Спеціальні передумови визначають наявність у суб'єкта права на пред'явлення позову в окремих категоріях справ.

Передумови права на пред'явлення позову прийнято також класифікувати на суб'єктивні та об'єктивні. Суб'єктивними є передумови, що містять вимоги до суб'єктів процесу (процесуальна правоздатність сторін), об'єктивними — всі інші передумови.

Наслідки відсутності права на позов і права на пред'явлення позову неоднакові. Відсутність права на позов у матеріальному сенсі означає відсутність самого права вимагати певної поведінки від боржника. Встановити наявність або відсутність права на позов можна тільки в результаті розгляду справи по суті. Наслідком відсутності цього права є рішення суду про відмову в позові.

Право на пред'явлення позову не залежить від наявності або відсутності права на позов у матеріальному сенсі. Для пред'явлення позову досить припущення про наявність права на позов. Право на пред'явлення позову є і при відсутності права на позов у матеріальному сенсі. Наявність або відсутність необхідних передумов права на пред'явлення позову перевіряється судом при прийнятті позовної заяви. Якщо відсутність хоча б однієї з них виявляється при поданні позовної заяви, то суддя відмовляє у його прийнятті Якщо ж відсутність передумови встановлюється після порушення справи або її розгляду судом, то провадження.

Умови реалізації права на пред'явлення позову

Для позитивного вирішення питання про відкриття конкретної справи у суді недостатньо наявності у заінтересованої особи права на пред'явлення позову, необхідно ще і реалізувати це право у належному порядку.

До порядку (умов) реалізації права на пред'явлення позову належать:

1. Підсудність справи даному суду.

2. Процесуальна дієздатність позивача.

3. Наявність належно оформлених повноважень на підписання або пред'явлення позовної заяви.

Позовна заява подається до суду першої інстанції в письмовій формі та підписується позивачем або його представником (п.З ст. 119 ЦПК України).

Якщо позовна заява подається представником позивача, до позовної заяви додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження (п.7 ст. 119 ЦПК України).

4. Сплата судового збору.

5. Дотримання реквізитів позовної заяви.

Згідно з ч.2 ст. 119 ЦПК України позовна заява повинна містити:

1) найменування суду, до якого подається заява;

2) ім'я (найменування) позивача і відповідача, а також ім'я представника позивача, якщо позовна заява подається представником, їх місце проживання або місцезнаходження, поштовий індекс, номер засобів зв'язку, якщо такий відомий;

3) зміст позовних вимог;

4) ціну позову щодо вимог майнового характеру;

5) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги;

6) зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування;

7) перелік документів, що додаються до заяви.

Таким чином, зміст позовної заяви становлять обов'язкові відомості, необхідні для розгляду та вирішення позову в суді.

Отже, недотримання позивачем умов реалізації права на пред'явлення позову, а також відсутність у позивача самого цього права, виявлені до порушення цивільної справи, процесуально фіксуються в ухвалах про відмову в прийнятті позовної заяви або про повернення позовної заяви, право оскарження яких прямо закріплено у ст.293 ЦПК.

Самостійною підставою повернення позивачеві позовної заяви є його заява про повернення йому позову, що означає відмову позивача від використання судової форми захисту права або законного інтересу (п.1 ч.З ст.121 ЦПК).

 

28. Поняття неналежного відповідача. Процесуальний порядок заміни неналежного відповідача.

Стаття 33. Заміна неналежного відповідача, залучення співвідповідачів

1. Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача.

2. Після заміни відповідача або залучення до участі у справі співвідповідача справа за клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розглядається спочатку.

Коментар

Неналежним відповідачем є особа, яка не має відповідати за пред'явленим позовом. Це означає, що відповідач, який дійсно є суб'єктом порушеного, оспорюваного чи невизнаного матеріального правовідношення, визнається належним. Тобто належність відповідача визначається, перш за все, за нормами матеріального права.

В момент порушення справи не завжди достовірно відомо, чи є відповідач належним. Якщо під час судового розгляду буде встановлено, що особа, до якої пред'явлено позов не повинна відповідати за ним, оскільки не є учасником спірного правовідношення, то суд мав би у позові відмовляти. В свою чергу, позивач мав би знову звертатися до суду з позовом вже до належного відповідача.

