Поняття фінансового ринку і характеристика його складових

(сегментів).

Поняття «фінансовий ринок» є певною мірою збірним, узагальненим. В реальній практиці воно характеризує розгалужену систему окремих видів фінансових ринків із різноманітними сегментами кожного із них [1, с.255].

Сегментація ФР – процес цілеспрямованого поділу ФР на види та сегменти в межах окремих видів залежно від об’єкта торгівлі – різновиду фінансових інструментів, обмін якими здійснюється на ринку.

Сегментація ФР залежить від того на скільки широко інтерпретуються межі цього ринку.

У випадку найбільш звуженої інтерпретації меж ФР його ототожнюють з ринком цінних паперів і поділяють на сегменти залежно від існуючих груп цінних паперів:

 ринок пайових фінансових інструментів – ринок, на якому відбувається торгівля пайовими цінними паперами (акціями та інвестиційними сертифікатами);

 ринок боргових фінансових інструментів – ринок, на якому відбувається торгівля борговими цінними паперами (облігаціями, казначейськими зобов’язаннями, векселями, ощадними (депозитними) сертифікатами та різноманітними іпотечними цінними паперами);

 ринок фінансових деривативів (похідних фінансових інструментів) – ринок, на якому відбувається торгівля деривативами (опціонами, ф’ючерсами, свопами тощо).

У випадку розширеної інтерпретації меж ФР його поділяють на наступні види:

• Кредитний ринок

• Ринок цінних паперів

• Валютний ринок

• Страховий ринок

• Ринок золота

У деяких джерелах до цього переліку видів ще додають ринок нерухомості та антикваріату. У межах кожного виду розглядають окремі сегменти, наприклад, у межах ринку цінних паперів: ринок акцій, ринок облігацій тощо.

Замість понять «види ФР» та «сегменти ФР» у науковій літературі може зустрічатися термін «фінансові ринки» (у множині).

Фінансові ринки класифікують залежно від основних ознак:

1. Залежно від стадії існування фінансових інструментів:

 первинний (primary market) – ринок, що охоплює відносини з приводу розміщення фінансових інструментів;

 вторинний (secondary market) – ринок, що охоплює відносини з приводу обігу фінансових інструментів.

2. Залежно від тривалості строку обігу фінансових інструментів:

 грошовий (money market) – ринок, на якому об’єктами купівлі-продажу виступають короткострокові (із строком погашення до 1 року) високоліквідні та надійні (з низьким ризиком) боргові фінансові інструменти (які ще називають еквівалентами грошових коштів – cash equivalents);

 ринок капіталів (capital market) – ринок, на якому об’єктами купівлі-продажу виступають фінансові інструменти, які не є інструментами грошового ринку і дозволяють емітентам залучати кошти, як правило, на тривалий строк (понад 1 рік).

3. Залежно від строку виконання договорів з фінансовими інструментами:

 касовий (готівковий, ринок «спот») – ринок, на якому договори купівлі-продажу фінансових інструментів виконуються негайно (на скільки дозволяють технічні можливості) після укладення;

 строковий – ринок, на якому договори купівлі-продажу цінних паперів виконуються через визначений достатньо тривалий строк після укладення (при цьому самі договори розглядають як фінансові інструменти – строкові контракти, або деривативи).

4. Залежно від ступеня організованості:

 стихійний – ринок, на якому купівля-продаж фінансових інструментів здійснюється без участі організатора торгівлі;

 організований (відповідно до термінології, що застосовується у директивах ЄС – регульований) – ринок, на якому взаємовідносини основних учасників безпосередньо регулюються організатором торгівлі – біржею або позабіржовою торговельно-інформаційною системою (відповідно до цього можна розглядати біржовий ринок та організований позабіржовий ринок).

