За часом набрання законної сили.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Судовий наказ набирає законної сили протягом 3 днів у разі ненадходження заяви від боржника після закінчення строку на її подання (10 днів з дня отримання копії судового наказу боржником) та за наявності даних про отримання боржником копії наказу, після чого суд видає його стягувачеві для пред'явлення до виконання.

За своєю юридичною силою.

Після проголошення рішення суд, який його ухвалив, не може сам скасувати або змінити рішення, це віднесено до повноважень суду вищестоящої інстанції і лише в разі оскарження рішення. Судовий наказ, навпаки, може бути скасований судом, що його видав, за заявою боржника в разі заперечення проти вимог стягувача, про що судом постановляється ухвала.

За порядком оскарження.

Судове рішення може бути оскаржене з підстав та в порядку, передбаченому законом. Судовий наказ може лише оспорюватися, після чого він підлягає обов'язковому скасуванню, про що судом постановляється ухвала. В ухвалі про скасування судового наказу суд одночасно роз'яснює, що заявлені стягувачем вимоги можуть бути розглянуті в позовному провадженні з додержанням загальних правил щодо пред'явлення позову.

За своїм змістом.

Якщо розглядати судове рішення як процесуальний документ, то воно складається із вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частин. Судовий наказ складається лише зі вступної та резолютивної частин.

За суб'єктним складом.

Термінологія щодо стягувача і боржника як сторін наказного провадження була запозичена з виконавчого провадження, де ст. 8 Закону "Про виконавче провадження" визначає стягувача як фізичну або юридичну особу, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ, а боржника — як фізичну або юридичну особу, яка зобов'язана за рішенням вчинити певні дії (передати майно, виконати інші обов'язки, передбачені рішенням) або утриматися від їх вчинення.

Отже, в наказному провадженні стягувачем є особа, якій належить право вимоги і яка звертається до суду із заявою про видачу судового наказу, а боржником — особа, з якої стягувач просить здійснити стягнення. Застосування поняття "заявник" пояснюється не помилкою законодавця, а тим, що особа, яка звертається до суду із заявою про видачу судового наказу, набуде процесуального становища стягувача лише в разі прийняття заяви про видачу судового наказу і, навпаки, не стане ним в разі відмови судом у прийнятті заяви про видачу судового наказу або в разі залишення ЇЇ без руху та поверненні заявнику.

За зверненням до виконання.

Судове рішення є підставою до виконання. На підставі судового рішення, що набрало законної сили (за винятком випадків негайного виконання рішення), видається виконавчий лист, що є виконавчим документом. Судовий наказ є виконавчим документом, тому отримання будь-яких інших документів у суді після його видачі не потрібно1.

Виходячи з ви ще в и кладеного, судовий наказ можна визначити як вид судового рішення, що видається у передбачених законом випадках, без розгляду справи по суті, на підставі наданих заявником документів за умови відсутності заперечень з боку боржника з метою захисту порушених прав та інтересів фізичних або юридичних осіб, яке має особливі формальні вимоги та процедуру виконання.

 

114. Поняття процесуальної форми і її характерні риси

Правосуддя по цивільних справах здійснюється у визначеній законом процесуальній формі.

Цивільна процесуальна форма — послідовний, визначений нормами цивільного процесуального права порядок розгляду та вирішення цивільної справи, що включає певну систему гарантій.

Для процесуальної форми характерні наступні риси:

1)законодавча врегульованість;

2) конституційні гарантії (незалежність суду і підпорядкування його тільки закону; гласність; національна мова судочинства);

3)детальна розробка всієї процедури розгляду справи в суді;

4) універсальність процесуальної форми вирішення справи в суді (у всіх видах судочинства, на всіх стадіях процесу);

5)імперативність процесуальної форми;

6) її правила забезпечені юридичними санкціями.

Цивільна процесуальна форма має два різновиди. Один з них можна назвати усною формою, тому що всі зроблені дії описуються усно, а потім протоколюються. Вона визначає порядок судової діяльності (дії суду, осіб, що беруть участь у справі, і інших учасників, а також послідовність цих дій), опираючись на правові основи ЦПК. Другий різновид, який є обов'язковим у складі провадження, можна назвати письмовою процесуальною формою. Вона встановлює склад процесуальних документів, винесених судом і запропонованих учасниками, вказує реквізити кожного з них, визначає послідовність викладення тексту, а також умови, за яких процесуальні документи або залишаються без руху, або підлягають відміні вищою інстанцією. У діалектичному сполученні різновиди процесуальної форми утворюють єдиний правовий порядок судової юрисдикції по цивільних справах1.

