Основні теорії походження держави

1. Теологічна (теократична) теорія (творці – Августин Блаженний, Фома Аквінський) визначає походження держави і права Божественним Провидінням, Волею Бога. Спирання на надприродні сили характерне для пояснення виникнення державності й для інших, не тільки Християнства, релігійних доктрин – Ісламу, Буддизму, Індуїзму, Іудаїзму й ін. Близькою до екологічної теорії є так звана космічна теорія, що пояснює виникнення державно-правових інституцій впливом високорозвинених неземних цивілізацій.

2. Сакральна теорія (Дж. Фрезер) логічно продовжуєтеологічну. Вона пояснює виникнення держави вірою людей у божественну силу носіїв влади (керманичів, князів, царів), їх так звану харизму.

3. Органічна теорія (Г.Спенсер) виникнення держави проводить аналогію між біологічним організмом і людським співтовариством. Подібно живому організму, держава має внутрішні й зовнішні органи, вона народжується, розвивається, старіє і вмирає.

4. Психологічна теорія (Л.Петражицький) походження держави і права пояснює виключно особливостями людської психіки, схильністю тих або інших етнічних груп до різноманітних психічних комплексів.

5. Патріархальна теорія (Арістотель, Р.Фільмер, Михайловський) заснована на поясненні походження держави і права природним ходом суспільного розвитку, закономірним об’єднанням людських співтовариств у більш значні структури (сім’я – рід – плем’я – держава).

6. Теорія географічного детермінізму (Л.Мечников, Е.Хантингтон) вирішальними чинниками у виникненні держав вважає клімат, ландшафт, природні ресурси.

7. Теорія насильства (Л.Гумплович) спирається на розуміння основного державотворчого чинника зовнішньої експансії, агресивні війни.

8. Демографічна теорія (Т.Мальтус) полягає в тому, що практично всі суспільні процеси, у тому числі й утворення держави зумовлені ростом народонаселення.

9. Технократичні й техніко-екологічні теорії (Г.Чайлд. Н.Михайловський) пояснюють процес виникнення держави тільки прогресом продуктивних сил, переходом до продуктивної економіки. Різновидом визнання пріоритету соціально-економічних чинників у появі держави є марксизм.

10. Теорія суспільного договору (Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо) виходить із розуміння держави як визначеної конструкції, заснованої на згоді всіх членів конкретного людського співтовариства, взаємної поступки, тих, хто керує, і тих, ким керують. Ця теорія виправдує революційну боротьбу з тиранією (тобто з недотриманням суспільного договору).

У розвитку суспільства, на думку Ф.Енгельса, слід розрізняти такі основні стадії, як дикість, варварство та цивілізацію, а виникненню держави і права могли сприяти різні фактори згідно з якими він розрізняв три форми виникнення держави.

Афінська (класична) форма – афінська держав виникла як результат внутрішніх суперечностей, що загострились всередині афінського родового суспільства без будь-якого зовнішнього чи внутрішнього насильницького втручання (фактор – загострення внутрішніх суперечностей).

Римська форма – римська держава виникла якнаслідок боротьби плебеїв з патриціями, в результаті якої перемога плебеїв підірвала родовий устрій римського суспільства та сприяла організаціїдержави, в рамках якої розчинилась і римська родова аристократія,і плебеї (фактор – внутрішне насильство).

Германська форма – коли виникнення германської держави було зумовлене завоюванням германськими варварами римських територій, для управління якими родовий устрій германців не був пристосований, а тому організацію суспільних відносин германців необхідно було підняти до рівня, який уже був на завойованих ними територіях (фактор – зовнішне насильство).

Держава – організація політичної влади домінуючої частини населення в соціально неоднорідному товаристві, за допомогою якої здійснюється керівництво товариством в інтересах цієї його частини, а також для керування громадськими справами.

Ознаки держави:

1) територіальність;

2) публічна влада (законодавча, виконавча, судова);

3) наявність спеціальних органів, армії;

4) наявність податкової системи;

5) суверенітет;

6) загальність;

7) право.

