Поняття права на позов. Суб’єктивні та об’єктивні умови права на позов.

Право на позов — це право на звернення до суду у визначеному процесуальному порядку за захистом порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи інтересу.

До умов реалізації права на пред'явлення позову відносяться:

а) визнання особи суб'єктом цивільного процесуального права — наявність цивільної процесуальної правоздатності (тобто здатності мати цивільні процесуальні права і обов'язки), яка визнається за всіма громадянами і юридичними особами (ст. 100 ЦПК), та відповідно до ст. 102 ЦПК вони можуть бути сторонами у справі.

Наявність цивільної процесуальної правоздатності необхідна (універсальна) умова для участі в цивільному процесі інших суб'єктів процесуальних правовідносин — третіх осіб, заявників і заінтересованих осіб у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження; представників, свідків, експертів, перекладачів. Стосовно участі в процесі прокурора, органів держави, органів місцевого самоврядування та інших, які захищають в процесі права та інтереси інших осіб, державні інтереси, то вони наділяються компетенцією (правами і обов'язками), в якій закріплені державні функції, а не правоздатність. Це відноситься і до суду. Але для них необхідна наявність права і обов'язку брати участь в процесі конкретним суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин і здійснювати закріплену за таким суб'єктом дозволену і обов'язкову поведінку, тобто правосу-б'єктності.

Цивільна процесуальна правоздатність тісно пов'язана з цивільною, трудовою тощо, але має самостійний галузевий характер. На відміну від цивільної правоздатності, яка в певних випадках може бути обмежена за вироком суду, обмеження і позбавлення цивільної процесуальної правоздатності судом не передбачено, і відмова від права на звернення до суду, від права на пред'явлення позову, є недійсною (ст. 4 ЦПК). Але сторони за взаємною згодою можуть це зробити, передавши розгляд спору на вирішення третейського суду (ст. 25 ЦПК, ст. 1 Положення про третейські суди). Статті 423, 425 ЦПК допускають можливість обмеження процесуальної правоздатності іноземних громадян, підприємств і організацій. Обмежується правоздатність недієздатних осіб, суддів, слідчих, прокурорів та інших осіб, які не можуть бути представниками в цивільному процесі (ст. 16 ЦПК); окремих громадян бути експертом, свідком (статті 57, 42 ЦПК).

При пред'явленні позову перевірка цивільної процесуальної правоздатності сторін виникає тільки щодо підприємств, установ і організацій шляхом встановлення наявності в них статусу юридичної особи. При його відсутності суддя відмовляє в прийнятті позовної заяви до свого провадження з підстав п. 1 ст. 136 ЦПК

б) наявність спору про право цивільне (з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних правовідносин — статті 1, 24 ЦПК). Заперечуючи необхідність цієї умови, окремі автори на обґрунтування цього стверджують, що не всі справи мають спірний характер і суд не може відмовити в прийнятті заяви, якщо очевидно, що відповідач не оспорює вимогу позивача. Такий висновок ґрунтується на енциклопедичному, а не на юридичному розумінні спору про право, яке в теорії процесу має дискусійний характер.

Спір про право характеризується наявністю розбіжностей (суперечностей) між суб'єктами правовідносин з приводу їх прав і обов'язків та неможливістю їх здійснення без усунення перешкод в судовому порядку. Але спір про право буде мати місце також у випадку, коли на шляху здійснення особою права виникають перешкоди, які можуть бути усунуті за допомогою суду.

Особливість спору про право у деяких справах виявляється в можливості попереднього позасудового порядку його розгляду (претензійного, звернення до КТС та ін.). Такою рисою характеризуються справи по спорах, перелік яких встановлено п. 2 ст. 136 ЦПК. Але додержання попереднього позасудового порядку розгляду спору не є самостійною умовою реалізації права на пред'явлення позову, оскільки за роз'ясненням Верховного Суду України, суд відповідно до ст. 124 Конституції не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»);

в) віднесення правової вимоги позивача на розгляд судових органів (п. 1 ст. 136 ЦПК), тобто підвідомчість справи суду. Це означає, що тільки суд, а не інший юрисдикційний орган має право вирішувати спір у конкретній справі. Підвідомчість визначає коло віднесених на розгляд суду справ по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, і кооперативних правовідносин (ст. 24 ЦПК) і відповідно до ст. 124 Конституції поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. За загальним положенням підвідомчість справ суду носить безумовний характер і тільки за незначним винятком справ вона залежить від певних умов, наприклад, у випадках, передбачених ст. 25 ЦПК, сторони можуть відмовитися від неї і передати справу на розгляд третейського суду.

