Донецький національний унiверситет

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНIВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ І КУЛЬТУРИ

 

 

Українська мова

(за професійним спрямуванням)

для студентiв спеціальності «Правознавство»

(денна форма навчання)

 

 

Донецьк - 2011

 

УДК 811.161.2

ББК 81.2 Укр–923

У 45

 

 

Українська мова за професійним спрямуванням: для студентiв спеціальності «Правознавство» (заочна і прискорена форми навчання): навчальний посібник /уклад.: В.І.Рогозіна, Г.П.Лукаш, С.А.Могила. – Донецьк: ДонНУ, 2011. – 110 с.

 

 

Містить рекомендації і практичні завдання, які допоможуть студентам вправно використовувати потрібні мовні конструкції з наукового і офіційно-ділового стилів української мови, правильно будувати речення, грамотно оформляти різні види документів.

 

 

Затверджено на засіданні кафедри

української філології і культури

протокол № 5 від 29.12.2010 р.

 

 

Знати мову престижно, з цього розпочинається кар’єрне зростання особистості; мова – це суттєвий показник загальної культури і її велика перспектива

А.Андрущенко

 

 

ВСТУП

 

 

Вивчення історії, складу, функціонування української мови, типологічної специфіки правових текстів, закономірностей використання мовних засобів у юридичному тексті з урахуванням його функціонально-стилістичних особливостей створює необхідну науково-теоретичну базу для вирішення низки багатьох прикладних завдань у сфері правотворчості і правозастосування: лінгвістичного забезпечення законодавчої діяльності; комп’ютерної обробки юридичних текстів; підвищення якості юридичних документів; розв’язання численних мовно-термінологічних проблем у сучасному писемному та усному юридичному мовленні; забезпечення автентичності перекладу юридичних текстів та ін.

Ось чому введення у навчальні програми юридичних спеціальностей у вищих закладах освіти мовного курсу для майбутніх правників є надзвичайно важливим як в аспекті виконання актуальних суспільних і наукових завдань, так і підготовки висококваліфікованих, на рівні сучасних професійних вимог, спеціалістів.

Лінгвістична підготовка правника сьогодні – це досить складний за своїм предметом і змістом, послідовний і творчий навчальний процес. Курс “Української мови (за професійним спрямуванням)” створено з метою формування системи знань зі специфіки української професійної мови, фахової термінології як основи професійної мови та стилістики службових документів.

Вивчення курсу передбачає розв’язання таких завдань: розширення знань про українську мову як національну мову українського народу, виховання поваги до української літературної мови; вивчення теоретичних засад нормативності української літературної мови, вироблення навичок правильного використання різних мовних засобів залежно від сфери й мети.

Обсяг і зміст пропонованого посібника визначається специфікою викладання курсу української мови (за професійним спрямуванням) студентам заочної та прискореної форми навчання. Тут вміщено блок теоретичного матеріалу, комплекс вправ та завдань як репродуктивного, так і творчого рівня, зразки найпоширеніших документів із коротким коментарем до них.

Після опрацювання запропонованого матеріалу студент повинен знати:

- роль мови у суспільному житті, розрізняти поняття “національна мова”, “літературна мова”, “державна мова”;

- функціональні стилі української літературної мови, найважливіші риси, що визначають науковий і офіційно-діловий стиль;

- основні норми орфоепії, орфографії, лексики, граматики;

- основи термінологічного апарату правничої сфери;

- види документів за класифікаційними ознаками, основні правила написання найпоширеніших документів, вимоги до тексту документів;

- особливості усного ділового мовлення;

- етичні норми і правила спілкування.

Уміти:

- давати визначення основних понять;

- визначати жанри наукового і офіційно-ділового стилів;

- правильно укладати найпоширеніші види документів;

- виявляти та пояснювати типові мовні явища у тексті;

- правильно вживати граматичні форми іменників, прикметників, займенників, числівників, дієприкметників тощо;

- орієнтуватись при спілкуванні в офіційних ситуаціях;

- правильно послуговуватися стійкими формулами спілкування.

 

 

 

МОВА ТА ЇЇ ФУНКЦІЇ.

