Енеоліт. Трипільська культура.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Енеоліт. Трипільська культура.



Палеоліт.

Мезоліт.

3. Неоліт. „Неолітична революція”.

Енеоліт. Трипільська культура.

Бронзовий вік

1. Біля села Королево на Закарпатті були виявлені найдавніші сліди перебування людини на території України, які датуються від 600 тис. до 1 млн років тому.

Для Європи це досить ранній час появи людини. Це була доба палеоліту. Палеоліт (давній кам’яний вік) тривав від появи людини до IX тис. до н.е. Протягом палеоліту відбувалися зміни фізичного типу людини: пітекантроп (архантроп) –

1 млн – 150 тис. років тому; неандерталець (палеоантроп) – 150 – 40 тис. років тому; кроманьйонець (неоантроп) – 40 тис. років тому і по сьогодні. Можна виділити такі етапи палеоліту: ранній (пітекантроп, неандерталець) і пізній (кроманьйонець). У палеоліті знаряддя праці виготовлялися з каменю, дерева, кістки, рогу. Основними видами діяльності давніх людей були полювання та збиральництво.

Доба палеоліту характеризується льодовиковими періодами (зледеніннями) в історії Землі: 1) 1 млн – 700 тис. років тому; 2) 500 тис. – 350 тис. років тому;

3) 250 тис. – 100 тис. років тому (цей був найбільший і єдиний з усіх досяг півночі України та дійшов до Карпат і по Дніпру (до Дніпропетровська)); 4) 80 тис. – 12 тис. років тому (цей був найхолодніший).

Під час льодовиків відбувалася зміна клімату, флори та фауни. Під час останнього льодовика основний ландшафт в Україні представляли на півночі – тундра і лісотундра, а на півдні – холодний степ, де панували холодолюбні тварини – мамонти, північні олені, бики, дикі коні та ін. Чорне море було озером.

В умовах різкого похолодання виникла потреба у використанні вогню, одягу, житла. Усе це вже вміли робити неандертальці. У пізньому палеоліті сформувалася родова громада – материнський рід, нова більш досконала форма соціальної організації людського суспільства. До цього існували різні форми дородових громад, починаючи від первісного людського стада. Також у цей період простежуються початки мистецтва та релігійних вірувань.

Усього в межах України виявлено більше тисячі пам’яток доби палеоліту. Завершення льодовикового періоду стало заключною межею палеоліту.

2. Мезоліт (середній кам’яний вік ) датується IX – VI тис. до н. е. На початку мезоліту відступив на північ і поступово розтанув льодовик, сформувалися сучасні природно - кліматичні умови в Україні, а саме: сучасний клімат, флора та фауна, оформилися сучасні ландшафтні зони – ліс, лісостеп, степ. Досконалішими стали кам’яні знаряддя праці (поява мікролітів).

Провідною галуззю господарювання було полювання, але за більш сприятливих умов життя поступово зростає чисельність населення, що разом зі зміною об’єктів полювання призводить до кризи мисливського господарства. Потреба здобувати більше їжі зумовлює необхідність підвищення ефективності полювання. Тому в мезоліті винайшли лук та стріли і приручили собаку. Необхідність повніше використовувати природні ресурси своєї території призводить до того, що зростає роль збиральництва, розвивається рибальство, а це спричинює наприкінці мезоліту появу зародків землеробства та тваринництва. Всього в Україні виявлено майже тисячу пам’яток мезоліту.

3. Неоліт (новий кам’яний вік) тривав у VI – IV тис. до н. е. У неоліті відбувся перехід від привласнюючих форм господарювання (полювання і збиральництва) до відтворюючих форм господарювання (землеробства і тваринництва), який дістав назву „неолітична революція”. За наслідками в подальшому розвитку людства це дійсно була революція. „Неолітична революція” заклала передумови для переходу людства до етапу цивілізації. Цивілізацією вважатимемо етап в розвитку людства, коли існують класове суспільство, держава та все їм супутнє. Цивілізаційні ж процеси – це процеси становлення та розвитку класового суспільства і держави, тобто процеси державотворення і класоутворення. Держава утворюється зі становленням класового суспільства, з появою класів, які з’являються в умовах розкладу родового ладу, до чого призводять якісні зміни в розвитку продуктивних сил, їх стрімке зростання. Поштовх цьому й дала „неолітична революція”.

