Проблеми соціалізації у спадщині Зініківського

Проблемам соціального виховання В. Зеньківський присвятив низку праць. Зокрема, робота "Соціальне виховання, його завдання і шляхи" була написана у 1918 р., коли у державі відбувалися корінні трансформації усіх сфер суспільства. Насамперед, автор зазначає, що політичні свободи та демократизація життя не призведуть до оновлення суспільства, до його розквіту, якщо не виросте соціальна активність громадян, якщо не будуть викоренені такі ганебні факти громадського життя, як нечесність, недбалість, злочинне потурання, байдужість до інтересів суспільства, які виявляють його сучасники. Очевидно, що зазначені проблеми є надзвичайно актуальними у контексті сучасних змін в українському суспільстві. Одним із шляхів їх вирішення педагог вважає розвиток соціального виховання.

Перший розділ роботи має назву "Завдання соціального виховання". В. Зенківський зазначає, що для боротьби з негативними явищами суспільного життя, з метою розвитку громадянської солідарності слід реорганізувати систему виховання, яке має відповідати вимогам часу.

На думку В. Зеньківського, педагогіка ХІХ ст. розвивалася під гаслом індивідуалізму, коли у центрі освітньо-виховного процесу знаходиться дитина та її індивідуальні запити. Педагог висловлює припущення, що при такому науково-практичному підході навчальні програми мають пристосовуватися до особистості кожної дитини, тобто індивідуалізуватися. Автор зазначає, що, як альтернатива індивідуалістичній педагогіці, з’явилася соціальна педагогіка, яка, визнаючи необхідність враховувати у вихованні та навчанні індивідуальність дитини та її особливості, центральну увагу перенесла на соціальне середовище, у якому розвивається особистість, оскільки індивідуальність ніколи не формується ізольовано від суспільства.

Вчений зазначає, що у кожному суспільстві існує чотири верстви населення (групи): соціальна, несоціальна, псевдосоціальна та антисоціальна. По відношенню до кожної з цих груп висуваються різні завдання соціального виховання. Громадяни, які входять до складу соціальної групи, відрізняються яскравою соціальною активністю, піклуються про інтереси суспільства. Можна сказати, що суспільство функціонує за рахунок таких громадян.

До складу несоціальної групи входять інертні люди. Вони становлять більшість населення і саме вони характеризують суспільство. Оскільки такі люди консервативні, то вони є носіями соціальних традицій. Члени несоціальної групи можуть вести під впливом соціальної групи активне громадське.

Псевдосоціальна група – це люди, які не мають навіть слабких соціальних почуттів, характерних для несоціальної групи. Вони користуються суспільними відносинами у своїх цілях, можуть виявляти значну активність, але тільки егоїстичного характеру. Це паразити суспільства. Більшість злочинців входять до складу саме псевдосоціальної групи.

До четвертої групи – антисоціальної – входять люди, які таємно або відкрито борються проти суспільства. Вони можуть бути носіями високої соціальної активності, але їм тісно у межах даного суспільства.

По відношенню до першої – соціальної – групи завдання соціального виховання полягають у тому, щоб наявну соціальну енергію цих громадян направити на потрібні цілі і надати їй ціннісного змісту. Щодо інертних людей – представників несоціальної групи завдання соціального виховання є найважчими. Сутність цих завдань полягає у тому, щоб розбудити соціальну активність громадян. Слід зазначити, що соціальна інертність не є свідченням загальної інертності і легко може поєднуватися з яскравою індивідуальною активністю. Зазвичай, у соціальної інертності немає егоїстичної основи, а є байдужість до інтересів суспільства, є психологічна замкнутість [2, 302-303]. Дуже серйозно стоїть проблема соціального виховання по відношенню до третьої – псевдосоціальної – групи. У цьому випадку мова йде не про байдужість та інертність, а про використання суспільних відносин для егоїстичних цілей. Усіх, хто входить до третьої групи, можна вважати жертвами несприятливих умов життя у суспільстві. В. Зеньківський робить чіткий висновок, що основною причиною злочинної поведінки є негативний вплив соціального середовища на формування особистості або несприятливі умови соціалізації людини. Подолання "психічних вивихів", що сформувалися у дитинстві у результаті негативного впливу соціального середовища і "відривають людину від суспільства є шляхетним завданням соціального виховання". Стосовно останньої – антисоціальної – групи завдання соціальної виховання полягає у тому, щоб "ушляхетнити і піднести антисоціальний чинник" [2, 303-304].

