Статева соціалізація дітей різного віку

Гендер — це поняття, яке об’єднує й характеризує соціально сформовані психічні риси, ознаки, властивості суспільної поведінки суб’єкта, детерміновані його статтю. Коли йдеться про гендерні відмінності, маються на увазі не біологічні відмінності жінок і чоловіків, а соціально-психологічна різниця між «жіночими» і «чоловічими» ролями та функціями, які виконують у суспільстві його члени.

Гендерна соціалізація, або освоєння дитиною гендерної ролі й набуття гендерної ідентичності, завжди зумовлена нормами і правилами того суспільства, тієї культури, в якій відбувається її життєдіяльність. Сюди належить, перш за все, система диференціації гендерних ролей — гендерний розподіл праці, права та обов’язки чоловіків і жінок, уявлення про їхню поведінку. Ця складна система норм і відносин проходить шлях узагальнення в різних сферах діяльності. Усе це визначає тип гендерної соціалізації, об’єктом якої стає новонароджена дитина, заломлюючись крізь призму її індивідуальних особливостей та соціального середовища.

Перших ознак гендерної ідентичності дитина набуває вже у півторарічному віці. Поступово обсяг і зміст ідентифікації змінюється, що почасти пов’язано з розумовим і соціальним розвитком дитини. Дворічний малюк уже знає свою стать, але ще не вміє обґрунтувати цю атрибуцію. Усвідомлення своєї статевої належності відбувається у нього завдяки наслідуванню дорослих, передусім батьків. Але розуміння гендерних відмінностей залишається ще обмеженим і нестійким. У 3-4 роки дитина вже досить чітко розрізняє стать оточуючих, але почасти асоціює її за суто зовнішніми ознаками, наприклад, одягом, і допускає можливість зміни статі. На п’ятому році життя діти мають чіткі уявлення про диференціацію зовнішніх (фізичних) і характерологічних ознак. Поступово в них формується остаточне усвідомлення незворотності статевої належності. Особливістю старшого дошкільного віку є також те, що дитина оволодіває гендерною ідентичністю не тільки на номінативному рівні, а й на рівні переживання себе як представника певної статі в поєднанні зі статево-рольовою поведінкою, тобто виникає таке новоутворення, як статево-рольова ідентичність. Її основу становить «адаптаційний образ Я» як представника відповідної статі, що за змістом збігається з узагальненим чи інтегрованим образом «хорошого хлопчика (дівчинки)», «справжнього чоловіка (жінки)»

Засвоюючи в родині, дошкільному навчальному закладі загальні моральні норми, хлопчики й дівчатка в той же час опановують правила поводження, що передбачають деяку відмінність у їхній поведінці залежно від приналежності до певної статі. Саме в дошкільному віці вперше проявляється усвідомлення свого статевого «Я» як хлопчика, так і дівчинки, оскільки, як зазначалося вище, до 1,5-2 років дитина здатна визначити й запам’ятати належність до статі, до 4-6 років — засвоїти зовнішню модель поведінки як представника своєї статі. Тобто, процес асиміляції статевої ролі характеризується інтенсивним засвоєнням стереотипів дівчачої та хлоп’ячої поведінки і закінчується до 5-6 років. Якщо в молодшому і середньому дошкільному віці дитина здатна сприймати, перш за все, зовнішні відмінності чоловіка і жінки – у будові статевих органів, в одязі, характері ігор, то після 4-5-років з’являється стійке уявлення: «Я — хлопчик», або «Я —дівчинка», усвідомлене розуміння норм поведінки, поляризації ролей відповідно до статевої належності в сюжетно-рольових іграх. Важливим завданням дорослих (батьків, педагогів) є врахування під час різних видів діяльності дітей їх статі і, відповідно, виховання особистісних якостейхлопчиків та дівчаток (для хлопчиків — витримка, мужність, уміння захистити, допомогти, підтримати; для дівчаток — співчуття, доброта, відчуття краси і гармонії власного тіла).