Натомість, з метою процесуальної економії та забезпечення ефективного судового розгляду та швидкого захисту порушених прав, в цивільному процесуальному законодавстві існує інститут заміни неналежного відповідача. Його сутність полягає у тому, щоб, не припиняючи провадження у справі, замінити неналежного відповідача належним і саме щодо останнього вирішити заявлений позов.

Для цього суд має право:

1) за клопотанням позивача провести заміну неналежного відповідача;

2) за клопотанням позивача залучити до участі у справі іншу особу як співвідповідача;

3) у разі відсутності згоди позивача, залучити до участі у справі іншу особу як співвідповідача.

2. При заміні неналежного відповідача можливі такі варіанти. Перший - судом встановлено, що первісний відповідач є неналежним, і хто є належним - за згодою позивача суд здійснює заміну чи залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача. Другий випадок - якщо при тих же обставинах позивач не згоден на заміну, то суд з метою процесуальної економії притягає належного відповідача як співвідповідача і задовольняє позов щодо належного, відмовляє - щодо неналежного. Третій варіант - позивач згоден на вибуття неналежного відповідача, а належного немає - суд закриває провадження у справі у зв'язку із відмовою позивача від позову. Четвертий варіант - якщо при таких же обставинах позивач не згоден на вибуття неналежного відповідача - справа розглядається по суті і ухвалюється рішення про відмову у задоволенні позову.

Ініціатива щодо заміни неналежного відповідача повинна виходити від позивача, який повинен подати клопотання. У цьому клопотанні позивач повинен обгрунтувати необхідність такої заміни, а саме чому первісний відповідач є неналежним, і хто є відповідачем належним. Встановлення неналежності первісного відповідача без з'ясування особи, яка повинна відповідати за позовом, не дає можливості провести заміну.

Подання позивачем такого клопотання означає, що він не лише згідний, але й просить про заміну неналежного відповідача належним.

У разі заміни відповідача або притягнення додаткового відповідача справа починається розглядати спочатку лише за їх клопотанням. При цьому, якщо таке клопотання було заявлено, то суд зобов'язаний розпочати розгляд справи спочатку. При цьому усі докази слід досліджувати заново.

Заміна неналежного відповідача або притягнення другого відповідача допускається лише до постановлення рішення суду. Це питання вирішується ухвалою суду, яка офомляється окремим документом і надсилається належному відповідачу (другому відповідачу) і є підставою для його участі в процесі. Заміна може бути проведена також у стадії попереднього судового розгляду. Заміна відповідача є безумовною підставою для відкладення розгляду справи.

Інститут заміни неналежного відповідача слід відрізняти від притягнення до участі у справі інших відповідачів. Так, наприклад, якщо під час розгляду справи буде встановлено, що крім відповідача відповідати за позовом повинні ще й інші особи, ці особи можуть бути притягнуті до участі у справі як співвідповідачі. При цьому на відміну від заміни неналежного відповідача, попередній відповідач у справі залишається.

 

29. Поняття безспірних фактів. Чи є визнання позову доказом за українським законодавством?

БЕЗСПІРНІ ФАКТИ - обставини, що мають значення для правильного вирішення цив. справи, про існування яких сторони сперечаються. Це факти, які стверджуються позивачем і визнаються відповідачем або стверджуються відповідачем і визнаються позивачем. Не підлягають доведенню факти, які визнані судом загальновідомими, встановлені рішенням суду, що набуло законної сили, а також вироком суду з кримінальної справи про цив.-правові наслідки дій осіб, стосовно яких винесено вирок.

Визнання - пояснення, в якому міститься підтвердження фактів або обставин, повідомлених протилежною стороною. Розрізняють визнання позову, правовідношення або факту. Визнання позову не є доказом, оскільки є актом розпорядження матеріальним правом (аналогічним відмові від позову). Визнання правовідношення або визнання факту повинне розглядатися як доказ, оскільки підтверджує певні факти і обставини, на які посилається інша сторона. Таке підтвердження повинне відповідати об”єктивній дійсності і може бути прийняте судом, якщо у нього немає сумнівів в тому, що визнання відповідає обставинам справи. Визнання особою факту, на який посилається інша сторона, не завжди означає визнання правовідносини. Відповідач, наприклад, може визнати факт сумісного мешкання і ведення загального господарства з позивачкою до народження дитини, але не визнати своїх батьківських обов”язків, посилаючись на те, що позивачка народила дитину від іншого чоловіка. З другого боку, визнаючи правовідносини, відповідач може робити це на підставі не тих фактів, на які вказує позивач. Суд може вважати визнаний факт встановленим, якщо у нього немає сумнівів в тому, що визнання відповідає дійсним обставинам справи і не зроблено під впливом обману, насильства, погрози, помилки або з метою приховання істини.

