Діяльності структурних одиниць групи Світового банку.

Світовий банк (СБ) - це багатостороння кредитна установа, складається з шести тісно пов'язаних між собою організацій, що входять до системи ООН, загальною метою яких є надання фінансової допомоги країнам, що розвиваються за рахунок розвинених країн.

В умовах глибоко взаємозалежної і швидко змінюється глобальної економіки Світовий банк надає позики, консультації та ряд інших стандартних ресурсів більш ніж 100 країнам, що розвиваються, і країнам з перехідною економікою. Допомога здійснюється таким чином, щоб максимально збільшити користь і пом'якшити вплив зовнішніх факторів для бідніших країн, так як вони беруть більше участі у світовій економіці. Світовий банк використовує свої фінансові та людські ресурси, а також координує з іншими організаціями діяльність, спрямовану на надання індивідуальної допомоги кожній країні в становленні на шлях стабільного, безперервного і рівноправного розвитку. Основна увага приділяється наданню допомоги самим малозабезпеченим верствам населення і найбіднішим країнам, але для всіх своїх клієнтів Світовий банк наголошує на необхідності:

- Інвестицій у населення, особливо, через базове охорона здоров'я та освіта

- Охорони навколишнього середовища

- Підтримки та стимулювання розвитку приватного сектора

- Посилення можливостей урядів в ефективному і прозорому надання якісних послуг

- Підтримки реформ з метою створення стабільного макроекономічного середовища, що сприяє інвестуванню та довгострокового планування.

Світовий банк є найбільшою організацією, що надає допомогу в розвитку, щорічно беручи зобов'язання на суму 20 млрд. дол США у вигляді нових позик. Тим не менш, він не є єдиним донором, а також відіграє життєво важливу роль у проведенні координаційної роботи з іншими організаціями (приватними, урядовими, багатосторонніми та неурядовими) для найбільш ефективного використання ресурсів на підтримку поточної програми розвитку країни.

Мета діяльності Світового банку полягає в зниженні рівня бідності та поліпшенні рівня життя населення шляхом безперервного розвитку і інвестування у населення. Основні види діяльності Світового банку включають:

- Інвестування у населення;

- Охорону навколишнього середовища;

- Стимулювання розвитку приватного сектора;

- Підтримку економічних реформ;

- Боротьба з корупцією;

- Допомога країнам, постраждалим від конфліктів;

- Регулювання інвестицій.

Світовий банк належить більше ніж 180 країнам-членам, думки та інтереси яких представлені Радою керуючих та Радою директорів, які у р. Вашингтоні.

Країни-члени є акціонерами, наділеними владою прийняття остаточних рішень Всесвітнього банку. Кожен бере участь держава призначає керуючого та альтернативного управляючого для виконання цих обов'язків. Керуючі, що представляють уряд на рівні міністрів фінансів або планування, зустрічаються кожну осінь на щорічній нараді Всесвітнього банку. Вони приймають рішення з ключових питань політики Всесвітнього банку, приймають або виключають країни-члени, виносять рішення щодо внесення змін до статутного капіталу та розподілу чистого прибутку Світового банку і затверджують фінансові звіти і бюджети.

Внаслідок того, що міністри зустрічаються лише раз на рік, основна частка влади керуючих делегована Раді виконавчих директорів. Кожен бере участь уряд Групи Світового банку представлено у штаб-квартирі Світового банку у Вашингтоні (Округ Колумбія) виконавчим директором. П'ять найбільших акціонерів - Франція, Німеччина, Японія, Великобританія і Сполучені Штати Америки, кожен з них призначає свого виконавчого директора, в той час як інші країни-члени представлено 19 виконавчими директорами, які вибираються групою країн (або виборчих округів). Деякі країни - Китай, Російська Федерація і Саудівська Аравія - створили виборчі округи для кожної країни, в той час як інші об'єдналися разом у багатосторонні виборчі округи. Двадцять чотири виконавчих директори зазвичай зустрічаються два рази на тиждень для проведення огляду діяльності Світового банку, включаючи затвердження позик і гарантій, нових стратегій, адміністративного бюджету, стратегії допомоги країні, кредитування та фінансові рішення.

До групи СБ входять:

1. Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), створений в 1945 р. з метою надання кредитів відносно багатим країнам, що розвиваються.

2. Міжнародна асоціація розвитку (МАР), заснована в 1960 р. з метою надання кредитів на особливо пільгових умовах найбіднішим країнам, що розвиваються.

3. Міжнародна фінансова корпорація (МФК), створена в 1856 г для сприяння економічному розвитку в країнах, що розвиваються шляхом надання підтримки приватного сектора.

4. Багатостороннє агентство з інвестиційних гарантій (МАІГ), засноване в 1988 р. з метою заохочення іноземних інвестицій в країни, що розвиваються шляхом надання гарантій іноземним інвесторам від втрат, викликаних комерційними ризиками.