Цивільна процесуальна форма поширюється тільки на процесуальну діяльність і не охоплює інтелектуальну (наприклад, оцінку доказів, тлумачення застосовуваних норм права) і діловодні операції, здійснювані при підготовці справи до судового розгляду.

Будучи самостійною правовою конструкцією, цивільна процесуальна форма має власні принципи, що дозволяють забезпечити різнобічну характеристику порядку розгляду справи; перегляду й реалізації судових рішень. У даних принципах одержали закріплення соціальні пріоритети цивільного судочинства — надання зацікавленим особам широких процесуальних можливостей для захисту своїх прав і інтересів, справедливість і своєчасність здійснення правосуддя, ефективність розгляду цивільних справ.

Можна виділити наступні принципи цивільної процесуальної форми:

оптимальність співвідношення прав і обов'язків у процесі. Співвідношення прав і обов'язків у процесуальній діяльності встановлено законом саме в тому обсязі, який необхідний для ефективного здійснення правосуддя по цивільній справі;

тотожність. У процесі розгляду цивільної справи й виконання судового рішення припустимі лише дії, які не є тотожними, тобто суд повинен лише один раз доводити заявлені вимоги, судові постанови (рішення, ухвали) тільки один раз повинні перевірятися судами апеляційної інстанції, а акти судової влади — лише один раз реалізовуватися;

безперервність процесуальної діяльності. Даний принцип охоплює своїм змістом всі стадії й види процесуальних проваджень, де проводиться судове засідання, а отже, більшу частину цивільного судочинства, визначаючи послідовний його розвиток і маючи принципове значення для формування цілісного враження від матеріалів його розгляду, забезпечуючи в остаточному підсумку своєчасність і дієвість цивільної процесуальної форми;

усність і документованість процесуальних актів. Принцип охоплює своїм змістом всі види судових проваджень, обумовлюючи виділення крім усної процесуальної форми як порядку здійснення цивільно-процесуальної діяльності, письмової процесуальної форми, що регулює перелік реквізитів, послідовність їхнього розташування в процесуальних актах;

здійснення судового контролю та самоконтролю. Суть принципу полягає в наданні особам, що беруть участь у справі, і різним інстанціям права аналізувати й оцінювати правомірність процесуальної діяльності (як своєї, так і інших учасників), судових постанов, коригуючи виявлені помилки відповідними процесуальними засобами (заява відводу, оскарження рішення й ухвали суду). Взаємодія контролю й самоконтролю в цілому забезпечує правомірність цивільної процесуальної форми.

Значення цивільної процесуальної форми захисту права полягає у встановленні певного стандарту юрисдикції, що, з одного боку, забезпечує для зацікавлених у результатах справи осіб процесуальні гарантії правомірного вирішення справи, а з іншого боку, створює умови для суду, які дозволяють правильно застосувати норми матеріального й процесуального права, винести законне й обґрунтоване рішення по справі.

 

115. Поняття стадії. Її характерні риси і класифікація

Цивільне судочинство складається з окремих частин або стадій, які характеризуються сукупністю процесуальних правовідносин і дій, об'єднаних найближчою метою В теорії процесу судочинство поділяється на п'ять, сім, вісім стадій.

Øпершою є порушення цивільної справи в суді за заявою заінтересованої особи (ст. 5 ЦПК),

Øдругою — підготовка справи до судового розгляду (статті 143-148 ЦПК),

Øтретьою — судовий розгляд — розгляд і вирішення справи в судовому засіданні (статті 159-197, 202-212 ЦПК),

Øчетвертою — апеляційне оскарження і перевірка рішень, ухвал суду першої інстанції (статті 290-318 ЦПК);

Øп'ятою — касаційне оскарження і перевірка рішень, ухвал суду першої і апеляційної інстанції (статті 319-347 ЦПК);

Øшостою — перегляд рішень, ухвал, що набрали законної сили, у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами (статті 347-347 ЦПК);

Øсьомою — звернення судового рішення до виконання (статті 348-355 ЦПК).

