Особливості формування та розселення

Особливості формування та розселення

Населення

Сучасна географія розселення населення і трудових ресурсів Ук­раїни склалася історично й істотно залежить від рівня продуктивних сил. Термін розселення - це розміщення населення по території краї­ни і форми його територіальної організації у вигляді системи посе­лень.

Глава 8. Природний та рвсурсно-трудовий потенціал економіки України

У процесі еволюції розвитку суспільства і його інтеграції розсе­лення населення, як правило, здійснювалось:

ш- на шляхах і річкових перетинах (Київ, Дніпропетровськ, Запо­ріжжя, Миколаїв, Херсон, Черкаси);

т- на узбережжі моря (Одеса, Севастополь, Керч, Маріуполь, Іллічівськ);

т- сухопутних шляхах, де інтенсивно йшов товарообмін (Стрий, Івано-Франківськ, Коломия, Чернівці, Мукачево, Луцьк, Рівне, Жито­мир, Конотоп, Харків);

кг у містах, що виникли як центри гірничодобувної промисловості (Донецьк, Макіївка, Кривий Ріг, Марганець, Нововолинськ, Новий Розділ, Калуш, Борислав, Стебник та ін);

bs- у містах - курортних центрах (Ялта, Євпаторія, Феодосія, Трускавець, Моршин та ін).

У Криму і Карпатах розселення здійснювалось вузькими смугами в долинах річок і водорозділів у вигляді поселень і хуторної системи (села, хутори, причілки, присілки).

Як бачимо з наведеного, основними чинниками розселення, в тому числі його інтенсивності та напрямів, є соціально-економічні (роз­виток та розміщення продуктивних сил), природні та демографічні. Найважливішими є соціально-економічні чинники, тобто розміщен­ня продуктивних сил, що впливає на виникнення міст, і значний при­плив сільського населення до них. Це призвело до постійного зрос­тання міського населення і, великою мірою, збільшення його пито­мої ваги в структурі розселення.

За результатами Всеукраїнського перепису населення, в 2001 р. кількість міського населення складала 32 млн. 574 тис. осіб, або 67,2 %, сільського - 15 млн. 883 тис. осіб, або 32,8 %. Розміщення і співвідношення міського і сільського населення за областями пока­зано у табл. 8.6.2.

Як видно із таблиці, частка міського населення зросла вії областях України, зменшилася - у 5, в інших 11 залишилася без змін. Особливо високий рівень міського населення у Донецькій (90 %), Луганській (86 %) та Дніпропетровській (83 %) областях. Значно нижчий рівень (мен­ше 50 %) характерний для Вінницької, Рівненської, Тернопільської, Івано-Франківської, Чернівецької та Закарпатської областей.

 

255

Таблиця 8.6.2 Розміщення та співвідношення міського і сільського населення

 

 

	Чисельність наявного населення., тис/ осіб	У % до всього населення	Довідково за 1989 р.
міське	сільське	міське	сільське	міське	сільське
Автономна Республіка Крим	1274,3'	759,4
Вінницька	818,9	953,5
Волинська	533,2	527,5
Дніпропетровська	2960;3	607,3
Донецька	4363,6	477,5
Житомирська	775,4	614,1
Закарпатська	466,0	792,3
Запорізька	1458,2	471,0
Івано-Франківська	593,0	816,8
Київська	1053,5	774,4
Кіровоградська	682,0	451,1
Луганська	2190,8	355,4
Львівська	1558,7	1067,8
Миколаївська	838,8	425,9
Одеська	1624,6	844,4
Полтавська	956,8	673,3
Рівненська	549,7	623,6	47:	53-	"•45
Сумська	842,9	456,8
Тернопільська •	458,6	656,8
Харківська	2288,7	625,5
Херсонська	706,2	468,9
Хмельницька	729,6	701,2

Урбанізація (від лат. urbanus - місто) - це зростання питомої ваги міського населення, головний фактор зростання соціально-еко­номічної ролі міст. Одним із проявів урбанізації є зростаючий роз­виток техногенного середовища, взаємозв'язок якого з географічним середовищем проявляється у різноманітних формах і досить часто призводить до порушення природної рівноваги між природою та сус­пільством. Це, в свою чергу, може призвести до виникнення незво-ротних процесів в природі, що в кінцевому результаті позначиться на людині.

