Стаття 360-2. Порядок розгляду справи Верховним Судом України 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Стаття 360-2. Порядок розгляду справи Верховним Судом України



1. У Верховному Суді України справа про перегляд судового рішення з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що мало наслідком ухвалення різних за змістом судових рішень, розглядається на засіданні Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від складу Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України.

Якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України, до складу яких входять судді відповідної спеціалізованої юрисдикції. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу відповідних судових палат Верховного Суду України.

2. Справа про перегляд судового рішення з підстави, встановленої пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, розглядається на спільному засіданні всіх судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від складу Верховного Суду України, визначеного законом.

3. Відкриття судового засідання, оголошення складу суду, роз'яснення права відводу, роз'яснення особам, які беруть участь у справі, їх прав та обов'язків здійснюється відповідно до глави 4 розділу III цього Кодексу.

4. Після проведення процесуальних дій, зазначених у частині третій цієї статті, та розгляду клопотань осіб, які беруть участь у справі, суддя-доповідач доповідає в необхідному обсязі про зміст вимог, викладених у заяві про перегляд судових рішень, та результати проведених ним підготовчих дій.

5. Особа, яка подала заяву про перегляд судових рішень, та особи, що приєдналися до неї, у разі їх прибуття у судове засідання мають право надати пояснення по суті заявлених вимог. Якщо такі заяви подали обидві сторони, першим дає пояснення позивач. Для з'ясування сутності норми матеріального права, яка неоднаково застосована, можуть заслуховуватися пояснення представників органів державної влади.

6. Неприбуття сторін або інших осіб, які беруть участь у справі і належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, для участі у судовому засіданні не перешкоджає судовому розгляду справи.

7. Після закінчення заслуховування пояснень осіб, зазначених у частині п'ятій цієї статті, суд виходить до нарадчої кімнати для ухвалення судового рішення.

8. Строк розгляду справи Верховним Судом України не може перевищувати одного місяця з дня відкриття провадження у справі.

 

64. Процес доказування. Роль суду в процесі доказування. Чи може суд за своєю ініціативою витребувати докази по справі?

Доказування в цивільному процесі включає в себе дві невід’ємних складових. З однієї сторони це є діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі, врегульована процесуальним законодавством (процесуальна форма), з іншої – пізнавальна (розумова), що відповідає законам логіки. Тому доказуванням є діяльністю, яка врегульована цивільним процесуальним законодавством і спрямована на з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін, встановлення певних обставин шляхом зазначення про докази, їх збором, подання, дослідження та оцінки.

Суб’єкти доказування. Сторони, подаючи докази, реалізовують своє право по доказуванню і одночасно виконують обов’язок по доказуванню, оскільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов’язок по доказуванню покладається також на третіх осіб, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.ст. 27, 46 ЦПК). Тобто, процесуальним законом визнається право участь у доказуванні (ст. 27 ЦПК) та розподіл обов’язків по доказуванню (ст. 60 ЦПК). Це не колізія у законі, а закріплення положення, за яким суб’єкт доказування шляхом реалізації своїх прав по доказуванню доводить обставини своїх вимог чи заперечень. І якщо він не прийматиме участі у процесі доказування, то може настати негативний наслідок у вигляді відмови у задоволенні позову позивачу чи, навпаки, для відповідача – задоволення заявлених до нього позовних вимог.

Суд безпосередньо не приймає участі у зборі доказового матеріалу. У випадку, коли щодо витребування доказів для сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є труднощі, суд за їх клопотанням зобов’язаний витребувати такі докази (ст. 137 ЦПК).

Етапи доказування. Доказова діяльність здійснюється у певній послідовності. В теорії цивільного процесуального права не має спільності з приводу кількісного складу стадії (етапів) такої діяльності. Виділяють такі етапи:

Ø формування предмету доказування, в тому числі посилання на фактичні обставини справи;

Ø збір та подання доказів;

Ø дослідження доказів;

Ø оцінка доказів.

Предмет доказування визначений ст. 179 ЦПК і ним є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Коло обставин, на які сторони посилаються як на підстави своїх вимог і заперечень або на які вказують інші особи, можу бути різноманітним, а предмет доказування по конкретній справі досить визначений. На його склад вказує норма матеріального права, яку слід застосувати в даному конкретному випадку.

Отже, предметом доказування виступають:

Ø обставини, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги (підстава позову);

Ø обставини, на яких відповідач обґрунтовує свої заперечення (підстави заперечення);

Ø інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

Правильне встановлення предмету доказування сприяє визначеності подальшому процесу доказуванню щодо виявлення, збору, дослідження та оцінки доказів, встановлення дійсних обставин справи та ухвалення законного та обґрунтованого рішення.

