Суперечності індустріального зростання 30-х рр.

 

1. На 1927–1928 рр. економіка СРСР була відбудована. Актуальними стали питання подальшого розвитку економіки.

У сільському господарстві пріоритет віддавався поширенню форм колективного господарювання на селі. Тим більше, що на 1928–1929 рр. неп на селі фактично згортається. Причиною цього стала хлібозаготівельна криза 1927–1928 рр. (закупівельні державні ціни на зерно не задовольняли селян). Подібна криза була у 1925–1926 рр., але тоді її подолали економічними заходами. Взимку 1928 р. з ініціативи Сталіна до селян, що відмовлялися продавати державі хліб, застосовувалися репресії (арешти, конфіскації). Через рік усе повторилося.

У травні 1929 р. ХІ Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив план економічного розвитку України в роки першої п’ятирічки, на кінець якої передбачалося об’єднати в колгоспах селянських господарств: по СРСР – 18–20%, а в Україні – 30%. Це були напружені, але достатньо реалістичні показники. Проте наприкінці 1929 р. Сталін висуває гасло про проведення суцільної масової колективізації у найближчі строки і ліквідацію куркульства як класу. 5 січня 1930 р. з`являється постанова ЦК ВКП(б) про “Темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву”, за якою в Україні планувалося завершити колективізацію восени 1931 р. або навесні 1932 р. Проте партійно-державне керівництво УРСР (С. Косіор та ін.) проголошує ще більш високі темпи, за якими колективізацію Степу планувалося завершити навесні 1930 р., а всієї України восени 1930 р. Селяни в масі своїй не хотіли йти до колгоспу, тому тільки грубе насильство сприяло дотриманню проголошених темпів колективізації.

Темпи колективізації: на кінець січня 1930 р. – 15,4% селянських господарств; на 1 березня 1930 р. – 62,8%; на осінь 1930 р. – 20%; на 1 січня 1931 р. – 34,4%; на 1 листопада 1931 р. – 69,3%; на 1937 р. – 96%.

Примусова колективізація у січні–лютому 1930 р. зустріла впертий опір селянства, доходило навіть до збройних повстань. Стався масовий забій худоби, поголів’я зменшилося майже наполовину. Опір був настільки сильним, що на початку березня 1930 р. Сталін в газеті “Правда” опублікував статтю “Запаморочення від успіхів”, в якій звинуватив місцеві кадри. Також було опубліковано Примірний статут сільськогосподарської артілі. Селянам дозволили мати корову, дрібну живність, присадибну ділянку. Це дещо заспокоїло селянство. Селянам дозволили виходити з колгоспів, тому до кінця 1930 р. спостерігався відтік, але у 1931 р. починається нове прискорення темпів колективізації, але тепер уже переважно економічними методами, через податки. Селянство знову “потягнулося” до колгоспів. Одночасно заможних селян та тих, хто чинив опір колективізації, розкуркулювали. Усього за роки колективізації розкуркулили в Україні приблизно 200 тисяч селянських господарств, що разом із членами родини становило 1,2–1,4 млн чоловік, з яких 860 тисяч виселили на Північ і до Сибіру (“спецпереселенці”).

Примусова колективізація не підвищила ефективність сільськогосподарського виробництва. Селяни не хотіли працювати в колгоспі. Державні хлібозаготівлі становили: у 1930 р. – 400 млн пудів хліба; у 1931 р. – 380 млн пудів хліба; у

1932 р. – 195 млн пудів хліба.

У 1932 р. ситуація склалася катастрофічна. Продуктивні сили села були підірвані. На весну 1932 р. засіяли трохи більше половини посівних площ, до цього ж додалися безгосподарність, небажання селян працювати. Реальною ставала загроза голоду. Почалися крадіжки на колгоспних полях. Сталін власноручно написав Закон про охорону соціалістичної власності від 7 серпня 1932 р., який у народі дістав назву “Закон про п’ять колосків”. За цим законом за крадіжку присуджували розстріл або позбавлення волі не менш ніж на 10 років із конфіскацією майна. Окрім іншого, зрив державного плану хлібозаготівель у 1932 р. (останній рік п’ятирічки) примусив керівництво до надзвичайних заходів. У зернові райони СРСР були направлені надзвичайні комісії. Молотов очолив хлібозаготівельну комісію ЦК ВКП(б), направлену в Україну у 1932 р. Комісія діяла дуже жорстоко. Проводилися подвірні обшуки, конфіскація усього продовольства. Припинялося постачання товарів. Жорстоким репресіям піддавалися місцеві кадри. Сільські райони оточувалися кордонами військ. Тобто селян свідомо прирікали на голод, бо врожай 1932 р. (88% від середнього врожаю за 1926–1930 рр.) був достатнім для забезпечення України продовольством. Голод у значній мірі був штучний, по суті як виховний засіб проти антиколгоспних настроїв селянства. У результаті у 1932–1933 рр. в Україні голод набув жахливих розмірів (до 1988 р. в радянській літературі про нього не згадували). Кількість жертв голоду становила від 3 до 4,5 млн чоловік, у інших джерелах – до 7–8 млн чоловік.