Головними особливостями і наслідком урбанізації є концентрація промислового виробництва і міського населення на порівняно обме­женій площі, заміна природних ландшафтів асфальтовим і бетонним покриттям, спорудами, підземними комунікаціями, залучення вели­кої кількості води для задоволення питних, побутових і виробничих потреб міста.

На сучасному рівні розвитку продуктивних сил характерною ри­сою урбанізації є формування територіальних систем міського роз­селення і прогресуюча субурбанізація, тобто створення міст-супут-ників. Формування міст-супутників, прискорений розвиток малих міських поселень у зоні впливу великих міст, у зв'язку з обмеженням промислового будівництва в них та винесенням промислових підприємств, або із створенням у малих містах філіалів виробничих об'єднань, сприяє розвитку цих поселень.

Навколо великих міст або у високоурбанізованих районах форму­ються міські агломерації. Нині в Україні є понад два десятки міських агломерацій; з них найбільші: Донецько-Макіївська, Горлівсько-Єна-кієвська, Київська, Харківська, Криворізька, Нікополь-Марганцівсь-ка, Запорізька та ін.

В Україні станом на 1 січня 2006 р. є 4 мІста-мільйонери: Київ (2,7 млн. чол.), Харків (1,5 млн..чол.), Дніпропетровськ (1,1 млн. чол.), Одеса (1,0 млн. чол.), і великі 5 міст з населенням більше 500 тис. чол. - Донецьк (994 тис. чол.), Запоріжжя (795 тис. чол.), Львів (735 тис. чол.), Кривий Ріг (692 тис. чол) та Миколаїв (509 тис. чол.).

Для багатьох міст України характерна складна екологічна ситуа­ція, яка обумовлена наявністю та концентрацією підприємств чорної та кольорової металургії, теплоенергетики, хімії, нафтохімії, гірни­чодобувної промисловості, цементних заводів тощо. Зростання міст призвело до особливої форми розміщення виробництва і розселен­ня, за якої промислові підприємства, як основні джерела забруднен­ня, розташовані всередині жилої забудови. Серед них: Донецька про­мислова агломерація, до якої зараховують Авдіївку, Горлівку, Єнакієве, Макіївку та інші міста, а також Дніпродзержинськ, Кривий Ріг, Марі-

=- __ = 257

РОЗДІЛИ ЕКОНОМИШ УКРАЇНИ ЯК ЦІЛІСНА СОЦ.-ЕКОНОШЧНА СМСТЕША

уполь. У цих та інших регіонах рівень забруднення повітря, поверх­невих вод і землі значно перевищує можливості їх самоочищення та негативно впливає на здоров'я населення.

Для поліпшення екологічної ситуації у високоурбанізованих ре­гіонах необхідно обмежувати надмірне зростання промисловості та чисельності населення великих міст.

Одночасно заслуговує на увагу концепція розвитку малих і середніх міст, в яких природне середовище значно краще, ніж у великих. Ак­туальним є подальший розвиток малих міст, в яких розміщені одно-два підприємства. Таких міст є багато в центральній та західній час­тинах України. У нових умовах господарювання банкрутство таких підприємств може призвести до підриву економічного балансу роз­витку міст.

Особливої уваги заслуговує регіональне формування мережі сільських поселень. Вони історично утворилися і перебувають у певній відповідності з територіальною диференціацією природних умов (на міське розселення вони впливають слабо). У Поліссі та Західній Україні переважають невеликі та середні за розміром села, які розміщені в більшості по вододілах, вздовж річок, тоді як села лісостепової та степової зони, як правило, значні за розміром і зосе­реджені в балках та інших понизов'ях рельєфу.

У гірських районах Карпат і Криму, як було уже сказано, пошире­ний гірсько-долинний тип сільського розселення з багатьма присілка­ми і причілками. Для прикладу, село Микуличин, що належать до м. Яремче у Карпатах, має 32 присілки і причілки (від II) до 50 хат).

У період перебування України в складі СРСР кількість сільських населених пунктів постійно зменшувалася. Були на обліку так звані «неперспективні поселення», які в більшості включалися до складу селищ міського типу або у мережу міст, у зв'язку з розширенням їх території. Такі поглинання населених пунктів містами дістали назву конурбанізація.

