової єдності, групової ідентичності і, отже, сприяє перетворенню населення в суспільство; б) організуючу – мова виступає засобом планування, мобілізації зусиль, адекватної передачі волі від одних структур суспільства до інших; в) регулюючу – мова забезпечує здатність підтримувати й відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв’язків, якими поширюються інтелектуальні й моральні імпульси, що пронизують суспільство.

Ці функції мова найуспішніше виконує тільки тоді, коли вона витворена даним суспільством, відповідає його менталітету, умовам його існування і стала спільним надбанням для всіх його членів.

Боротьба українців за відновлення власної державності, за консолідацію як нації завжди була невіддільно пов’язана з боротьбою за права рідної мови (рідною мовою вважають мову своєї нації, мову предків, яка пов’язує людину із її народом, з попередніми поколіннями). В основі духовного єднання людей у певну спільноту лежала й тепер лежить насамперед мова.

Історія інших держав дає багато прикладів.

Коли Італія здобула незалежність, італійська мова ледь животіла: із понад 25 млн. населення Італії тільки 600 тис. володіли італійською мовою – решта розмовляли німецькою, французькою, діалектами. І за дорученням італійського уряду відомий письменник Алессандро Мандзоні розробляє програму утвердження італійської мови серед населення.

У Франції наприкінці ХVІІІ ст. 6 млн. французів із 25 млн. не знали французької мови і приблизно стільки само не могли вести зв’язної розмови, тобто половина населення не володіла мовою своєї країни. Вирішальним для Франції стало ХІХ ст.: військова повинність, розвинена освіта, поширення французької книги й особливо газет, журналів, державні чиновники, які мусили вживати мову держави, – усе це сприяло утвердженню французької мови на всій території держави й у всіх сферах суспільного життя. Наслідки – консолідація суспільства й духовне та економічне зростання Франції.

Стартова ситуація в Україні незрівняно сприятливіша, ніж вона була свого часу у Франції, Італії, Індонезії, Ізраїлі під час їхнього становлення як держав. Українською мовою в Україні володіють близько 80% громадян, розуміють її практично усі. В Україні потрібна цілеспрямована мовна політика, яка б повернула знеціоналізовану частину українського народу до рідної мови, а національним меншинам дала змогу зберігати свої мови й водночас оволодіти державною мовою в повному обсязі.

Державотворча функція мови пов’язана із поняттям її престижу. Престиж мови – це її авторитет у міжнаціональному та міжнародному спілкуванні. Він залежить від багатьох чинників, домінуючим серед них є інформативність мови, тобто застосування її як носія найважливішої і найновішої інформації.

Престиж мови не перебуває у прямій залежності від кількості людей, що нею користуються (Китай). Він має не загальний характер: забезпечується функціонуванням у певній сфері (італійська – у музиці, латина – у медицині, французька – у моді); часто пов’язаний із сакральним використанням: санскрит – в Індії; латина і церковно-слов’янська – у Європі; арабська – у країнах мусульманського світу.

Престижними можуть бути навіть мертві мови, якщо вони характеризуються високим рівнем окультурення і ними закодовано велику кількість важливої інформації. Прикладом може служити латина.

Престиж мови – величина змінна. В історії відомо чимало випадків піднесення і падіння мов. Наприклад, сьогодні мовами міжнародних організацій є: англійська, арабська, іспанська, китайська, російська, французька, причому престиж французької різко падає. Зрозуміло, що це залежить не від самої мови, а від суспільства – носія мови, його місця та ролі в загальномовному процесі.

Про престижність української мови в минулому свідчать такі факти: вона використовувалась як державна у Великому Литовському князівстві (була спільною для українців і білорусів); вживалась як актова мова Молдавського князівства; дипломати при дворі польських королів спілкувались або латиною, або українською; бахчисарайські хани листувались нею з турецькими султанами.

Про повільне, але неухильне зростання престижу української мови у наші дні свідчить кількість кафедр та центрів українознавства, які з’являються в багатьох країнах світу.

Є два способи забезпечення статусу престижності для своєї мови. Перший – шляхом всебічного розвитку суспільства на шляху прогресу. Другий – шляхом утиску інших мов політичними, військовими, економічними засобами. Наприклад, у франкістській Іспанії були офіційно заборонені всі мови, крім кастильської (іспанської). Зрозуміло, що другий шлях може привести тільки до тимчасового успіху.

Престижним для мови є її визнання як засобу міжнародної комунікації.

Міжнародні мови – мови, що є засобом спілкування народів різних держав. Є природні та штучні мови.

Висування тієї чи іншої мови на світову роль визначається сукупністю екстралінгвістичних (політичних, економічних, культурних) та лінгвальних чинників. Цей статус мови юридично закріплюється завдяки її визнанню як офіційної, або робочої мови міжнародних організацій чи конференцій (ООН, ЮНЕСКО). Такими мовами є англійська, арабська, іспанська, китайська, російська, французька. Мовою міжнародного спілкування, як правило, являється мова поширена в межах певного регіону або навіть усієї Землі. В основному у світі статусом міжнародної користується мова англійська, – і також найзагальнішпоширені мови землі: іспанська, французька, та частково – німецька.

В окремих регіонах Землі роль мови міжнародного спілкування на регіональному рівні відігравати французька, арабська, й іспанська. У Центральній Африці таку ж функцію прийняла мова хауса.

До штучних мов належать універсальні мови, створені для міжнародного спілкування, що представляють собою сурогати природних мов (есперанто, інтерлінгва, ідо, ложбан і т. д.), і спеціалізовані знакові системи для запису необхідної інформації із певних галузей науки і техніки. Серед останніх виділяються штучні мови призначені для автоматичної переробки інформації.

Серед штучних мов міжнародного спілкування можна назвати кілька, їх створенням займаються ще з ХVІІ-ХІХ ст. Так, у 1879 році створено волапюк, з 1887 року поширюється есперанто, що мало велике коло прихильників. Далі з 1907 року користувалися мовою ідо, з 1921 року по 1922 рік – окциденталь, а з 1951 року існує і нтерлінгва; афрігілі – штучна мова, створена 1970 року К. А. Кумі Атробрахом як своєрідна лінгва франка для спілкування нею всіма народами Африки. Назва мови походить від слів Африка і суахілі – однієї з східноафриканських мов. У середині 2001 була створена штучна мова Токі пона. Вона була розроблена канадським перекладачем та лінгвістом Сонею Елен Кісою із Торонто. Токі пона є мінімальною мовою. Вона зосереджена на простих концепціях та елементах, які є відносно універсальними серед різних культур. Кіса розробила Токі пону таким чином, аби висловлювати максимум змісту з мінімальною складністю. Мова має 14 фонем та 118 слів. Вона не призначена бути міжнародною мовою спілкування, але, натомість, запозичує деякі ідеї із Даосистської філософії.

Отже, мова є важливим чинником консолідації держави, об’єднання держав у світове співтовариство для забезпечення його економічного, політичного та культурного життя.