В. Зеньківський зазначає, людину ніколи не можна зрозуміти поза її соціальними зв’язками, поза соціальним середовищем. А відтак і педагогічний вплив не може бути ефективним, якщо він буде

розглядати дитину як замкнуту індивідуальність.

У другому розділі роботи "Соціальні сили в душі дитини"для визначення основи соціальної педагогіки вчений пропонує звернутися "до аналізу соціальних сил у душі дитини". Однією із складових соціальних сил дитини педагог вважає соціальну взаємодію або соціальне спілкування (він вживає дані поняття як синоніми). Чинником соціальної взаємодії є мова людини. Але, незважаючи на велике значення мови, вона виступає лише як наслідок сформованості соціальних зв’язків.

Діти більш схильні до соціальної активності та соціального спілкування, ніж дорослі. Окрім того, соціальне спілкування відіграє значну роль у формуванні особистості дитини. Щоб увійти у суспільство (щоб відбувся процес соціалізації), дитина повинна сформуватися не тільки фізично, а й духовно. Все, що людство виробило впродовж своєї історії, все це у згущеному вигляді передається від покоління до покоління. Мова, релігія, звичаї, пам’ятки літератури, досягнення науки – усе це необхідно засвоїти. Соціальний прогрес можливий тільки тому, що результати діяльності попередніх поколінь зберігаються і передаються у спадок наступним поколінням. Цей процес В. Зеньківський називає соціальною спадковістю. Усю сукупність духовних надбань, накопичених попередніми поколіннями, називають традицією. Значення дитинства полягає у засвоєнні традицій, завдяки чому відбувається входження дитини у суспільство. У цьому процесі провідну роль відіграють дитячі ігри. За допомогою уяви дитина будує свій світ, у якому може безпечно існувати. Тому уява є важливою психічною силою, що сприяє формуванню особистості дитини. Граючи, діти легко засвоюють різні "соціальні пози" (ролі). Усі ігри дійсно соціальні за своєю конструкцією.

Характеризуючи різні періоди формування особистості дитини, В. Зеньківський наголошує на тому, що на початковій (проективній) стадії особистісного розвитку у ранньому віці дитина не виокремлює себе із соціального середовища, "бачить себе очима оточуючих, говорить про себе їхніми словами". На наступній стадії особистісного розвитку (суб’єктивній) дитина починає себе "бачити своїми очима", визначає, можливо і неправильно, суб’єктивно, свої власні специфічні риси. Але проективна стадія залишає відбиток у душі людини, зокрема у вигляді таких явищ, як соціальний тиск, сором. Окрім того, людина зберігає назавжди власну чуттєвість до оцінок з боку оточуючих людей. На третій (ейективній) стадії розвитку особистості ми робимо висновок про соціальне середовище, про людей, ґрунтуючись на власних внутрішніх поглядах і на власному житті.

Третій розділ "Шляхи та засоби соціального виховання" починається з твердження автора, що в душі дитини завжди є соціальні сили, які поєднують її самосвідомість, її активність з соціальним середовищем.

Загальне завдання виховання може бути сформульовано, як сприяння розвитку активності дитини. Соціальне виховання не повинно обмежуватися розвитком розуму. Воно має обов’язково доповнюватися розвитком емоційності та волі. Соціальне спілкування формується спочатку на основі емоційного зближення, тому емоційний розвиток має велике значення у соціальному вихованні.

Педагог наголошує на тому, що сучасна школа повинна брати участь у соціальному вихованні. Педагог розглядає роль сім’ї, школи, дошкільних та позашкільних закладів у соціальному вихованні. У родині дитина засвоює рідну мову, накопичує свій перший соціальний досвід, формує навички соціального орієнтування та здатність до соціального обміну. В. Зеньківський називає сім’ю є найпростішим елементом суспільства.

Автор слідом за Г. Кершенштейнером, який є засновником трудової педагогіки як напряму реформаторської педагогіки і досвід якого В. Зеньківський вважає передовим у цій галузі, говорить, що "наші школи повинні із книжних шкіл перетворитися у школи практичної роботи шляхом заміни книжкових занять працею всюди, де тільки це можливо". Майстерня, кухня, сад, класні приміщення обов’язково мають бути у кожній школі.

Русова

За словами Софії Русової, сучасна їй психологія детально "зглибила" психологічний розвиток малих дітей. Водночас вона не спромоглася дати "майже ніяких певних дослідів. про. стан душі юнака, ні вказівок щодо найкращого його виховання" [13, 2].