У сучасних умовах господарювання кожне місто, село, будь-який інший населений пункт для перспективи його розвитку повинен мати

Лягава В. Природний ma ресурсно-mpy 'довий потенціал еяонвовіїаі Ушрзїни

генеральну схему його забудови на найближчі 25-30 років. Це, в пер­шу чергу, сприятиме вирівнюванню соціально-економічного розвит­ку на стратегічну перспективу, дасть можливість більш ефективно використовувати природно-сировинний і трудовий ресурсний потен­ціал. Водночас, це позитивно вплине на оздоровлення навколишньо­го середовища, поліпшуючи екологічний стан діючого промислово-економічного потенціалу.

8.6.6. Державна політика зайнятості працездатного

населення

Ринок праці у будь-якій державі формується передусім за рахунок природного відтворення осіб працездатного віку. У структурі пра­цездатного населення демографічна система є основною, що визна­чає її кількісні і якісні характеристики.

Трудові ресурси - це частина населення, що досягла працездат­ного віку, яка за фізичним розвитком, набутою освітою, професій­но-кваліфікаційними рівнем здатна працювати у народному 'госпо­дарстві, займатися суспільно корисною діяльністю. Чисельний склад трудових ресурсів, їх динаміка залежить від природного приросту населення, його статево-вікової структури, а також інтенсивності міграційних процесів. За основу трудоресурсного потенціал}' береться віковий ценз, за яким все населення певної території, регіону, країни поділяється на три групи:

+ допрацездатного віку (діти, юнаки, дівчата віком до 16років);

+ працездатного віку (чоловіки у віці до 59років, жінки у віці до 54 років включно);

+ після працездатного віку (пенсіонери).

Трудові ресурси розподіляються за різними видами зайнятості:

•Ф" зайняті в суспільному виробництві (на державних та коопера­тивних підприємствах і в організаціях);

"Ф" зайняті в домашньому та особистому підсобному сільському господарстві та індивідуальною трудовою діяльністю;

"Ф" зайняті на навчанні з відривом від виробництва;

"Ф" зайняті у сфері військової діяльності (військовослужбовці).

 

РОЗДІЛИ. ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ ЯК ЦІЛІСНА СОЦ.-ЕКОНОШІІЧНА СИСТЕМА

|Д——-■■»...................... —... ~™-~~............. —■—,,. ^р

Окрему групу становлять безробітні. Усе зайняте у народному гос­подарстві працездатне населення розподіляється між галузями мате­ріального і нематеріального виробництва.

Розрізняють повну і ефективну зайнятість. Повна зайнятість - це надання державою, згідно з законодавчими актами, усьому працездат­ному населенню можливості займатися суспільно корисною працею, на основі якої відбувається індивідуальне та колективне відтворення ро­бочої сили і задоволення всієї сукупності потреб. При повній зайнятості обсяг виробництва є максимально можливим. Вона визначається чисель­ністю осіб, що виконують будь-яку певну роботу за відповідну оплату, або отримують інші види доходу.

Ефективна зайнятість - це зайнятість, що проводиться відпо­відно до вимоги інтенсивного типу відтворення та критеріїв еконо­мічної доцільності й соціальної результативності, зорієнтованої на скорочення ручної, непрестижної та важкої праці. Ефективна зай­нятість передбачає як обов'язкову умову кількісну й якісну відповідність між наявними робочими місцями і наявними трудови­ми ресурсами, оптимальне співвідношення самої роботи і праців­ників, які будуть її виконувати. Професійно-кваліфікаційна структу­ра сукупного працівника має відповідати умовам і структурі вироб­ництва. Ефективною є така зайнятість, яка дає реальний позитивний економічний ефект.

Для оцінки тенденцій формування і розподілу трудових ресурсів широко застосовуються балансові методи. Відповідні балансові роз­рахунки здійснюються щорічно у середньорічному обчисленні. Вони охоплюють систему показників, що характеризують чисельність тру­дових ресурсів, основні джерела їх формування, розподіл за формами економічної діяльності та галузями народного господарства. Ці показ­ники служать для порівняння з даними, які характеризують наявність робочих місць, додаткову потребу в робітниках та службовцях, потре­бу в підготовці і перепідготовці кваліфікованих працівників, затрати праці, робочого часу тощо. Система балансових розрахунків здійснюється у галузевому і територіальному розрізах.

