Поява нових політичних партій. Кооперативний рух.

5. Набуття українським національно-визвольним рухом в Австро-Угорщині масовості. „Український П’ємонт”

 

1. Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях продовжувався і після придушення революції 1848 р. У 60 – 90-х рр. ХІХ ст. в українському національно-визвольному русі Австро-Угорщини визначалося три суспільно-політичні течії. Москвофільство характеризувалося орієнтацією на Росію, на царат. Це була реакційна течія, яка об’єднала консервативну верхівку українського суспільства. Вона виникла внаслідок розчарування частини українських діячів у результатах революції 1848 р., коли австрійський уряд не виконав того, що обіцяв українцям. Москвофіли орієнтувалися на реакційні сили царської Росії, але були лояльні до австрійського уряду. Їх підтримував російський уряд. У пропаганді

москвофілів зазначалось, що „українського народу не існує, є лише єдиний „панруський” народ від Карпат до Камчатки”, заперечувалося існування української мови як літературної („говірка темних селян”), була вигадана штучна мова – „язичіє” (суміш російської, української, старослов’янської і польської), на якій видавали книжки і газети. Москвофільство виникло і як реакція частини українських діячів на колонізаторські заходи австрійської влади по асиміляції краю, але заперечуючи українську мову, не пробуджуючи української національної свідомості, вони об’єктивно сприяли асиміляції (онімечуванню, полонізації, мадяризації), тому це була реакційна течія. Лідерами москвофілів були Д. Зубрицький,

В. Дідицький, А. Добрянський та ін. Москвофілам належали у Львові „Галицько- руська матиця”, „Народний дім”, „Ставропігійський інститут”, „Товариство ім. Качковського”, а також періодичні видання: газета „Слово”, журнали ”Галичанин”, „Лада”, „Дом и школа”, „Страхопуд” та ін. На Буковині під впливом москвофілів діяли товариство „Народна рада”, „Общество русских женщин в Буковине”, „Общество русских студентов Карпат”.

2. Народовці як течія виникли на початку 60-х років ХІХ ст. Це була прогресивна течія, діячі якої виступали за розвиток української мови, за піднесення національної свідомості українців, закликали до боротьби за національні права українського народу. Але національний рух ними спрямовувався переважно в русло культурницько-освітньої діяльності, до того ж досить поміркованої. Але народовці проводили значну культурницьку діяльність ліберального характеру, чим сприяли піднесенню національної свідомості. Народовці видавали газети і журнали „Діло”, „Буковина”, „Правда”, „Мета”, „Нива” та ін., проводили роботу серед учнівської молоді, в гімназіях створювали учнівські громади.

У 1868 р. у Львові вони заснували культурно-освітнє товариство „Просвіта”, яка розгорнула велику роботу, видавала українські книжки, підручники, газети, журнали, влаштовувала театральні вистави, вечори, лекції та ін., організовувала читальні по селах, при яких діяли хори, позичкові каси, крамниці, тобто осередки культури на селі. Наприкінці ХІХ ст. працювали 19 філій „Просвіти” та 816 читалень. Взагалі „Просвіта” багато зробила для культурного розвитку і пробудження українського народу, його національної свідомості.У Північній Буковині з 1869 р. діяла „Руська бесіда” – культурно-освітнє товариство, аналогічне львівській „Просвіті”. У 1873 р. у Львові було засноване „Літературне товариство ім. Шевченка”, яке мало сприяти розвитку української мови і літератури. З 1892 р. на його основі було засноване „Наукове товариство ім. Шевченка”, яке діяло до 1939 р., і по суті наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. виконувало функції Української Академії наук, об’єднуючи українських вчених і митців та сприяючи розвитку української науки та культури. При НТШ діяло три наукові секції: філософічна, історико-філологічна та математично-природничо-лікарська, а також різні наукові комісії: друкарняна, книгарняна, бібліотечна. За час існування НТШ було видано 155 томів різних записок, збірників та ін.

У 1890 р. лідери народовців (Ю. Романчук та ін.) уклали угоду з австрійською адміністрацією Галичини, яка дістала назву „нова ера”. Народовці за незначні поступки в культурно-освітній сфері (у Львівському університеті була відкрита кафедра історії України, відкрито кілька українських гімназій та ін.) заявили про лояльність і відданість австрійській державі, а саме, що вони будуть діяти лише на основі конституції Австро-Угорщини, визнавали вічність приватної власності, фактично відмовлялися від боротьби за інтереси українських народних мас та відмежовувалися від українців, які проживали за межами Австро-Угорщини. Фактично лідери народовців відмовлялися від ідеї соборності українських земель і увічнювали панування Австрії на західноукраїнських землях.

