Внутрішня та зовнішня політика гетьмана І. Мазепи



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Внутрішня та зовнішня політика гетьмана І. Мазепи



 

І.С. Мазепа на шляху до гетьманської булави: віхи біографії.

Внутрішня політика І. Мазепи, її соціальний зміст.

Виступ І. Мазепи проти Петра І. Поразка.

Мазепинська еміграція

1. Іван Степанович Мазепа був гетьманом у 1687–1709 рр., роки його життя – 1639–1709. Народився він у знатній українській православній шляхетській родині, дістав добру освіту, навчався у Київському колегіумі, єзуїтському колегіумі у Варшаві. Між 1649–1652 рр. був узятий до двору короля Яна Казимира, служив пажем. Бував у країнах Західної Європи, знав кілька іноземних мов. Виконуючи королівські доручення, був посланцем до гетьманів І. Виговського (1659), Ю. Хмельницького (1662), П. Тетері (1663). У 1663 р. залишив королівську службу. У 1669 р. перейшов на службу до П. Дорошенка, був ротмістром Надвірної гвардії, потім генеральним осавулом та генеральним писарем. У 1674–1675 рр., як посланець П. Дорошенка до Константинополя, потрапив у полон до запорозьких козаків І. Сірка. Сірко відправив його до І. Самойловича, до якого І. Мазепа увійшов в довіру. У 1685 р. він став генеральним осавулом, встановив дружні стосунки з царським урядом. Тому у 1687 р., коли І. Самойловича було заарештовано, І. Мазепу обирають гетьманом.

І. Мазепа є одним із найвидатніших та найбільш суперечливих політичних діячів України тієї доби.

2. Діяльність І. Мазепи як гетьмана припадає на складний період. У Росії в цей час, за правління Петра І, відбувається зміцнення абсолютизму і посилюється наступ на автономні права України. І. Мазепа, як талановитий дипломат і державний діяч, намагався запобігти цьому, тому проводив хитру, обережну, гнучку політику. Він завойовував довіру Петра І, використовуючи це для забезпечення інтересів Гетьманщини та своїх власних. Він ревно виконував накази царя, особливо надаючи активну допомогу у війні з Туреччиною під час Азовських походів (1695–1696 рр.).

Одночасно І. Мазепа проводив політику зміцнення влади козацької старшини, роздаючи їй земельні володіння. Не забуває й про себе і стає одним з найбагатших людей в Європі, володіючи 100 тисячами кріпаків.

Також І. Мазепа виступає і як меценат. Він виділяє багато грошей на розвиток релігії та культурних установ, будує чудові церкви. У 1701 р. Києво - Могилянський колегіум дістає статус академії. За І. Мазепи відбувається її розквіт, кількість студентів досягає 2 тисяч. Також при І. Мазепі засновується чимало шкіл і друкарень.

Зміцнення старшинського землеволодіння вело до відродження феодальних відносин у Гетьманщині, до посилення експлуатації селян і рядових козаків. Щоб запобігти соціальній напрузі, І. Мазепа намагався врегулювати повинності селян та забезпечити права рядових козаків. Але в цілому внутрішня політика І. Мазепи, яка за змістом була класовою, в інтересах козацької старшини, сприяла зміцненню в Гетьманщині феодальних порядків.

3. У зовнішній політиці І. Мазепа прагнув поширити свою владу й на Правобережну Україну. У 1704 р., в умовах війни Росії зі Швецією, Мазепа, за дозволом Петра І, окуповує Правобережжя.

У 1700–1721 рр. тривала Північна війна Росії зі Швецією, під час якої політика І. Мазепи починає змінюватись. В умовах війни Петро І посилює вимоги до Гетьманщини, практично ігноруючи її автономний статус, а саме: вимагаючи участі козацьких полків у бойових діях за межами України, встановлюючи нові повинності, вимагаючи людей на будівництво каналів та фортець. Також царем виношувалися плани про перетворення козацьких полків на регулярні частини російського війська, про позбавлення Гетьманщини автономного статусу. Усе це викликало занепокоєння козацької старшини та гетьмана, бо створювало загрозу втрати влади та й самої державності. За таких умов, спираючись на підтримку частини старшини, з 1705 р. І. Мазепа починає таємні переговори з противниками Петра І – шведами та королем Речі Посполитої, ставлеником шведів Станіславом Лещинським. Усе це в глибокій таємниці тривало кілька років.