Глвва В. Природний тв рєє^рємо-трубовий потенціал економиш Ущшїни

У ринкових умовах господарювання урізноманітнюються форми зайнятості населення. Зростає кількість зайнятих у комерційних структурах, індивідуальних селянських та фермерських господар­ствах. Виникають нові сучасні форми зайнятості, пов'язані з розвит­ком інформаційної ринкової інфраструктури. Однією із характерних рис сучасного ринку праці є поширення нерегламентованої (незареє-строваної) зайнятості населення, тобто самозайнятості. Людина може офіційно вважатись безробітною, в той же час брати активну участь у «тіньовій» економіці, отримувати там основні доходи (порівняно з допомогою по безробіттю). За останній час значних масштабів набу­ли нелегальні трудові міграції за кордон.

Важливим напрямом державної соціальної політики є політика зай­нятості працездатного населення, оскільки високий рівень зайнятості забезпечує відповідні доходи значної частини населення. Політика зай­нятості включає державні заходи щодо регулювання ринку праці, за­безпечення ефективної зайнятості населення і запобігання безробіт­тю. Юридичною основою політики зайнятості в Україні є Закон Ук­раїни «Про зайнятість населення». Політика зайнятості стає важли­вою складовою макроекономічної політики. У державі є два варіанти політики зайнятості: активний і пасивний.

■=> Активна політика зайнятості передбачає надання послуг з працевлаштування, навчання та підвищення кваліфікації, допомоги безробітнім у пошуку нового робочого місця тощо. З цією метою ство­рена і функціонує державна служба зайнятості населення. Розробля­ються програми сприяння зайнятості населення у галузевому і тери­торіальному розрізах. Вони містять систему заходів, спрямованих на попередження масового безробіття, створення нових додаткових ро­бочих місць, соціальний захист найбільш вразливих верств населен­ня. Галузеві програми зайнятості населення вирішують проблеми ско­рочення прихованого безробіття, підвищення професійно-кваліфіка­ційного рівня працівників, розвитку соціального партнерства. Тери­торіальні програми зайнятості охоплюють широке коло проблем щодо відтворення робочої сили - демографічних, економічних, соціальних,

 

РОЗДІЛИ. ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ ЯК ЦІЛІСНА СОЦ.-ЄКОНОШЧНА СМСТЕМА

екологічних. Вони тісно пов'язані зі структурною перебудовою гос­подарства, зміною форм власності, санацією території.

Основні функції державної служби зайнятості населення, яка сприяє працевлаштуванню, такі:

# здійснює посередництво між роботодавцем і найманими пра­
цівниками;

Ф реалізує основні напрями державної політики зайнятості на­селення;

Ф регулює рух наявної робочої сили з метою працевлаштування;

# веде облік безробітних з урахуванням їх кваліфікації і сприян­ням у працевлаштуванні та можливій перекваліфікації;

# надає допомогу офіційно зареєстрованим безробітним чи сприяє їм у відкритті власної справи;

Ф здійснює перепідготовку незайнятого населення і підвищення професійно-кваліфікаційного рівня працівників.

■=> Пасивна політика зайнятості передбачає виплату грошової допомоги, компенсацію втрат доходів внаслідок безробіття тощо, але вона не надає допомоги безробітному в пошуку нового місця роботи (тому називається пасивною).

Важливе значення в політиці зайнятості в Україні має проблема підвищення гнучкості ринку робочої сили, який формується забезпе­ченням його швидкого пристосування до змінних умов виробництва.

Реалізація державної політики сприяння зайнятості населення та забезпечення соціального захисту громадян від безробіття проводить­ся за допомогою низки нормативно-правових актів. Зокрема, це За­кон України «Про загальнообов 'язкове державне соціальне страху­вання на випадок безробіття», постанова Кабінету міністрів Украї­ни «Про заходи організації виконання актів законодавства з питань зайнятості населення» та ін.

В умовах переходу до сталого економічного розвитку державне регулювання ринку праці проводиться з метою збалансування попи­ту і пропозиції робочої сили, зменшення безробіття, досягнення про­дуктивної зайнятості населення, забезпечення соціального захисту громадян від безробіття, дотримання основних прав громадян.