З одного боку, цей вік є найважливішим етапом у становленні й формуванні особистості, з іншого — є переломним з погляду фізіологічних змін ворганізмі хлопчиків і дівчаток.У цей період підлітки надмірно емоційні, психіка нестабільна й збудлива.У старшому підлітковому віці відбуваються зміни, пов’язані із статевим дозріванням. Згідно із статевою належністю з’являється потреба в самоствердженні, прагненні до фізичних і психічних навантажень. Виникають труднощі й розбіжності між високим рівнем домагань і низьким соціальним статусом підлітків; старимстилем спілкування з батьками і новими можливостями, які зумовлені психофізіологічним дорослішанням; орієнтацією на самостійність, що збільшилася, і посиленням залежності від думки однолітків.Водночас це й чудовий період переходу від дитинства до дорослого життя,саме в цей вік закладається фундамент дорослої людини, складається й формується стійка статеворольова поведінка, риси характеру, розширюєтьсязмістова сфера діяльності, формується спосіб емоційного реагування, спрямованість особистості, ставлення до себе й оточення.

Розвиток особистості, в основі якої лежить формування людиною своїх життєвих ролей, не може бути гармонійною без гендерно-рольової соціалізації.

Вихователь має знати, що недоліки формування гендерних ролей призводять до порушення статевої та гендерної ідентичності, а це, зокрема, може стати причиною проблем у між статевих контактах, сімейному житті, вихованні дітей.

У два роки більшість дітей вже цілком здатна ототожнювати себе з іншими людьми за статевими ознаками. Наприклад, хлопчики помічають свою схожість з батьками або іншими чоловіками, починають зараховувати себе до тієї самої категорії.

Діти трьох років не лише правильно визначають стать оточуючих людей, а й вже досить чітко знають про те, що залежно від статі до людини висувають різні вимоги. Дівчатка, як правило, надають перевагу іграм у ляльки, зображуючи при цьому мам, бабусь, сестричок, вони люблять себе прикрашати тощо. А хлопчики переважно грають технічними іграшками, відображаючи діяльність водія, пожежника, міліціонера, військового. До п’яти років діти вже чітко диференціюють типові заняття дорослих.

Спілкування хлопчиків і дівчаток у 4-5 років має особливий характер: з одного боку, це спілкування у грі, де ролі розподілені відповідно до статі, з другого, - безпосереднє спілкування з однолітками. Усвідомлюють постійність своєї статі та ким будуть у майбутньому.

У 6 - 7 років настає завершальний етап у формуванні статевої ідентичності. На цьому етапі відбувається диференціація статевих ролей, вибір певних видів ігор, певних компаній. Саме в цьому віці з’являються одностатеві компанії ровесників.

У дівчаток статева самосвідомість зароджується та формується дещо раніше ніж у хлопчиків. Вони тонше й глибше уявляють власне “Я”. Дівчатка будь-якої вікової групи, звичайно, виявляються більш зрілими, ніж хлопчики, – як у фізичному розвитку, так і у формуванні пізнавальних інтересів, емоційної стійкості, довільної регуляції поведінки. Хлопчики усіляко підкреслюють свої відмінності від дівчаток. У центр їхньої уваги потрапляють вольові риси характеру, інтелект, які забезпечують життєвий успіх. Виходить, що у хлопчиків раніше виникає еталон “справжнього чоловіка”, ніж у дівчаток – “справжньої жінки”.

У молодшому шкільному віці характер починає виявлятися більш чітко і виразно. У 10-літньому віці хлопчики більш екстравертні, а дівчинки більш лейфотичні (нестабільні) і менш щирі. При сторонніх дівчинки менш охоче розкривають своє «Я». Хлопчики в порівнянні з дівчинками – більш активні і наполегливі.

Приблизно в 13-14 років – підлітковий період - у юнаків і дівчаток починає виявлятися потяг до особистостей протилежної статі. Прагнення це спочатку носить безглуздий характер, потім до періоду змужніння (18-35 років) досягає значної сили. Це половий потяг.

Тривалість перехідного періоду життя людини – статевого дозрівання – складає звичайно 3-5 років. У цей час підсилюють свою діяльність залози внутрішньої секреції, що виробляють гормони – речовини, що надходять у кров і зухвалі визначені ефекти в окремих органах і тканинах. Діяльність цих залоз підлягає діяльності центральної нервової системи і складає з нею як би єдине ціле.