МОВА І НАЦІОНАЛЬНА КАРТИНА СВІТУ

 

Мова – це система звукових, письмових знаків або символів, що служать засобом людського спілкування, розумової діяльності, способом вираження самосвідомості.

Жодне суспільство, на якому б рівні воно не перебувало, не може існувати без мови. Обслуговуючи потреби суспільства, мова виконує низку функцій, життєво важливих як для самої мови, так і для цього суспільства. Мова, якою не спілкуються, стає мертвою: народ, який втрачає свою мову, зникає.

Мова належить до так званих вторинних систем. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, яке її витворює. Водночас мова – один з чинників самоорганізації суспільства і є невід’ємною ознакою таких спільнот, як рід, плем’я, народність, нація.

Саме через мову ми пізнаємо світ, сприймаємо його. У кожного народу «мовна картина світу» своя, неповторна. Напр., у природі ми чуємо тільки ті звуки, які є в нашій мові (шум дерев передаємо як ш-ш-ш, інші природні явища: дзень, хрусь, хляп та ін.). В інших народів звуконаслідування інакше.

 

Функції мови

Мова, як явище суспільне, виконує ряд функцій, пов’язаних з об’єктами та суб’єктами суспільної діяльності.

Суть комунікативної функції полягає у використанні мови для інформативного зв’язку між членами суспільства. Для повноцінності функціонування мова повинна обслуговувати всі сфери комунікації: науку, техніку, виробництво, ділове спілкування, навчання тощо.

Експресивна функція полягає в тому, що мова є універсальним засобом відображення світу індивіда. «Говори – і я побачу тебе», – стверджували мудреці античності. Кожна людина – це цілий неповторний світ, сфокусований у її свідомості, у сферах інтелекту, емоцій, волі. Але цей світ прихований від інших людей, і тільки мова дає можливість розкрити його для інших. Чим досконаліше володієш мовою, тим виразніше, повніше, яскравіше постаєш перед людьми як особистість. Те ж саме можна сказати і про націю, народ.

Ідентифікаційна функція. Мова є засобом спілкування, але тільки для тих, хто її знає. Для тих, хто її не знає, вона є засобом роз’єднання, сепарації, відокремлення своїх від чужих. Спілкуватися за допомогою якоїсь мови можуть лише носії цієї мови. Тільки для них вона є засобом ідентифікації, ототожнення в межах певної спільності.

Ця ідентифікація виявляється і в часовому, і в просторовому вимірах. Ми відчуваємо свою спільність і з тими, що жили задовго до нас і житимуть після нас, і з тими, що живуть далеко від нас, в інших країнах.

Кожен з нас має свій мовний «портрет», мовний «паспорт», в якому відображено всі параметри нашого «Я»: національно-естетичні, соціальні, культурні, духовні, вікові.

Гносеологічна функція. Мова є засобом пізнання світу. Людина, на відміну від тварини, користується не тільки індивідуальним досвідом, але й усім тим, що досягли її попередники та сучасники, тобто суспільним досвідом. Їй ніколи не треба починати пізнання світу «з нуля». Пізнаючи мову, людина пізнає світ, причому світ у баченні саме цієї мовної спільності.

Кожна мова є виявом певної національної картини світу, і тому зникнення якоїсь із них збіднює уявлення людини про світ, звужує досвід.

Гносеологічна функція полягає не тільки в накопиченні досвіду суспільства. Мова є засобом мислення, формою існування думки. Отже, у пізнанні нового, раніше невідомого, вона є обов’язковим чинником.

Мислетворча функція полягає в тому, що мова є засобом формування думки: людина мислить у мовних формах. Є мовлення і мислення конкретне (образно-чуттєве) і абстрактне (понятійне). Людське понятійне мислення – це оперування поняттями, які позначені словами і які не могли б без слів існувати. Крім того, у процесі мислення ці поняття зіставляються, протиставляються, поєднуються, заперечуються, порівнюються тощо, для цього в мові існують спеціальні засоби. Тому мислити – означає оперувати мовним матеріалом.