 

30. Право сторін на зміни в позові.

У процесі розгляду та вирішення справи сторони наділяються широкими процесуальними правами і можуть вільно ними розпоряджатися.

Позивач протягом усього розгляду справи по суті змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть укласти мирову угоду (ст. 31 ЦПК). Такі дії сторін є проявом принципу диспозитивності цивільного судочинства.

Зміна предмету та підстави позову є важливим правом позивача, оскільки дозволяє оперативно змінювати конструкцію позовного спору (вимогу до позивача та суду) у зв’язку, наприклад, із збором доказів, дослідженими обставинами справи, очевидністю неправильного визначення матеріально-правової вимоги та обставин, які її обґрунтовують тощо. Обмеження щодо зміни предмету та підстави позову законом не встановлені, однак ці зміни не повинні виходити за межі матеріально-правової вимоги. В протилежному випадку особа не позбавляється права на звернення до суду у загальному порядку.

Збільшення чи зменшення обсягу позовних вимог також дозволяє керувати процесом по справі, зважаючи на ті ж причини. При чому особливість такої розпорядчої дії є те, що при збільшенні обсягу позовних вимог повинні бути дотримані вимоги щодо змісту та форми такого звернення до суду, а також оплата судового збору, обчисленому виходячи із збільшеного обсягу позовних вимог. У випадку ж зменшення обсягу позовних вимог, зверхсплачений судовий збір не повертається, оскільки у даному випадку наявна часткова відмова від позову, тобто особа у певній частині відмовляється від судового захисту заявленої вимоги.

Відмова від позову – це одностороннє усне або письмове волевиявлення позивача у суді, спрямоване на відмову від судового захисту своєї вимоги. Така дія може бути вчинена протягом провадження у справі (ст.ст. 174, 306, 334, 372 ЦПК). Будучи проявом принципу диспозитивності, така дія позивача здійснюється під контролем суду. Суд відмовляє у прийнятті відмови позивача від позову, якщо така розпорядча дія суперечить закону, інтересам інших осіб чи з інших причин не може бути прийнята судом. Також не приймається відмова від позову, якщо вона вчинена представником всупереч інтересам позивача.

Прийняття судом відмови позивача від позову тягне за собою закриття провадження у справі і виключає можливість у майбутньому звернення до суду з тотожнім позовом. Тому наслідки вчинення такої дії позивачем повинні бути роз’яснені судом.

Від відмови від позову слід відрізняти можливість відмови від поданої заяви чи скарги. Так, у випадку повернення заяви за клопотанням позивача до відкриття провадження у справі не перешкоджає повторному зверненню до суду. У порядку, встановленому ст. 109 СК, подружжя, яке подало спільну заяву про розірвання шлюбу можуть її відкликати до ухвалення рішення у справі. Особи, які подати апеляційну чи касаційну скаргу також можуть від неї відмовитися (ст.ст. 300, 330 ЦПК), що тягне за собою закриття відповідно апеляційного й касаційного провадження. Але така дія не свідчить про відмову від позову (судового захисту), оскільки носить не матеріально-правовий, а процесуальний характер.

Визнання позову відповідачем – одностороннє усне або письмове волевиявлення відповідача, спрямоване на припинення спору з позивачем (ст. 174 ЦПК). Суд може вважати позов визнаним, коли у нього не викликає сумніву у тому, що визнання відповідає дійсним обставинам справи, не порушує будь-чиїх прав та законних інтересів і не зроблено під впливом протиправної поведінки щодо нього інших осіб або з метою приховати інші обставини, необхідні для вирішення справи.