Статеве дозрівання дівчинок і хлопчиків протікає по-різному. В ньому можна виділити у дівчинок два періоди: перший – швидкий розвиток молочних залоз і полових органів з одночасним прискореним ростом тіла. Цей період закінчується початком менструації. Другий період містить у собі завершення перебудови жіночого організму, уповільнення росту тіла і початок формування умов для зачаття у внутрішніх полових органах. Змінюється характер – більш вираженими стають сором'язливість, кокетливість, улюбливість.

Обрані ігрові ролі відображають реальні прагнення дітей різної статі. Інтереси хлопчиків все більше концентруються на техніці, змаганнях, темі космосу, де можна здобути перемогу, лідерство. Ігри дівчаток близькі до сімейної тематики або побутових проблем – вони відображають домашні справи дорослої жінки, насамперед матері.

Наприкінці старшого дошкільного віку дитина чітко усвідомлює свою статеву належність і починає відповідно до цього будувати свою поведінку. У цей час у дітей виникають своєрідні стосунки з деякими дітьми протилежної статі. Ці стосунки індивідуалізовані, конкретні. Може виникнути перша дитяча закоханість.

Статеворольове виховання

Статеве виховання – процес, спрямований на вироблення якостей, властивостей, а також установок особистості, необхідне суспільству відношення людини до представників іншої статі. Тому в сферу статевого виховання входять не тільки лише такі специфічні відносини між представниками жіночої і чоловічої статей, як подружні, але також й інші, у суспільному житті, у відпочинку і т.д.

Статеве виховання починається від народження дитини (а ймовірно, що у пренатальний (внутрішньоутробний) період) й зумовлюється переважно соціально-психологічними факторами. Засвоюючи у родині, дитячому садку, школі, оточуючому суспільстві загальні моральні норми, хлопчики й дівчатка, у той же час, опановують правила, що передбачають деяку відмінність у їхній поведінці залежно від статі.
Статеве виховання спрямовано також на профілактику порушень психосексуального розвитку особистості:
• Попередження порушень пренатального періоду;
• Рання діагностика і лікування психічних розладів;
• Виявлення та медико-педагогічна корекція викривлень психосексуального розладу на самих різних її етапах;
• Домірне статеворольове виховання – знайомство дітей із статевими відмінностями;
• Навчання спілкуванню з однолітками протилежної статі.

Статеве виховання має власну специфіку, мети і суспільні призначення, задачі, шляхи і методи, принципи організації, а також зміст.

У процесі статевого виховання необхідно вирішити ряд конкретних педагогічних задач, до числа яких відносяться:

- виховати почуття відповідальності у взаєминах між людьми чоловічої і жіночої статей за кожний вчинок;

- виховати прагнення мати міцну, здорову і дружну родину, що відповідає сучасним вимогам суспільства: рівноправність батька і матері в родині, народження дітей і почуття свідомого і відповідального відношення до їх виховання;

- виховати здатність розуміння інших людей і почуття поваги до них не тільки як до людей взагалі, але також як до представників чоловічої і жіночої статей, здатність враховувати і поважати специфічні статеві їхні особливості в процесі спільної діяльності;

- виховати здатність і прагнення оцінювати свої вчинки у відношенні інших людей з обліком їхньої статевої приналежності, виробити поняття гарного і поганого вчинку в сфері цих відносин;

- виховати відповідальне відношення до свого здоров'я і здоров'я інших людей, сформувати переконання про шкоду і небезпеку ранніх полових зв'язків, про неприпустимість, безвідповідальність і легкодумства у відносинах з особами іншої статі, сформувати поняття дозволу і недозволенності в цих відносинах;

- виробити правильне розуміння дорослості – її зміст, щирі ознаки, прояви і якості.

Відповідно до цих задач кожна дівчинка, підліток, дівчина повинна на рівні свого віку знати специфічні особливості хлопчиків, вважати їх природними і закономірними, правильно розуміти принцип рівноправності чоловіків і жінок. Незнання цих особливостей – пороть виховання.