У неоліті визначилася нерівномірність в розвитку людства в Україні. Північні племена були ще мисливсько-рибальськими, тобто мезолітичними. А південно-західні племена вже землеробсько-скотарськими. У неоліті різко прискорюється прогрес в розвитку людства – з’являється керамічний посуд, освоєні були прядіння та ткацтво, досконалішою стала обробка каменю з використанням нових прийомів (розпилювання, шліфування, свердлення).

Нові форми господарювання, особливо землеробство, потребували більш досконалих і продуктивних знарядь праці. Виникла потреба в новому матеріалі, з’являються металеві вироби. В історії людства починається доба металів.

4. Енеоліт (мідно - кам’яний вік) тривав у IV – III тис. до н. е. В енеоліті в Україні поширюється землеробство і скотарство.

Найбільш знаменитою в Україні в енеоліті є трипільська культура, яка існувала у IV – першій половині III тис. до н. е. У добу розквіту вона займала майже всю Правобережну Україну. Основним заняттям її населення було землеробство, для свого часу досить розвинене. У трипільців була чудова кераміка („культура мальованої кераміки”). Виявлені гігантські поселення трипільців площею 300 – 400 га, з більше як 2000 жител, 25 000 мешканців, двоповерховими будинками. Ці поселення науковці умовно називають „протомістами”.

На пізньому етапі відбулася зміна клімату, який став більш посушливим, що підірвало економічну базу існування трипільської культури. Землеробство занепадає, підноситься роль скотарства. Біднішою стає матеріальна та духовна культура трипільців. Загибель трипільської культури спричинила агресія сусідніх племен.

Існує гіпотеза, що трипільці – це предки українців, але за даними антропології трипільці не можуть бути прямими предками сучасних українців. Для свого часу трипільська культура досягла високого рівня розвитку і мала сильний вплив на сусідні племена та народи. До того ж трипільська культура є спорідненою землеробським культурам Близького Сходу та Балкан, відгалуженням яких вона була. На етапі розквіту вона не поступалася в розвитку землеробським культурам Передньої Азії, на базі яких утворилися перші цивілізації в історії людства. Але цивілізаційний потенціал трипільської культури, зародки якого вже виявлялися, не реалізувався внаслідок вже названих причин.

5. У бронзовому віці, який тривав у III – на початку I тис. до н. е., в степу затвердилося кочове скотарство. Тим самим створилися дві основні природно - економічні зони в Україні – землеробський Ліс і скотарський Степ. Так визначилося протистояння між землеробами і кочовими скотарями, яке тривало в Україні до XVIII ст. В добу бронзи як в скотарських (ямна, катакомбна, зрубна) культурах, так і в землеробських племенах, чіткіше починають визначати себе цивілізаційні процеси.

 

Становлення класового суспільства і перші держави на території України

(IX ст. до н. е. – III ст. н. е.)

Кіммерійці і скіфи. Давньогрецька колонізація Північного

Причорномор’я.

Східні слов’яни у ІV – VII ст. Антська доба.

Соціально-економічний та суспільно-політичний устрій Русі в Х – на початку ХІІ ст.

Становлення та консолідація Київської держави Рюриковичів.

Розквіт Давньоруської держави. Володимир і Ярослав Мудрий.

Феодальна роздробленість на Русі у ХІІ – ХІІІ ст.

Князівства Південно-Західної Русі

Затвердження на Русі феодальної роздробленості. Занепад Києва.

Галицьке князівство за правління Ростиславичів.

3. Об`єднання Галицького і Волинського князівств. Роман Мстиславич.

Давньоруська держава в міжнародних відносинах X – XIII ст.

Відносини з Візантією.

Відносини з Хозарським каганатом.

Київська Русь і країни Західної Європи.

Відносини зі Степом. Печеніги, половці.

Галицько-Волинське князівство у XIII – першій половині XIV ст.

Боротьба за Галич у першій половині XIII ст. Данило Галицький.

Українські землі у складі Великого князівства Литовського в середині XIV – першій половині XVI ст.

Реєстрове козацтво

Козацькi повстання.