Вислів «обмінюватися думками» абсурдно розуміти дослівно. Якби люди обмінювались безпосередньо думками, то вони завжди розуміли б один одного і не було б ніяких втрат при передаванні інформації. Насправді люди обмінюються мовними одиницями, в яких закодовані розшифрування. Недарма говорять: хто ясно думає, той ясно висловлюється.

Зауважимо, що думання відбувається у формі певної мови, здебільшого тієї, яку ми найкраще знаємо, тобто рідної. Отже сам процес мислення має національну специфіку, яка обумовлена національним набором звукосполук, слів, специфічними способами поєднання їх у реченнях тощо.

Естетична функція. Мова є знаряддям і водночас матеріалом створення культурних цінностей. Вона першоешелон культури. Фольклор, художня література, театр, пісня тошо – усе це дає підстави стверджувати, що мова – становий хребет культури, її храм. Виховання відчуття краси мови – основа всякого естетичного виховання.

Культуроносна функція. Мова – носій культури. Культура кожного народу зафіксована в його мові.

Пізнання світу, його культури, його ментальності іншими народами може бути поверховим і глибинним, всебічним. Для глибинного пізнання народу необхідне знання його мови. У цьому випадку мова виконує функцію зв’язку між народами. Пропагуючи свою мову в світі, ми пропагуємо власну культуру, її надбання, збагачуючи світову культуру.

Через мову передається й естафета духовних цінностей від покоління до покоління. Чим повнокровніше функціонує в суспільстві мова, тим надійніший цей духовний зв’язок поколінь, тим багатша духовність наступного з них.

Номінативна функція – це функція називання. Мовні одиниці, передусім слова, служать назвами предметів, процесів, якостей, ознак тощо. Усе пізнане людиною одержує свою назву і тільки так існує у свідомості. Цей процес називається лінгвізацією, «омовленням» світу.

У назвах зафіксовано не тільки реалії дійсності, адекватно пізнані людиною, але й помилкові уявлення, ірреальні, уявні сутності.

Номінативними одиницями (словами, словосполученнями та фразеологізмами), як мозаїкою, вкрита вся реальність. Мова є картиною, «зліпком» реального світу. Зрозуміло, що кожна мова становить неповторну картину дійсності (наприклад, у нас існує одне слово сніг, а в мові ескімосів є кілька десятків слів на позначення цього поняття).

Дуже прикро, коли з тих чи інших причин існують у мові прогалини, незаповнені ділянки. Наявність таких прогалин у мові змушує народ дивитися на світ чужими очима, порушує національну цілісність духовної культури. Найчастіше це трапляється з мовами, які не мали можливості лінгвалізувати (“омовити”) певні сфери пізнання і діяльності людини. Йдеться передусім про галузі науки, техніки, виробництва, соціально-економічних відносин тощо.

Тому заповнювати ці лакуни, піднімати статус рідної мови до рівня мов, що обслуговують найпередовішу науку, культуру, виробництво, обов’язок не тільки і не стільки мовознавців. Народ творить мову, мова творить народ. І кожен, хто усвідомлює себе частиною народу, до якого прошарку він не належав би, повинен відчувати себе водночас відповідальним за долю мови, бути її творцем.

Отже, мова – явище системне. Її функції виступають не ізольовано, проявляються у взаємодії. Відсутність чи неповнота використання якоїсь із них згубно впливає на мову в цілому, а це, в свою чергу, відбивається на долі народу.

 

Мовна політика в Україні

 

Поняття "мовна політика" зазвичай зводять до кількох питань, як-от офіційної чи державної мови (для світової практики ці два поняття цілком тотожні), мови шкільництва, мовних прав національних меншин. Останні десятиліття додали до названих вище ще низку проблем — мову засобів масової інформації та реклами, мовні стандарти не тільки офіційної, а й науково-технологічної інформації тощо.

В цілому ж, мовна політика — це комплекс цілей та принципів, що визначають регулювання мовних практик у різних сферах життя держави й суспільства, а також сукупність правових, адміністративних та господарчих механізмів, через які здійснюється згадане регулювання.