Глава 8. Природний та ресурсночтрудовий потенщіал втноміш України

щ— —........... ^_^^.......... ----- _..................................... _......... , .^р

Сьогодні особливо важливою проблемою є покращення викорис­тання трудових ресурсів на підприємствах у сільській місцевості, де за останні роки спостерігається «обезлюднення» значних територій. У суб'єктів господарювання, розміщених у сільській місцевості, знач­но гірші, ніж у міській місцевості, умови праці, нижчий рівень про­дуктивності праці та її оплата.

Перспектив я підвищення ефективності використання трудових ре­сурсів значною мірою пов'язані із запровадженням нових технологій у галузях матеріального виробництва, скороченням непродуктивних витрат робочого часу, зростанням інтенсивності праці та покращен­ням її умов. При цьому повинне мати місце неухильне дотримання всіма суб'єктами господарювання законодавства про працю, запро­вадження нових систем соціального страхування та соціального за­хисту населення.

Дуже важливою проблемою державної політики щодо зайнятості населення і його доходів є умови виплати і розмір допомоги по без­робіттю. Необхідно передбачити, щоб соціальна допомога при виму­шеному безробітті не провокувала переростання у добровільне без­робіття, коли ірошова допомога стає достатнім засобом існування для людини. Майже кожному другому з числа безробітних громадян державною службою зайнятості було надано соціальні послуги та ма­теріальне забезпечення (1,9 млн.) незайнятих осіб.

З боку регіональних центрів зайнятості недостатньо вивчається реальна потреба в кадрах вузькопрофільної спеціалізації для галузей нематеріального виробництва, в гой же час ведеться підготовка спе­ціалістів з професіями, які не мають попиту на ринку праці.

Загальне покращення ситуації на ринку праці України може бути досягнуто лише на основі значного економічного піднесення в дер­жаві, що зумовить зростання внутрішнього попиту на робочу силу, її вартість, а отже і якісно нового режиму відтворення цього елемента національного багатства країни.

Кожна держава формує свою модель ринку праці, виходячи зі спе­цифіки власного соціально-економічного розвитку, національних тра-

 

РОЗДІЛІ!. ЕКОНОМІКА УКРАЇНМ ЯК ЦІЛІСНА ЄОЦ.-ЕКОНОШІЧНА ЄМСТЕША

дицій, особливостей державної економічної політики. В Україні фор­мування національного розвитку праці відбувається в складних со­ціально-економічних умовах. Отож ринок праці має свої особливості, спричинені перехідним характером економіки.

Сучасними основними тенденціями українського ринку праці є такі:

^ збереження низького рівня попиту на робочу силу в усіх секто­рах економіки;

> перевищення пропозиції робочої сили над попитом до неї, особ­
ливо в виробничій сфері;

У поширення нерегламентованої (самостійної) зайнятості;

> невисока місткість ринку праці;

> значна питома вага офіційно зареєстрованих осіб з високим рівнем професійно-кваліфікаційної підготовки.

Запровадження ринкових механізмів господарювання вимагає від держави, регіональних органів управління завчасного розроблення та реалізації заходів, спрямованих на посилення соціальних гарантій в сфері зайнятості населення працездатного віку. Актуальність цього завдання зростає, враховуючи, що значна частина населення зараз перебуває в умовах вимушеної неповної зайнятості. Лише чисельність працюючих у режимі неповного робочого тижня (дня) перевищує 2 млн. чол. Зберігаються заборгованість із заробітної плати, недотри­мання працедавцями умов трудового договору, нестабільність зайня­тості значної частини населення. Незважаючи на всі економічні труд­ності, держава повинна посилити свій вплив на процеси, пов'язані з регулюванням руху робочої сили та забезпеченням зайнятості. Цьо­му має сприяти «Універсал національної єдності», де у п. 16 сказано: «становлення середнього класу через трансформацію політики до­ходів населення, розвиток підприємства та стимулювання створення нових робочих місць». Якраз через політику доходів населення в по­силенні розвитку підприємницької діяльності, підтриманні середнь­ого і малого бізнесу секторів економіки, які спроможні випускати конкурентоспроможну продукцію, є можливість стабілізувати про­цес зайнятості, створюючи нові додаткові робочі місця.

