Становище Північної Буковини у складі Румунії в 20 – 30-ті рр.

 

1. У березні 1921 р. було підписано Ризький мирний договір між Радянською Росією та Польщею, за яким Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся відійшли до Польщі. 14 березня 1923 р. Рада послів країн Антанти визнала Східну Галичину частиною Польщі. У 1919 р. країни Антанти надали Польщі тільки дозвіл на тимчасову її окупацію.

У складі Польщі українців було 6 мільйонів, а українські землі становили одну третину всієї території. За рішенням Ради послів країн Антанти українські землі в Польщі повинні були отримати автономію, але керівництво Польщі це ігнорувало. По відношенню до українського населення в Польщі проводилася дискримінаційна політика. Українці майже не мали можливості займати адміністративні пости в державних установах, офіцерські пости в армії, поліції. Польський уряд прагнув до асиміляції українців, до їх ополячення. При цьому особлива увага приділялася витісненню української мови з державних установ і системи освіти.

31 липня 1924 р. польським урядом було затверджено „кресовий” закон, за яким запроваджувалася двомовна утраквістична школа як основний тип. Фактично школа ставала польською. Вчителями переважно були поляки, а українських вчителів переводили до Польщі. Внаслідок цього, якщо у 1921 – 1922 рр. в Галичині було 2 420 українських початкових шкіл, то у 1930 р. залишилося 350 шкіл. 70% населення Польщі були неписьменними або малописьменними. Із 138 загальноосвітніх середніх шкіл Галичини в 1939 р. було лише 5 українських державних (2 050 учнів) і 18 приватних (3 571 учень). У вищих навчальних закладах Галичини для українців встановлювалися обмеження – висока плата і п’ятивідсоткова норма (у Львівському університеті). Тому у 1921–1925 рр. у Львові нелегально діяв „таємний університет”, який надавав українській молоді можливість здобути вищу освіту.

Утиски українського населення в Польщі в національній сфері доповнювалися соціально-економічним гнобленням. Уряд Польщі свідомо проводив економічну політику, за якою українські землі були перетворені на аграрно-сировинний придаток, ринок збуту і джерело дешевої робочої сили для індустріально розвинених польських земель. Тобто економічна політика польського уряду щодо українських земель носила колоніальний характер. Штучно стримувався і розвиток української кооперації. Переважали дрібні промислові підприємства. 85% належало галузям видобувної промисловості (нафта, ліс, харчова та ін.). Було засилля іноземного капіталу (англійського, французького, німецького).

Українське селянство страждало від безземелля і малоземелля. В Галичині у 1924 р. 44% загальної площі становило поміщицьке землеволодіння. Поміщицькі маєтки в середньому налічували від 3 500 до 4 000 га. Була проведена аграрна реформа, за якою частина поміщицьких земель викуплялася, а потім продавалася селянам, але вона носила яскраво виражений шовіністичний характер. За таємним наказом українським селянам дозволено було продавати лише 5% всіх викуплених поміщицьких земель, а інші землі надавалися „осадникам”, польським колоністам – колишнім військовослужбовцям. За 20–30-ті роки чисельність осадників зросла до 300 тисяч. За цей же час із західноукраїнських земель Польщі емігрували за океан приблизно 240 тисяч українських селян. У результаті зростала частка польського населення, а українського зменшувалася, особливо в містах. Так, у1939 р. у Львові було українців – 16,2%, поляків – 50,8%, євреїв – 31,9%.

2. У результаті просто неминучим ставало посилення національно-визвольного руху на західноукраїнських землях, особливо в Галичині. Зростала політична активність і національна свідомість українців, чому в значній мірі сприяла діяльність українських політичних партій та організацій.

У 1925 р. на базі УНДП було утворено міжпартійне Українське національно- демократичне об`єднання на чолі з Д. Левицьким, яке у 20-ті роки було однією з найвпливовіших політичних сил в Галичині. УНДО виступало за здобуття Україною самостійності, але без терористичних методів, за демократичний розвиток української держави. До УНДО входив цвіт української інтелігенції краю. На виборах до польського сейму УНДО отримало 600 тисяч голосів. Активно діяла Українська радикальна партія, яка в Галичині налічувала 20 тисяч чоловік, переважно селян. УРП виступала за самостійність України. На початку 30-х рр. галицькі радикали об`єдналися з українськими есерами Волині в Українську соціалістичну радикальну партію.

У 1919 – 1938 рр. діяла Комуністична партія Західної України як складова частина Комуністичної партії Польщі. КПЗУ діяла в підпіллі. Найбільший вплив на маси вона мала у 20-ті роки, але в 30-ті роки її вплив різко скоротився, до чого спричинили сталінські репресії, голод в УРСР та ін. Діячі КПЗУ самі ставали жертвами сталінських репресій. У 1938 р. рішенням Комінтерну за вказівкою Сталіна КПЗУ і КПП були розпущені.

