Стаття 123. Зустрічний позов



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Стаття 123. Зустрічний позов



1. Відповідач має право пред'явити зустрічний позов до початку розгляду справи по суті.

2. Зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов'язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин, або коли вимоги за позовами можуть зараховуватися, або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову.

3. Вимоги за зустрічним позовом ухвалою суду об'єднуються в одне провадження з первісним позовом.

Коментар

1. ЦПК наділяє позивача і відповідача рівними можливостями по захисту своїх прав протягом всього періоду розгляду справи. Коментована стаття вказує на один з таких способів захисту відповідача проти позову - зустрічний позов.

Зустрічний позов - є матеріально-правовою вимогою відповідача до позивача, яка заявляється для сумісного розгляду з первісним позовом, оскільки задоволення його вимог виключає задоволення вимог позивача. Так, наприклад, задоволення позову відповідача про заперечення батьківства виключає задоволення позову про стягнення аліментів на дитину.

Тактика зустрічного позову ґрунтується на давно відомому прийомі: найкраща оборона - це напад.

Зустрічний позов може бути пред'явлений лише до первісного позивача (або одного з співпозивачів).

2. Законодавством також встановлено часові межі подання зустрічного позову - до або під час попереднього судового засідання. При цьому законом не передбачено права суду прийняти зустрічний позов після попереднього судового засідання, навіть за умов, що первісний позивач не заперечує, усі підстави для пред'явлення такого позову є і це було б доцільно.

3. Умовами пред'явлення зустрічного позову є:

а) взаємопов'язаність зустрічного позову з первісним. На нашу думку, взаємопов'язаність позовів виявляється у тому, що вони виникають з одних правовідносин (наприклад, з одного й того самого договору).

б) доцільність сумісного розгляду основного і зустрічного позовів. Доцільним є сумісний розгляд, коли це дозволяє більш повно і об'єктивно дослідити обставини справи, встановити справжні взаємовідносини сторін, виключити винесення взаємосуперечливих чи взаємовиключних судових рішень.

Відповідно до коментованої статті, доцільним є сумісний розгляд первісного і зустрічного позову, якщо:

- вимоги за позовами можуть зараховуватися (наприклад, у разі пред'явлення власником будинку позову про виселення наймача через несплату обумовленої договором найму суми, останній може пред'явити зустрічний позов про стягнення коштів, витрачених на капітальний ремонт будинку). Це положення стосується лише тих вимог, які мають грошову оцінку;

- задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову.

Недоцільно розглядати первісний і зустрічний позови, якщо це затягне розгляд справи, істотно розширить предмет доказування, призведе до необхідності залучення нових учасників процесу.

4. Про об'єднання зустрічного та первісного позову суд виносить ухвалу, яка не підлягає оскарженню, оскільки не перешкоджає розглядові цивільної справи.

Стаття 124. Форма і зміст зустрічної позовної заяви

1. Зустрічна позовна заява, яка подається з додержанням загальних правил пред'явлення позову, повинна відповідати вимогам статей 119 і 120 цього Кодексу.

2. До зустрічної позовної заяви, поданої з порушенням вимог, встановлених частиною першою цієї статті, застосовуються положення статті 121 цього Кодексу.

 

24. Умови порушення справ про встановлення юридичних фактів. Юридичні факти, які вправі встановлювати суд.

Стаття 256. Справи про встановлення фактів, що мають

Юридичне значення

1. Суд розглядає справи про встановлення факту:

1) родинних відносин між фізичними особами;

2) перебування фізичної особи на утриманні;

3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню;

4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення;

5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу;

6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім'ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті;

7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження;

8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті;

9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

2. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

3. Справи про встановлення факту належності особі паспорта, військового квитка, квитка про членство в об'єднанні громадян, а також свідоцтв, що їх видають органи державної реєстрації актів цивільного стану, судовому розгляду в окремому провадженні не підлягають.

4. Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.

Стаття 257. Підсудність

1. Заява фізичної особи про встановлення факту, що має юридичне значення, подається до суду за місцем її проживання.

2. Підсудність справ за заявою громадянина України, який проживає за її межами, про встановлення факту, що має юридичне значення, визначається за його клопотанням ухвалою судді Верховного Суду України.