Глава 8. Приротш та ресурсно-трудовий потенціал єіюновяіііш Уюаїни

П}1 Запитання і завдання для самоконтролю:

1. Визначення природно-ресурсного потенціалу.

2. Структурні особливості природно-ресурсного потенціалу.

3. Кількісна і якісна оцінка природних ресурсів і природних умов:

4. Балансові, промислові, геологічні та прогнозні запаси корисни копалин.

5. Характеристика природно-ресурсного потенціалу економічни районів.

6. Ресурсозбереження, вторинні ресурси і їх значення^ розвитк економіки.

7. Роль населення у розвитку народного господарства України.

 

8. Чисельність і територіальне розміщення населення.

9. Відтворення населення та його регіональні особливості.

 

10. Міграція населення, види міграцій.

11. Особливості формування та розселення населення.

12. Міське і сільське населення.

13. Трудові ресурси та ринок праці, їх регіональні особливості.

14. Державна політика зайнятості працездатного населення.

Глава 9. Міжгалузеві господарські комплекси та регіональні особливості їх розвитку і розміщення

Я План викладу матеріалу

9.1. Міжгалузеві комплекси, їх сутність, структура та зна­чення.

Та значення

У процесі становлення постіндустріального суспільства поряд з галузевою класифікацією народного господарства виділяють і дос­ліджують міжгалузеві комплекси, які утворюють своєрідний напрям вертикалі галузевої (надгалузевої) системи продуктивних сил регіо­ну. Вивчення міжгалузевих комплексів стало особливо актуальним після того, як у наукових дослідженнях перейшли до застосування системного підходу, а в практичній діяльності почали застосовувати метод міжгалузевих балансів. Вивченіяя конкретних міжгалузевих комплексів у межах окремих держав, економічних районів, адмініст­ративних областей набуває все більшої актуальності. Значний доро­бок у цей напрямок внесли вчені України.

У наукових працях вчених економіко-географів (А. Ващенко, О. Шаблій) міжгалузевий комплекс розглядається як система економіч­них взаємопов'язаних галузей виробничої і (або) невиробничої сфе­ри. Формування кожного міжгалузевого комплексу здійснюється в

Глава 9. Міжгалузеві комплекси та регіональні особливості їх розвитку

конкретних соціально-економічних умовах внаслідок кооперації та інтеграції підприємств, організацій, установ та галузей.

Процес формування міжгалузевих комплексів - це об'єктивна закономірність розвитку продуктивних сил. Прогресивне поглиб­лення суспільного і територіального поділу праці супроводжується відповідним посиленням інтеграційних тенденцій. Об'єктивно фор­муються порівняно відособлені групи галузей і виробництв з найбільш тісними економічними і виробничими зв'язками, які ве­ликою мірою взаємопов'язані та взаємозалежні у своєму розвитку. Таким чином, міжгалузевий комплекс - це сукупність видів діяль­ності, здійснюваних на певній території і об'єднаних у певну групу (підсистему) тісними виробничими, комерційними та іншими зв 'яз-ками. До них належать перш за все виробничі зв'язки, що виника­ють при поставках сировини, напівфабрикатів, готової продукції, а також при комбінуванні виробництва, кооперуванні галузей і підприємств. На основі виробничих зв'язків у межах кожноїр мак-роекономічного району функціонують такі міжгалузеві комплекси: паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, агропро­мисловий, хімічний, лісопромисловий, транспортний, будівельний, непродовольчих товарів та інші, що характеризуються широкою спеціалізацією, мають великий набір взаємопов'язаних ланок ви­робництва. Останнім часом цей перелік помітно зростає: рекреа­ційний, морегосподарський, зовнішньоекономічний комплекси при­родокористування, інформаційний, управлінський та ін. Всі міжга­лузеві комплекси функціонують у межах територіально-виробни­чих комплексів (ТВК) району як органічно взаємопов'язані елементи складного структурного утворення. Комплекс району при цьому роз­глядається як органічна єдність всіх структурних елементів на його території, а міжгалузеві комплекси виступають підсистемами ТВК економічного району і його територіальних структурних частин.