У багатонаціональних демократичних державах мовна політика є засобом правового забезпечення безконфліктного існування різномовних спільнот (як-от у сучасних Швейцарії, Канаді, Бельгії), а в державах із значними етнічними меншинами – засобом забезпечення культурних прав цих меншин (як-от політика "багатокультурності" в тій-таки Канаді, чи політика, скерована на емансипацію іспаномовного населення в більшості штатів півдня США).

У XX столітті особливої актуальності набуло використання мовної політики як інструмента культурної та ідеологічної деколонізації в країнах, які здобули державну незалежність. За найхарактерніший приклад може правити Алжир, де протягом першої половини шістдесятих було відроджено коранічну арабську як мову офіційного життя та повсякденного спілкування (до того освічені верстви спілкувалися французькою, а серед простолюду побутували місцеві арабсько-берберські "мішанки").

Немалого успіху у відродженні власних мов здобули й держави Балтії. Щоправда, там і за радянської доби ніколи не вдавалося русифікувати власне естонців, латишів, чи литовців. Але серед так званого "російськомовного населення" (переважно росіян, а також білорусів та українців, яких масово привозили для роботи на великих підприємствах) рівень володіння місцевими мовами був практично нульовий, що ділило суспільство на дві практично не пов'язані одна з одною спільноти. Сьогодні ж, коли володіння державною мовою є необхідною умовою одержання громадянства та кар’єри, так звані "російськомовні" масово й небезуспішно оволодівають не лише литовською і латиською, але й дуже непростою для іноземців естонською.

Останнім часом у деяких країнах, у тому числі й таких мовно однорідних та від незапам’ятних часів незалежних, як Франція, мовну політику стали використовувати як інструмент захисту від впливів глобалізації, конкретно – для боротьби з "американським культурним імперіалізмом". Відомо, що чинний французький закон про мову передбачає низку заходів проти англіцизмів (американізмів) у рекламі, в ефірі, проти засилля англомовної естради тощо. Аналогічна політика здійснюється в ряді балканських держав. Скажімо, маленька Словенія ухвалила нещодавно "Закон про мову" з огляду не лише на загрозу "американізації", а й "германізації".

У XX столітті мовна політика вийшла й на міжнародну арену. Скажімо, існує статус "світових мов" ООН (англійська, французька, іспанська, арабська, китайська, російська). Останнім часом до мовної політики долучилася й Рада Європи, що ухвалила 5 листопада 1992 року "Європейську Хартію про місцеві мови та мовні меншини". Основною ідеєю хартії є "необхідність рішучих дій у захисті місцевих мов і мов меншин". Хартію було ратифіковано Верховною Радою України 24 грудня 1999 року, – на жаль, у вигляді, який у майбутньому дасть змогу говорити не так про порятунок реліктових мов на кшалт караїмської чи кримчацької, як висувати чергові аргументи про "утиски" в Україні мови російської (про це далі).

Сучасна Україна є, за світовими стандартами, достатньо мононаціональною державою, де українці складають майже 3/4 всього населення. Проте наша держава залишається мовно, культурно та ідеологічно неоднорідною, у значній частині регіонів національна самосвідомість більшості громадян залишається невисокою. Чималі проблеми існують також у справі збереження й розвитку мов і культур етнічних меншин, таких, як кримськотатарська, гагаузька, караїмська та багато інших. Не обійшли Україну й глобалізаційні процеси, на вплив яких наше пострадянське суспільство часто виявляє дуже слабку відпорність. Скажімо, на ринку нашої масової молодіжної культури панівне становище досі посідає навіть не російськомовна, а англомовна продукція. Це також не сприяє формуванню цілісної системи національної культури як необхідної умови культурної самоідентифікації (й ширше – національної) українців.

Отже, від набуття Україною державної незалежності актуальним було використання правового інструмента державної мови для консолідації українського суспільства, зміцнення національної свідомості, культурної та ідеологічної деколонізації України.

 

Мовне законодавство України

 

Основним документом є чинна Конституція України, де в ст.10 проголошується: "Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом".

Інші нормативні акти, що регулюють мовну політику України:

Закон Української РСР "Про мови в Українській РСР" було ухвалено 28 жовтня 1989 року. Він складається з преамбули та шести розділів.

Преамбула проголошує, зокрема, що "українська мова є одним з вирішальних чинників національної самобутності українського народу. Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвитку духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності".

