Утворення козацького реєстру, його еволюція.

 

1. Слово “козак” походить з тюркських мов і означає вільна, озброєна людина. У 1489 р. вперше згадується в письмових джерелах про українських козаків у “Польській хроніці” Бєльських, в якій говориться про похід Яна Ольбрахта, сина польського короля Казимира IV, проти татар у Східне Поділля, провідниками в якому були козаки. У 1492 р. у листі великого литовського князя Олександра до кримського хана Менглі-Гирея говориться про козаків, які під Тягинею (сучасні Бендери у Молдові) розбили турецький корабель. Тобто у 80 – 90-ті роки XV ст. українське козацтво вже існувало.

Виникнення українського козацтва – це історично-об’єктивний процес. Спричинили до цього:

─ наявність величезного масиву вільних земель степової зони (Дикого Поля), з багатими природними ресурсами, що потребувало заселення і господарського освоєння;

─ погіршення становища українського народу, що обумовлювало втечі селян і міської бідноти на окраїни Польсько-Литовської держави в пошуках кращої долі. Також туди їхали авантюристи, злодії, шукачі пригод та ін.;

─ умови існування, оскільки постійною була загроза нападів татар, обумовлювали потребу появи у козацтва військової організації.

Початки козацтва простежуються у XV ст., коли на вільні прикордонні землі Польсько-Литовської держави приходили найбільш сміливі і відчайдушні люди, яких самі умови життя примушували до військової організації. Публіка була різноманітна – від селянина-втікача до магната – шукача пригод. Представлені були різні національності, але більшість становили українці. Селилися козаки понад Дніпром, у верхів’ях Південного Бугу та їх численних притоках. Важливим регіоном формування українського козацтва стали міста Канів і Черкаси. У Росії козаків тривалий час називали черкасами. Козацький устрій був демократичним. Об’єднувалися козаки в громади, всі питання вирішували на радах, де обирали отаманів та іншу старшину. Займалися козаки хто чим міг, по-різному здобували засоби для життя, а саме, мали власне господарство, займалися землеробством, скотарством, різними промислами, ремеслами, торгівлею або тільки військовою справою, також наймалися, займалися здобичництвом та ін.

До середини XVI ст. козацтво не представляло собою окремої організованої соціальної групи, але вже в першій половині цього ж століття почали з’являтися перші ватажки та організатори українського козацтва, нерідко ними виступали державні урядовці, старости. Вони організовували оборону південного прикордоння від татар, а козаки в цьому регіоні були реальною військовою силою. Серед цих урядовців і старост найбільш відомими були: Євстафій Дашкевич, Прецлав Лянцкоронський, Бернард Претвич та ін.

2. З середини XVI ст., з появою Запорозької Січі і формуванням козацтва як окремого стану феодального суспільства, організація козацтва перейшла на якісно новий рівень розвитку.

До утворення Запорозької Січі спричинив комплекс причин. Одним з видів діяльності козацтва було уходництво – сезонні походи в місця постійних промислів (уходів) в Дикому Полі з метою здобуття засобів до існування. Це об’єктивно сприяло господарському засвоєнню і вивченню більш глибоких районів Дикого Поля. Козаки з місць постійного перебування (Канів, Черкаси) навесні, об’єднавшись у загони на чолі з отаманом, їхали в степи до осені, де й займались мисливством, рибальством, випасом худоби і коней, видобутком солі та ін. Уже з початку XVI ст. осередком уходів стало Запорожжя, особливо полюбляли козаки район Дніпрових порогів, від р. Самари до о. Хортиця і район Великого Лугу, береги Дніпра нижче порогів. Самі козаки говорили: “Січ – мати, Великий Луг – батько”. З часом уходництво переросло в постійну колонізацію Дикого Поля. В місцях уходів з’являються укріплені зимівники, городки – “січі” (засіка, сікти). Поступово в козаків сформувалося усвідомлення потреби в об’єднанні своїх сил і створенні єдиного центру, щоб міцно взяти під контроль засвоєні землі.