До засобів виховного впливу при статевому вихованні, відносяться:

- правильна і своєчасна реакція дорослих на ті чи інші особливості поводження, підлітка, дівчини, їх взаємини з однолітками протилежної статі, емоційна оцінка цих особливостей; правильна реакція на ті чи інші прояви сексуального розвитку, заснована на твердому знанні того, що є нормативним, а що відхиленням від норми Педагоги зобов'язані завжди пам'ятати, що їхня реакція на всі ці прояви – один з важливих шляхів статевого виховання;

- приклади правильного відношення дорослих до представників іншої статі. Дорослі не повинні доводити до відома дітей свої конфлікти, не повинні з'ясовувати при них свої відносини. Учителю варто спеціально звертати увагу учнів на позитивні приклади відносин людей різної статі один до одного, на взаємні прояви любові, увагу і турботи дорослих, супроводжуючи їх відповідними коментаріями. Це може розглядатися як спеціальний метод статевого виховання – виховання на позитивних прикладах. Приклади можуть бути узяті з художньої літератури, кіно і т.д.;

- повідомлення учням орієнтованої інформації – як у відповідь на їхні питання, так і за власною ініціативою, чи індивідуально у виді спеціально організованих бесід, занять, а також інформації, включеної в зміст різних предметів. Ця інформація може бути донесена як роздільно – по статевій приналежності, так і спільно для хлопчиків і дівчинок.

Зміст статевого виховання в молодших класах включає такі питання, як поняття родини, місце родини в суспільстві, права й обов'язки членів родини, сімейні традиції, статеві розходження в природі й у людському суспільстві. Необхідно розглянути питання про поділ професії в суспільстві на чоловічі і жіночі, підкресливши, що такий розподіл заснований на схильностях чоловіків і жінок до визначеного роду діяльності і найкращої їхньої здатності виконувати визначену роботу, а також на тім, що однією з важливих задач суспільства є збереження здоров'я жінок, їхньої здатності бути матерями і виховувати дітей. З цього випливає, що найбільш небезпечні професії для здоров'я жінок – професії чоловічі.

Педагогічна література

Серед педагогічних персоналій 20-30 рр. ХХ століття, які розробляли теоретичні основи та шляхи практичної реалізації завдань статевого виховання школярів, вчені виокремили постать П. Блонського. Вивчення його наукової спадщини здійснив Г. Данильченко, зокрема у дослідженні „Вопросы полового развития и полового воспитания школьников в трудах П. П. Блонского” (1976).
Статеве виховання школярів у вітчизняній педагогічній теорії та практиці 20-30 років ХХ століття” зумовлений:
- особливостями розвитку та становлення педагогічної думки у 20-30 рр. ХХ століття, що донині не втратили свого новаційного змісту;
- сучасним станом проблем статевого виховання дітей і молоді, що актуалізують необхідність пошуку шляхів подолання негативних явищ, у тому числі через звернення до вітчизняного історико-педагогічного досвіду.

Згідно Б.Г. Ананьєву, вік і статева приналежність - найважливіші індивідуальна особливості людини та враховувати їх необхідно починаючи з дошкільного віку.

У середньому дошкільному віці активізується процес статеворольової соціалізації. У цьому віці яскравіше проявляються психологічні особливості дівчаток і хлопчиків; починають формуватися властиві підлозі інтереси і схильності; відбувається початкове засвоєння типових для підлоги моделей поведінки. Статеворольова соціалізація дошкільнят включає три аспекти.

1. Когнітивний аспект. Дитина починає відносити себе до одного з двох статей, набуває уявлення про зміст типового для дівчаток та хлопчиків рольової поведінки (Т.А. Рєпіна, Д.Н. Ісаєв, В.Є. Каган, І.С. Кон).

2. Емоційний - Статеві уподобання, інтереси, ціннісні орієнтації, реакції на оцінку, прояв емоцій, пов'язаних з формуванням рис маскулінності і фемінінності (Т.П. Хрізман, Д. Колесов, Н.Б. Сельверова).