Перші три стадії охоплюють провадження в суді першої інстанції, а кожна наступна — єдине провадження у вищестоящому суді або у зверненні до виконання. При такому поділі процесу його стадії відриваються від процесуальних правовідносин, а підстави поділу процесу на стадії позбавлені єдиного змісту. В зв'язку з чим перші три стадії було об'єднано в одну — провадження в суді першої інстанції. А третя була поділена на дві самостійні стадії: судового розгляду і стадію постановлення рішення судом першої інстанції. Отже, одна й та ж підстава виявилася придатною для визначення стадії як усього провадження в суді першої інстанції, так і частини такого провадження — стадій порушення справи в суді, підготовки справи до розгляду, судового розгляду. Але останні властиві і для наступних стадій — касаційного оскарження, перегляду в порядку судового нагляду, перегляду у зв'язку з нововиявленими обставинами. Поділ судочинства на п'ять, сім і вісім стадій залишає поза стадіями виділене в діяльності суду першої інстанції провадження по виправленню описок і явних арифметичних помилок, по винесенню додаткового рішення, по роз'ясненню рішень судом, який його постановив (статті 213-215 ЦПК).

Кожна стадія має три фази (підстадії) розвитку, які послідовно змінюються одна одною:

1) порушення судочинства — по розгляду і вирішенню справи, по перевірці законності і обґрунтованості постановленого по ній рішення, по зверненню рішення до виконання;

2) підготовка: до розгляду справи та її вирішення, до перевірки законності і обґрунтованості постановленого по ній рішення, до звернення рішення до виконання;

3) вирішення по суті — розгляд і вирішення справи, перевірка законності і обґрунтованості рішення, звернення рішення до примусового виконання.

 

116. Поняття судочинства і його види

Цивільне судочинство — це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок провадження в цивільних справах, який визначається системою взаємопов'язаних цивільних процесуальних прав та обов'язків і цивільних процесуальних дій, якими вони реалізуються їх суб'єктами — судом і учасниками процесу.

Завданням цивільного судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством (ст. 2 ЦПК)

Законодавство про цивільне судочинство встановлює єдиний порядок розгляду цивільних справ, об'єднаних за матеріальними ознаками в три види:

позовного провадження — у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних правовідносин (п. 1 ст. 24 ЦПК);

провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин (точніше — з конституційних, адміністративних, фінансових) — по скаргах на неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі; по скаргах на рішення і дії територіальної, окружної (територіальної) виборчої комісії по виборах депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад і заявах про скасування рішення виборчої комісії; по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, територіальної, дільничої виборчої комісії по виборах Президента України та заявах про скасування реєстрації кандидатом у Президенти України; по скаргах, заявах на рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій по виборах народних депутатів України; по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії; по заявах про дострокове припинення повноважень народного депутата України у разі невиконання ним вимог щодо несумісництва депутатської діяльності з іншими видами діяльності; по скаргах на дії органів і службових осіб у зв'язку з накладенням адміністративних стягнень; по скаргах громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних або службових осіб у сфері управлінської діяльності; по скаргах на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби; по скаргах на рішення, прийняті щодо релігійних організацій; по заявах прокурора про визнання незаконними правового акта органу чи дії посадової особи; про стягнення з громадян недоїмки по податках, самооподаткуванню сільського населення і обов'язковому державному страхуванню. Суд розглядає й інші справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, віднесених законом до їх компетенції (ст. 236 ЦПК);

окремого провадження — у справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним; про визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим; встановлення неправильності запису в актах громадянського стану; встановлення фактів, що мають юридичне значення; встановлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника; про оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні; про усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами України та іноземними громадянами (ст. 254 ЦПК).

Справи позовного провадження характеризуються наявністю двох сторін з протилежними інтересами і спірністю їх майнових та особистих немайнових правовідносин, які передаються на розгляд суду.

Справи з адміністративно-правових правовідносин стосуються спору, що виник між суб'єктами конституційних, фінансових і адміністративних правовідносин з приводу законності рішень і дій суб'єктів виборчого процесу та органів державного управління щодо вжитих ними, а в певних випадках — визначених ними заходів адміністративного впливу на громадян і посадових осіб.

Справи окремого провадження спрямовуються на встановлення певних обставин, наявності юридичних фактів або юридичного статусу громадян, необхідних для реалізації суб'єктивних прав.