Перевага організованого фінансового ринку в порівнянні з стихійним для учасників торгівлі фінансовими інструментами проявляється у наявності більшого обсягу доступної інформації про ціни та обсяги договорів, що укладаються на поточний момент. А перевага стихійного – у наявності більших можливостей гнучкого встановлення умов договорів купівлі-продажу фінансових інструментів.

5. Залежно від форми організації взаємодії основних учасників ринку:

 ринок прямого пошуку (direct search market) – найменш організований стихійний ринок, який передбачає, що покупці і продавці розшукують один одного напряму без посередників та організатора торгівлі;

 брокерські ринки (brokered markets) – ринки, на яких пошук контрагентів для покупців і продавців здійснюють посередники – брокери (ця форма організації має поширення на первинних ринках та на ринках, де відбувається купівля-продаж великих пакетів фінансових інструментів за межами фондових бірж та торговельно-інформаційних систем);

 дилерські ринки (dealers markets), або ринки котирувань – ринки, на яких покупці і продавці укладають договори з уповноваженими дилерами, які публічно проголошують ціни купівлі та продажу фінансових інструментів;

 аукціонні ринки (auction markets) – ринки, на яких торги проводяться у формі аукціону

Розрізняють односторонній та двосторонній (зустрічний) аукціон. З розвитком комп’ютерних технологій основним різновидом став двосторонній аукціон, на якому договори укладаються за результатами зведення заявок покупців та продавців. Ринки, на яких торги проводяться у формі двостороннього аукціону, називають ринками заявок.

Організовані ринки (тобто ринки у межах бірж та позабіржових торговельно-інформаційних систем) як правило бувають або ринками котирувань, або ринками заявок (можуть також використовуватись спеціальні односторонні аукціони для організації розпродажу великого пакету фінансових інструментів, наприклад, під час їх розміщення).

Суб'єкти ринку цінних паперів (емітенти, інвестори, посередники,

інфраструктура); склад і роль кожної групи суб'єктів.

Учасниками ринку цінних паперів є емітенти, інвестори та інвестиційні інститути.

Емітентами цінних паперів є юридичні особи та державні органи або органи місцевого самоврядування. Емітенти несуть повну від-повідальність за випущені ними цінні папери.

Інвестори — це фізичні та юридичні особи, що придбали цінні папери від свого імені та за власний рахунок.

Інвестиційний інститут — це юридична особа, створена у будь-якій організаційно-правовій формі, що допускається Законом України «Про підприємства в Україні». Засновниками інвестиційного інституту можуть бути як українські, так і іноземні юридичні та | фізичні особи. Існують такі види інвестиційних інститутів: фінансові брокери, інвестиційні консультанти, інвестиційні компанії та інвестиційні фонди.

Фінансовий брокер — це юридична особа, що виконує посеред-, пицькі функції при купівлі-продажу цінних паперів за рахунок та і дорученням клієнта.

Інвестиційний консультант — це юридична чи фізична особа, що надає консультаційні послуги з питань випуску та обігу цінних паперів. Інвестиційний консультант може проводити аналіз фондового ринку (експертизу угод, вивчення та прогнозування кон'юнктури тощо), підготовку та організаційно-методичне забезпечення емісії.

Інвестиційна компанія є дилером, тобто юридичною особою, що діє за власний рахунок. Інвестиційна компанія може залучати грошові кошти через емісію власних цінних паперів або отримання грошових позик банків.

Інвестиційний фонд — це юридична особа, що здійснює діяльність, пов'язану із залученням коштів за рахунок емісії власних цінних паперів. Між інвестиційним фондом та інвестиційною компанією є певні відмінності.

Інвестиційна компанія — це переважно фінансовий посередник у первинному розміщенні цінних паперів між емітентом і кінцевим інвестором, а інвестиційний фонд акумулює дрібні заощадження і є кінцевим інвестором. Компанії обслуговують лише юридичних осіб, тоді як фонди — ще й фізичних. Компанія має право працювати як інвестиційний консультант і фінансовий брокер, для фонду ж інші види діяльності е забороненими.