Воєнно-комуністичні методи управління сільським господарством, які переважали в політиці держави на селі на початку 30-х рр., виявили свою економічну та політичну недоцільність. У 1933–1934 рр. сталінське керівництво шукає шляхи вдосконалення управління селом. Визначаються фіксовані розміри хлібозаготівель, а надлишки колгоспам дозволено продавати на колгоспному ринку. Щоб пробудити зацікавленість селян в результатах своєї праці, а також покращити організацію сільськогосподарського виробництва, запроваджувалися виробничі бригади, елементи нормування і відрядна форма оплати праці. Підвищувалося оснащення колгоспів сільськогосподарською технікою. Наприкінці 30-х рр. на селі працювало 100 тисяч тракторів, 33 тисячі комбайнів, 550 тисяч вантажних машин (на майже 30 тисяч колгоспів і тисячу радгоспів). Уся техніка зосереджувалася в машинно-тракторних станціях (МТС), перша з яких в Україні була відкрита у 1928 р. 958 МТС вже діяло в Україні наприкінці другої п’ятирічки. Розгортається на селі стахановський рух. У 1935 р. Марія Демченко стала ініціатором руху за вирощування 500 ц цукрових буряків з гектара. Парасковія Ангеліна виступила ініціатором Всесоюзного змагання жіночих тракторних бригад. Це сприяло зростанню сільськогосподарського виробництва. Так було заготовлено у 1933 р. – 317 млн пудів хліба, у 1935 р. – 462 млн пудів хліба, у 1940 р. – 576 млн пудів хліба. Продуктивні сили українського села, підірвані примусовою колективізацією і голодомором, потроху відроджувалися, але натуроплата праці колгоспників становила лише 12–15% від заробленого.

2. У промисловості в другій половині 20-х рр. (1925–1927 рр.) курс було взято на індустріалізацію, щоб перетворити СРСР на могутню індустріально розвинену країну. За першим п’ятирічним планом середньорічні темпи приросту промислової продукції становили приблизно 20–22%. Це були напружені, але достатньо реалістичні показники. Капіталовкладення в економіку України склали

13 млрд крб (по СРСР–64 млрд крб). Планувалося збільшити виробництво електроенергії в 2,5 раза, важкого машинобудування в 3 рази, хімічної промисловості в 3,5 раза.

1928–1929 рр., перший рік п’ятирічки, був успішним. Валова продукція промисловості УРСР збільшилася на 20% (проти 16,5% за п’ятирічним планом), тобто починалося все успішно, але наприкінці 1929 р. здійснюється перехід до форсованої індустріалізації. У листопаді 1929 р. пленум ЦК ВКП(б) схвалив рішення “за всяку ціну” прискорити розвиток машинобудування та інших галузей важкої промисловості. У статті “Рік великого перелому” Сталін визначив приріст великої промисловості на 1929–1930 рр. у 32%. У липні 1930 р. на ХVІ з’їзді ВКП(б) Сталін на 1930–1931 рр. визначив 45% приросту промислової продукції, а у 1932 р. на ХVІІ конференції ВКП(б) Орджонікідзе на 1931–1932 рр. визначив приріст промислової продукції на 36 %. Ці показники ніяких серйозних обґрунтувань не мали, вони не були підкріплені відповідними матеріальними ресурсами, тобто це були авантюристичні директиви, економічно не обґрунтовані. Але, незважаючи ні на що, вимагалося виконати призначені темпи. Почалася штурмівщина, „лихоманка буднів”. Надзвичайним напруженням сил і ресурсів робилося все для здійснення намічених темпів, у значній мірі за рахунок зниження життєвого рівня народу. Виник товарний голод. У 1928 р. в містах була запроваджена карткова система на продовольство. Почалося знецінення грошей. Джерелами індустріалізації стали державні позики, торгівля алкогольними напоями, експорт хліба, лісу, нафти, культурних цінностей та ін. Тобто це була нещадна експлуатація трудового ентузіазму мас. З 1929 р. розгортається соціалістичне змагання.