Факти, що не підлягають доказуванню. Не за усіма фактами предмета доказування здійснюється доказова процесуальна діяльність. Не потребують доказування:

Ø загальновідомі факти;

Ø преюдиційні факти;

Ø факти, що презюмуються;

Ø визнані факти.

Загальновідомі факти - це факти, які відомі широкому колу осіб, у тому числі і суду. Загальна відомість фактів залежить від часу виникнення і поширеності на певну територію. Сторона, яка має використати загальновідомий факт, повинна про це зазначити. Загальновідомість того чи іншого факту може мати різні межі. Він може бути відомий у межах країни, окремої області, населеного пункту. Це об’єктивні межі загальновідомості певного юридичного факту. Але окрім об’єктивних меж загальновідомість певного юридичного факту має і суб’єктивні межі: даний факт повинен бути відомий не тільки певним особам, але й усьому складові суду, який розглядає справу. Визнання факту загальновідомим і як такого, що не підлягає доказуванню, вирішується судом, який розглядає справу, про що ним виноситься ухвала, яка оскарженню не підлягає (п. 2 ст. 61 ЦПК).

Преюдиційність фактів ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судом у рішенні факти та правовідносини. Обставини, що встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (п. 3 ст. 61 ЦПК). Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення мають преюдиціне значення тільки щодо двох питань: чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. (п. 4 ст. 61 ЦПК). Наявні в кримінальній справі чи справі про адміністративні правопорушення інші матеріали про факти, які складають предмет доказування у цивільній справі, підлягають дослідженню при розглядові судом спору про право цивільне, вони включаються в сферу доказової процесуальної діяльності у справі.

Не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно з законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції (презюмовані факти). Правовими презумпціями є правові норми, які встановлюють загальне правило поведінки, від якого у певних умовах може бути здійснений відступ. Суть презюмованого факту полягає у тому, що сторона, на користь якої встановлено таку правову норму (презумпцію) не зобов’язана доводити відповідну обставину. Так, особа, якій завдано шкоду малолітньою особою, не повинна доводити, що шкода повинна бути відшкодована відповідно до ст. 1178 ЦК батьками, усиновителями, опікунами чи закладом, який здійснював нагляд за такою особою. Однак, вони, у свою чергу, можуть доводити обставини, які можуть бути підставою для звільнення їх від відповідальності.

Визнані факти – це обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (п. 1 ст. 61 ЦПК). Суд також може вважати визнаний стороною факт встановленим і звільнити від його доказування (ст. 40 ЦПК). Від визнання факту слід відрізняти визнання позову, яке призводить до припинення провадження у справі.

В окремих випадках сторона чи третя особа може відмовитися від визнання обставин. Так, відповідно до ст. 178 ЦПК відмова від визнання в попередньому судовому засіданні обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною.

Збір та подання доказів. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі Збирання доказів здійснюється сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, самостійно, шляхом витребування доказів (ст. 62, 137, 140, 141 ЦПК), а також судовим дорученням (ст. 132 ЦПК). Суддя не може збирати докази, а лише вказати на їх відсутність. Подання доказів здійснюється шляхом їх передачі до суду.

Законом встановлено строк подання доказів. Так, відповідно до ст. 131 ЦПК сторони зобов'язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. Докази, подані з порушенням встановленого законом чи судом строку можуть прийматися тільки, якщо сторона доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин.

У випадках, коли особи, які беруть участь у справі, має складнощі із збором доказів, суд зобов’язаний витребувати такі докази. У заяві про витребування доказів судом повинно бути зазначено, який доказ вимагається, підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої сторони, а також обставини, які може підтвердити цей доказ (ст. 137 ЦПК). Витребувані судом докази направляються до суду безпосередньо, однак суд може уповноважити відповідну особу, яка бере участь у справі на одержання такого доказу та представлення його до суду. За невиконання вказівки суду про подання доказів, винна особа може бути притягнута до відповідальності.

Дослідження доказів – це безпосереднє сприйняття та вивчення доказів. Воно провадиться в судовому засіданні з додержанням принципів усності та безпосередності. Це здійснюється у процесі судового розгляду справи. Дослідження відбувається за допомогою передбачених законом засобів (п. 2 ст. 57 ЦПК). Значення цього етапу доказування полягає у тому, що рішення суду може ґрунтуватися тільки на тих доказах, які досліджувались судом.

Оцінка доказів – це визначення належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності та взаємного зв’язку доказів у їх сукупності. Оцінку доказів провадять тільки ті учасники цивільного процесу, які визнаються суб’єктами доказування. Оцінка осіб, які беруть участь у справі, є рекомендуючою, а оцінка суду - владною. Рекомендуюча оцінка доказів виявляється в процесуальних діях - поясненнях, доводах, міркуваннях і запереченнях осіб, які беруть участь у справі, і сприяє суду всебічно, повно, об’єктивно оцінити всі обставини у справі в їх сукупності.