Розділ І "Загальні положення" регламентує завдання законодавства про мови в УРСР, визначає статус української мови як державної; гарантує права інших національних мов; визначає, що мовами міжнаціонального спілкування в УРСР є українська, російська та інші мови; гарантує право громадян користуватися своєю національною мовою або будь-якою іншою мовою; встановлює обов'язок службових осіб володіти українською та російською мовами; визначає основні положення щодо охорони та захисту мов; покладає організацію виконання Закону на Раду Міністрів УРСР, а контроль за його виконанням — на Ради народних депутатів УРСР.

Розділ III "Мова освіти, науки, інформатики і культури" (ст.25-ст.32) визначає використання державної та інших мов у дошкільних закладах, у середній школі, в професійно-технічній, середній спеціальній та вищій освіті, в сфері науки, культури та інформатики. Найважливішою в розділі є стаття 25, яку було ухвалено в редакції, запропонованій Г.Крючковим: "Вільний вибір мови навчання дітей є невід’ємним правом громадян Української РСР. Українська РСР гарантує кожній дитині право на виховання та одержання освіти національною мовою. Це право забезпечується створенням мережі дошкільних установ і шкіл з вихованням і навчанням українською та іншими національними мовами".

Одночасно з Законом було ухвалено Постанову "Про порядок введення в дію Закону Української РСР "Про мови в Українській РСР ". Проте для окремих положень Закону був встановлений тривалий період набуття чинності: від 3 – 5 років до 10 років (останнє – щодо ст. 25 – ст. 29, які регламентують мову в освітніх закладах). Водночас Раді Міністрів УРСР доручалося розробити "Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року", в якій, зокрема, передбачалося конкретизувати по регіонах терміни впровадження окремих положень Закону.

Окремі положення Закону "Про мови в Українській РСР" було деталізовано (або просто дубльовано) низкою інших законодавчих та підзаконних актів: Закон УРСР "Про освіту", Закон України "Про інформацію", Закон України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні".

Один з найвідоміших документів "романтичної доби" становлення українського законодавства, "Основи законодавства України про культуру", декларує: "Функціонування мови в сфері культури визначається законодавством України про мови.

Держава дбає про розвиток україномовних форм культурного життя, гарантує рівні права і можливості використання в сфері культури мов усіх національних меншин, які проживають на території України" (ст. 4).

Однозначніше на користь української мови висловлюється Закон України "Про телебачення і радіомовлення": "Телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою.

Мовлення на певні регіони може також здійснюватися мовою національних меншин, що компактно проживають на даній території.

Мовлення на зарубіжну аудиторію ведеться українською та відповідною іноземною мовою" (cт. 9). Аналогічний запис зроблено і в Законі України "Про рекламу".

Нарешті, Закон України "Про видавничу справу".

 

 

 

ДЕРЖАВОТВОРЧА ФУНКЦІЯ МОВИ.

ПОНЯТТЯ ПРЕСТИЖУ МОВИ

Як переконує світовий досвід, в основі духовного єднання людей у певну спільноту лежала й тепер лежить насамперед мова. Як державотворча мова виконує такі функції: а) інтегруючу – мова об’єднує людей, створює в них почуття групової єдності, групової ідентичності і, отже, сприяє перетворенню населення в суспільство; б) організуючу – мова виступає засобом планування, мобілізації зусиль, адекватної передачі волі від одних структур суспільства до інших; в) регулюючу – мова забезпечує здатність підтримувати й відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв’язків, якими поширюються інтелектуальні й моральні імпульси, що пронизують суспільство.

Ці функції мова найуспішніше виконує тільки тоді, коли вона витворена даним суспільством, відповідає його менталітету, умовам його існування і стала спільним надбанням для всіх його членів.

Боротьба українців за відновлення власної державності, за консолідацію як нації завжди була невіддільно пов’язана з боротьбою за права рідної мови (рідною мовою вважають мову своєї нації, мову предків, яка пов’язує людину із її народом, з попередніми поколіннями). В основі духовного єднання людей у певну спільноту лежала й тепер лежить насамперед мова.

Історія інших держав дає багато прикладів.