3. Проти „нової ери” рішуче виступили представники третьої течії в українському національно-визвольному русі – радикальної, яка виникла з середини

70-х рр. ХІХ ст. Лідерами її були І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький. Радикали перебували під сильним впливом М.П. Драгоманова. Вони видавали газети і журнали „Громадський голос”, „Молот”, „Народ”, „Товариш”, „Громадський друг”, „Дзвін”, „Хлібороб”, пропагували соціалістичні ідеї серед українських робітників Львова і Бориславо-Дрогобицького нафтового басейну, видавали соціалістичну літературу, займалися і культурно-освітньою роботою. У 1890 р. у Львові за ініціативою М. Драгоманова радикали заснували першу українську політичну партію – „Русько-Українську Радикальну Партію” (РУРП), в програмі якої як кінцева мета декларувалося встановлення соціалістичного ладу і соціалістичних виробничих відносин, але у 1895 р. в новій програмі РУРП було заявлено, що соціалістичний ідеал можна здійснити лише при повній політичній самостійності українського народу, при наявності чого поступово визріли б умови для переростання капіталізму в соціалізм, тобто до безпосередньої боротьби за соціалізм радикали вже не закликали. У1896 р. вийшла брошура Ю. Бачинського „Ukraina irredenta” („Україна поневолена”), де з марксистських позицій автор намагався обґрунтувати право українського народу на самостійну державу. Але радикали переважно були поміркованими реформістами. Вони проводили велику роботу серед селянства. 4 лютого 1891 р. у Коломиї відбулося перше передвиборне віче, яке зібрало 800 селян. 19 травня 1898 р. у Львові, під час святкування 100-річчя виходу „Енеїди” І.П. Котляревського, остаточно затвердилося вживання термінів „Україна”, „український”.

4. Серед діячів українського національно-визвольного руху відбувається розмежування ідейно-політичних сил. У 1899 р. утворюється Українська соціал-демократична партія. Лідерами її були С. Вітик, М. Ганкевич, В. Охримович.

У 1899 р. утворюється Українська національно-демократична партія (УНДП), найбільш впливова наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. українська партія на західноукраїнських землях. ЇЇ лідерами були Ю. Романчук, М. Грушевський. УНДП закликала боротися за незалежну Україну, в якій би об’єдналися всі українські землі, тобто проводилася ідея соборності українських земель. Як найближчі цілі визначалися поділ Галичини на дві частини – східну (українську) і західну (польську) з широкою автономією, що позбавило б українців національного і соціального гноблення, гарантувало б рівноправність української мови, створення українського університету у Львові, декількох українських гімназій, загальне виборче право.

На західноукраїнських землях утворюються й інші партії. У 1900 р. москвофіли створили „Руську народну партію”. У 1896 р. О. Барвиновським, А. Шептицьким було створено клерикальну партію „Русько-католицький союз”.

Широкого розмаху набуває кооперативний рух. За підтримки греко-католицької церкви та діяльності „Просвіти” створюються сотні крамниць, ощадно-позикових кас та інше. У 1904 р. створено „Крайовий союз ревізійний”, центральний координаційний орган кооперативного руху в Східній Галичині. У 1903 р. в Буковині створюється „Селянська каса”.

5. На початку ХХ ст. український національно-визвольний рух в Австро- Угорщині різко посилюється, стає масовим. Українські політичні партії зосереджували зусилля переважно в двох основних напрямах.

По-перше,боротьба за національну школу і вільний розвиток української мови. Головною тут стає вимога відкриття у Львові українського університету. Вперше її у 1899 р. висунули на своїх зборах українські студенти австрійських університетів. Особливо активізувалася ця боротьба з 1907 р. 1 липня 1910 р. під час сутички українських і польських студентів було вбито Адама Коцка – лідера українських студентів.

По-друге, боротьба за реформу виборчої системи. Особливо активною вона стає з 1905 р., коли на підтримку вимоги загального виборчого права проводяться масові збори, мітинги, які продовжувалися у 1906 – 1907 рр. 30 січня 1907 р. було видано указ імператора про запровадження нового виборчого закону, але він був несправедливим щодо представництва українського населення. Під час нових виборів 1907 р. австрійська влада вчиняла репресії щодо селян і допускали фальсифікацію результатів виборів. За це у 1908р. Мирослав Сичінський вбив намісника Галичини графа Потоцького. У наступні роки боротьба за виборчу реформу посилюється і загострюється. У ці ж роки посилюються робітничий та селянський рухи, виступи студентів.

Напередодні Першої світової війни, щоб заручитися підтримкою українців, австрійський уряд йде на поступки. На початку 1914 р. він обіцяє відкрити у Львові український університет і реформувати виборчу систему з наданням україцям однієї третини місць у парламенті. За це українські діячі заявили, що у разі війни з Росією вони підтримають Австро-Угорщину. У 1912 р. у Львові відбувся крайовий з’їзд „Соколів” і „Січей”, які заявили про готовність воювати з Росією за державну незалежність України. 19 – 22 червня 1913 р. у Львові відбувся

II Всеукраїнський з’їзд студентів, який теж висунув гасло державної самостійності України і закликав до боротьби з Росією.