Стаття 258. Зміст заяви

1. У заяві повинно бути зазначено:

1) який факт заявник просить встановити та з якою метою;

2) причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт;

3) докази, що підтверджують факт.

2. До заяви додаються докази, що підтверджують викладені в заяві обставини, і довідка про неможливість відновлення втрачених документів.

Стаття 259. Зміст рішення суду про встановлення факту, що має юридичне значення

1. У рішенні суду повинно бути зазначено відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт.

2. Рішення суду про встановлення факту, який підлягає реєстрації в органах державної реєстрації актів цивільного стану або нотаріальному посвідченню, не замінює собою документів, що видаються цими органами, а є тільки підставою для одержання зазначених документів.

Коментар

Глава 6 ЦПК, а також постанова Пленуму Верховного Суду України від 31.03.95 р. N 5 (із змінами, внесеними постановою від 25.05.98 р. N 15) "Про судову практику у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення" (далі - Постанова) розкриває зміст судової діяльності з розгляду справ даної категорії.

Факти, що мають юридичний характер, - це факти, з якими закон пов'язує виникнення, зміну або припинення правовідносин.

В ст. 256 ЦПК наведений невичерпний перелік юридичних фактів, які можуть бути встановлені в судовому порядку.

В порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо:

- згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян;

- чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення;

- заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення;

- встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право (п. 1 Постанови).

Коментована норма передбачає встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав лише фізичних осіб, а не будь-яких суб'єктів. Тому заяви про встановлення фактів, що стосуються прав юридичних осіб, суду не підвідомчі і можуть розглядатися в порядку позовного провадження.

Факт родинних відносин між фізичними особами (п. 1 ч. 1 ст. 256 ЦПК) встановлюється в судовому порядку, коли цей факт безпосередньо породжує юридичні наслідки. Наприклад, якщо підтвердження такого факту необхідне заявникові для одержання в органах, що вчинюють нотаріальні дії, свідоцтва про право на спадщину, для оформлення права на пенсію у зв'язку з втратою годувальника.

Разом з тим для розгляду в порядку окремого провадження не може бути прийнята заява про встановлення факту родинних відносин, якщо заявник порушує справу з метою підтвердити в наступному своє право на жиле приміщення або на обмін жилого приміщення. У разі відмови у задоволенні вимог про визнання права на жилу площу або на обмін жилого приміщення заінтересована особа має право звернутися до суду з відповідним позовом (п. 7 Постанови).

На основі п. 2 ч. 1 коментованої статті встановлення факту перебування особи на утриманні померлого має значення для одержання спадщини, призначення пенсії або відшкодування шкоди. Одержання заявником заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів не є підставою для відмови у встановленні факту перебування на утриманні, коли суд установить, що основним і постійним джерелом засобів до існування була для заявника допомога з боку особи, яка надавала йому утримання.

Видана відповідним органом довідка про те, що за його даними особа не перебувала на утриманні померлого, не виключає можливості встановлення в судовому порядку факту перебування на утриманні (п. 8 Постанови).

При вирішенні заяв про встановлення факту перебування на утриманні необхідно враховувати, що:

- за загальним правилом право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника мають непрацездатні члени сім'ї померлого годувальника, які були на його утриманні, за наявності в годувальника на день смерті страхового стажу, який був би необхідний йому для призначення пенсії по інвалідності, а в разі смерті пенсіонера або осіб в період проходження строкової військової служби - незалежно від тривалості страхового стажу (ст. 36 Закону "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 р.).

- для встановлення факту перебування на утриманні з метою оформлення права на спадщину необхідно, щоб утриманець був неповнолітньою або непрацездатною особою, яка не була членом сім'ї спадкодавця, і перебувала на його утриманні не менше як п'ять років (ч. 2 ст. 1265 ЦК).

- для встановлення факту перебування на утриманні при відшкодуванні шкоди в разі втрати годувальника не має значення, чи перебував непрацездатний утриманець у родинних чи шлюбних відносинах із годувальником (ст. 1200, 1205, 1207 ЦК).