У юридичній літературі на підставі розширеного тлумачення п. 1 ст. 136 ЦПК називається така самостійна умова реалізації права на звернення до суду як наявність у позовній вимозі правового характеру. Але вирішення питання, чи є пред'явлена вимога правовою, виступає складовою частиною правосуддя і встановлюється в судовому засіданні при розгляді справи по суті, а не при прийнятті позовної заяви до провадження. Крім того, наявність правового характеру у вимозі охоплюється підвідомчістю суду справ, яка виступає самостійною умовою, оскільки тільки вони відповідно до п. 1 ст. 136 ЦПК підлягають розглядові в судах. Наведені на обґрунтування нормативні положення про заборону прийняття на розгляд суду позову про розірвання шлюбу під час вагітності дружини і протягом року після народження дитини, про заборону приймати до провадження суду позови про визнання права власності на самовільно зведену будівлю характеризують зміст непідвідомчості цих справ суду. Зазначеними нормативними положеннями в юридичній літературі обґрунтовується також як самостійна вимога відсутність в законі заборони для суду приймати конкретні позовні вимоги до розгляду, які також охоплюються змістом підвідомчості;

г) відсутність рішення суду, що набрало законної сили, постановленого у тотожній справі, тобто по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих підстав, чи ухвали суду про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін, а також відсутність у провадженні суду тотожної справи (пп. 3,4 ст. 136, ч. З ст. 231 ЦПК);

д) відсутність рішення товариського суду в межах його компетенції по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих підстав (п. 5 ст. 136 ЦПК). В даному випадку на можливість порушення справи в суді має преюдиціальне значення рішення товариського суду у тотожній справі;

е) відсутність між сторонами договору про передачу даного спору на рішення третейського суду (п. 6 ст. 136 ЦПК). Але оскільки укладення угоди носить диспозитивний характер, то сторони за взаємною угодою можуть від неї відмовитися. Але відповідно до ст. 6 Положення про третейські суди сторона вправі відмовитися від договору, якщо доведе, що будь-хто з суддів заінтересований в наслідках справи і що про ці обставини їй не було відомо при укладенні договору. Отже, порушення цивільного процесу за наявності угоди між сторонами про передачу даного спору на вирішення третейського суду можливе, якщо друга сторона не наполягає на її дотриманні і не заперечує, щоб спір був розглянутий судом, оскільки її поведінка в даному випадку буде свідчити про відмову від третейського договору.

Відсутність однієї з зазначених вище умов свідчить про неможливість реалізації права на пред'явлення позову і веде до відмови в прийнятті позовної заяви та порушенні цивільної справи в суді або до закриття порушеної справи в суді (статті 136, 227 ЦПК). Але якщо за одних умов особа не може взагалі реалізувати право на пред'явлення позову (непідвідомчість справи суду), то відсутність других може бути усунена, а справа прийнята і розглянута судом (сторони розірвали угоду про передачу спору на вирішення третейського суду).

Зазначений склад умов, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову, окремими авторами розширюється за рахунок включення до нього також наявності заінтересованості у особи, яка звертається до суду за захистом. Але юридична заінтересованість осіб, які звертаються до суду на захист своїх суб'єктивних прав і законних інтересів або прав і законних інтересів інших осіб, обумовлена наявністю спірних матеріальних правовідносин сторін у справі та необхідністю їх захисту і може бути встановлена судом в судовому засіданні при розгляді справи по суті, а не при реалізації права на пред'явлення позову. Тому самостійного значення ця умова не має.

 

51. Висновок експерта як засіб доказування в цивільному процесі.