Умовно поділивши юнацтво на три періоди (від 12 р. до 14 p.; від 14 р. до 18 p.; після 18 p.), педагог у кожному з них виокремила основні психолого-педагогічні ознаки та визначила способи виховної діяльності. Головними ознаками першого періоду вона вважала несподівану неслухняність, недисциплінованість підлітка, його втаємниченість, що спричиняє конфлікти між ним і найближчим оточенням. Другий період позначений "зменшенням самітнього індивідуалізму і пробудженням громадських інстинктів". У цьому віці простежується Дальше відчуження від родини, пошук власного шляху, часто -"адорація", тобто "велика, палка симпатія до якоїсь особи. в більшості старшого віку", мрійливість, пошук ідеалу. Третій період юнацтва, за С.Русовою, пов'язаний із "шуканням наближення до противного полу - дівчата радіють товариству хлопців і навпаки". Водночас саме в цьому періоді "попередній індивідуалізм уступає місце громадським зацікавленням", щ0 вносить новий зміст у життя молоді.

На підставі психологічних спостережень за дітьми і молоддю Софія Русова сформулювала ряд конкретних завдань, дала чимало порад щодо виховної діяльності в кожному з означених періодів, їх можна звести до таких основних тез: подавати "науково, серйозно без якихбудь легкодухих заміток" відомості про перші прояви процесу статевого дозрівання та пов'язані з ним зміни у фізіологічному і психічному розвитку дітей; не вимагати в цей час "сліпої слухняности, непоясненої льогічною необхідністю"; не втомлювати підлітків "наукою", чергуючи її з посильною фізичною працею та відпочинком на свіжому повітрі; відволікати від надто великої мрійливості; через різні доручення виховувати в молоді обов'язковість, почуття відповідальності; найпильнішу увагу звертати на моральне виховання, передусім поборювати "звірські" інстинкти; розвивати пошану до людини, особливо до жінки, почуття симпатії до всього живого, а також самоопанування, шляхетність.

Виховні принципи

Заслуговують на увагу погляди Русової на проблеми розумового, морального, естетичного, трудового, дошкільного, сімейного виховання, підготовки вихователів дитячого садка, вчителя нової української школи та ін.

При розв'язанні проблем розумового виховання вчена була більш схильна до ідеї виховання розуму дитини в процесі природної, активної самостійної діяльності, хоч й не заперечувала й іншої — виховання розуму розвиваючої особистості повинно грунтуватися на узагальненому досвіді людства, сконцентрованому в науці, техніці, культурі, мистецтві, практиці. Моральне виховання дітей, за її переконанням, може бути ефективним лише тоді, коли воно має цілеспрямований характер і здійснюється планомірно, починаючи з наймолодшого віку дитини, грунтуючись на національній основі.

Головними завданнями морального виховання вчена вважала розвиток у дітей високих моральних почуттів, вироблення в них шляхом безпосередньої участі в добрих і корисних справах відповідних моральних навичок і моральної поведінки, а також формування моральної свідомості, стійких моральних переконань.

Надзвичайно цікавими і корисними для теорії і практики сучасної школи є пропоновані С.Русовою шляхи і засоби морального виховання. За допомогою виховання вчена пропонувала поступово поширювати коло дитячої любові. Спочатку природжену любов до матері перенести на батька, потім на інших рідних — дідуся, бабусю, брата, сестру та ін., далі на вчителя, товаришів по школі і садку і т. д. Так, поширюючи свою любов все далі й далі, дитина на певному етапі свого розвитку починає відчувати любов до свого народу, своєї нації, врешті до всього людства. Намагання поширити любов до людей усього світу зайвий раз свідчать про гуманні й демократичні прагнення С.Русової.

Конституювання особи С. Русова пов’язує із процесом соціалізації, який вона розглядає у двох аспектах: по-перше, як процес включення дитини у соціокультурне життя суспільства; по-друге, – в освітньо-педагогічному плані, тобто як вплив шкільного та іншого навчання і виховання на формування особи в смислі розкриття її здібностей.

Другий, тобто освітньо-педагогічний, аспект соціалізації С.Русова пов’язує із діяльністю школи. Особливість даного процесу полягає в його певній упорядкованості, керованості і, таким чином, контрольованості. Досягається це завдяки плануванню і програмуванню навчального процесу. Тому С. Русова пише: "Під словом "соціалізація" треба розуміти пристосування програм навчання і своїм змістом і обсягом до природи дитини і до її потреб у тому громадянстві, в якому вона живе".