Віднісши до фактів, що мають юридичне значення і встановлюються в порядку окремого провадження, факт каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню, законодавець не врахував з цього приводу позицію Пленуму Верховного Суду, який у своїй Постанові зазначає, що при застосуванні п. 3 ст. 256 ЦПК України, яким передбачено встановлення каліцтва на виробництві або у зв'язку з виконанням державних чи громадських обов'язків, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по соціальному страхуванню, судам слід мати на увазі, що з дня введення в дію Закону "Про охорону праці" (з 24 листопада 1992 р.) справи про встановлення таких фактів не розглядаються в порядку окремого провадження. Питання, пов'язані із встановленням факту каліцтва на виробництві, коли з приводу цього виникає спір, а також якщо при каліцтві у зв'язку з виконанням державних чи громадських обов'язків призначається пенсія особам, які внаслідок цього стали інвалідами, вирішуються в порядку, встановленому для розгляду трудових спорів.

Відповідно до Порядку розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництвіВідповідно до , затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.08.2004 р. N 1112, факт каліцтва та іншого ушкодження здоров'я на виробництві підтверджується актом про нещасний випадок, а в разі відмови власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу скласти останній акт чи незгоди потерпілого або іншої заінтересованої особи із змістом акта, питання вирішується в порядку, передбаченому законодавством про розгляд трудових спорів.

Відповідно до ч. 3, 4 ст. 22 Закону "Про охорону праці" у разі відмови роботодавця скласти акт про нещасний випадок чи незгоди потерпілого з його змістом питання вирішуються посадовою особою органу державного нагляду за охороною праці, рішення якої є обов'язковим для роботодавця. Рішення посадової особи органу державного нагляду за охороною праці може бути оскаржене у судовому порядку.

Отже, дана категорія справ підлягає вирішенню в порядку позовного провадження.

Відповідно до п. 4 ст. 256 ЦПК суди можуть встановлювати факти реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу та усиновлення. Такі факти підлягають встановленню в порядку окремого провадження, якщо в органах реєстрації актів цивільного стану не зберігся відповідний запис чи відмовлено у його відновленні або ж він може бути відновлений лише на підставі рішення суду про встановлення факту реєстрації акта цивільного стану.

Відповідно до Сімейного кодексу державна реєстрація шлюбу встановлена для забезпечення стабільності відносин між жінкою та чоловіком, охорони прав та інтересів подружжя, їхніх дітей, а також в інтересах держави та суспільства. Державна реєстрація шлюбу проводиться урочисто і засвідчується Свідоцтвом про шлюб, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.

Факт розірвання шлюбу реєструється в державному органі реєстрації актів цивільного стану та засвідчується Свідоцтвом про розірвання шлюбу.

Усиновлення здійснюється на підставі рішення суду відповідно до Глави 5 цього Кодексу. Державний орган реєстрації актів цивільного стану видає на підставі рішення суду Свідоцтво про усиновлення.

Питання про встановлення цих фактів виникає за умови втрати відповідного свідоцтва або запису в Книзі реєстрації актів цивільного стану.

Крім того, Верховний Суд з цього приводу зазначає, що:

- з заявами про встановлення факту реєстрації шлюбу може звернутися подружжя або кожен з них. Якщо заяву подано лише одним з подружжя, другий з них притягається до участі у справі як заінтересована особа;

- відповідно до ч. 3 ст. 21 Сімейного кодексу релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов'язків подружжя, крім випадків, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення державних органів реєстрації актів цивільного стану;

- суддя не вправі відмовити у прийнятті заяви, а суд - закрити провадження у справі з тих підстав, що органами реєстрації актів цивільного стану відмовлено у відновленні запису про реєстрацію акта у зв'язку з відсутністю даного запису у книгах реєстрації відповідних записів, що збереглись (п. 10 Постанови).

Відповідно до коментованої статті в порядку окремого провадження підлягають встановленню факти проживанню чоловіка та жінки без шлюбу однією сім'єю.