Восени 1708 р. армія шведів прямує до Гетьманщини, що ставить І. Мазепу перед вибором. І він його робить. У жовтні 1708 р. І. Мазепа відкрито переходить на бік Карла ХІІ. Реакція Петра І була адекватною. Відразу ж з’являється маніфест про зраду гетьмана, а сам він піддається церковній анафемі. У листопаді 1708 р. російські війська, очолювані Меншиковим, захопили та знищили Батурин, столицю І. Мазепи, де були приготовлені великі запаси для шведської армії. У Гетьманщині російські війська розгорнули жорстокий терор проти прихильників І. Мазепи. Народ же насторожено поставився до шведів, які були іновірцями і до того ж скоро змушені були силою здобувати собі продовольство та ін. Єдиним визначним успіхом І. Мазепи став перехід у березні 1709 р. на бік Карла ХІІ Запорозької Січі, коли до шведів прийшли кілька тисяч запорозьких козаків на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. У відповідь у травні 1709 р. російські війська захопили та зруйнували Запорозьку Січ.

Нарешті, 27 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва, яка закінчилася поразкою шведів. Карл ХІІ із залишками армії та І. Мазепа з кількома тисячами козаків втекли на територію Туреччини. У цьому ж році І. Мазепа помер у Бендерах.

4. Частина старшини та кілька тисяч запорожців склали мазепинську еміграцію. По смерті І. Мазепи постало питання про обрання нового гетьмана. 5 квітня 1709 р. на козацькій раді у Бендерах гетьманом було обрано Пилипа Орлика, який при І. Мазепі був генеральним писарем, його однодумцем.

На цій же раді були прийняті „Пакти та конституції законів та вільностей Війська Запорозького” або „Конституція” П. Орлика. 10 травня 1710 р. Карл ХІІ схвалив цей документ як протектор. Сама “Конституція” складалася з преамбули та 16 статей. Україна проголошувалася практично незалежною державою під протекторатом шведського короля, на чолі якої був гетьман. Влада гетьмана була обмежена Генеральною Радою, яка складалася з генеральної, полкової, сотенної старшини, виборних делегатів (по одному) від полків і представників Запорозької Січі. Фактично це був козацький парламент. Тричі на рік, на Різдво, Пасху, Покрову, Генеральна рада повинна була збиратися постійно. Під особливим контролем перебувала влада гетьмана у сфері фінансів та судочинства. Також виявлялася турбота про непривілейовані верстви населення, чітко визначалися права та суспільний статус Запорозької Січі як автономної формації. Православ’я проголошувалося панівною релігією в державі. Власне в основу державного та суспільного устрою були покладені широкі демократичні засади, притаманні козакам. Проте практичного значення „Конституція” П. Орлика не мала, бо не була реалізована, оскільки незалежну Українську державу відродити не вдалося.

Але П. Орлик прагнув до цього. У 1711 р. під час російсько-турецької війни він зробив спробу закріпитися на Правобережжі, але спільний похід запорожців з татарами закінчився невдачею. Надалі П. Орлик до кінця життя продовжував справу І. Мазепи, боровся за незалежну Україну. Перебуваючи в Туреччині, Швеції, Франції та інших країнах, П. Орлик закликав європейські держави об’єднатися проти Росії, доводячи необхідність створення незалежної Української держави. Помер П. Орлик у 1742 р.

 

 

Ліквідація автономного устрою Гетьманщини, Слобожанщини та

Запорозької Січі у ХVІІІ ст.

Наступ на автономні права Гетьманщини у першій половині ХVІІІ ст.

К. Розумовський і остаточна ліквідація Гетьманщини.

Скасування автономного устрою Слобідської України.

Ліквідація Запорозької Січі

1.У складі Росії у ХVІІІ ст. українські землі становили три автономні утворення: Гетьманщину, Слобожанщину та Запорозьку Січ. Протягом ХVІІІ ст. політика царського уряду була спрямована на їх ліквідацію.

Перехід Мазепи на бік Карла ХІІ Петро І використав для подальшого наступу на автономні права Гетьманщини, особливо за гетьмана Івана Скоропадського ( 1708 – 1722 рр.), нерішучого, ненаполегливого, що влаштовувало Петра І, який по суті взяв курс на ліквідацію автономних прав Гетьманщини. Нових договірних статей не було вироблено. Петро І своїм указом підтвердив права та вольності Гетьманщини. При гетьмані постійно перебував царський резидент для контролю за його діяльністю. Столицю було перенесено з Батурина до Глухова. На посади полковників почали призначати й не українців. Російським урядовцям в Гетьманщині надавалися великі земельні володіння. Проводилися постої російських військ, які утримувало місцеве населення, що було важким тягарем. Десятки тисяч селян та козаків відправлялося далеко за межі Гетьманщини на будівництво каналів, фортець та ін. У 1719 р. було заборонено українцям експорт зерна безпосередньо на Захід, а тільки через Ригу, Архангельськ, а потім Санкт-Петербург. Російським купцям надавалися пільги на торгівлю в Гетьманщині, а українським купцям встановлювалося велике мито за торгівлю в Росії. У 1720 р. була проведена реорганізація Генеральної військової канцелярії, яка втратила фінансові та судові права. У 1720 р. було заборонено діловодство українською мовою. Справи Гетьманщини з Колегії закордонних справ були передані до Сенату, що понижувало статус Гетьманщини. 16 травня 1722 р. царським указом була створена Малоросійська колегія з 6 російських офіцерів на чолі з бригадиром Вельяміновим, якій були надані права вищої судової апеляційної інстанції і деякі важливі контрольні права над адміністрацією та фінансами Гетьманщини. Фактично це ліквідувало автономію Гетьманщини, порушувало її судовий устрій. Скоропадський намагався протестувати, але безрезультатно. Занедужавши, 3 липня 1722 р. він помирає.