Таким правом наділений відповідач протягом усього часу розгляду справи у суді першої інстанції. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суперечить інтересам відповідача (якщо визнання позову вчинено представником), суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд справи.

Мирова угода – це укладена між сторонами та визнана судом домовленість (договір) про припинення спору між сторонами шляхом взаємних уступок, яка стосується їхніх прав і обов’язків та предмета позову (ст. 175 ЦПК). Сторони можуть укласти мирову угоду протягом усього часу провадження у справі (ст.ст. 306, 334 ЦПК), в тому числі у процесі виконання рішення суду (ст. 372 ЦПК).

Сторони, які уклали мирову угоду, у спільній заяві повинні повідомити суд, який зобов’язаний роз’яснити наслідки вчинення такої дії. На підставі цієї заяви суд вирішує питання про закриття провадження у справі у зв’язку з укладенням мирової угоди.

Закриваючи провадження у справі, суд за клопотанням сторін може постановити ухвалу про визнання мирової угоди. Якщо така угода суперечить закону, порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, вчинена представником сторони поза межами своїх повноважень чи всупереч інтересам особи, яку представляє, суд відмовляє у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд. Ухвала щодо про визнання мирової угоди за клопотанням сторін може бути оскаржена в апеляційному порядку.

Визнана судом мирова угода є підставою для виконання, тому ухвала про її визнання повинна відповідати вимогам, встановленим ст. 19 Закону України „Про виконавче провадження”.

 

31. Захист відповідача в цивільному процесі.

Реалізація в цивільно-процесуальному праві України принципів змагальності і процесуальної рівності сторін полягає в закріпленні ним системи процесуальних засобів, які забезпечують не тільки позивачу, а й відповідачу в справі активно і ефективно захищати свої інтереси проти пред’явленого до нього позову. Вони складаються з процесуальних прав і обов’язків відповідача, процесуальних дій по їх реалізації і процесуальних форм їх виразу, і можуть бути поділені на загальні і спеціальні. До загальних відносяться процесуальні засоби, якими можуть скористатися позивач й інші особи, які беруть участь у справі (ст. 99 ЦПК). Спеціальні засоби можуть бути використані тільки відповідачем. Ними будуть заперечення проти позову (п. 2 ст. 143 ЦПК) і зустрічний позов (ст. 140 ЦПК).

Заперечення проти позову — це мотивовані пояснення відповідача, якими повністю або частково, назавжди або тимчасово відхиляються або спростовуються позовні вимоги. Вони можуть носити матеріально-правовий і процесуально-правовий характер. Процесуальними запереченнями обґрунтовується неправомірність виникнення і подальше продовження судочинства в цивільній справі з підстав відсутності у позивача права на пред’явлення позову або порушення умов його реалізації. Заперечуючи проти позову, відповідач залежно від наявних обставин може вимагати відкладення справи слуханням на час, необхідний для збирання і подання додаткових доказів, зупинення провадження у справі (неможливість розгляду даної справи до вирішення розгляду іншої справи, пов’язаної з нею, — п. 4 ст. 221 ЦПК), залишення позову без розгляду, якщо тотожня справа між тими ж сторонами знаходиться на розгляді в іншому суді, — п. 5 ст. 229 ЦПК), закриття провадження у справі (непідвідомчість справи суду — п. 1 ст. 227 ЦПК) та ін.

Матеріально-правові заперечення спрямовані проти суті позову. Ними спростовуються позовні вимоги з юридичної або фактичної сторони. Відповідач може спростувати фактичний склад підстави позову, посилаючись на протилежні факти, несумісні з ними. Наприклад, позивач просить стягнути вартість виконаної ним роботи по ремонту квартири відповідача. Останній, заперечуючи проти позову, зазначав, що ніякого ремонту квартири в нього протягом цього року не було. Заперечення матеріально-правового характеру можуть доводити неправильність посилання позивача на норми права, якими обґрунтовується позов. Так, підприємство, яке помилково виплатило Т. подвійну суму винагороди за раціоналізаторську пропозицію внаслідок неправильного застосування закону, пред’явило позов про стягнення безпідставно одержаних сум. Відповідач на заперечення позову послався на неправильне обгрунтування позивачем своїх вимог, передбачених ст. 471 ЦК, оскільки йому невідомо було, що він одержує винагороду в подвійному розмірі, а згідно з п. З зазначеної статті зайво виплачені суми не підлягають витребуванню тоді, коли їх виплата провадилася при відсутності розрахункової помилки і недобросовісності з боку одержувача.