1. З переходом українських земель під управління польських феодалів їх становище погіршилося. Перш за все різко посилився соціальний гніт, тобто феодальна експлуатація. На це були свої причини. У XVI ст. вiдбувався бурхливий розвиток міст і промисловості у Західній Європі, що зумовило високий попит на сільськогосподарську продукцію, ціни на яку зросли також і внаслідок ”революції цін” (напливу великої кількості золота та срібла з іспанських колоній в Америці). Усе це створило сприятливу економічну кон’юнктуру, в результаті якої феодалам Речі Посполитої стало вигідно заводити власні господарства і активно займатися господарською діяльністю. Особливо ж вигідно це було робити на українських землях . Усе це й відбувалося у другій половині XVI ст.

У 1557 р. була прийнята ”Устава на волоки”, за якою проводилася ”волочна поміра”. А саме, землі селянських громад переділялися на волоки (до 20 га), як окремі наділи для селянських господарств. Кращі ж землі відводилися під власні господарства феодалів – фільварки. Тобто ”волочна поміра” фактично ліквідувала селянське громадiвське землеволодіння, позбавила селян власницьких прав на землю, одного з найважливіших їх громадянських прав.

Справа в тому, що у XIV – XVI ст. правовий статус українського селянства визначався на засадах так званого ”руського” права, за яким за право користуватися землею, яка належала державі чи феодалу, селяни сплачували податки або виконували різні повинності, при цьому зберігаючи досить широкі громадянські права, а саме, були особисто вільними, за певних обставин могли покинути феодала, подати на феодала до суду,,свій наділ могли продати чи передати у спадщину.

Основним господарством у селян було дворище (з 5–10 хат–димiв), яке представляло велику патріархальну родину. Декілька дворищ становили громаду, на чолі якої був старший (старець), отаман. Ліси, пасовиська, сіножаті, рибні озера були спільними для громади. Громади об’єднувалися у волость, на чолі якої був ”старець”, якого обирали ”мужі” з усієї волості на зібранні – віче, громада, копа. Був свій суд –”копний” суд, який діяв за нормами ”Руської правди”. Тобто українськi селяни мали своє самоврядування, суд, розпоряджалися землею.

Але поступово правовий статус українських селян змінювався. Це вiдбувалося з поширенням ”польського права”, за яким селянство позбавлялося практично всіх прав і закріпачувалося. Поступово все селянство переводилося на панщину, яка у XV ст. становила 14 днів на рік, у другій половині XVI ст. – 2–3 дні на тиждень, а у першій половині XVII ст. – 4–5–6 днів на тиждень. Поступово селяни втратили свої громадянські права. Цi зміни в правовому статусі селянства добре простежуються по Литовських статутах (1529, 1566, 1588 рр.), а також по інших актах. У 1447 р. привілей Казимира IV надавав феодалам право судити своїх селян, які втрачали свій суд. У 1557 р. ”Устава на волоки” i ”волочна поміра” спричинили втрату селянами власницьких прав на землю. Обмежувалося й

право виходу селян від феодалів. У 1496 р. польський сейм обмежив вихід тільки одним селянським господарством на рік, а у 1505 р. встановив вихід тільки з дозволу феодала, і нарешті у 1572 р. постановою сейму Речі Посполитої і у 1588 р. III Литовським статутом запроваджувалося кріпосне право. Селяни остаточно були закріпаченi, втратили особисту свободу, а з нею й інші належні їм раніше громадянські права.

І не випадково усе це відбувалося в останній третині XVI ст. Фільварки потребували робочої сили, звідси й закріпачення, збільшення панщини, різке посилення соціального гніту селянства, його феодальної експлуатації. Одночасно посилювався національний і релігійний гніт в Україні, що було взаємопов’язаним. Особливо різко погіршилося становище українського селянства, коли після Люблінської унії польські магнати та шляхта почали отримувати у власність великі земельні володіння в Українi. Для освоєння цих земель селян закликали на поселення – слободи, надаючи пільги на 15 – 30 років. Магнатська колонізація українських земель, особливо південних, прикордонних, з економічного погляду була прогресивною, оскiльки сприяла їх економічному засвоєнню, зростанню продуктивних сил. Але одночасно зростала й експлуатація селянства, яка ставала нещадною. Правда, ступінь закріпачення і гноблення селянства на українських землях був нерівномірним, залежно від наближення цих земель до Запорозької Січі. Тобто сама наявність козацтва впливала на розвиток означених процесів в Україні.