Коли Італія здобула незалежність, італійська мова ледь животіла: із понад 25 млн. населення Італії тільки 600 тис. володіли італійською мовою – решта розмовляли німецькою, французькою, діалектами. І за дорученням італійського уряду відомий письменник Алессандро Мандзоні розробляє програму утвердження італійської мови серед населення.

У Франції наприкінці ХVІІІ ст. 6 млн. французів із 25 млн. не знали французької мови і приблизно стільки само не могли вести зв’язної розмови, тобто половина населення не володіла мовою своєї країни. Вирішальним для Франції стало ХІХ ст.: військова повинність, розвинена освіта, поширення французької книги й особливо газет, журналів, державні чиновники, які мусили вживати мову держави, – усе це сприяло утвердженню французької мови на всій території держави й у всіх сферах суспільного життя. Наслідки – консолідація суспільства й духовне та економічне зростання Франції.

Стартова ситуація в Україні незрівняно сприятливіша, ніж вона була свого часу у Франції, Італії, Індонезії, Ізраїлі під час їхнього становлення як держав. Українською мовою в Україні володіють близько 80% громадян, розуміють її практично усі. В Україні потрібна цілеспрямована мовна політика, яка б повернула знеціоналізовану частину українського народу до рідної мови, а національним меншинам дала змогу зберігати свої мови й водночас оволодіти державною мовою в повному обсязі.

Державотворча функція мови пов’язана із поняттям її престижу. Престиж мови – це її авторитет у міжнаціональному та міжнародному спілкуванні. Він залежить від багатьох чинників, домінуючим серед них є інформативність мови, тобто застосування її як носія найважливішої і найновішої інформації.

Престиж мови не перебуває у прямій залежності від кількості людей, що нею користуються (Китай). Він має не загальний характер: забезпечується функціонуванням у певній сфері (італійська – у музиці, латина – у медицині, французька – у моді); часто пов’язаний із сакральним використанням: санскрит – в Індії; латина і церковно-слов’янська – у Європі; арабська – у країнах мусульманського світу.

Престижними можуть бути навіть мертві мови, якщо вони характеризуються високим рівнем окультурення і ними закодовано велику кількість важливої інформації. Прикладом може служити латина.

Престиж мови – величина змінна. В історії відомо чимало випадків піднесення і падіння мов. Наприклад, сьогодні мовами міжнародних організацій є: англійська, арабська, іспанська, китайська, російська, французька, причому престиж французької різко падає. Зрозуміло, що це залежить не від самої мови, а від суспільства – носія мови, його місця та ролі в загальномовному процесі.

Про престижність української мови в минулому свідчать такі факти: вона використовувалась як державна у Великому Литовському князівстві (була спільною для українців і білорусів); вживалась як актова мова Молдавського князівства; дипломати при дворі польських королів спілкувались або латиною, або українською; бахчисарайські хани листувались нею з турецькими султанами.

Про повільне, але неухильне зростання престижу української мови у наші дні свідчить кількість кафедр та центрів українознавства, які з’являються в багатьох країнах світу.

Є два способи забезпечення статусу престижності для своєї мови. Перший – шляхом всебічного розвитку суспільства на шляху прогресу. Другий – шляхом утиску інших мов політичними, військовими, економічними засобами. Наприклад, у франкістській Іспанії були офіційно заборонені всі мови, крім кастильської (іспанської). Зрозуміло, що другий шлях може привести тільки до тимчасового успіху.

Престижним для мови є її визнання як засобу міжнародної комунікації.

Міжнародні мови – мови, що є засобом спілкування народів різних держав. Є природні та штучні мови.

Висування тієї чи іншої мови на світову роль визначається сукупністю екстралінгвістичних (політичних, економічних, культурних) та лінгвальних чинників. Цей статус мови юридично закріплюється завдяки її визнанню як офіційної, або робочої мови міжнародних організацій чи конференцій (ООН, ЮНЕСКО). Такими мовами є англійська, арабська, іспанська, китайська, російська, французька. Мовою міжнародного спілкування, як правило, являється мова поширена в межах певного регіону або навіть усієї Землі. В основному у світі статусом міжнародної користується мова англійська, – і також найзагальнішпоширені мови землі: іспанська, французька, та частково – німецька.