Функції держави – це основні напрямки діяльності держави, у яких розкривається його соціальна сутність і призначення в суспільстві.

Функції класової держави

 

Внутрішні	Зовнішні
Основні	Неосновні	розв’язування загарбницьких воєн
охорона власності і системи експлуатації	Екологічна	економічна й політична експансія
утиск експлуатованих	демографічна	створення воєнно-політичних й економічних союзів
ідеологічна	комунікаційна й ін.	захист від нападів

 

Функції соціально орієнтованої держави

 

Внутрішні	Зовнішні
· забезпечення й захист прав людини на началах свободи й справедливості; · владно-організаційна; · екологічна; · демографічна; · охорона конституційного устрою, законності й правопорядку	· запобігання воєн; · забезпечення мирного співіснування націй, народів, держав; · захист прав людини на міжнародній арені; · міжнародне економічне, політичне, інтелектуальне співробітництво; · захист від нападу; · охорона міжнародного правопорядку

 

Під формою держави прийнято розуміти спосіб організації і здійснення державної влади.

Елементи форми держави

 

Форма правління Форма державного Політичний режим

(територіального)

устрою

 

Форма правління – це організація верховної влади держави, тобто устрій вищих органів державної влади, їх структура, порядок утворення і взаємин одного з одним, а також ступінь участі населення в їхньому формуванні.

 

Форми правління

 

Форма державного правління, за якої верховна влада цілком або частково зосереджена в руках одноосібного глави держави – монарха, влада якого передається в спадок у порядку престолонаслідування

Республіка Форма правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональними представницькими закладами.

Монархія Республіка

 

АбсолютнаКонституційнаПрезидентськаПарламентська

(Саудівська (США, Аргентина, (Італія, Канада,

Аравія, (Іспанія, Монако, Бразилія, Мексика) Австралія,

Оман) Бельгія, Данія) Індія)

 

ДуалістичнаПарламентськаПрезидентсько - парламентська

(Йорданія, Кувейт, (Великобританія (змішана)

Марокко, Бахрейн) Швеція, Данія,Ісландія, (Франція, Україна, Росія)

Іспанія,Японія,Норвегія)

 

 

Абсолютна монархія: відзначається зосередженням усієї повноти верховної влади, в руках монарха і, як наслідок, відсутністю будь-яких органів, з якими монарх поділяв би свої повноваження.

Дуалістична монархія:

- разом з монархом, який зберігає юридичну і фактичну незалежність, функціонують представницькі заклади влади із законодавчими й контрольними функціями;

- монарх наділений переважно виконавчою владою і лише частково – законодавчою, іноді має право вето на рішення парламенту.

Парламентська монархія:

- уряд формується парламентом, а не монархом;

- уряд підзвітний парламенту, а не монарху. Влада монарха і в дуалістичній, і в парламентській монархії обмежена конституцією.

Республіканська форма правління насамперед характеризується відсутність інституту монарха, аверховна влада тут здійснюється виборним колегіальним органом, - парламентом, який обирається населенням країни на певнийтермін. Значну роль у здійсненні владних повноважень тут відіграють і президент і уряд, які разом із парламентом беруть участь у здійсненні державної влади та контролюють один одного. Такий контроль як засіб системи «смтримань і противаг» забезпечується, з одного боку, тим, що орган законодавчої влади регулярно заслуховує звіти уряду та має право висловити йому недовіру, що має наслідком його відставку; він має право усунення президента з поста в порядку особливої процедури _ імпічменту тощо. А з другогобоку – президент підписує закони, прийняті законодавчим органом, а в разі їх невідповідності основному закону держави (неконституційності) має право вето – відхилення таких законів із наступним поверненням на повторний розгляд парламенту та право розпуску парламенту відповідно до закону.

Залежно від способу формування цих вищих органів державної влади та особливостей розподілу повноважень між ними розрізняють парламентарну, президентську, напівпрезидентську і змішану (президентсько-парламентську або парламентсько-президентську) республіки.