2. Непростим було становище й інших станів українського населення, також і міщан. Найбільші українські міста мали магдебурзьке право, тобто самоврядування і інші широкі права. Але православне українське населення міст, особливо в Західній Україні, було дискримінованим. Так, у Львові в межах міста могли проживати тільки біля 30 найзаможніших українських родин (“Руська вулиця”). Були обмеження і щодо цехового ремесла, що зачiпляло вже економiчнi права українських мiщан. Особливо негативно впливала на розвиток міст, як центрів торгівлі та ремесла, конкуренція з боку шляхти, яка теж займалася цими видами господарської діяльності. Шляхта, як панівний стан в державі, забезпечувала себе всiлякими привілеями в господарській сфері, а саме, заборонялося своїм купцям привозити товари з-за кордону, себе ж звільняла від мита на ввіз та вивіз товарів та ін. Усе це пiдривало економічне підґрунтя існування міст. Ремісники і купці не витримували конкуренції з боку шляхти. До того ж багато міст знаходилося у володінні магнатів і піддавалося феодальній експлуатації.

У результаті цього розвиток міського життя в Речі Посполитій був невисоким, меншим, ніж міг бути. Недостатнiй розвиток мiського життя обумовив те, що королівська влада в Речi Посполитiй була слабкою, оскільки міста не могли стати сильним союзником у боротьбі проти магнатсько-шляхетської анархії. Тим більше, що шляхта панувала в законодавчому сеймі. З 1573 р. шляхта отримала право обирати короля і укладати з ним угоду. У 1505 р. сеймом було прийнято закон, за яким королю без згоди шляхти заборонялося видавати нові укази. Усе це робило центральну владу в Речi Посполитiй слабкою, підривало її як державу.

Окрім селянства і міщанства, дискримінованими були й українська православна шляхта та духовенство. Також різним утискам піддавалося й українське козацтво. Тобто в останній третині XVI – першій половині XVII ст. становище практично всіх станів, верств українського населення погіршувалося. Всі вони мали підстави для незадоволення, особливо в умовах різкого посилення з останньої третини XVI ст. національного та релігійного гніту на українських землях.

3. Останнє знайшло свiй вияв у мiжконфесiйнiй боротьбi, яка й розгортається в Українi в означений перiод. З 1458 р. Українська православна церква стала незалежною від Московської митрополії. Але у XV–XVI ст. православна церква в Українi перебувала в стані занепаду, кризи. Православна церква залежала від держави, яка підтримувала католицизм. Королiвський уряд призначав вищих ієрархів церкви (митрополита, єпископів). Не завжди цi високi посади займали люди достойнi, а це пiдривало авторитет церкви. Також у цей час православна церква опинилася в стані інтелектуального застою. У XVI ст. в Західній Європі вiдбувалася реформація, поширювався протестантизм і в Речi Посполитiй також. Католицька церква перебувала в станi кризи.

Але з другої половини XVI ст. почалася контрреформація. З 1564 р. в Речi Посполитiй почали діяти єзуїти, якi виступили передовим загоном католицизму в боротьбі з його противниками. Єзуїти заснували колегії у Львовi, Ярославi, Барi, Вінницi, Луцьку, Києвi, Кам’янцi, якi високою якiстю навчання приваблювали молодь. Саме завдяки єзуїтам наприкінці XVI – на початку XVII ст. сталася полонізація та покатоличення майже всіх українських магнатів. Тобто український народ на початку XVII ст. втратив еліту, свій політичний провід. Це ще більше підривало престижність української мови, культури, православної віри.

В останнiй третинi XVI ст. в Україні посилилося протистояння мiж православ’ям i католицизмом. Причина цього не тільки в боротьбi між конфесіями. У добу середньовіччя релігія нерiдко використовувалася як ідеологiчне знаряддя для захисту або забезпечення соцiальних (класових) інтересів. Тому польські феодали прагнули до поширення католицизму, щоб повністю закріпити своє панування над українським народом, щоб позбавити його ідеологічного підґрунтя в боротьбі за свої права. Українці ж, захищаючи православ’я, захищали свої соцiальнi інтереси, а також нацiональну самобутність, виступаючи проти ополячення та покатоличення. Тобто мова йшла про самозбереження народу. Проте ситуація була складною. Протистояння загострювалося.

В останнiй чверті XVI ст. розгорнулася релігійна полеміка, яку у 1577 р. започаткував єзуїт Петро Скарга своїм твором “Про єдність церкви Божої”. Надалi з’явилися десятки полемiчних творів. З українських православних полемістів кінця XVI – початку XVII ст. найбiльш непримиренним щодо католицизму та унії був Іван Вишенський (1550–1620 рр.).