Проте, незважаючи на всі зусилля, досягти намічених рубежів не вдалося. Справжні підсумки першої п’ятирічки Сталіним були приховані. У 1933 р. він заявив, що перша п’ятирічка виконана за 4 роки і 3 місяці, а важка промисловість зросла на 108%. У дійсності темпи розвитку промисловості зменшилися з 23,7% у 1928–1929 рр. до 5% у 1932–1933 рр. (замість 36%), в середньому на рік становили 15,7%, що було навіть менше, ніж за п’ятирічним планом. Це був провал сталінського плану форсованої індустріалізації й надіндустріалізації. Конкретно ж, за п’ятирічним планом передбачалося збільшити виплавку чавуну з 2,4 млн т

(1928 р.) до 6,6 млн т (у 1933 р.), за форсованими темпами обсяги виплавки чавуну потрібно було збільшити втроє, а фактично у 1933 р. виплавили 4,3 млн т. Видобуток кам’яного вугілля планували збільшити з 27 млн т до 53 млн т, підняли до 80 млн т, а фактично видобули 45 млн т.

Хоча й був провал форсованих темпів, але досягнули великого приросту. В УРСР будувалося близько 400 нових підприємств. 1 травня 1932 р. почала працювати Дніпрогес. У Донбасі 53 нові шахти давали 21 млн т вугілля на рік, було збудовано 12 доменних печей, 24 мартенівські печі. У Харкові за 15 місяців було збудовано ХТЗ. 1 жовтня 1931 р. зійшов перший трактор ХТЗ. Прорахунки першої п’ятирічки в певній мірі були враховані. Щорічний приріст промислової продукції у другій п`ятирічці (1933–1937 рр.) було встановлено у 16,5%.

З метою підвищення ефективності виробництва, продуктивності праці посилювалася експлуатація трудового ентузіазму робітничого класу. У ніч з 30 на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти “Центральна-Ірмине ” в Кадіївці Олексій Стаханов з двома підсобними робітниками за зміну видобув 102 т вугілля замість 7 т (в 14,5 раза більше). З 1935 р. розгортається стахановський рух. З’являються сотні, тисячі стахановців в різних галузях промисловості. Незважаючи на деяку штучність організації цього руху, він сприяв підвищенню ефективності виробництва.

Результати другої п’ятирічки були фальсифіковані, як і першої. Заявили, що виконана вона за 4 роки і 3 місяці, але реальне виконання становило 70–77%.

У третій п’ятирічці темпи розвитку промисловості не відставали від запланованих, але нерідко в результаті застосування надзвичайних заходів. У червні 1940 р. було видано указ Верховної Ради СРСР “Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і про заборону самовільного залишення робітниками і службовцями підприємств та установ”, за яким порушення дисципліни, запізнення вважалися кримінальним злочином.

Незважаючи на протиріччя здобутого, досягнуте було вагомим. Україна по суті стала індустріальною державою. За роки перших трьох п’ятирічок побудовано було сотні підприємств. Серед них 7 промислових гігантів–новобудов: “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь”, “Дніпрогес”, Дніпровський алюмінієвий (м. Запоріжжя), Краматорський машинобудівний, Харківський тракторний заводи. Також було 5 реконструйованих гігантів: Луганський паровозобудівний завод, Макіївський, Дніпродзержинський, Дніпропетровський, Комунарський металургійні заводи. Таких промислових гігантів в СРСР було близько 35. Наприкінці 30-х рр. частка України від загальносоюзного становила: у видобутку вугілля – 50,5%, залізної руди – 67,6%, виплавці чавуну – 49,7%, виробництві сталі – 48,9%. У цілому ж наприкінці 30-х рр. Україна посіла друге місце в Європі (після Німеччини) за обсягом виплавки чавуну та четверте місце в світі за видобутком кам’яного вугілля.