Міжгалузеві територіальні комплекси виділяються як реально існу­ючі явища, однак варто зазначити, що більша частина таких міжга­лузевих комплексів не має відповідних управлінських структур чи

 

РОЗДІЛИ. ЕКОНОМІКА УКРЛЇНМ ЯК ЦІЛІСНА СОЦ.-ЕКОНОВМЧНА СМСТЕЄШ

ш—...................... ■........ ~~^^~—................ -........... „„^__^,

органів і виконує функції методичного інструменту для аналізу струк­тури господарства. У більшості випадків такі комплекси називають підсистемами мікрорайонів. Проте досить складно, як виявляється, визначити характер взаємодіючих внутрішніх частин (підсистем). В одних випадках виділяються взаємодіючі галузі і виробництва, в інших взаємодіючі підприємства, а також взаємодіючі первинні фор­ми комплексного зосередження виробництва (елементарні комплек­си). Не менш складним завданням є чітке розмежування характеру комплексоутворюючих зв'язків. Тут є дві точки зору: одні автори ак­центують увагу на економічних зв'язках, інші - на виробничих (тех-ніко-економічних) або на технологічних.

Потрібно зазначити, що міжгалузеві комплекси в економіко-гео-графічній і в економічній науці вивчались переважно як підсистеми сфери матеріального виробництва. Основна увага науки і практики акцентувалась на вивченні сукупностей взаємодіючих галузей і ви­робництв промисловості, сільського господарства, транспорту і зв'яз­ку, що забезпечують виробничі потреби, матеріально-технічне поста­чання підприємств тощо. Невиробнича сфера при цьому часто забу­валася або ж включалась до складу міжгалузевих комплексів на пра­вах обслуговуючої основні виробничі ланки.

Міжгалузеві комплекси можуть мати певні «перекриття». Наприк­лад, сільськогосподарське машинобудування є одночасно складовою частиною агропромислового комплексу і машинобудівного. Курорт­не господарство у приморських районах одночасно розглядають у складі морегосподарського та рекреаційного комплексів. Таке пере­криття може мати для аналізу господарства регіонів відповідну змісто­ву орієнтацію: чим більше перекривають один одного міжгалузеві комплекси регіону, тим більш взаємозв'язаним та комплексним є його господарство, і навпаки.

На основі наукових досліджень вирізняють типи міжгалузевих відносин за такими властивостями галузей:

Ч^. наявність тісних виробничих, комерційних та інших зв 'язків;

Ц^ вирішення актуальних економічних проблем;

% об 'єднання ланок в єдину виробничо-технологічну систему;

Ц$ випуск ідентичної взаємопов 'язаної продукції;

Щ? виконання певної функції в економічній системі;

Ч*, загальне управління міжгалузевим комплексом.

Наука стверджує, що в територіальній організації виробництва існують найрізноманітніші комбінації системоутворюючих відношень в одній і тій самій множині галузей. Так, досить поширеними є тери­торіальні сукупності підприємств і галузей, що розвиваються на ос­нові спільності їх походження (генетична ознака). Вони пов'язані по­слідовною і паралельною переробкою певного типу сировини, вклю­чаючи і її видобування (вирощування). Сюди відносяться агропро­мислові, рибопромислові, лісопромислові комплекси з найрізнома­нітнішими комбінаціями виробничих процесів. Ці комплекси фор­муються на основі взаємозв'язків тих галузей (підгалузей) виробни­чої і невиробничої сфер, які мають загальну однакову вихідну вер­шину розвитку.

Міжгалузеві комплекси формуються також на основі кількох га­лузей, діяльність яких спрямована на розв'язання певної народно­господарської або регіональної проблеми. Таким міжгалузевим ком­плексом може бути продовольчий комплекс держави чи її окремих регіонів. Останній є часткою агропромислового комплексу, який охоп­лює такі основні ланки:

■=> виробництво сільськогосподарської продукції рослинного і тваринного походження;

<=> виробництво засобів виробництва для всіх галузей продоволь­чого комплексу;

<=> харчову промисловість, яка переробляє сільськогосподарську си­ровину;

■=> рибне господарство;

^ обслуговуючі виробництва (виробнича інфраструктура, роз­дрібна торгівля продовольчими товарами, громадське харчування, підбір і підготовка кадрів для всіх сфер комплексу, науково-дослідні, дослідно-конструкторські, проектні і проектно-технологічні органі­зації, науково-дослідні станції).