Спроби польських феодалів ліквідувати православ’я і замінити його католицизмом наштовхнулися на шалений опір українського населення, яке, крім магнатів, залишилося вірним православ’ю. Загальновизнаним лідером православного населення України у другiй половинi XVI – на початку XVII ст. був князь Костянтин Острозький, один з найбагатших магнатів Речi Посполитої. Саме за його підтримки в Острозі з 1570 р. дiяла Острозька школа (академія). Тут же у мiсцевiй друкарнi у 1581 р. Іван Федоров надрукував Острозьку Біблію.

Виникають братства – громадcько-політичнi релігiйнi об’єднання міщан, шляхти і духовенства. Перше братство утворилося у 1585 р. у Львовi. У 1606 р. братство виникло у Кам’янцi-Подільському, у 1615 р. у Києвi, у 1617 р. у Луцьку та iнших мiстах. Братства розгорнули активну роботу на захист православ’я. Засновувалися братські школи ( у 1586 р. – Львів, у 1615 р. – Київ), друкарні. У

1574 р. І.Федоров у Львові надрукував Апостола.

Наприкінці XVI ст. ситуація стала дуже напруженою. Обговорювалася ідея унії. Польськi феодали хотiли об’єднати католицьку та православну церкви під зверхністю Римського Папи. К. Острозький теж був за унію, але вiн виступав за об’єднання всіх християнських церков на рівних засадах. Ініціаторами унії стали вищі ієрархи української православної церкви: київський митрополит Михайло Рогоза та єпископи ( львівський – Гедеон Балабан, луцький – Кирило Терлецький, холмський – Діонісій Збируйський, туровський – Леонтій Пелчицький). Однiєю з причин цього стало утворення московського патріархату у 1589 р. У 1590-му вiдбулася таємна зустріч православних єпископів у Белзі, а у 1595 р. Терлецький i Потій їздили до Риму, де з папою Климентом VIII домовилися про офіційне визнання унії. Вiстка про це в Україні викликала обурення. К. Острозький теж виступив проти цього. Єпископи Балабан і Копистянський, злякавшись, теж виступили проти унії.

У 1596 р. у Бресті одночасно зiбралося два церковних собори. Один був проти унії (2 єпископи, закордоннi православнi ієрархи, десятки представників знаті, 200 священиків і мирян), а другий за унію (4 єпископи, кілька католицьких сановників і королівських урядовців). Не домовившись мiж собою, цi собори прокляли один одного. Один з них офіційно проголосив унію, що призвело до розколу в Українськiй православнiй церквi.

Королiвським урядом офіційно була визнана уніатська церква, а православна церква фактично офiцiйно не визнавалася. На початку XVII ст. Українська православна церква втрачає своїх ієрархiв, перетворившись на армію без генералів. Посилювалися утиски з боку магнатів, гоніння на православне духовенство. У

1608 р. помер К. Острозький, що було великою втратою для православних. Для православної церкви ситуація склалася вкрай несприятлива. Але українське населення вперто і рішуче захищало православ’я. Активну участь в цьому взяло українське козацтво. Всі козацькі повстання виступали проти унії, за православ’я. Особливо видатною була роль П. Сагайдачного. У 1620 р. П. Сагайдачний з усім Військом Запорозьким записався до Київського братства, що вагомо піднесло авторитет братства. У 1620 р. на запрошення П. Сагайдачного єрусалимський патріарх Феофан, повертаючись з Москви додому, у Києві висвятив вищих ієрархів Української православної церкви, київським митрополитом – Іова Борецького (1620–1632 рр.) та кількох єпископів, що сильно зміцнило позиції Української православної церкви.

Надалi боротьба між православними, уніатами та католиками все більше розпалювалася. Щоб пригасити пристрасті і враховуючи реалії, новий король Володислав IV (1632–1648 рр.) у 1633 р. видав “Статті для заспокоєння руського народу”, за якими офіційно визнавалося існування в Речi Посполитiй православної церкви та визначалися її права та привілеї. Українська православна церква дістала право мати вищих ієрархів на чолі з митрополитом, православним можна було відбувати церковнi обряди, споруджувати церкви, відкривати школи, друкарні, братства, займати державнi посади. Це була велика перемога православного населення в Україні. У 1632–1647 рр. київським митрополитом був Петро Могила. У 1632 р. засновано Київський колегіум (майбутня Києво-Могилянська академія). П. Могила багато зробив для зміцнення та організації Української православної церкви. У цей період (1620–1687 рр.) православна церква в Українi фактично була самостійною, номінально залежною від константинопольського патріарха.