В ст. 3 Сімейного кодексу зазначається, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Встановлення факту спільного проживання має значення для захисту матеріальних інтересів осіб, які спільно проживають, оскільки ст. 74 відповідного Кодексу передбачено, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

При розгляді справ про встановлення відповідно до п. 6 ст. 256 ЦПК факту належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім'ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті (у тому числі факту належності правовстановлюючого документа, в якому допущені помилки у прізвищі, імені, по батькові або замість імені чи по батькові зазначені ініціали), суд повинен запропонувати заявникові подати докази про те, що правовстановлюючий документ належить йому і що організація, яка видала документ, не має можливості внести до нього відповідні виправлення. Разом з тим цей порядок не застосовується, якщо виправлення в таких документах належним чином не застережені або ж їх реквізити нечітко виражені внаслідок тривалого використання, неналежного зберігання тощо. Це є підставою для вирішення питання про встановлення факту, про який ідеться в документі, відповідно до чинного законодавства (п. 12 Постанови).

Так, згідно з Порядком підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.93 р. N 637, у разі коли документи про трудовий стаж не збереглися, його підтвердження здійснюється районними (міськими) відділеннями (управління) соціального захисту населення, а в судовому порядку встановлюється лише факт належності особі документа про трудовий стаж, якщо ім'я, по батькові та прізвище в ньому не збігаються з тими, що зазначені в її паспорті або в свідоцтві про народження.

В порядку окремого провадження встановлюються також факти народження особи у певний час та смерті, у разі неможливості їх реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану. Проте необхідно мати на увазі, що встановлення факту смерті потрібно відрізняти від оголошення громадянина померлим.

За наявності відповідних умов суд може встановлювати й інші факти, що мають юридичне значення, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Судова практика до таких фактів відносить:

- визнання батьківства щодо дітей, які народилися до 1 жовтня 1968 р.;

- батьківства;

- реєстрації батьківства;

- факти прийняття спадщини, встановлення місця відкриття спадщини;

- факти володіння будівлею на праві приватної власності.

Суд може встановлювати факти, якщо вони й за іноземним законодавством тягнуть за собою правові наслідки для заявника і рішення суду необхідне заявникові для застосування у відносинах із громадянами інших держав (наприклад, для вирішення питання про наявність права на спадщину в особи, яка законодавством України не віднесена до кола спадкоємців за законом) (п. 1 Постанови).

Суд розглядає заяви про встановлення факту батьківства в разі смерті особи, яку заявник вважає батьком дитини, і вирішує їх з урахуванням обставин, передбачених ст. 125, 130 Сімейного кодексу України.

Заяви про встановлення факту визнання батьківства щодо дитини, народженої до 1 жовтня 1968 року, розглядаються судом у випадках, коли померла особа визнавала себе батьком дитини до цієї дати.

Заяви про встановлення фактів батьківства чи визнання батьківства розглядаються судом, якщо у свідоцтві про народження певна особа не вказана батьком дитини (наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 135 запис про батька дитини проведено за вказівкою матері, яка не перебувала у шлюбі) і можуть бути подані матір'ю, опікуном чи піклувальником дитини чи самою дитиною після досягнення повноліття.

Заява про встановлення факту прийняття спадщини та місця її відкриття може бути розглянута судом у порядку окремого провадження, якщо орган, який вчинює нотаріальні дії, не вправі видати заявникові свідоцтво про право на спадщину через відсутність або недостатність документів, що необхідні для підтвердження в нотаріальному порядку факту вступу в управління або володіння спадковим майном.

Суди повинні мати на увазі, що факт володіння громадянином жилим будинком на праві власності встановлюється судом, якщо у заявника був правовстановлюючий документ на цей будинок, але його втрачено і не має можливості підтвердити наявність права власності не в судовому порядку. В таких справах заявник має подати докази про відсутність можливості одержання чи відновлення відповідного документа про право власності та про те, що на підставі цього документа жилий будинок належав йому на праві власності. Заяви про встановлення факту володіння будинком на праві власності не підлягають розгляду в порядку окремого провадження, якщо будівництво не було закінчено і будинок не був прийнятий в експлуатацію або його було збудовано самовільно чи зареєстровано за іншою особою (п. 17 Постанови).

За відсутності документів про націонал-соціалістичні переслідування факт перебування в місцях примусового тримання встановлюється органами соціального захисту населення на підставі свідчень одного чи більше свідків, які мають відповідні документи. Якщо зазначеними органами, що виконують доручення Українського національного фонду "Взаєморозуміння і примирення", відмовлено в установленні цього факту, заява громадянина може бути розглянута судом за правилами цієї глави103.