За свідченням “Польської хроніки” Бєльських у 30 – 40-х рр. XVI ст. Січ існувала на о. Томаківка. Перша ж достовірно відома Січ існувала у 1553 – 1557 рр. на о. Мала Хортиця, засновником якої був Дмитро Вишневецький (Байда) із знатного магнатського роду, князь, був державним урядовцем, але покозачився. Всього відомо 8 запорозьких січей: Хортицька (1553 – 1557 рр.), Томаківська (1560-ті – 1593 рр.), Базавлуцька (1593 – 1638 рр.), Микитинська (1638–1652 рр.), Чортомлицька (1652 – 1709 рр.), Кам’янська і Олешківська (1709 – 1734 рр.), Нова (Підпільненська) (1734 – 1775 рр.).

Що собою представляв устрій Запорозької Січі? Січ була фортецею, всередині якої – майдан, площа для проведення ради, церква, стовп для покарань, а навколо – великі хати – курені, будинки для старшини, канцелярії, арсеналу, різні майстерні та ін. Всі козаки, що належали до Запорозької Січі, були приписані до куренів, очолюваних курінними отаманами. Традиційно на Січі було 38 куренів. В основу організації Запорозької Січі були покладені широкі демократичні засади. Всі посади на Січі були виборними на один рік, обирали на Різдво на козацькій військовій раді, якій належала вища влада на Січі. Вищу виконавчу владу на Січі мав кошовий отаман, разом з яким обирали військову старшину: суддю, писаря, осавула, які й становили уряд Січі, до них належали і курінні отамани. Вибирали також і іншу старшину, яка при військовій старшині виконувала допоміжні функції: довбиша, піддовбиша (бив у військові литаври, був при виконанні судових вироків, забезпечував сплату податків, стягнення мита з торгівлі); пушкаря, підпушкаря, гармаша (відповідали за артилерію, здійснювали нагляд за військовою в’язницею); товмача (перекладач, військова розвідка); кантаржія (охоронець мір та ваг, єдиних для торговців на всій Січі); шафарів (збирачі мита (перевізного) з купців за переправу через Дніпро); булавничого, бунчукового, хорунжого (прапороносець), пірначного; чаушів (посли); підосавулія, підписарія, канцеляристів та ін.

Була ще й похідна і паланкова старшина. Похідну становив полковник (сердюк), осавул, писар. Полк складався з 500 козаків, полки об’єднувалися у військову команду, 10 козаків мали 1 віз. Паланкова старшина була представлена полковником, осавулом, писарем та їх помічниками: хорунжим, підосавулом, підписарем.

Січ – це була столиця. Під її контролем перебувала значна територія степу. Землі Війська Запорозького поділялися на адміністративно-територіальні одиниці – паланки. Спочатку їх було 5, потім стало 8. Щорічно місця промислів (уходи) поділялися між куренями. Чисельність козаків не була постійною, в різні часи коливалася від 3–5 до 15–20 тисяч. Основна маса козаків жила на “уходах” – хуторами, зимівниками, слободами. Серед козаків не було рівності, були заможні і голота. Вони всі разом збиралися на ради, вибирали старшину. Січ мала широко розвинену систему прикордонних форпостів (50 козаків) із системою попередження про наближення ворога за допомогою вогненно-димової сигналізації (фігури). Козацькі загони охороняли суходольні і водні шляхи, перевози через річки. Січ мала зовнішньополітичні зв’язки з Кримом, Росією, донськими козаками, Австрією, Молдовою, Польщею, Туреччиною, Венецією та ін. Січ мала й символи влади – клейноди: булаву, бунчук, печатку.

Тобто у Січі був свій уряд, адміністрація, свій адміністративний поділ території, кордони, прикордонна служба, податкова система, армія, військовий флот, закони, звичаєве козацьке право, зовнішньополітичні зв’язки, тобто важливі елементи, ознаки державності. Сама ж Запорозька Січ, як утворення військово-політичного характеру, виконувала і функції державного утворення. По суті Запорозька Січ була зародком нової української державності.