4. Опір різних станів українського народу соціальному та національно-релігійному гнобленню з боку польських феодалів за таких умов ставав неминучим. Крайньою формою цього опору стали козацькі повстання, які й розпочинаються вже наприкінці XVI ст. Вiдбувалися повстання: у 1591 – 1593 рр. пiд проводом Криштофа Косинського; у 1594–1596 рр. – Северина Наливайка; (у 1619 р. укладена від імені козаків Петром Сагайдачним з польським урядом Роставицька угода фактично відвернула нове козацьке повстання); у 1625 р. пiд проводом Марка Жмайла; у 1630 р. – Тараса Федоровича (Трясила); у 1635 р. – Івана Сулими, пiд час цього повстання була захоплена козаками фортеця Кодак; у 1637 р. пiд проводом Павла Бута (Павлюка); у 1638 р.– Якова Острянина, Дмитра Гунi. Після поразки останнього повстання козаки визнали ”Ординацію війська Запорозького, що перебуває на службі у Речi Посполитої”, за якою різко обмежувалися привілеї і права реєстрового козацтва, особливо щодо їхнього самоврядування, права обирати старшину та ін. У 1639 р. поляками було відбудовано Кодак.

1638 – 1647 роки називали ”золотим спокоєм”, але це було затишшям перед бурею.

 

 

Хід війни у 1648–1653 рр.

Наслідки війни.

1. З боку українського народу війна за характером була справедливою, загальнонародною, національно-визвольною. Рушійні сили її становили переважно козаки і селяни. Політичний провід належав козацтву. Спричинили війну політика королівського уряду та польсько-шляхетської адміністрації, спрямована на подальше посилення національно-релігійного та соціального гніту, що зачіпляла інтереси всіх верств українського народу.

Наприкінці 1647 р. було заарештовано Б. Хмельницького за підозрою у підготовці повстання. Його звільнили на поруки, допомогли побратими. У грудні 1647 р. Б. Хмельницький тікає на Запоріжжя, де закріплюється на острові Бузький. Наприкінці січня 1648 р. він нападає на Січ, козаки переходять на його бік. 30 січня 1648 р. Б. Хмельницького на Січі обирають гетьманом. Він проводить широку підготовку до повстання, встановлює зв’язки з Кримським ханством, яке у перші роки війни було союзником Б. Хмельницького. Поляки готуються до придушення повстання. Навесні 1648 р. починають бойові дії. У травні 1648 р. у битвах під Жовтими Водами (5–6 травня) та Корсунем (26 травня) були розгромлені польські регулярні війська в Україні. 20 травня помирає Володислав IV, король Речі Посполитої. Б.Хмельницький з військом прямує в Україну на „волость”, де влітку 1648 р. вибухнули повстання, почалася різанина. Б.Хмель-ницький готує військо, встановлює дипломатичні стосунки з іншими державами. 13 вересня 1648 р. у битві під Пилявцями було розгромлене польське військо. У вересні – листопаді 1648 р. триває похід в Західну Україну, проводиться облога Львова, Замостя. У жовтні 1648 р. новим королем стає Ян Казимир, а у листопаді 1648 р. Б. Хмельницький припиняє бойові дії і повертається назад до Києва.

Влітку 1649 р. бойові дії відновлюються. 5–6 серпня 1649 р. у битві під Зборовим зрада кримського хана врятувала поляків. 8 серпня 1649 р. було укладено Зборівський договір, за яким під владу гетьмана переходили Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства, де встановлювалася козацька автономія. На цій території не мали права перебувати королівські війська, всі посади займали лише православні, тобто була своя адміністрація, реєстр встановлювався у 40 тисяч, підтверджувалися козацькі вільності, питання про унію виносилося на найближчий сейм, київському митрополитові надавалося місце в сенаті, єзуїтам і євреям не можна було проживати на козацькій території, всім повстанцям гарантувалася повна амністія, а на гетьманську булаву передавався Чигирин з округою. Зборівський договір був компромісом, який обидві сторони не задовольняв.

