Початки політичного розпаду Київської Русі у другій половині ХІ – на початку ХІІ ст.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Початки політичного розпаду Київської Русі у другій половині ХІ – на початку ХІІ ст.



1. З 882 р. після захоплення Олегом Києва на Русі утвердилася нова династія Рюриковичів – варязька за походженням.

Великими київськими князями були: Олег (882 – 912 рр.), Ігор (912 – 945 рр.), Ольга (945 – 964 рр.), Святослав (964 – 972 рр.), Ярополк (972 – 978 рр.), Володимир (978 – 1015 рр.), усобиця (1015 – 1019 рр.), Ярослав (1019 – 1054 рр.). Наприкінці X ст. (при Володимирі) в цілому завершилося формування території держави, визначилися її кордони.

У розвитку держави можна виділити декілька етапів: 1) 882 – 978 рр. – становлення та консолідація держави; 2) 978 – 1054 рр. – її розквіт; 3) 1054 – 1132 рр. – початок політичного розпаду держави.

На першому етапі організація і управління державою були досить примітивними. Верховна влада була зосереджена у великого князя в Києві, його головною опорою була дружина (дружинний етап розвитку держави). Окремі функції управління (судові, митні, адміністративні та ін.) виконували дружинники і бояри або сам князь. При перших князях збирання данини проводилося у примітивній формі – полюддя, коли восени – навесні князь з дружиною об’їздив підлеглі території. Такою була організація влади в центрі. На місцях зберігалися племінні княжіння (древлян, в’ятичів, радимичів та ін.), де управління здійснювали племінні („світлі”) князі та місцева знать, які визнавали верховну владу київського князя, платили йому данину, надавали військову допомогу, але у внутрішньому устрої вони залишалися автономними.

Влада великого київського князя на місцях трималася, як правило, на силі. Окрім сили, до Києва їх нічого не прив’язувало, що й обумовлювало сепаратизм племінних князів та місцевої знаті, які при нагоді готові були відпасти з-під влади Києва. Ці сили й представляли відцентрову тенденцію в розвитку держави, а великий київський князь і його дружина – доцентрову тенденцію, оскільки намагалися утримати підкорені землі під владою Києва. Протиборство цих двох тенденцій визначало розвиток держави на першому етапі, на якому сама держава була внутрішньо неміцною, слабо консолідованою, а саме, аморфним конгломератом племінних княжінь, силою об’єднаних навколо Києва. Тому головною тенденцією в розвитку держави на той час була її консолідація шляхом ліквідації племінних княжінь та вдосконалення апарату управління. Тобто потрібні були реформи, які й починаються вже при княгині Ользі.

У 945 р. під час повстання древлян було вбито князя Ігоря. Княгиня Ольга жорстоко придушила це повстання і ліквідувала племінне княжіння древлян. Також княгиня Ольга здійснила реформу системи оподаткування, а саме, встановила місця збору данини (становища), визначила уроки та ін. Тобто на місцях тепер постійно були присутні представники київського князя, було створено розгалужений апарат для збирання податків. Син Ольги князь Святослав започаткував адміністративну реформу, коли своїх трьох синів посадив намісниками у Києві, Новгороді та у древлян.

2. Князь Володимир (один з трьох синів Святослава) завершив адміністративну реформу, ліквідувавши майже всі племінні княжіння і своїх синів (більше десяти) посадивши намісниками в різних землях, що внутрішньо зміцнило державу, сприяло її консолідації. Тобто управління державою ставало тепер начебто сімейною справою Рюриковичів (батько – сини). Цьому ж сприяли й інші реформи Володимира – комплекс релігійних реформ, військова, фінансова, освітня та ін.

Реформаторську діяльність Володимира продовжив його син Ярослав, при якому було прийнято перший писаний звід законів – „Руська правда”.

Найбільш інтенсивне реформування не випадково випадає на правління Володимира і Ярослава. Саме на час їх правління прискорюються процеси феодалізації давньоруського суспільства, тобто ускладнюються суспільні відносини в усіх сферах: економічній, політичній, духовній, що потребувало відповідних, іноді радикальних, змін, перш за все, в організації управління державою, її устрої. Саме цього вимагали інтереси правлячої верхівки. В правління Володимира і Ярослава завершилося в цілому будівництво держави, визначилася її територія, кордони, досконалішою стала система управління, остаточно був зламаний сепаратизм племінних князів та місцевої знаті. Держава стала більш консолідованою, внутрішньо міцною, але в її розвитку почали визначатися інші тенденції, а саме простежуються початки політичного розпаду держави.