 

?269

РОЗДІЛИ. ЕКОНОМКА УКРАЇНИ ЯК ЦІЛІСНА СОЦ.-ЕКОНОШЧНА СМСТЕША

Міжгалузеві комплекси формуються на основі галузей, що висту­пають як комплексоутворюючі і здійснюють основні економічні й со­ціальні функції. У них беруть участь галузі виробничого і невироб­ничого призначення, тобто ті, що виготовляють безпосередньо пев­ний продукт, і ті, що обслуговують головні виробничі процеси.

Найбільш важливими ознаками формування міжгалузевих комп­лексів більшість вчених вважає виробничу (економічну) і територі­альну (географічну). Під виробничою ознакою розуміють спеціаліза­цію і структуру міжгалузевих комплексів, під територіальною - те­риторіальну організацію їх продуктивних сил.

Головною ознакою є виробнича. Вона дозволяє визначити функції міжгалузевих комплексів, їх роль у територіальному поділі пращ і ко­оперуванні праці, характер взаємозв'язків підприємств і виробництв. Територіальна ознака виступає як доповнююча і розкриває особли­вості організації та тяжіння території до центрів господарської діяль­ності, що виступають ядрами у виробничому процесі. Спираючись на наведені ознаки (виробничу і територіальну), всі міжгалузеві комплекси можна згрупувати у такі основні типи: промислові, агропромислові, лісовиробничі, акваторіальні. Кожен тип підрозділяється на підтипи. Так, наприклад, промислові міжгалузеві комплекси охоплюють гірни­чодобувну промисловість, рудао-металургійну, паливно-енергетичну, машинобудівну," хімічну, будівельну, легку тощо; агропромислові -га­лузі рослинництва і тваринництва разом з підприємствами, що пере­робляють сільськогосподарську сировину та реалізують її споживачам.

> Лісовиробничі комплекси функщощ'ють на основі виробничо-еко­номічної і технологічної єдності лісових галузей, відповідних підприємств механічної обробки та хімічної переробки деревини.

> Акваторіальні комплекси охоплюють заготовку і переробку риб­них ресурсів, видобуток і переробку морських солей, водоростей, а також цикл виробництва на базі видобування та послідовної техноло­гічної переробки нафтогазової сировини.

Залежно від просторових масштабів міжгалузеві комплекси по­діляють на народногосподарські (макроекономічні) і територіальні.

Глава 9. /Міжгалузеві ковяітекси та регіональні особливості Вг розвитку

> Народногосподарські міжгалузеві комплекси формуються і функціонують як міжгалузеві утворення в структурі всього народно­го господарства країни. Завдання таких комплексів полягає у розв'я­занні важливих загальнодержавних проблем: соціальної, екологічної, політичної або науково-технічної проблеми. З метою ефективного вирішення певних проблем розробляються програми (програми роз­витку паливно-енергетичного, агропромислового, продовольчого ком­плексів та ін.), їх ще називають програмними комплексами.

> Міжгалузеві територіальні комплекси являють собою підси­стеми інтегральних територіально-господарських комплексів і*.в ба­гатьох випадках, відповідних їм народногосподарських комплексів. Так, наприклад, лісопромисловий комплекс є одночасно елементом лісопереробного комплексу Карпатського регіону і підсистемою лісо­господарського комплексу України.

Серед територіальних міжгалузевих комплексів виділяють спе­ціалізовані та багатогалузеві. їх ще поділяють на регіональні'та ло­кальні.

У Регіональні міжгалузеві комплекси розглядаються на макро-, мезо- і мікрорівнях. Найскладнішим є державний комплекс. Макро-економічний район в межах України складає систему, у якій функці­онують ТВК декількох адміністративних областей, а область, зокре­ма, розглядається як мезорайон. Останній поділяється на мікрорайо­ни. Крім комплексів у межах адміністративних областей виділяють ще міжгалузеві утворення декількох областей (міжобласні).

> Локальні міжгалузеві комплекси функціонують у межах внут-
ріобласних адміністративних районів, економічних вузлів та центрів.
На локальній території чітко проявляється взаємодія економічних,
демографічних і соціальних структурних елементів. Це особливо ви­
різняється у процесі формування економічних вузлів, де утворюєть­
ся моноцентричний ареал, пов'язаний з ядром доцентровими сила­
ми. Ядром вузла є організаційно-господарський центр, що обумов­
лює його існування і розвиток як ціл