Президентська республіка:

- наділення президента повноваженнями глави держави і глави виконавчої влади;

- вибори президента загальним голосуванням;

- відсутність відповідальності виконавчої влади перед парламентом;

- уряд формується президентом;

- президент призначає на вищі посади і зміщує з посад в апараті виконавчої влади.

Парламентарна республіка:

- політична відповідальність уряду перед парламентом;

- уряд формується парламентом;

- прем’єр-міністр офіційно не є главою держави;

- президент обирається або парламентом, або зборами вибірників.

Змішана республіка:

- подвійна відповідальність уряду перед парламентом і перед президентом;

- уряд формується президентом і парламентом;

- президент обирається на загальних виборах і наділяється широким колом повноважень;

- президент здійснює загальне керівництво урядом, очолюваним прем’єр-міністром.

Форма територіального устрою держави – це спосіб її територіальної організації, який проявляється в особливостях її адміністративного устрою та поділу владних повноважень між центральними і місцевими органами влади.

Прийнято виділяти три різновиди форм державного (територіального) устрою:

1) унітарний;

2) федеративний;

3) конфедеративний.

Унітарна держава – форма національно-державного устрою, за якого територія держави підрозділяється на адміністративно-територіальні одиниці (області, округи, райони, департаменти тощо). В унітарній державі є одна конституція, один вищий представницький орган державної влади, один уряд. В окремих випадках до складу унітарної держави можуть входити одна або кілька територіальних одиниць, що користуються автономією (наприклад, Україна, Італія, Португалія).

Федерація – форма державного устрою, що являє собою складну (союзну) державу, що складається з державних утворень, що володіють юридично визначеною політичною самостійністю. Державні утворення (республіки, штати, землі, провінції тощо), що складають федеративну державу, є суб’єктами федерації і мають власний адміністративно-територіальний поділ. Федерація має дві системи вищих органів влади: федеративні органи й відповідні органи членів федерації. Федерація має єдину територію, що створюється внаслідок об’єднання держав, які входять до федерації. Загальнофедеративна конституція закріплює статус її суб’єктів, визначає компетенцію федерації і її суб’єктів. Для федерації характерна наявність єдиних збройних сил, єдиної системи податків (Росія, США, Німеччина).

Імперія – це держава, що складається з головної держави – метрополії та колоній, які були неюзавойовані. Верховні органи влади тут є лише у метрополії, а в колоніях діють місцеві адміністрації,які призначаються верховною владою метрополії. Наприклад, Візантійська, Римська, Російська імперії.

Конфедерація – це тимчасове об єднання суверенних держав для спільного вирішення ними конкретних питань: військових, економічних,політичних та інших. При цьому кожен суб єкт конфедерації у повному обсязі зберігає свою політичну правосуб єктність. Саме тому в конфедерації немає жидних ознак держави – ні спільної території, бо кожен суб єкт функціонує у межах своїх державних кордонів, ні спільних органів влади тощо. В конфедерації існують лише спільні координуючі органи з питань, заради спільного вирішення яких ці держави і об єдналися. Кожен суб єкт конфедерації є самостійним суб єктом міжнародних відносин, має право виходу з такого союзу. Як правило, це нестійке об’єднання держав, що або переросте у федерацію, або розпадеться. Найвідоміші конфедерації: Нідерланди (1579-1795 р.), США (1776-1787 р.), Швейцарська спілка (1291-1798, 1815-1848 р.), Німецька спілка (1815-18б6 р.).

Політичний режим – це сукупність засобів і методів здійснення державної влади, які відображають її зміст та характер взаємовідносин особи і держави.

Характер політичного режиму визначається рядом ознак – способом формування органів влади, можливістю реалізації волевиявлення народу в здійсненні держпвної влади, співвідношення органів, що здійснюють законодавчі, виконавчі і судові повноваження, особливосьями розподілу владних повноважень між центральними і місцевими органами, місцем, роллю та умовами діяльності громадських організацій, правовим статусом особи тощо. Але основою характеру політичного режиму є система методів здійснення державної влади. А оскільки ці методи можуть бути демократичними або недемократичними, то відповідно і політичний режим може бути демократичним або недемократичним.