Крім того, відповідно до п. 4 ст. 7 Закону від 22.10.93 р. "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" у порядку, передбаченому цією главою, суд може розглядати заяви про встановлення фактів одержання громадянином ушкоджень здоров'я у районах бойових дій у період Великої Вітчизняної війни та від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння в повоєнний період, а також під час виконання робіт, пов'язаних із розмінуванням боєприпасів часів Великої Вітчизняної війни незалежно від часу їх виконання. У тих випадках, коли йдеться не про ушкодження здоров'я, а про саму участь у роботах при розмінуванні, що необхідно для вирішення питання про належність заявника до учасників Великої Вітчизняної війни, заяви про встановлення таких фактів розглядають не суди, а відповідні комісії для розгляду питань, пов'язаних із встановленням статусу учасника війни згідно із цим Законом, створені відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 26.04.96 р. N 458.

Не підлягають розгляду судами в порядку, передбаченому цією главою, справи про встановлення фактів щодо яких передбачено спеціальний порядок.

Так, згідно із Законом "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" факти розкуркулювання, адміністративного виселення громадян встановлюються комісіями місцевих рад з питань поновлення прав реабілітованих.

Після виключення постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.95 р. N 404 з п. 10 Порядку видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25.08.92 р. N 501), підпункту "г", згідно з яким рішення суду про встановлення факту безпосередньої участі в певний період у будь-яких роботах, пов'язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження, а також у роботах на діючих пунктах санітарної обробки людей і дезактивації техніки було підставою для видачі посвідчення учасника ліквідації аварії на ЧАЕС (цю норму не включено й до Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.01.97 р. N 51), такі рішення вже не мають правового значення для вирішення питання про видачу зазначеного посвідчення. Тому відповідно до статей цієї глави ЦПК заяви про встановлення таких фактів не підлягають судовому розгляду104.

Відповідно до ч. 4 ст. 277 ЦК якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту неправдивості цієї інформації та її спростування.

Справи про встановлення факту належності особі паспорта, військового квитка, квитка про членство в об'єднанні громадян, а також свідоцтв, що їх видають органи державної реєстрації актів цивільного стану, судовому розгляду в окремому провадженні не підлягають. З цього приводу законодавцем враховано позицію Верховного Суду, який зазначив, що ці питання вирішуються органом, який видав документ.

 

25. Поняття принципу диспозитивності в цивільному процесі України.

Диспозитивність (від лат. сіізропо — розпоряджаюся) полягає в наданій заінтересованим особам, які беруть участь у справі (статті 3, 27 ЦПК України), можливості вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на відкриття, розвиток і припинення справи у суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів, державних і громадських інтересів. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, не порушуючи при цьому прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб. Таким правом користуються і особи (за винятком недієздатних і обмежено дієздатних), в інтересах яких заявлені вимоги (ч. 2 ст. 11, ст. 46 ЦПК України). Зміст диспозитивності розкривається в літературі неоднозначно1.

Право громадян на звернення до суду за захистом і на судовий захист закріплене у статтях 55, 56 Конституції України, отже, принцип диспозитивності має конституційну основу. Його положення відтворені в п. 4 ч. З ст. 129 Конституції України, яким закріплена свобода сторін в доказовій діяльності.

Диспозитивний характер мають права сторін, визначені ст. 31 ЦПК України, за якою позивач може протягом усього розгляду справи по суті змінити підставу чи предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою на будь-якій стадії процесу, вимагати виконання рішення, ухвали, постанови суду. Отже, принцип диспозитивності характеризується такими положеннями: 1) хто хоче здійснити свої права, повинен сам потурбуватися про це — иі§Нап-ИЬиз ]ига зсгіріа зипі; 2) особа, якій належить право, може від нього відмовитись — ьоіепіит поп іїі іпіигіа; 3) нікого не можна примушувати пред'явити позов проти своєї волі — пето ітепіиз со§еге со§ііиг; немає судді без позивача — пето Іисіех віпе асіоге; 4) суд не повинен виходити за межі вимоги сторін — ]и(іех пе еаі иііга реіііа рагііит, иііга реіііа поп со§позсИиг, за винятками, встановленими законом; 5) правом розпоряджатися об'єктом процесу — гез іп іисіісаіит сіейисіа.