5. Міжнародний центр з врегулювання інвестиційних спорів (МЦВІС), створений в 1966 р. з метою сприяння збільшенню потоків міжнародних інвестицій шляхом надання послуг по арбітражному розгляду і врегулювання суперечок між урядами і іноземними інвесторами.

Така міждержавна інвестиційна група перетворилася на найбільший у світі інвестиційний інститут. На частку групи СБ доводиться не менше половини загального річного обсягу коштів, що виділяються усіма міждержавними організаціями, що розвиваються. СБ покликаний сприяти інтеграції економіки всіх країн-членів з основними центрами світової системи господарства.

Особливості формування та напрями використання фінансових

Ресурсів МВФ. Вплив МВФ на стабілізацію міжнародних фінансових

Відносин.

Міжнародний валютний фонд було створено з метою регулювання валютних відносин між країнами-членами. МВФ повинен відігравати подвійну роль: з одного боку, стежити за виконанням своїми членами визначених правил поведінки в галузі валютно-фінансових відносин, а з іншого - надавати ресурси для фінансування дефіцитів платіжних балансів тим країнам, які цього потребують. МВФ був заснований у 1944 р. на конференції світових лідерів у Бреттон-Вуді. Головне завдання Фонду полягало в тому, щоб нормалізувати національну монетарну політику 30-х років у післявоєнний період.

При наданні кредитів МВФ ставить перед країнами-боржниками деякі політичні та економічні умови, які втілюються у програмах перебудови економіки. Цей порядок називається принципом обумовленості. Як правило, вказані програми охоплюють заходи, що належать до сфери бюджетно-податкової, кредитно-грошової політики, цінового механізму, зовнішньої торгівлі, міжнародних кредитних та валютно-розрахункових відносин. Вони пов'язані зі зменшенням державних витрат, підвищенням податків і ставки позичкового процента, зміною валютного курсу та ін.

Кожна країна-учасниця, вступаючи у Фонд, робить відповідний внесок, який визначається встановленою квотою. Розмір такої квоти, що переглядається з періодичністю у п'ять років, розраховується на основі оцінки економічного потенціалу окремих країн у світовому господарстві. Відносно до розміру квот визначається "вага" голосу кожної країни в керівництві Фондом та обсяг її можливих запозичень. Квота України на кінець 1992р. становила 0,7%. Відповідно до цієї квоти вступний внесок для України було визначено у розмірі 911 млн дол. США. Згідно з існуючим положенням з визначеної суми лише 22,7% виплачується у вільно конвертованій валюті (ВКВ), а решта - у національній грошовій одиниці. Враховуючи гостру нестачу ВКВ, Україна скористалася так званим Фондом запозичення при МВФ для країн-членів, що зазнають фінансових труднощів. Необхідний внесок оформлено як борг, під який Україні надано безпроцентний і безстроковий кредит, що по можливості буде погашено.

На початку своєї діяльності, в кінці 40-х років, практично не було розвинутої системи міжнародних фінансових приватних ринків. Тому МВФ був джерелом коштів як для розвинутих країн, так і для країн, що розвиваються. Протягом останніх 40-50-ти років одним з найцікавіших аспектів економічного розвитку у світі стала дуже швидка інтернаціоналізація приватного фінансового ринку. І сьогодні більшість розвинутих країн не потребують фінансових ресурсів Фонду, бо вони мають доступ до приватних фінансових ринків.

Тому МВФ від фінансування всіх країн-членів зараз переключився на підтримку країн, що розвиваються, тобто тих країн, які не мають доступу до приватних фінансових ринків.

Фінансові ресурси МВФ спрямовуються для надання допомоги країнам-членам, які намагаються подолати проблеми платіжного балансу, а також для сприяння у пом'якшенні наслідків реалізації стабілізаційних програм. МВФ надає фінансування як зі своїх загальних ресурсів, так і в межах механізмів пільгового фінансування, управління якими здійснюється окремо. Держави-члени, які користуються загальними ресурсами МВФ, "купують" (тобто позичають) валюту інших держав-членів або СДР в обмін на еквівалентну суму у своїй власній валюті. МВФ стягує плату за такі позики та вимагає, щоб держави-члени в межах визначеного терміну "викупили" свою валюту у МВФ (тобто погасили заборгованість), використовуючи для цього валюту інших держав-членів або СДР. Пільгове фінансування надається у вигляді кредитів під низькі проценти.