Наказним гетьманом було призначено Павла Полуботка (1722–1724 рр.), людину принципову, тверду, рішучу. Він розпочав боротьбу за збереження автономії Гетьманщини, виступивши проти Малоросійської колегії. Між Полуботком і Вельяміновим почалася гостра боротьба. П. Полуботок звертається до Петра І з проханням повернути повністю права української адміністрації та суду. Петро І, роздратований цим, влітку 1723 р. викликав Полуботка і генеральну старшину до Санкт-Петербурга, але й тут вони не скорилися, їх ув′язнили у Петропавловській фортеці. У грудні 1724 р. П. Полуботок помер, а у січні 1725 р. помирає Петро І.

У 1722 – 1727 рр. в Гетьманщині діє І Малоросійська колегія, якій було надано широкі функції. Під її контролем перебували всі питання військового, адміністративного, судового та фінансового характеру, а саме: контроль діяльності Генеральної військової канцелярії, розквартирування в Гетьманщині військ, постачання провіанту для армії, визначення та стягнення податків для царської казни, при цьому податки зросли в шість разів. Але Меншиков був проти стягнення податків з його маєтків, тому Малоросійську колегію було скасовано та відновлено гетьманство.

Гетьманом став Данило Апостол (1727 – 1734 рр.). 22 серпня 1728 р. були видані „Решительные пункты”, якими обмежувалася влада гетьмана Генеральною військовою канцелярією, Радою генеральної старшини та царським резидентом, який наглядав за зовнішньополітичними контактами. Військові справи перебували під контролем російського фельдмаршала. Царю надавалось право дарувати землі в Гетьманщині. Генеральний суд складався з шести чоловік: трьох українців та трьох росіян. Гетьманщину з відання Сенату було передано до Колегії закордонних справ, тобто автономні права Гетьманщини були дещо розширені. Д.Апостол також розпочав реформу судочинства, заснував скарбницю, встановив річні бюджети, здійснив ретельну ревізію громадських та рангових земель. Гетьман відстоював інтереси української торгівлі, повернув права призначати генеральну старшину та полковників, під свою юрисдикцію перебрав Київ. У 1734 р. царським урядом було надано дозвіл на повернення Запорозької Січі на свої землі. Після смерті Д. Апостола було заборонено обирати нового гетьмана.

У 1734 – 1750 рр. в Гетьманщині діяло Правління гетьманського уряду. Справи Гетьманщини були передані до Сенату. Подальший наступ на автономні права Гетьманщини продовжувався. У 1734 р. були конфісковано давні документи Києва, заохочувалися шлюби між українцями та росіянами. У 1744 р. кодифікаційна комісія прийняла кодекс законів „Права, за якими судиться малоросійський народ”, який готувався з 1728 р. У 1735–1739 р. під час російсько-турецької війни українські землі були знекровлені, зазнали великих людських та матеріальних втрат.

2. У 1744 р. імператриця Єлизавета Петрівна відвідала Київ та оголосила про наступне обрання гетьмана Кирила Розумовського, молодшого брата її фаворита О. Розумовського. 5 травня 1747 р. було видано царський указ „О бытии в Малороссии гетьману по прежним правам и обыкновениям”. 22 лютого 1750 р. в Глухові Кирило Розумовський став гетьманом (1750 – 1764 рр.). Справи Гетьманщини були передані з Сенату до Колегії закордонних справ, Київ і Запорозька Січ підпорядковувалися гетьману. Проводилася реформа козацького війська. У 1760–1763 рр. була здійснена судова реформа. Також К. Розумовський хотів у Батурині заснувати університет, просив дозволу встановити дипломатичні стосунки з країнами Західної Європи, хотів звільнити козацьке військо від участі у війнах, прямо не пов’язаних з українськими інтересами, домагався права вільно розподіляти землі в Гетьманщині, але царський уряд йому відмовив. У 1754 р. бюджет Гетьманщини перейшов під російський контроль, митні кордони з Росією були скасовані.