Демократичний режим. Слово «демократія» походить з грецької і означає народовладдя. Демократичний режим відзначається насамперед участю народу в здійсненні державної влади. В сучасному конституціоналізмі основною формальною ознакою демократизму є конституційне закріплення принципу, що носієм суверенітету і єдиним джерелом державної влади є народ, а фактичною ознакою – фактична міра реалізації цього принципу. Залежно від механізму участі народу в здійцсненні державної влади розрізняють безпосередньо (пряму) і представницьку (непряму) демократію.

Безпосередня демократія характеризується безпосередньою участю народу в здійсненні державної влади шляхом референдумів, виборів, зборів, сходів, віче тощо.

Представницька демократія відзначається тим, що державна влада здійснюється не безпосередньо народом, а через обраних ним представників до державних органів і насамперед до парламенту, в яких вони і представляють інтереси своїх виборців. В сучасних умовах демократичний режим є змішаним, оскільки передбачає і елементи прямої демократії, якими є референдум, вибори, збори, сходи тощо, і елементи непрямої демократії, якими є обрання представників народу до державних органів.

Ознаками демократичного режиму є:

- визнання особи найвищою соціальною цінністю;

- верховенство закону в усіх сферах суспільного життя;

- рівноправність;

- багатопартійність;

- офіційне визнання принципу підпорядкування меншості та одночасним забезпеченням прав меншості і наявності механізмів запобігання свавіллю більшості;

- плюралізму в усіх сферах суспільного життя; наявність та гарантованість загальновизнаних прав і свобод;

- наявність і рівноправність різних форм власності;

- наявність офіційної і не забороненої опозиції державній владі тощо.

 

Тоталітарний режим - це крайній прояв авторитарного режиму, який передбачає повний (тотальний) контроль держпви над усіма сферами суспільного і особистого життя на поглинаннянею громадянського суспільства.

Основними ознаками тоталітарного політичного режиму є:

- зосередження неконтрольованої народом влади в руках правлячої верхівки – олігархії або однієї особи;

- єдина ідеологія та нетерпимість до політичного інакодумства;

- монополія однієї партії;

- відсутність політичної опозиції державній владі;

- монополія влади центральних органів;

- мілітарізація суспільного життя;

- легальне тотальне одержавлення всіх громадських організацій;

- монополія власності;

- фактичне обмеження загальновизнаних пра і свобод;

- волюнтаризм;

- розгнуздана популістська держпавна демагогія;

- крайній прояв відчуження держави і суспільства тощо.

 

 

Авторитарний режим – така сукупність засобів, прийомів, методів реалізації державної влади, за якої вона концентрується в руках правлячої верхівки; припускається деяке розмежування політичних сил, легальні можливості через представницькі органи й об’єднання громадян відстоювати інтереси визначених прошарків населення, але коли опозиція починає чинити помітний вплив у суспільстві, включається механізм дії реакційних законів.

Деспотичний режим (тиранія) відзначається необмеженою владою і свавіллям правителя, який при її здійсненні спирається лише на каральні органи і здійснює свою волю грубими силовими методами. Прикладами деспотичних режимів є східні рабовласницькі деспотії – Вавілон, Єгипет, Мідія. Це історичний тип режиму. В сучасних умовах він практично неможливий, оскільки принципи відносин між владою і суспільством докорінно змінились.

Ліберальний режим - це перехідний тип політичного режиму. Історично він виникає в результаті боротьби проти абсолютизму, а тому на початковому етапі відзначається співіснуванням обмеженої влади монарха та окремих первинних демократичних інститутів: наявності предстаницького органу, конституції, запровадженням таких первинних прав і свобод, як право приватної власності, свободаконкуренції і ринку, скакуваням привілеїв дворянства і духовенства та допущенням до участі у здійсненні державної влади вихідців із третього стану – буржуазії.

В сучасних умовах це перехідний тип від тоталітарного до демократичного режиму.

У розвитку ідеї правової держави можна умовно виділити декілька етапів.