В окремих регіонах Землі роль мови міжнародного спілкування на регіональному рівні відігравати французька, арабська, й іспанська. У Центральній Африці таку ж функцію прийняла мова хауса.

До штучних мов належать універсальні мови, створені для міжнародного спілкування, що представляють собою сурогати природних мов (есперанто, інтерлінгва, ідо, ложбан і т. д.), і спеціалізовані знакові системи для запису необхідної інформації із певних галузей науки і техніки. Серед останніх виділяються штучні мови призначені для автоматичної переробки інформації.

Серед штучних мов міжнародного спілкування можна назвати кілька, їх створенням займаються ще з ХVІІ-ХІХ ст. Так, у 1879 році створено волапюк, з 1887 року поширюється есперанто, що мало велике коло прихильників. Далі з 1907 року користувалися мовою ідо, з 1921 року по 1922 рік – окциденталь, а з 1951 року існує і нтерлінгва; афрігілі – штучна мова, створена 1970 року К. А. Кумі Атробрахом як своєрідна лінгва франка для спілкування нею всіма народами Африки. Назва мови походить від слів Африка і суахілі – однієї з східноафриканських мов. У середині 2001 була створена штучна мова Токі пона. Вона була розроблена канадським перекладачем та лінгвістом Сонею Елен Кісою із Торонто. Токі пона є мінімальною мовою. Вона зосереджена на простих концепціях та елементах, які є відносно універсальними серед різних культур. Кіса розробила Токі пону таким чином, аби висловлювати максимум змісту з мінімальною складністю. Мова має 14 фонем та 118 слів. Вона не призначена бути міжнародною мовою спілкування, але, натомість, запозичує деякі ідеї із Даосистської філософії.

Отже, мова є важливим чинником консолідації держави, об’єднання держав у світове співтовариство для забезпечення його економічного, політичного та культурного життя.

 

Класифікація фразеологізмів

Найбільшого поширення набула класифікація фразеологізмів, запропонована В.В.Виноградовим. В основу цієї класифікації покладено ступінь значеннєвої мотивації відповідних одиниць виділюваними у їх складі компонентами. Розділяють три типи фразеологізмів – фразеологічні зрощення, фразеологічні єдності і фразеологічні сполучення.

Фразеологічні зрощення – семантично неподільні фразеологічні одиниці, значення яких не випливає із значень окремих компонентів: розбити глек (посваритися), бити байдики, бити баглаї (ледарювати), собаку з'їсти; фразеологічні єдності – також семантично неподільні звороти, але цілісне значення їх здебільшого вмотивоване значенням компонентів: не бачити смаленого вовка (не знати труднощів, не зустрічатися з небезпекою), не нюхати пороху (не бути в боях), прикусити язика (замовкнути); фразеологічні сполучення – семантично подільні фразеологічні звороти, в яких є стрижневе слово. Залежно від зв'язків його з іншими словами міняється значення фразеологізму: уболівати душею, вболівати серцем; жити вовком (на відлюдді), дивитися вовком (вороже); дрімота бере (хочеться спати), жаль бере (стає дуже шкода), непосидячка бере (не сидиться), нетерплячка бере (не терпиться) та ін.

Структурно-граматична організація фразеологічних одиниць надзвичайно різноманітна. Проте слова в них пов’язані за правилами української граматики й усталені звороти мають структурні відповідники серед вільних сполучень слів.

3.Види фразеологізмів

На підставі генетичних, структурних, функціональних ознак з-поміж фразеологізмів можна виділити:

Прислів’я – влучний образний вислів, часто ритмічний за будовою, що має повчальний зміст; синтаксично закінчений: як дбаєш, так і маєш; до кого пристанеш, таким і сам станеш; яке коріння, таке й насіння; друзі пізнаються в біді.

Приказка – образний вислів, нерідко римований, близький до прислів’я, але без повчального змісту (може бути елементом байки або прислів’я): ні до ради, ні до завади; ні пава, ні ґава; кіт наплакав; велике цабе;збити з пантелику; ні слуху, ні духу, сорока на хвості принесла.