Диспозитивністю визначаються також права інших осіб, які беруть участь у справі.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, мають усі права позивача (ст. 34 ЦПК України). Прокурор може відмовитись від заявленої ним вимоги або змінити її. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інші особи — профспілки, підприємства, установи, організації і окремі громадяни, які захищають права інших осіб, мають права сторони, за винятком права закінчувати справу мировою угодою (ст. 46 ЦПК України). Зміст принципу диспозитивності закріплений в інших правах осіб, які беруть участь у справі, та визначаються системою цивільних процесуальних правовідносин у наступних стадіях розвитку цивільного судочинства у справі. Особи, які беруть участь у справі, повинні користуватися належними процесуальними правами сумлінно, не спрямовувати їх на шкоду інших осіб, державних і громадських інтересів.

 

26. Поняття цивільних процесуальних правовідносин. Підстави їх виникнення

Цивільні процесуальні правовідносини — це врегульовані цивільним процесуальним правом відносини, що складаються між судом і кожним з учасників цивільного процесу у зв'язку зі здійсненням правосуддя у цивільних справах, що становлять певну систему.

Будь-які процесуальні відносини виникають з приводу і у зв'язку з матеріальними правовими відносинами, їх похідний від останніх характер можна прослідкувати через певну діяльність уповноважених суб'єктів.

Процесуальні правові відносини виникають, як правило, на підставі сукупності юридичних фактів, тобто фактичного (юридичного) складу, в той час як поодинокі юридичні факти тут часто не мають значення.

Підставами цивільних процесуальних відносин є юридичні факти — передбачені процесуальними нормами певні життєві обставини, з якими пов'язується виникнення, зміна або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Такими юридичними фактами є процесуальні дії учасників процесу і суду.

Нагадаємо, що відповідно до поділу юридичних фактів вони за вольовим критерієм поділяються на:

1) дії — обставини, що залежать від волі людини. Вони є різновидом правомірної свідомої поведінки, яка своїм вольовим характером відрізняється від інших проявів існування особи (рефлексів, інстинктів тощо);

2) події — обставини, які виникають та існують незалежно від волі людини і непідвладні їй. Останні мають юридичне значення у випадках, коли зазначені у актах законодавства або договорі як такі, що породжують правові наслідки. Події класифікують за різними ознаками: за походженням — природні (стихійні) і пов'язані з буттям та діяльністю людини (соціальні); за повторюваністю — унікальні й повторювані (періодичні); за тривалістю — моментальні і тривалі у часі (процеси); за кількістю учасників — персональні, колективні, масові: останні — на події з визначеною і з невизначеною кількістю осіб, що беруть у них участь; за характером наслідків, що настали, — на події оборотні та необоротні тощо.

Події також можуть бути підставами виникнення, зміни або припинення цивільних процесуальних правовідносин, але не безпосередньо, а опосередковано за допомогою відповідних процесуальних лій суду. Наприклад, смерть сторони, якщо спірне правовідношення не допускає правонаступництва, є підставою для припинення провадження у справі. Однак сам по собі факт смерті жодних наслідків для процесу не тягне, для їх настання необхідною є процесуальна дія — винесення судом відповідної постанови.

Оскільки суд є обов'язковим учасником цивільних процесуальних правовідносин, для їх виникнення, як правило, необхідна сукупність юридичних фактів у вигляді процесуальних дій як сторін, так і суду. Наприклад, для порушення цивільної справи у суді необхідна не лише позовна заява позивача, але й прийняття цієї заяви судом.

Процесуальне правовідношення за загальним правилом виникає за ініціативою учасника процесу. В такому випадку для виникнення, зміни або припинення правовідношення необхідна наявність юридичного складу як сукупності процесуальних дій учасника і відповідних процесуальних дій суду. У випадку, коли ініціатором виникнення, зміни, припинення процесуального правовідношення є суд, достатньо одного юридичного факту — процесуальних дій суду.

Процесуальні дії. що є підставами виникнення, зміни або припинення цивільних процесуальних правовідносин, здійснюються у певній, встановленій цивільним процесуальним законом послідовності.