I етап. Античні мислителі (Платон, Аристотель, Полібій) вважали, що суспільство буде гармонійно розвиватися, функціонувати лише там, де “закон – владика над правителями, а вони його раби” (Платон), тобто там, де державна влада пов’язана правом. Цицерон обґрунтував ідею про те, що право – невід’ємна ознака держави.

ІІ етап. Представники школи природного права (Г.Гроций, Т.Гоббс, П.Гольбах, Т.Джефферсон) вважали, що природне право зумовлене (породжене) природою людини. Волевстановлене (позитивне) право вивідне (виходить) від держави; воно повинно відповідати природним і невідчужуваним правам людини (природному праву). Теоретично обґрунтувавши поділ влади в державі, представники політичної і правової думки XVIII в. Дж.Локк і Ш.Монтеск’є вбачали в цьому умову захисту особистості і свободи від сваволі з боку влади.

ІІІ етап. Видатні філософи Кант і Гегель добудували теорію правової держави, надавши їй завершеного характеру. Самий термін правова держава з’явився в працях німецьких юристів XIX в. К.Т.Велькера і Р. фон Моля.

Правова держава – це держава, що характеризується режимом конституційного правління.

Правова держава – це держава, обмежена у своїх діях правом, що захищає свободу і права особистості, що підкоряє владу волі суверенного народу.

Ознаки правової держави:

1) наявність розвинутого громадянського суспільства, тобто суспільства вільних, рівних працівників-власників;

2) обмеження сфери діяльності держави охороною прав і свобод особи, громадського порядку, створенням сприятливих правових умов для господарської діяльності; відповідальність кожного за власний добробут;

3) правова рівність усіх громадян;

4) загальність права;

5) суверенітет народу;

6) принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову;

7) свобода і права інших людей – єдиний обмежувач свободи індивіда;

8) пріоритет у державному регулюванні цивільних відносин методу заборони над методом дозволу (“дозволене те, що не заборонено законом”).

Поняття громадянське суспільство і держава вживалися як синоніми. Для Дж.Локка, И.Канта, Ж.-Ж.Руссо ці поняття залишалися тотожними. Гегель же вважав, що громадянське суспільство охоплює сукупність приватних осіб, зв’язок (спілкування) між ними через систему потреб, поділ праці, правосуддя (юридичні заснування, правопорядок), зовнішній порядок (поліцію і корпорації).

Як цілісний соціальний інститут громадянське суспільство починає укладатися в Новий час (із XVII ст.), коли економічний і політичний устрій товариства, його соціальна і духовна сфери зазнають кардинальних змін. Основу економіки складають різноманіття форм власності, ринковий уклад, система приватного підприємництва.

У політичній галузі основу складають ідеї конституціоналізму, парламентської демократії.

Головною діючою особою громадянського суспільства виступає людська особистість із комплексом властивих їй особистих, політичних, соціально-економічних прав і свобод, гарантіями їхнього забезпечення.

Громадянське суспільство є сукупністю незалежних індивідів, які переслідують свої цілі, їхніх об’єднань, а також правових, моральних, релігійних і інших духовно-культурних і економічних відношень, що складаються на основі політичних. Громадянське суспільство формується не державою, а взаємодіючими між собою індивідами. Але громадянське суспільство не вільне від держави.

Умови побудови правової держави в Україні:

1) чітке, неухильне дотримання Конституції України, законів України;

2) приведення нормативно-правової бази держави, що стосується прав і свобод людини і громадянина, у відповідність із міжнародними стандартами, загальновизнаними нормами, зафіксованими в Статуті Організації Об’єднаних Націй, Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права, Міжнародному пакті про цивільні й політичні права, Паризькій хартії для нової Європи, і забезпечення реального виконання цих прав;

3) удосконалювання економічних відношень на основі міцної нормативно-правової бази;

4) інтенсифікація процесу підвищення авторитету правосуддя і твердження його як самостійної гілки державної влади;

5) удосконалювання правоохоронної системи;

6) підняття рівня правової культури і правової свідомості тощо.