Особливості та проблеми розвитку і соціалізації дітей з функціональними обмеженнями.

Соціалізація дітей-інвалідів та їх інтеграція в суспільство залишаються одним з найболючіших питань української сучасності

Громадські перешкоди стають у багатьох личинах і присутні на всіх рівнях суспільства. Вони відображені в політиці і законодавчих актах урядів. Такі перешкоди можуть бути фізичними: непристосовані до фізичних потреб інвалідів громадські будівлі, транспортування та рекреаційні засоби. Вони також можуть бути відносно: широко поширене недооцінка можливостей і потенціалу дітей-інвалідів створює перешкоди для належного розміщення ресурсів.

Конвенція про права дітей 1989 року є першим зобов'язально нормою в міжнародному праві, чітко розглядає і проголошує людські права дітей. Вона є видатним за того, що містить статтю, присвячену правам дітей-інвалідів. Застосування Конвенції про права дітей контролюється і підтримується у всьому світі на міжнародному рівні Комітетом з прав дітей.

Оскільки спеціальні освітні установи розподілені по країні вкрай нерівномірно, то діти-інваліди часто вимушені отримувати освіту і виховання в спеціальних школах інтернатах. Потрапляючи у таку школу діти інваліди виявляються ізольованими від родини, від нормально розвиваються однолітків від суспільства в цілому. Аномальні діти наче замикаються в особливому соціумі, вчасно не набувають підлягає соціальний досвід. Закритість спеціальних освітніх закладів не може не позначитися на розвитку

особистості дитини на його готовності до самостійного життя. Традиціоналізм, характерний для для (облікових закладів, як правило, проявляється в орієнтації шкіл на звичні для інвалідів професії слюсар,столяр, швачка і т д., хоча вони інколи далекі від їх реальних можливостей.

Крім того, не оновлюються методи та форми профорієнтаційної роботи. Хоча

нові, що змінилися умови життя дозволяють ставити проблему отримання

інвалідами сучасних престижних професій; крім того, здійснювати

професійну підготовку по тих видах праці, в яких є потреба

в даному регіоні, за наявності декількох спецшкіл і великої кількості

випускників організувати центри зайнятості для інвалідів.

Соціалізація відбувається в мікросоціумі (сім'я) і в макросоциуме (Суспільство).Дитина, поставлений обличчям до обличчя тільки з батьками та лікарями, уяких одна домінанта - її хвороба, поступово ізолюється від суспільства, і вже тут ні про яке його вихованні і тим більше розвитку мови бути не може. Забезпечення виходу зі стану фізичної і психічноїнеповноцінності.

Соціальні умови:

Психологічний клімат сім'ї, сімейне виховання умови виховання і розвитку дитини поза сім'єю (дитячий садок, школа, вулиця, однолітки, і т. д.

Контакт з однолітками, засвоєння досвіду, формування мотивації -спонукання матері до участі в процесі розвитку.

Соціальний розвиток можна розглядати, як здійснення різних спеціальних всіляких шляхів, позитивно впливають на дитину. Так, психологи можуть допомагати дітям, поліпшуючи їх психічний стан, гальмуючи небажані реакції, виробляючи нормативні властивості саме вижити.

Дитина, що має інвалідність - частина й член суспільства, він хоче, повинен і може брати участь у всій багатогранного життя.Дитина, що має інвалідність може бути так само здатний і талановитий, як і його однолітки, які не мають проблем зі здоров'ям, але виявити своїдарування, розвинути їх, приносити з їх допомогою користь суспільству, йому заважає нерівність можливостей.

. Дитина - не пасивний об'єкт соціальної допомоги, а що розвивається людина,

який має право на задоволення різнобічних соціальних потреб у пізнанні, спілкуванні, творчості.

Завдання:

. Розвиток творчих можливостей

. Пробудження соціальної активності, діяльності підлітка, який традиційно сприймався суспільством, як хворий, який потребує милосердному ставленні людей.

. Виховання почуття власної гідності.

. Прагнення до самовизначення

. Формування здатності до вибору життєвої позиції, а не довольствованіе

роллю пасивних споживачів пільг і привілеїв, прагнення до активного участі в перетвореннях, спрямованих на покращення життя громади.