У передбачених законом випадках процесуальні дії, що здійснюються, повинні бути оформлені документально, тобто мати форму процесуального документу, без якої такі дії існувати не можуть.

 

27. Право на позов. Право на пред’явлення позову.

Право на позов є по суті поняттям збірним, оскільки воно поєднує в собі дві правочинності, а саме: право на пред'явлення позову та право на задоволення позову.

Ці дві правочинності повинні виступати в єдності, тому що без права на пред'явлення позову не може бути права на задоволення позову. Разом з тим право на пред'явлення позову не буде для позивача засобом захисту порушеного або оскаржуваного права, якщо в нього не буде права на задоволення позову.

У відомій мірі право на пред'явлення позову й право на задоволення позову носять самостійний характер. Особі може належати право на задоволення позову при відсутності в неї права на пред'явлення позову. І навпаки, наявність у особи права на пред'явлення позову не завжди означає наявність у неї права на задоволення позову, тому що суд може встановити, що вимоги не засновані на законі, і відмовити в їх задоволенні.

Отже, право на пред'явлення позову — це право відкрити та підтримувати судовий розгляд конкретного матеріально-правового спору в суді першої інстанції з метою його вирішення. Це — право на правосуддя по конкретному матеріально-правовому спору.

За своїм змістом право на пред'явлення позову означає право на процес незалежно від його результату, право на діяльність суду щодо розгляду та вирішення вимоги про захист порушеного або оскаржуваного права або законного інтересу, тобто право на одержання рішення незалежно від його змісту і характеру. Таким чином, право на пред'явлення позову є процесуальною категорією, оскільки наявність цього права в зацікавленої особи зовсім не залежить від наявності в неї того суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу, які підлягають захисту.

Право на позов — самостійне суб'єктивне право. Як усяке суб'єктивне право, право на позов є не у всіх осіб, а лише у конкретних осіб з конкретних справ за наявності певних умов (передумов).

Отже, передумови права на предявлення позову — обставини, з наявністю або відсутністю яких закон пов'язує виникнення суб'єктивного права певної особи на пред'явлення позову з конкретної справи.

Якщо такі передумови є в наявності, це означає, що в даної особи є право на судовий розгляд її цивільно-правової вимоги. Якщо будь-яка із передумов відсутня, то немає і самого цього права; звернення до суду в такому випадку не може викликати судового розгляду зазначеного спору; отже, суд не має права (і не зобов'язаний) зробити відповідний акт правосуддя.

Прийнято розрізняти загальні і спеціальні передумови права на пред'явлення позову. До числа загальних, характерних для всіх категорій справ належать наступні передумови:

1) цивільна процесуальна правоздатність, яку мають усі фізичні і юридичні особи (ст.28 ЦПК).

Процесуальне законодавство містить низку суб'єктивних вимог, наявність яких дозволяє особі ініціювати судовий розгляд, а суду — відкрити провадження, тому реалізація права на доступ до правосуддя насамперед пов'язана з наявністю процесуальної правоздатності. Будучи поняттям, необхідним для вираження потенціальної можливості мати процесуальні права і нести процесуальні обов'язки, цивільна процесуальна правоздатність може відноситися тільки до тих, хто в майбутньому за певних умов посяде у судочинстві положення того або іншого суб'єкта процесуальних прав і процесуальних обов'язків.

Таким чином, цивільна процесуальна правоздатність забезпечує виконання завдань, що постають перед нею, шляхом закріплення комплексу процесуальних прав і обов'язків: 1) на участь у цивільному процесі; 2) пов'язаних із посіданням процесуального положення певного суб'єкта процесу; 3) на виконання наданих законом конкретним суб'єктам процесу процесуальних засобів, прав і обов'язків;

цивільна юрисдикція (ст.15 ЦПК). Справа може бути відкрита тільки в тому випадку, якщо її розгляд і вирішення віднесені до компетенції суду;

відсутність судового рішення, раніше винесеного з тієї самої справи. Дана передумова випливає з діючого у цивільному процесуальному праві правила про неприпустимість вторинного пред'явлення позову і вирішення його щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (п.2 ч.2 ст.122 ЦПК).



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.173.234.169 (0.038 с.)