Зустрічний позов — це заявлена відповідачем до позивача у справі самостійна позовна вимога для сумісного її розгляду з первісним позовом. Зустрічний позов забезпечує відповідачу захист його самостійного права і охоронювано-го законом інтересу проти пред’явленої до нього вимоги позивачем. Він полегшує розгляд взаємних вимог сторін і усуває можливість несумлінного позивача уникнути від одночасного задоволення справедливих вимог відповідача. Зручність зустрічного позову також в поєднанні одним провадженням двох справ, що сприяє економії процесуальних засобів. Спільний розгляд первісного і зустрічного позовів надає суду змогу правильніше і всебічніше дослідити взаємовідносини сторін, усуває можливість постановлення протилежних рішень і цим самим створює умови для найбільш повного захисту суб’єктивних майнових і особистих немайнових прав та інтересів відповідача. Але зустрічний позов може негативно вплинути на розвиток процесу в справі. Несумлінний відповідач може використати його для затягування і ускладнення процесу, для створення тяганини і цим самим перешкодити нормальному відправленню правосуддя. Таке використання процесуальних засобів для захисту цивільного права буде зловживанням процесуальними правами і суд вправі відхилити прийняття зустрічного позову до свого провадження, роз’яснивши відповідачу право на пред’явлення його окремо.

Статтею 140 ЦПК встановлено, що право на пред’явлення зустрічного позову виникає з порушенням в суді провадження у справі і може бути реалізовано не пізніше як за три дні до судового засідання. Прийняття зустрічного позову після закінчення цього строку залежить від суду. Закріплене право покликано гарантувати швидкий і правильний розгляд порушеної в суді справи за первісним позовом, оскільки подання зустрічного позову відповідачем призводить до відкладення розгляду справи з тим, щоб надати позивачу можливість підготуватися до захисту проти такого позову. Надане суду право вирішення питання про прийняття зустрічного позову після встановленого ст. 140 ЦПК строку забезпечує відмову в його прийнятті як тоді, коли зустрічний позов пред’явлений з пропуском строку, так і тоді, коли буде встановлено, що зустрічним позовом відповідач, зловживаючи своїми правами, навмисно спрямовує свої дії на затягування процесу

Суд зобов’язаний прийняти зустрічний позов до сумісного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов’язані та сумісний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони випливають з одного правовідно-шення або коли вимоги по них можуть зараховуватися (ст. 141 ЦПК). Взаємозв’язок первісного і зустрічного позовів може полягати в такому їх співвідношенні, при якому зустрічне право відповідача: виключає право позивача, підриває його підставу або може зарахуватися з первісним позовом. Критерієм доцільності є найбільш сприятливі умови для встановлення судом об’єктивної істини шляхом повного і всебічного з’ясування всіх обставин у справі, які характеризують дійсні права і обов’язки сторін. Коли прийняття зустрічного позову сприятиме досягненню такої мети, то суд зобов’язаний прийняти його до свого провадження. Нехтування цим призводить до неправильного вирішення справи. Так, суд, в провадженні якого був позов матері дитини до батька дитини про стягнення аліментів, відмовив в прийнятті зустрічного позову батька про передачу дитини на його виховання. Обидва позови були розглянуті окремо з винесенням рішення про їх задоволення. В наглядній інстанції такі рішення були скасовані з вказівкою для суду першої інстанції розглянути сумісно обидва позови, виходячи з того, що це сприятиме повному, всебічному і правильному їх розгляду та усуне можливість прийняття протилежних за змістом рішень, що мало місце при окремому їх розгляді.

Зустрічний позов повинен бути втілений в своїй процесуальній формі — зустрічний позовній заяві, яка за змістом має відповідати вимогам ст. 137 ЦПК і оплачена державним митом та подана з копіями відповідно до кількості позивачів (ст. 138 ЦПК). Якщо подана зустрічна позовна заява не відповідає вимогам закону, то настають наслідки, передбачені ст. 139 ЦПК.

 

32. Поняття предмету доказування. Визначення предмету доказування.