Проблема соціалізації дітей з обмеженими можливостями є однією з актуальних проблем сьогодення. Стаття 53 Конституції України гарантує кожній дитині право на освіту. Проте існує перелік медичних показань, що позбавляє дитину права відвідувати навчальний заклад ("Положення про спеціальну загальноосвітню школу-інтернат України для дітей з вадами фізичного або розумового розвитку" Міністерства України від 13.05. 93 за № 136). Сьогодення показує, що все більша кількість батьків відмовляється віддавати свою дитину, яка обмежені можливості, в заклади інтернатного типу.

Залишившись фактично поза державною системою освіти, такі сім’ї та їхні діти не мають можливості своєчасно отримувати повноцінну реабілітаційну допомогу, що істотно впливає на міжособистісні відносини в сім’ї та інтеграцію дитини з обмеженими можливостями в суспільство.

Сім’я, яка має інваліда – це така сім’я, в якій один або декілька з її членів мають серйозні, постійні порушення у здоров’ї, не можуть чи мають в значному ступені обмежені можливості обслуговувати себе, а також не мають можливості виконання соціально-професійних задач без обмежень, ведуть загальне хазяйство з повністю дієздатними членами родини.

Поява в сім’ї дитини з певними психічними чи фізичними вадами є причиною психологічних стресів батьків. З метою попередження негативних наслідків цієї проблеми сім’ї надається допомога соціального педагога, який оперативно має входити в життєву ситуацію і допомогти мобілізувати всі сили на підтримку батьків і дитини [4].

Велика роль сім’ї в соціалізації дитини-інваліда незаперечлива. Члени родини зазвичай забезпечують йому умови життя, опіку, виховання та освіту, передають досвід, навчають нормам суспільного життя. Сім’я створює умови, які включають в дію компенсаторні механізми дитини і сприяють мобілізації та реалізації фізичних та психічних ресурсів.

Сім’ї дітей-інвалідів повинні бути готові до того, що їх стадії розвитку не подібні до звичайних сімей. Діти з обмеженими можливостями повільно досягають певних життєвих етапів, а іноді і зовсім не досягають.

Звичайно, до деяких сімей неможливо застосовувати теоретичну періодичну модель, оскільки одні і ті ж події, що викликають стреси та труднощі, можуть періодично виникати протягом усього життя дитини; до того ж наявність і якість соціальної підтримки може підсилити або ускладнити вплив тяжкої ситуації [1].

Фактором, який негативно впливає у суспільстві на виховання в сім’ї дитини-інваліда є непереборний страх здорових людей перед чимось аномальним. Це дійсно перепона, яку потрібно подолати. Необхідно не тільки підготувати дитину-інваліда до життя в суспільстві здорових людей, але й підготувати суспільну думку до того, що інвалід – такий же повноцінний член суспільства, як і здорові люди.

Процес соціалізації такої дитини повинен здійснюватися з ранніх років життя. Дитина-інвалід повинна відвідувати дитячі установи поряд зі здоровими дітьми. Це допомагає не тільки йому, але й навчає його малих однолітків сприйманню інвалідності не як чогось незвичного, від чого потрібно відокремитися. У дітей з раннього віку буде формуватися інша установка, ніж та, яка дуже часто зустрічається у їхніх батьків

Тому метою соціально-реабілітаційної роботи є амбілітація (пристосування) сім’ї, яка має дітей з відхиленнями у розвитку, щоб максимально ефективно задовольнити проблеми дитини. Для такої сім’ї фахівцями має бути розроблена індивідуальна програма, що відповідає потребам і стилям життєдіяльності сім’ї [4].

Таким чином, для розв’язання проблем дітей-інвалідів мало вирішити психологічні проблеми дитини та батьків. Головна проблема адаптації дітей з обмеженими можливостями закладена у суспільстві, в його ставленні до дітей з певними потребами як до рівноправних членів суспільства. Стабілізація такого соціального інституту, як сім’я, повинна здійснюватися як на державному рівні, так і на особистісному – стати завданням кожної свідомої людини.