3. Поведінковий аспект. Засвоєння типовою для підлоги моделі поведінки (Н.В. Плісенко, І.С. Кон, Д.В. Колесов).

І.С. Кон, посилаючись на дані численних комплексних досліджень, констатує, що в будь-якому людському суспільстві хлопчики і дівчатка поводяться по-різному, в будь-якому людському суспільстві від різностатевих дітей очікують різної поведінки і по-різному спілкуються з ними.

Проблемі статевої соціалізації значну увагу приділяв А. С. Макаренко. Він вважав, що правильне статеве виховання дитини – це, передусім, формування культури особистості, виховання її як майбутнього сім’янина, виховання глибокої поваги до жінки.

А. С. Макаренко звертав увагу на виховання глибокої поваги до жінки.

Макаренко справедливо стверджував, що „питання про статеве виховання стає важким лише тоді, коли його розглядають окремо і коли йому надають надто велике значення.” [19, т. 4, с. 406]. Правильне статеве виховання дітей, на думку Макаренка, досягається на кожному кроці, якщо в сім’ї добре організоване життя, якщо склались правильні стосунки між юнаками і дівчатами.

А. Макаренко вважав за доцільне проведення серйозних бесід (окремо з хлопцями і дівчатами) з питань статевої гігієни, а в старшому віці — з проблем небезпеки венеричних захворювань. Такі бесіди повинні заторкувати «статеву мораль». Привід до них — цинічні розмови, підвищений інтерес до чужих сімейних справ, підозріле і не цілком пристойне ставлення до закоханих пар, легковажна дружба з дівчатами, неповага до жінки та ін.

Досвід В.Сухомлинського був помітним кроком у розробці педагогічної системи, спрямованої на формування всебічно розвиненої людини, причому з яскраво вираженою статевою приналежністю – людини-чоловіка, людини-жінки. В.Сухомлинський не просто розкрив різні аспекти процесу статеворольової соціалізації дитини, але й на практиці здійснював процес статеворольової соціалізації у відповідності з особливостями різних вікових періодів розвитку особистості у контексті соціокультурної ситуації суспільства, життєдіяльності різноманітних освітньо-виховних інститутів.

Виходячи з потреби врахування особливостей статі в підготовці молоді до сімейного життя, В. Сухомлинський стверджував, що хлопці повинні отримати «чоловіче виховання» (загартовування, важчі роботи, допомога старшим і дівчатам тощо). Нагадування: «Ти чоловік» сприяє вихованню лицарського ставлення до дівчини. У свою чергу, дівчата мають отримати «жіноче виховання». При цьому строгість дівчини, її вимогливість і нетерпиме ставлення до зла і несправедливості, прагнення бути самобутньою, яскравою, незалежною особистістю є своєрідним засобом виховання в юнаків якостей чоловіка. Підліткам слід прищеплювати повагу до представників протилежної статі, особливо до жіночої, щоб юнак бачив у ній дівчинку, подругу, майбутню дружину, матір своїх дітей, а не лише біологічно протилежну стать. Самоповага й повага до протилежної статі є тим моральним гальмом, яке регулює взаємини між статями. Найінтенсивнішу виховну роботу слід проводити в підлітковому віці, коли дівчата статево дозрівають швидше і спостерігається розрив у стосунках хлопців і дівчат, що може позначитися на ставленні до протилежної статі в майбутньому.

Важливість виховання якостей мужності й жіночності, починаючи з дошкільного віку підкреслював видатний педагог В.А. Сухомлинський, відзначаючи, що, уже в дитині-першокласника й дошкільника чоловічої статі потрібно виховувати справжнього чоловіка".