Відносини МВФ з країнами колишнього СРСР, у тому числі з Україною, будуються відповідно до трьох типів програм. Програму першого типу створено спеціально для цих країн та країн Східної Європи. Вона є своєрідною підготовчою програмою, відносно простою у своїх вимогах. Виконання такої програми не потребує складного інвестиційного апарату в країні. Це первісна програма - програма системної трансформації економіки (Systemic Transformation Fasility - STF), реалізація якої дає змогу країні і Фонду співпрацювати Наступний крок - це досить стандартна програма, яка має назву "стенд-бай" (Stand-by). Це програма короткострокового фінансування; як правило, вона триває від 12 до 13 місяців і спрямована на здійснення першочергових заходів, необхідних для досягнення макроекономічної стабілізаці

Після реалізації цієї програми країна може укласти з МВФ угоду про програму розширеного фінансування (Extanded Fund Facility - EFF). Вона розрахована на три роки і спрямована на закріплення досягнень початкової стабілізації за програмою "стенд-бай". Одночасно значно більше уваги приділяється структурним змінам в економіці, тим елементам, які становлять базу (основу) подальшого економічного зростання.

Розпорядником фінансових ресурсів, наданих МВФ, є НБУ. Отримання цих ресурсів обумовлено виконанням українською стороною погоджених з МВФ критеріїв ефективності, таких як рівень чистих міжнародних резервів НБУ, монетарні показники та дефіцит консолідованого бюджету тощо.

Фінансові ресурси МВФ надаються Україні на досить пільгових умовах: строк сплати 3-5 років, початок оплати - через три роки, процентні ставки за кредит - від 5,75% до 6,29%.

Кредити, що залучаються від МВФ, використовуються для підтримки курсу національної валюти та для фінансування дефіциту платіжного балансу України і покликані пом'якшити економічні труднощі у процесі проведення економічних реформ, які дають змогу забезпечити у перспективі економічне зростання в країні. Без проведення програми економічних перетворень фінансова підтримка з офіційних джерел не має сенсу, бо в цьому разі позичкові кошти використовуватимуться на фінансування лише поточних проблем платіжного балансу, які без реформування економіки знову нагромаджуватимуться і перетворюватимуться у додатковий тягар. Значною мірою завдяки співробітництву з МВФ наша країна спромоглася залучити значні кредитні ресурси Світового банку.

Якщо Світовий банк надає позики тільки країнам, що розвиваються, то до послуг і ресурсів МВФ можуть звертатися всі держави. МВФ також надає технічну допомогу на рівні макроекономічного менеджменту та розширює фінансову допомогу країнам, котрі взяли на себе зобов'язання змінити економічну політику.

Головний напрям діяльності МВФ полягає у розробці економічної політики. Фонд слідкує за монетарною та фінансовою політикою своїх членів у тих аспектах, які можуть вплинути на їхню змогу фінансувати свій імпорт і експорт, тобто на «платіжний баланс». Фонд розробляє рекомендації під час регулярних консультацій із урядовими чиновниками щодо того, яких заходів слід вживати у політиці, щоб запобігти їм у майбутньому. Він надає позики країнам-членам, котрі мають короткочасні проблеми, пов'язані зі зовнішніми платіжними проблемами. Фонд прагне досягти повної конвертованості валют країн-членів у межах гнучкого курсу валют, який набув чинності у 1973 р.

Голоси у Раді управляючих МВФ розподіляються залежно від розміру квоти тієї чи іншої країни. Кожний член Фонду має в Раді 250 голосів плюс один голос на кожні 100 тис. СДР квоти. Тому США фактично володіють правом вето при вирішенні найважливіших питань діяльності МВФ, чим ставлять у залежність всі інші країни -- члени Фонду. Так, частка США у загальній кількості голосів становить 17,7%, а прийняття ключових рішень потребує кваліфікованої більшості -- 85% голосів. Сполучені Штати Америки разом з країнами ЄС мають близько 44% голосів у МВФ, а 56% належить іншим країнам, які становлять 86% від загальної кількості членів Міжнародного валютного фонду.

Політика траншів застосовується тоді, коли кредити Фонду надаються звичайними каналами країнам-членам МВФ у вигляді траншів, або часток, які становлять 25% квоти відповідної країни у Фонді. Для одержання першого та наступних кредитних траншів країни-члени МВФ повинні продемонструвати серйозні зусилля, спрямовані на подолання труднощів, пов'язаних із станом платіжного балансу.

Механізм розширеного фінансування використовується тоді, коли Фонд підтримує середньострокові програми через домовленість про розширене фінансування країн -- членів МВФ з метою подолання труднощів з платіжним балансом, які викликані макроекономічними і структурними проблемами.

Переважну більшість інших кредитів Фонд надає лише після докладного вивчення експертами цієї організації стану справ у країні-одержувачі кредитів. Чим більшу суму кредитів прагне одержати країна, тим прискіпливіше працюють експерти Фонду, причому часто безпосередньо в країні працюють спеціальні делегації (місії) МВФ, які в своїх підсумкових документах-доповідях подають висновки щодо доцільності надання кредитів. Ці місії для успішного вирішення питання надання Фондом кредитів одночасно рекомендують уряду країни розроблені заходи.

Проте навіть узгоджені кредити надаються не автоматично, а поступово, певними частками (траншами). І якщо країна не виконує взятих на себе зобов'язань, Фонд може відмовити в наданні їй чергового кредитного траншу.