У 1929 р. у Відні утворилася Організація українських націоналістів, яка об’єднала Українську військову організацію (УВО) і радикальні студентські націоналістичні групи. До кінця 1938 р. очолював ОУН Євген Коновалець, якого було вбито радянським агентом. Ідеологію ОУН становив „інтегральний” (вольовий, чинний, дієвий) націоналізм, засади якого розробив Д. Донцов. За цим вченням нація становила абсолютну цінність, досягнення незалежності України проголошувалося найвищою метою, для її досягнення прийнятні були будь-які методи.

У 30-ті роки вплив ОУН в Галичині різко зростає, особливо серед молоді (на 1939 р. в ОУН налічувалося 20 тисяч членів). Оунівці розгорнули широку діяльність, особливо застосовуючи активні форми боротьби: демонстрації, страйки, бойкоти, також і терористичні акти – експропріації, акти саботажу, десятки замахів. Так, було вбито комісара польської поліції у Львові Є.Чехівського, радянського дипломата О. Майлова та ін. У відповідь на терор ОУН були застосовані репресії з боку польських властей. Восени 1930 р. на українських землях була проведена так звана „пацифікація” (втихомирення, умиротворення), коли спецзагони поліції і війська чинили фізичні розправи над активними українськими діячами, громилися українські товариства та кооперативи. У 1934 р. оунівці вбили міністра внутрішніх справ Польщі К. Перацького, якого вважали головним винуватцем кривавої пацифікації 1930 р. У відповідь почалися нові репресії, арешти і гучні судові процеси над оунівцями. У 1935 – 1936 рр. відбувся Варшавський процес, який виніс смертний вирок С. Бандері, М. Лебедю, Я. Карпинцю, але амністія замінила його на довічне ув`язнення. У 1934 р. на Поліссі у м. Березі Картузькій було створено концтабір для політв’язнів, переважно українців.

На відміну від ОУН лідери УНДО виступали проти насильницьких, терористичних методів боротьби, намагаючись досягти порозуміння з польською владою. У 1935 р. між лідерами УНДО і польським урядом була укладена угода, яка називалась „нормалізація”, і УНДО відмовилось від антиурядової боротьби, а польський уряд припинив переслідування українських демократичних організацій. Один із лідерів УНДО В. Мудрий був обраний віце-маршалом польського сейму. У цілому наприкінці 30-х років ситуація на українських землях в Польщі залишалася напруженою.

3. Інша частина західноукраїнських земель – Північна Буковина і Південна Бессарабія з 1918 р. опинилася під владою Румунії. Становище українців на цих землях було найбільш важким. Особливо у 1918 – 1928 рр., коли на окупованих Румунією територіях діяв стан облоги (воєнний стан), тобто була заборонена будь-яка легальна політична діяльність. Українське населення в Румунії піддавалося жорстокому національному і соціально-економічному гнобленню.

Політика румунського уряду щодо українців була класично колоніальною. Українці визнавалися не українцями, а „слов’янізованими румунами”. Активною була асиміляція краю, румунська мова була державною, використання і вживання української мови заборонялося. У Північній Буковині було українських початкових шкіл: у 1914 р. – 218, у 1920 р. – 157, а у 1926 – 1927 рр. – 0. З 1919 р. на роботу в державні установи брали лише тих, хто знав румунську мову, українська мова була заборонена. Українські міста і села перейменовувалися на румунські. Закриті були всі гімназії та профшколи з українською мовою навчання. Також були закриті культурно-освітні товариства, заборонено ввозити українські книжки і музичні твори. У Чернівецькому університеті закрили українські кафедри.

Економічне становище українських земель у складі Румунії було надзвичайно важким. У промисловості переважало дрібне кустарне виробництво, найбільш розвинутими були харчова і лісова промисловість. Високим було безробіття. Рівень життя – один із найнижчих у Європі. На селі панувало малоземелля і безземелля серед селян. Населення окупованих Румунією земель чинило опір. 16 – 25 вересня 1924 р. в Бессарабії сталося Татарбунарське повстання, в якому брало участь і українське населення.

З 1928 р. почалися деякі послаблення. У школах впроваджувалося викладання української мови, але у 1934 р. це було скасовано. Легалізоване було політичне життя. З 1927 р. в Північній Буковині діяла Українська національна партія, ліберальна організація, яка захищала національні інтереси українців, але виключно легальними методами діяльності. З 1929 р. почала діяти легальна організація „Визволення”, а у 30-ті роки формуються націоналістичні організації. Але у 1938 р. в Румунії до влади прийшли військові, і легальна політична діяльність знову була заборонена.