Прислів’я і приказки всебічно й багатогранно відтворюють різні сторони життя народу: возвеличують духовні цінності, таврують ганебне, висміюють вади, висловлюють співчуття, поради, вчать, наставляють і виховують людей. Напр.: мир та лад – великий клад; правда кривду переважить; не місце красить людину, а людина місце; скільки вовка не годуй, а він у ліс дивиться.

Крилаті вислови – поширені й загальновідомі влучні звороти мови, джерело яких може бути встановлене. Нетлінний фонд загальнолюдської культури: олімпійський спокій; злий геній; лебедина пісня; випити чашу до дня; притча во язицех; блудний син; нести хрест. Крилаті вислови не мають усталеної форми, вони можуть складатися з одного слова (Мавка, Каїн) і з цілого речення: Карфаген мусить бути зруйнований (наполеглива вимога подолати перешкоду, знищити ворога – вислів державного діяча Стародавнього Риму Катона Старшого).

Українська фразеологія багата крилатими висловами власне українського походження. Це афоризми, що належать перу письменників: Караюсь, мучуся, але не каюсь! І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь (Т.Шевченко); всякому городу нрав і права (Г.Сковорода); пропаща сила (Панас Мирний); коні не винні (М.Коцюбинський); досвітні вогні (Леся Українка).

Афоризм – узагальнена, закінчена і глибока думка певного автора, висловлена у відточеній, відшліфованій формі. Характерними рисами афоризму є влучність, виразність, несподіваність судження, здатність до самостійного існування: „ Тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив ” (Леся Українка); „ Єдина справжня розкіш – це розкіш людського спілкування ” (Антуан де Сент-Екзюпері); „ Очі дружби рідко помиляються ” (Вольтер).

Парадокс – думка, що різко розходиться з усталеними поглядами і спочатку нібито суперечить здоровому глуздові: „ У генії те прекрасне, що він схожий на всіх, а на нього ніхто ” (Оноре де Бальзак); „ Істинна ціна людини вимірюється калібром її ворогів ”. Найтихіші води – найглибші; Чим ніч темніша – тим яскравіші зорі (Нар. творчість).

Літературна цитата – цитата в художньому творі, що використовується для надання експресії, як засіб створення образності. «У народі говорять: “Осла знати по вухах, ведмедя – по кігтях, а неука – по мові”».

 

Предмет лексикографії

Лексикографія – розділ мовознавства, предметом якого є теорія і практика укладання словників різних типів.

Принципи розташування словникових одиниць і характер інформації про них безпосередньо зумовлюються типом і призначенням відповідної лексикографічної праці. У словнику може тлумачитись значення описуваних одиниць, з'ясовуватись їх походження, наводитись інформація про правильність написання або вимови, подаватись переклад на іншу мову, висвітлюватись енциклопедична інформація про позначувані словами предмети, явища, наукові поняття тощо.

Словники виходять за межі власне мовознавчого або іншого вузькофахового призначення. Їм належить важлива роль у розвитку національної духовної культури як цінним джерелам інформації і засобам підвищення комунікативної культури носіїв мови.

 

Типи словників

Розрізняють два типи словників – енциклопедичні і лінгвістичні. Між ними існують докорінні відмінності щодо реєстру слів і їх ознак, за якими вони характеризуються.

Венциклопедичному словнику описуються не слова, а наводяться відомості про позначувані ними предмети і явища – наукові поняття, біографічні довідки про окремих осіб, відомості про населені пункти, країни, різні події тощо. До реєстру цих словників входять іменники та іменникові словосполучення, тобто одиниці з функцією предметних номінацій.

Енциклопедичні словники використовують як довідкові видання різного обсягу і фахового призначення.

До найбільших за обсягом належить 17-томна Українська Радянська Енциклопедія (1959-1965). Праця містить значну не власне українознавчу інформацію. Протягом 1974-1985 рр. вийшло українською і російською мовами друге 20-томне видання згаданої енциклопедії. Останнім часом вийшов Універсальний словник-енциклопедія (1999), який увібрав усе найкраще, що можуть запропонувати сучасні наука та культура.