У лютому – березні 1651 р. поляки відновили бойові дії. 18–30 червня 1651 р. у битві під Берестечком, внаслідок відступу кримського хана, який полонив

Б.Хмельницького, козаки зазнали тяжкої поразки, але основна частина війська була врятована. У червні – липні 1651 р. литовські війська здійснили наступ на Київ, а польські війська почали наступ в Україну. У відповідь спалахнули селянські повстання. Б. Хмельницький, викупивши себе з полону, зібрав військо і зупинив наступ. Виникла патова ситуація. 18 вересня 1651 р. було укладено Білоцерківський договір, за яким під владу гетьмана передавалося Київське воєводство, козакам дозволили жити тільки в королівських володіннях, пани поверталися до своїх маєтків, реєстр встановлювався у 20 тисяч, заборонялося гетьману зноситися з іншими державами, питання про унію не обговорювалося, Чигирин з округою залишався при гетьмані.

Білоцерківський договір був вимушеним компромісом, який ще менше влаштовував обидві сторони. В Україні ж почалася справжня селянська війна. Сейм Речі Посполитої не затвердив Білоцерківський договір, тому бойові дії відновилися. 22–23 травня 1652 р. у битві під Батогом було розгромлене двадцятитисячне польське військо. Козацькі війська знову займали Брацлавщину та Чернігівщину. Восени 1653 р. були відновлені бойові дії. У жовтні – листопаді 1653 р. у боях під Жванцем повторилася зборівська ситуація, кримський хан врятував польське військо від поразки. Б. Хмельницький змушений був погодитися на припинення бойових дій, але новий договір не укладає, бо змінюється зовнішньополітична ситуація.

2. Усі ці роки Б. Хмельницький підтримує активні дипломатичні стосунки із іншими державами (Кримським ханством, Туреччиною, Молдовою, Литвою, Росією та ін.). Особливо він намагається укласти союз з Росією проти Речі Посполитої, погоджуючись визнати протекторат російського царя, але Росія зволікає. Пояснюється це тим, що внутрішнє становище Росії було нестабільним, її також насторожував союз з Кримським ханством і антифеодальний характер війни. До того ж, можливо, вона вичікувала послаблення обох сторін. 1 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві ухвалює рішення взяти Україну під “високу руку государеву”. У грудні в Україну було направлене російське посольство. У грудні 1653 р. Б. Хмельницький, знаючи про це, з-під Жванця їде назустріч. 8 січня 1654 р. відбулася Переяславська рада, яка схвалила союз з Росією і перехід під владу царя, але не всі це рішення підтримали. Проти виступили вище духовенство Української православної церкви, старшина полтавського і кропив’янського полків, Іван Богун, Іван Сірко та ін. Переяславська рада тільки формально схвалила це рішення, але його треба було закріпити документально. Тому до Москви було направлено українське посольство, яке 21 березня 1654 р. підписало “Березневі статті” – договір Б. Хмельницького з російським урядом. Цей договір підтверджував права, привілеї та вольності козацтва та української шляхти, реєстр встановлювався у 60 тисяч. Призначалася плата старшині та кошти на утримання козацького війська. Визнавалося право Запорозького війська обирати гетьмана, царю тільки повідомляли про це. Надавалося гетьману право зносин з іншими державами, обмеження встановлювалося лише для Туреччини та Речі Посполитої. Зберігалася місцева адміністрація, яка сама збирала податки. Царські воєводи та інші російські урядовці не могли втручатися у внутрішні справи Гетьманщини. Зберігалися права київського митрополита, який не підпорядковувався московському патріархові. Гетьману в рангове володіння надавалося Чигиринське староство. Також російські війська надавали допомогу Україні (військо під Смоленськ, військові залоги на кордоні з Польщею, оборона від нападів татар та ін.).

Статті цього договору були складені нечітко, припускали двозначні тлумачення, обидві сторони по-різному його розуміли. Б. Хмельницький і старшина розуміли його як військово-політичний союз двох рівноправних сторін із визнанням протекції сильнішої, але на договірній основі. Царський уряд це розумів, як ще один договір переходу під владу царя ще одного народу. Фактично ж Україна до складу Росії увійшла на засадах широкої автономії. При Б. Хмельницькому Гетьманщина фактично зберігала свою державну самостійність, до того ж була визнаною як суб’єкт міжнародних відносин іншими державами.