За гетьманування К. Розумовського зміцнилися позиції старшини, яка поступово перетворюється на шляхетський стан. Роль старшини зростає. Це була доба її політичного панування в Гетьманщині. Часто проводилися старшинські з’їзди. К. Розумовський часто бував у Петербурзі, тому його заміняла генеральна старшина. У 1763 р. в Глухові старшинська рада розробила петицію про повернення колишніх вольностей і створення в Гетьманщині шляхетського парламенту. К. Розумовський звернувся до Катерини ІІ з пропозицією зробити посаду гетьмана спадковою в його роді. Але 10 листопада 1764 р. гетьманство в Україні було скасоване.

Управління Гетьманщиною перейшло до ІІ Малоросійської колегії, яку очолив Рум’янцев (генерал-губернатор, фельдмаршал), який від Колегії був незалежний, підпорядкований Сенату та імператриці. Управління Гетьманщиною здійснювала канцелярія Малоросійського генерал-губернатора, яка керувала ІІ Малоросійською колегією, полковими та сотенними канцеляріями та судами всіх типів і рівнів. Головним завданням була остаточна ліквідація автономії Гетьманщини, але поступово і обережно. В інструкції Катерини ІІ Сенату говорилося: „Малоросія, Ліфляндія та Фінляндія – це провінції, що правляться дарованими привілеями, порушити ці привілеї відразу було б незручно, але не можна вважати ці провінції за чужі і поводитись з ними як з чужими землями – це був би явний нерозум. Ці провінції треба легкими засобами привести до того, щоб вони зрусифікувались і перестали дивитися як вовки в ліс”. У 1781 р. було скасовано полковий адміністративний устрій Гетьманщини. У 1783 р. ліквідовано козацьке військо, замість якого створювалися десять карабінерних кавалерійських полків. Тим самим автономію Гетьманщини по суті було ліквідовано, а 3 травня 1783 р. запроваджувалося кріпосне право в Гетьманщині та Слобожанщині.

3. Слобідська Україна – Слобожанщина, як окраїна Росії і частина Дикого поля, довгий час була майже не заселена. У 30 – 70-ті роки ХVІІ ст. вона заселяється українцями. Політичний лад Слобожанщини визначається за козацьким устроєм, було створено п’ять козацьких полків: Острозький, Сумський, Охтирський, Харківський та Ізюмський. Внутрішній устрій Слобожанщини був як у Гетьманщині, але без гетьмана. Підпорядковувалися царському воєводі у Білгороді і Посольському приказу. Царський уряд прагнув ліквідувати автономію Слобожанщини, про що свідчать спроби 1732 і 1748 рр. 17 лютого 1723 р. царським указом було дозволено призначати полковників тільки з росіян. 23 грудня 1732 р. значно обмежувалися полковники і старшина у військовому керівництві полками. 11 березня 1763 р. указом Сенату проголошувалася цілковита ліквідація полкового устрою на Слобожанщині. У 1765 р. був ліквідований полковий устрій, а у 1767 р. ліквідовувалися слобідські козацькі полки, замість яких створювалися п’ять гусарських полків. Автономія Слобожанщини була ліквідована.

4. Запорозька Січ у 1709 – 1734 рр. перебувала на території Кримського ханства (Кам’янська і Олешківська Січі). Загроза війни з Туреччиною (1735–1739 рр.) обумовила дозвіл царського уряду запорожцям повернутися на рідні землі. У 1734–1775 р. існувала Нова (Підпільненська) Січ, остання Запорозька Січ на українських землях. На цей час сталися зміни у внутрішньому житті Січі. Посилилося соціальне розшарування козаків. Зміцнювалося становище старшини, частішали соціальні конфлікти. Царський уряд особливо прагнув до ліквідації Запорозької Січі, бо її устрій був дисонансом з феодально-кріпосницькими порядками Росії. По закінченні російсько-турецької війни 1768–1774 рр. російські війська під командуванням генерала Текелія 4–5 травня 1775 р. раптово оточили і зайняли Січ. 3 серпня 1775 р. було видано царський маніфест про ліквідацію Запорозької Січі.

Таким чином, у 60-80–ті рр. ХVІІІ ст. всі українські землі в Росії (Гетьманщина, Слобожанщина і Запорозька Січ) втратили свою автономію, перетворилися на звичайні провінції Російської імперії. Втрата залишків власної державності мала тяжкі наслідки для подальшого розвитку українського народу в складі Росії.

 

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.175.108 (0.01 с.)