Цікавою у контексті нашого дослідження є система виховання, що описана Ж.-Ж. Руссо у творі "Еміль, або про виховання". Його чотири розділи присвячені вихованню юнака Еміля (кожен розділ характеризує окремий віковий період). У п’ятому розділі характеризуються особливості виховання його нареченої Софії. Сутність виховання дівчини, на думку Ж.-Ж. Руссо, полягає у його відповідності призначенню жінки, її природному стану – залежати від чоловіка, від його волі і бажань. Для Софії не передбачалося серйозних розумових занять та права на особисту думку. Жінка має піклуватися про власне здоров’я і здоров’я своїх дітей, бути сором’язливою, мало говорити, вміти вести господарство [1, 102]. Отже, жінка і чоловік мають різне призначення у суспільстві (Еміль виховувався для громадської діяльності, а Софія – для того, щоб стати ідеальною дружиною, доброю вихователькою своїх дітей, помічницею чоловіка), тому повинні одержувати різні освіту і виховання. Визнаючи право жінок на освіту, Ж.-Ж. Руссо був, як і його попередники, далекий від ідеї гендерної рівності.

У ХІХ ст. у Російській імперії почали активно поширюватися ідеї соціальної рівності жінок (М. Пирогов, Т. Шевченко). На наш погляд, одним з чітко висловлених у літературних творах Т. Шевченка педагогічних постулатів є думка про необхідність статевого виховання та підготовки молоді до подружнього життя. Відсутність окреслених напрямів виховання у педагогічній теорії та практиці зазначеного періоду мала такі негативні наслідки, як соціальне сирітство, дитяча безпритульність, суїциди. Без зайвих моралізувань, з розумінням та бажанням допомогти і підтримати Т. Шевченко пише про Катерину з однойменної поеми, про Ганну з "Наймички" та інших своїх героїнь, які потрапили у подібну ситуацію. А таких трагічних випадків могло б бути набагато менше, якби у суспільстві були розвинуті і поширені традиції статевого виховання, гендерної та соціальної рівності, підготовки молоді до подружнього життя.

Значення процесу статевої соціалізації правомірно підкреслює І.С. Кон. Він відзначає, що не тільки сім’я, але й суспільство однолітків впливають на статеву соціалізацію дитини, будучи "винятково важливим агентом статевої соціалізації".

У ХІХ ст. передові педагоги, такі як М. Корф, К. Ушинський, все частіше порушували питання про спільне навчання хлопчиків і дівчаток у початкових (земських та церковнопарафіяльних) школах. К Ушинський наполягав на необхідності освіти і виховання дівчат як майбутніх матерів і виховательок власних дітей. Таку думку він висловив, формулюючи теоретичні засади народного виховання: "Жінці повинне бути забезпечене виховання й освіта рівні з чоловіком, бо здійснення народного виховання багато залежить від жінки-матері". Окрім того, К. Ушинський вважав досягнення гендерної рівності у суспільстві важливим соціальним завданням, що потребує негайного вирішення. Педагог зазначав: "Для християнства чоловік і жінка – особи рівноправні, однаково самостійні й однаково відповідальні, яких тільки шлюб вводить у рівноправні між собою відносини" [3, 33]. Отже, запровадження рівності статей у суспільстві, на думку К. Ушинського, має релігійне підгрунття, при чому навіть у шлюбі чоловік та дружина повинні бути рівноправними. А відтак, очевидно, що ідея гендерного виховання набула у науково-педагогічній теорії К. Ушинського не тільки подальшого розвитку, але й еволюціонувала на якісно новий рівень.

С Русова, говорячи про спільне навчання хлопців та дівчат (принцип коедукації), зазначала, що воно позитивно впливає на характер та поведінку представників обох статей: "Хлопці стають не такі зухвалі й сухі, дівчата набираються більшої сміливості та справедливості. Обидві статі краще пізнають одна одну" [3, 35].

Ідеї статевого виховання набули значного розвитку у науковій спадщині П. Блонського. У дослідженні "Нариси дитячої сексуальності" вчений робить такий висновок щодо гендерного виховання дітей: головну роль у гендерному вихованні відіграє родина. Спостерігаючи за своїми батьками у сім’ях, де є домінування одного з батьків над іншим і неповага до особистості іншого, у дітей формується неправильне уявлення про стосунки між представниками різних статей. У школі педагог може помітити, що хлопчики з таких родин з презирством ставляться до своїх однокласниць, а дівчатка прагнуть підкорити собі хлопчиків. Природно, що такі діти нездатні дружити з представниками іншої статі [7, 72].