У 1654 р. Росія починає війну з Річчю Посполитою, яка укладає союз з Кримським ханством. Навесні – влітку 1654 р. російсько-українські війська ведуть успішні дії на Смоленщині та в Білорусії. Восени 1654 р.–взимку 1655 р. російсько-українське військо здійснило успішний похід в Західну Україну, проводить воєнні дії в Білорусії. Але закріпити перемогу не змогло. Відволікали напади татар. Влітку 1655 р. війну з Річчю Посполитою почала Швеція, війська якої зайняли більшість польських та литовських земель. За цих умов Росія влітку 1656 р. починає війну зі Швецією. 24 жовтня 1656 р. Росія з Річчю Посполитою укладає Віленське перемир’я. Українську делегацію на переговори не допустили, що викликало обурення Б. Хмельницького, до того ж мали місце конфлікти в Білорусії, втручання російських воєвод в українські справи. За таких умов Б. Хмельницький проводить самостійну політику. Союз з Росією він не розриває, але війну з Річчю Посполитою продовжує і укладає союз зі Швецією. Україна приєднується до коаліції держав проти Речі Посполитої у складі Швеції, Бранденбурга, Литви, Семигородщини. Проте коаліція скоро розпалася. Зовнішньополітичні плани Б. Хмельницького зазнали невдачі, що стало тяжким ударом для гетьмана. 27 липня 1657 р. Б. Хмельницький помирає.

3. Війна, яка почалася у 1648 р., мала яскраво виражений національно-визвольний характер, але її особливістю було переплетіння національно-визвольної боротьби з соціальною боротьбою, тобто це була боротьба не тільки за національне, але й за соціальне визволення. Починалося все як велике козацьке повстання, але не як звичайне. Лідером була видатна особистість, до того ж слід враховувати міжнародний резонанс повстання, яке вийшло за межі внутрішніх справ Речі Посполитої (союз з Кримським ханством та відносини з іншими державами). Влітку 1648 р. розгортається широкомасштабна війна українського народу за національне і соціальне визволення під політичним проводом козацтва.

Війна призвела до досить глибоких змін в розвитку українських земель: утворилася Українська держава і встановлювалася нова модель соціально-економічних відносин. Це досить серйозні зміни, тому частина сучасних українських істориків, виходячи з того, що до корінних змін призводять революції, вважають події середини XVII ст. в Україні національною революцією.

Проаналізуємо названі наслідки війни. До початку 1649 р. основу політичної програми керівників повстання становила ідея політичної автономії для козацького регіону, тобто ідея козацького автономізму. Але вже взимку 1649 р. висловлюється ідея незалежної української соборної державності, тим більше, що держава вже утворюється. Утворення її починається вже влітку 1648 р. Юридично фактичне існування Української держави визначається Зборівським договором. Були визначені територія держави, її кордони, адміністративно-територіальний поділ на полки і сотні. Формується апарат управління. За зразок було взято організаційний устрій Запорозької Січі та реєстрового козацтва. Вищим органом влади стала козацька військова рада, яка вирішувала найважливіші питання (вибори гетьмана та ін.). Зростає значення старшинської ради, до якої по суті переходять усі функції загальної ради. На чолі виконавчої влади був гетьман, в руках якого зосереджувалися найважливіші владні функції: він скликав ради, видавав закони (універсали та ін.), роздавав землі, затверджував старшину, очолював апарат управління, відав фінансами, мав право помилування, очолював збройні сили, керував зовнішньою політикою та ін. Апарат управління був кількох рівнів. Центральний апарат представляли гетьман та генеральна старшина, які становили гетьманський уряд (обозний, суддя, підскарбій, писар, осавули, хорунжий, бунчужний). При гетьмані знаходилися Генеральна військова канцелярія – центральна адміністративна установа. Вищим судовим органом був Генеральний військовий суд. Полковий рівень становили полковник і полкова старшина (обозний, суддя, писар, осавул, хорунжий). Сотенний рівень становили сотник і сотенна старшина (осавул, писар, хорунжий). Селяни та міщани мали свої органи управління, але зверхніми над ними були козацькі органи. Тобто була територія, кордони, адміністративно-територіальний поділ (на початку 1657 р. – 18 полків), правитель – гетьман та центральний уряд, місцева адміністрація, своя судова система і закони, система оподаткування, військо, дипломатичні відносини з іншими державами, своя символіка. За Б. Хмельницького держава виступала як суб’єкт міжнародних відносин.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.234.223.227 (0.024 с.)