3. Велике значення в організаційному оформленні козацтва мало і утворення реєстру, і саме оформлення козацтва як окремого стану феодального суспільства. Ідея утворення реєстру з’явилась ще на початку XVI ст. У 20 – 30-х рр. XVI ст. робилися перші спроби створення козацького реєстру, тобто частину козаків хотіли взяти на державну службу для захисту кордонів. У 1524 р. король Сигізмунд I (1506 – 1548 рр.) дав дозвіл на утримання 1–2 тисяч козаків, але не було грошей. Тільки у 1572 р. з’являється наказ польського короля Сигізмунда ІІ Августа взяти 300 козаків на державну службу. Записали їх до спеціального списку – реєстру, звідси з’явилась й назва. Реєстровцям надавалися достатньо вагомі привілеї: свій суд і самоврядування, виборність старшини, звільнення від податків і повинностей, права власності на землю, дозвіл вільного промислу і торгівлі. Виплачували їм за службу грошима, одягом і зброєю. Тобто це був близький до шляхти окремий служилий стан, офіційно визнаний законом.

Перший реєстр (1572 р.) швидко розпався. У 1578 р. король Стефан Баторій відновив реєстр з 600 козаків. Монастир Трахтемировський став арсеналом, шпиталем для козаків. На старшину обирали шляхтичів. Без дозволу забороняли нападати на татар, доручали оборону кордонів. Також реєстровцям доручався контроль за нереєстровими козаками. До реєстру брали найбільш заможних козаків, більш законослухняних, схильних до компромісу з владою.

Подальші зміни в реєстрі показує динаміка його чисельності: у 1590 р. – 1000 чоловік; у 1596 р. – реєстр розпущено через участь у повстаннях; у 1599 р. – реєстр відновлено; у 1617 р. – 1000 чоловік (Вільшанська угода); у 1619 р. – 3000 чоловік (Роставицька угода); у 1629 р. – 6000 чоловік (Куруківська угода), поділ на полки і сотні (Переяслав, Канів, Черкаси, Чигирин, Корсунь, Біла Церква); у 1630 р. – 8000 чоловік (Переяславська угода); у 1638 р. – 6000 чоловік за “Ординацією Війська Запорозького, що перебуває на службі Речі Посполитої”. За “Ординацією...” реєстровці втратили самоврядування та виборність старшини; гетьмана старшого призначав сейм за рекомендацією коронного гетьмана; осавулів і полковників – призначали з шляхтичів; без дозволу забороняли їздити на Січ, а ослушників карали на смерть; на Січі постійно перебувала залога з 1000 реєстровців. У 1637 – 1638 рр. писарем реєстровців був Богдан Хмельницький.

З другої половини XVI ст. козацтво поділялося на окремі групи: реєстрові та нереєстрові (міські, низові (запорозькі)). Запорозька Січ і реєстр, які в собі несли зародки української державності, спричинили також зміни і в психології козаків та в ставленні до них. Спочатку козаків мало чим відрізняли від розбійників та інших маргіналів суспільства, але з часом, особливо у простого люду, негативний образ козака змінився, перш за все завдяки боротьбі з татарами і турками. Козаки відбивали напади татар, захищаючи себе, і отримували з цього більше військової здобичі, ніж слави, що було практично. Але для українського народу козаки були борцями з турками і татарами, оборонцями від національного та соціального гноблення польських панів. Це виходило об’єктивно, бо козаки перш за все захищали й забезпечували свої вузькостанові інтереси, але при цьому значною мірою й самі серйозно переймалися загальнонаціональними інтересами, ідеями оборони православ’я і власного народу.

Таким чином козацтво еволюціонувало від невеликих ватаг бездомних неосілих елементів до юридично оформленого стану феодального суспільства, з чіткими організаційними формами. Поступово наприкінці XVI – у першій половині XVII ст. козацтво займає провідне місце в українському суспільстві, беручи активну участь в розв’язанні найболючіших проблем національного життя. Козаки стали політичним провідником українського народу, становлячи його політичну еліту.

 

 

11. Боротьба українського народу проти соцiального, нацiонального та релiгiйного гноблення наприкінцi XVI ─ серединi XVII ст.

1. Посилення соцiального гнiту на укр а їнських землях. Змiни в становищi селянства. Затвердження фiльварково-панщинної системи.