А. Макаренко, говорячи про статеве виховання, мав на увазі саме його соціальні аспекти, тобто по суті він говорив про гендерне виховання. Він вважав, що "статеве виховання – це, насамперед, виховання культури соціальної людини". Окрім того, на думку педагога, статеве виховання має здійснюватися у соціальному середовищі повсякчасно. "Правильне статеве виховання, як і усяке виховання людського характеру, досягається, звичайно, на кожному кроці… Виховуючи в дитині чесність, працездатність, щирість, прямоту, звичку до охайності, звичку говорити правду, пошану до іншої людини – ви виховуєте її і в статевому відношенні". А. Макаренко навіть наголошував на необхідності замовчування фізіологічних аспектів статевого виховання, тобто він визнавав пріоритетність саме гендерного виховання.

Етнічна соціалізація

Соціалізація етнічна — процес опанування індивідом системи етнокультурних цінностей та норм, які дозволяють йому функціонувати у тому чи іншому етнічному середовищі.

Етнічна соціалізація охоплює практично всі етапи життєвого шляху людини, протягом якого вона опановує етнокультурні цінності, набуваючи нових якісних характеристик. А оскільки в процесі даної соціалізації відбувається включення індивіда у те чи інше етнокультурне середовище, завжди існує й міра цього включення. Врахування даного моменту має важливе значення, оскільки це пов'язане із ступенем культурної укоріненості людини.

Найважливішим інститутом первинної етнічної соціалізації є сім'я. Причому установки й стиль сімейного виховання тісно пов'язані з наявністю в етнічній культурі тих чи інших мотиваційних синдромів (скажімо, потреби у досягненні, орієнтації на інших та ін.), що має певні етносоціальні та етнопсихологічні джерела й наслідки. Кожній культурі, як правило, притаманні кілька альтернативних або взаємодоповнюючих образів дитинства.

Завдання етнічної соціаліз:

- Формування гуманного ставлення до представників різних етносів, їхньої історії й культури, того внеску, який зробив той чи інший етнос у розвиток матеріальної й духовної культури, прогресивний розвиток людства.

- Формування системи ціннісних орієнтацій, етичних настанов на контакти із представниками інших етносів.

- Опанування вихованцями знаннями про етноси і міжетнічні відносини.

- Виховання поваги до почуття честі й гідності представників інших етносів; толерантного ставлення до інших поглядів і переконань, тактовності в оцінці традицій, звичаїв, ритуалів різних етносів.

- Розвиток умінь і навичок міжетнічної взаємодії, намагання самоудосконалюватися у цій діяльності.

- Формування вмінь і навичок подолання особистісно-психологічних бар’єрів у спілкуванні, попередження ситуацій, які викликають емоційну напруженість у відносинах представників різних етносів, запобігання конфліктним ситуаціям.

- Залучення до спільних для етносів моделей і норм поведінки.

Основними чинниками розвитку етнічної ідентичності в індивіда є:

1) особливості етнічної соціалізації в сім'ї, школі, найближчому соціальному оточенні;

2) специфіка етноконтактного середовища (етнічна гомо/гетерогенність);

3) статусні відносини між етнічними групами.

На розвиток етнічної ідентичності впливають і знання дитини про те, до якої етнічної спільності вона належить - до групи більшості чи групи меншості.

Етнічна соціалізація, в процесі якої людина набуває певних рис якого-небудь етносу і визначає свою етнічну приналежність, включає кілька моментів: 1) засвоєння певної етнічної культури, насамперед мови, традицій, звичаїв; 2) засвоєння особою норм, цінностей і зразків поведінки найбільш важливих для даної соціальної групи; 3) засвоєння певних стереотипів свідомості і поведінки; 4) набуття людиною відповідних властивостей та якостей, що характеризують етнічну спільність, з якою людина себе ототожнює; 5) усвідомлення своєї єдності з певною етнічною групою і самоідентифікація; 6) адаптація людини до умов життя конкретного етносу.

Етнічна соціалізація здійснюється за допомогою таких соціальних інститутів, як родина, система освіти, засоби масової інформації, а також під впливом найближчого оточення людини і тих конкретних соціальних подій, що відбуваються в суспільстві в кожний окремий період його розвитку.