Судовій оцінці можуть підлягати лише ті докази, які безпосередньо були досліджені в судовому засіданні (ст. 179 ЦПК), з врахуванням належності фактичних даних і допустимості засобів доказування (ст.ст. 58, 59 ЦПК). Оцінка доказів судом виступає підставою для прийняття ним відповідного за змістом акта застосування права, який носить обов’язковий, владний характер, втілений в мотивувальній частині рішення суду (ст. 215 ЦПК). Це завершальна оцінка суду.

Належність доказів. Правильному визначенню складу всіх обставин предмета доказування у справі сприяє правило (принцип) про належність доказів, закріплене в ст. 58 ЦПК. Із усіх поданих доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження і обґрунтування мотивів рішення тільки ті з них, які мають зв’язок з фактами, які необхідно встановити. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.(ст. 58 ЦПК).

При розгляді цивільної справи головуючий спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об’єктивного з’ясування обставин справи, усуваючи із судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи (ст. 160 ЦПК).

Питання належності доказів вирішуються судом при порушенні справи, в стадіях підготовки і судового розгляду. При прийнятті позовної заяви суддя перевіряє, чи викладені в ній обставини, що обґрунтовують вимоги позивача, і зазначені докази, що підтверджують позов (ст. 131 ЦПК).

Належність доказів судовою практикою, що склалася, зазвичай визначається судом під час розгляду справи у судовому засіданні, визнавши доказ, таким, що не відносяться до справи, суд просто залишає його без дослідження, тим самим звільняє себе від наступної його оцінки, та означає, що виключається можливість посилання на нього у судовому рішенні.

Допустимість засобів доказування. За загальним правилом будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть бути підтверджені лише встановленими в законі засобами доказування (ст. 59 ЦПК) у відповідності з правилом (принципом) їх допустимості. Обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не повинні підтверджуватися іншими. Суд не вправі за своїм переконанням приймати доказ, який законом не допустимий, і, навпаки, відкидати як недопустимий доказ, можливість використання якого закон не забороняє.

Складовою правила про допустимість засобів доказування є його формування з додержанням встановленого законом процесу. Так, наприклад, ст. 51 ЦПК містить положення, про те які особи не підлягають допиту як свідки. Тобто, якщо буде порушене це правило, то отримані фактичні дані у справі не будуть мати сили доказу.

Достовірність – це перевірка доброякісності джерела доказів, а також процесу їх формування. Після встановлення достовірності доказів суд визначає їх достатність, тобто вирішує питання про те, чи є можливість на основі зібраних по конкретній справі доказів зробити висновок про наявність фактів, які належать до предмета доказування, про права і обов’язки сторін. Достатність – це така кількість доказів, які дозволяють вирішити справу, зробити певний висновок і постановити рішення. Достатність стосується завершального етапу доказування. Мета визначення достатності обумовлена завданнями, які стоять перед судом на цьому етапі доказування у відповідності з якісними характеристиками провести відбір доказів, на основі яких можна було б зробити висновок про наявність чи відсутність шуканих фактів. Висновок про достатність – підсумок процесуального вивчення, аналізу і кваліфікації доказів, що проводиться суб’єктами доказування, в ході судового розгляду, підсумок, що завершує всю доказову діяльність.

Зважаючи на те, що судова оцінка має важливе значення для розгляду справи, законом встановлені певні правила (принципи) її здійснення. До них можна віднести наступні:

- докази оцінюються судом кожен окремо і всі у сукупності (п. 3 ст. 212 ЦПК);

- докази оцінюються за внутрішнім переконанням суддів (п. 1 ст. 212 ЦПК);

- внутрішнє переконання повинно ґрунтуватись на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому досліджені наявних у справі доказів (п. 1 ст. 212 ЦПК);

- при оцінці доказів судді повинні керуватися законом;

- ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили (п. 2 ст. 212 ЦПК) Це означає, що докази повинні оцінюватися за їх властивостями, і жоден з доказів не має переваги перед іншим.

 

65. Підстави перегляду судових постанов за нововиявленим та винятковими обставинами.

Ст. 361 ЦПК передбачає чотири підстави перегляду рішень, ухвал і постанов у зв'язку з нововиявленими обставинами:

- істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі заявнику. Слід враховувати й те, що це повинні бути:

а) обставини, факти, а не докази(у випадку, якщо це докази то перегляд відбуватиметься у касаційному порядку);

б) істотні обставини, тобто такі, що якби вони були відомі при розгляді справи, то суд ухвалив би принципово інше рішення;

в) нововиявлені, а не нові обставини(при нових обставинах слід подавати новий позов);

г) нововиявлені, а не такі, що змінилися обставини



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; просмотров: 483; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.192.247.185 (0.11 с.)