Справи, що виникають з адміністративних правовідносин і окремого провадження, розглядаються за загальними правилами цивільного судочинства, крім окремих винятків, встановлених цивільним процесуальним законодавством.

Цивільне судочинство — процесуальний порядок (форма) здійснення правосуддя в цивільних справах, захисту порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

 

117. Поняття методу цивільного процесуального права

Метод є системою правових способів і прийомів регулювання, за допомогою яких галузь права здійснює вплив на предмет правового регулювання, тобто на суспільні відносини у відповідній сфері.

Під методом цивільного процесуального права розуміється сукупність юридичних способів і засобів впливу цивільних процесуальних норм на відносини, що виникають у зв'язку з розглядом і розв'язанням цивільних справ судами.

Визначення методу цивільного процесуального права зумовлюється 2 обставинами. По-перше, виникнення цивільного процесу, його розвиток, перехід з однієї стадії в іншу залежить від волі заінтересованих осіб. По-друге, суд, який є обов'язковим суб'єктом цивільних процесуальних відносин, має владні повноваження у цих правовідносинах, що мають публічно-правовий характер. Тому в методі правового регулювання поєднуються методи субординації та координації.

Субординаційний (імперативний) метод дістає вияв у тому, що:

• процесуальні норми забезпечують належне становище суду як органу державної влади;

• суд має право контролю за діями сторін;

• усі дії відбуваються відповідно до чітко встановленого нормами права порядку здійснення правосуддя;

• рішення суду у необхідних випадках виконується за допомогою примусу.

Координаційний (диспозитивний) метод дістає вияв у такому:

• встановлення рівності сторін перед законом і судом;

• свобода користування сторонами своїми процесуальними правами;

• встановлення гарантій прав суб'єктів цивільного процесу.

Зміст цього методу, таким чином, визначається особливостями, притаманними цивільному процесуальному праву, і обумовлений специфікою цивільних процесуальних відносин.

Зокрема, це процесуальне становите суб'єктів цивільних процесуальних відносин, підстави виникнення, зміни та припинення, зміст процесуальних правовідносин, що містять як диспозитивні, так і, насамперед, імперативні елементи.

Щодо процесуального становища суб'єктів відносин, що регулюються цивільним процесуальним правом, слід зазначити, що обов'язковим учасником таких відносин є суд, тобто орган державної влади. Його становище у процесі може бути охарактеризоване через предметну компетенцію (підвідомчість і підсудність), а також через функціональну компетенцію, тобто ті права і обов'язки, які реалізує суд у процесі судової діяльності.

Імперативний елемент методу цивільного процесуального права дістає вияв у тому, що суд здійснює судову діяльність як діяльність державну, від імені держави, керує процесом і виносить владне рішення, що має обов'язковий, імперативний характер. Виконання цього рішення забезпечується примусовою силою держави.

Але оскільки основними учасниками цивільного процесу є сторони, суд зв'язаний в процесі їх діяльністю.

У процесуальних юридичних фактах, тобто підставах виникнення цивільних процесуальних правовідносин, також втілюються і імперативне, і диспозитивне начала методу правового регулювання. Це пояснюється навіть не стільки тим, хто виступає ініціатором виникнення цивільного процесуального відношення (заінтересована особа чи суд), скільки поєднанням приватного і публічного у методі правового регулювання. Наприклад, сторона подає клопотання про виклик свідка. Вона має таке процесуальне право, і у ініціативі сторони дістає вияв диспозитивний елемент. Але для виникнення правовідношення необхідною є відповідна дія судді щодо розгляду цього клопотання і його задоволення, тобто прийняття клопотання і мотивована відповідь на нього, у чому дістає вияв імперативний елемент'.

Нарешті, зміст цивільних процесуальних правовідносин також характеризується поєднанням диспозитивних та імперативних елементів, що зумовлено правовими можливостями сторін, з одного боку, і участю і роллю суду в процесуальному право-відношенні — з іншого.

Цивільна процесуальна відповідальність є яскравим прикладом прояву імперативного методу в регулюванні відповідних відносин. Так, ст. 90 ЦПК встановлює підстави і порядок застосування заходів процесуального примусу. Заходи процесуального примусу є формою процесуальної відповідальності учасників процесу за невиконання процесуальних обов'язків.