3. Вважають, що Ярослав Мудрий, щоб запобігти після своєї смерті боротьбі за владу між синами, визначив порядок наслідування верховної влади в державі, поклавши в його основу родовий принцип, який в літописах дістав назву “лествичное право”, за яким вся держава вважалась спільною власністю всього князівського роду Рюриковичів, кожен представник якого мав право на частку родового майна. У Києві на великокнязівському престолі сидів старший в роді, якому надавався більший уділ, іншим Рюриковичам виділялися уділи менші. По смерті старшого на його місце переходив наступний по старшинству в роді і весь ланцюг пересувався на одну сходинку вгору (лествица). Тобто кожен Рюрикович міг сподіватися в свою чергу зайняти великокнязівський престол.

Великими київськими князями на цьому етапі були: Ізяслав (1054 – 1068 рр.), Всеслав (1068 – 1069 рр.), Ізяслав(1069 – 1073 рр.), Святослав (1073 – 1076 рр.), Ізяслав(1076 – 1077 рр.), Всеволод (1077 – 1093 рр.), Святополк (1093 – 1113 рр.), Володимир Мономах (1113 – 1125 рр.), Мстислав (1125 – 1132 рр.).

“Родовий” принцип наслідування дотримувався і вже з порушеннями лише за перших наступників Ярослава Мудрого, його синів – Ізяслава, Святослава, Всеволода, які спочатку здійснювали управління спільно, склавши по суті тріумвірат. У 1072 р. вони прийняли “Правду Ярославичів”, більш розширену редакцію “Руської правди”, яка засвідчила про подальшу еволюцію феодальних відносин на Русі. Але вже при Ярославичах “родовий” принцип прийшов у суперечність з іншим порядком наслідування влади – “отчинним”, що вже в останній третині XI ст. призвело до жорстоких усобиць на Русі.

У 1068 р. поразка Ярославичів від половців призвела до великого повстання у Києві, внаслідок якого Ізяслава було вигнано, а великокнязівський престол зайняв Всеслав (із династії полоцьких князів). Через рік Ізяслав за підтримки поляків повернув престол і жорстоко придушив повстання. У 1073 р. проти Ізяслава виступили його брати і вигнали з Києва. Великокнязівський престол зайняв Святослав, але по його смерті Ізяслав за згодою Всеволода повернувся до Києва. Проте у 1077 р. Ізяслав загинув у битві з синами Святослава, яких він зробив ізгоями. Київський престол зайняв Всеволод, при якому значна роль в управлінні державою належала його синові Володимиру Мономаху. У 1093 р., по смерті Всеволода, київський престол зайняв син Ізяслава – Святополк, який був старшим у роді.

Наприкінці XI ст. князівські усобиці на Русі загострилися. Тому з ініціативи Володимира Мономаха та Святополка у 1097 р. у Любечі відбувся князівський з’їзд, який схвалив рішення – “Кожен тримає вотчину свою”, яке й закріпило “отчинний” принцип наслідування влади на місцях, коли кожна земля (без Києва) була закріплена за окремими князівськими родинами – династіями. Тобто вже юридично було закріплено політичний розпад держави, але при збереженні верховної влади великого київського князя. Проте усобиці й після цього не припинилися.

У 1113 р. помер Святополк і у Києві почалося велике повстання, у результаті якого великокнязівський престол зайняв Володимир Мономах в порушення родового принципу. У правління Володимира Мономаха та його сина Мстислава востаннє відбулася консолідація Київської держави, коли великий київський князь мав реальну верховну владу і зберігалася цілісність держави. Одна з причин цього була в тому, що Мономашичам належала більшість земель Русі: Київська, Новгородська, Переяславська, Смоленська, Ростово-Суздальська, Волинська. Іншим же династіям належали Чернігівська, Полоцька та Галицька землі. Після Володимира Мономаха та Мстислава затвердився політичний розпад держави. Почався новий етап її розвитку – феодальна роздробленість.

 

 

Феодальна роздробленість на Русі у ХІІ – ХІІІ ст.

Князівства Південно-Західної Русі

Затвердження на Русі феодальної роздробленості. Занепад Києва.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.192.27.11 (0.004 с.)