Гетьманщина на зламі хVII-XVIII ст. І. Мазепа

Після смерті Хмельницького (1657) розпочався період громадянських воєн і зовнішніх інтервенцій (Руїна), які призвели до поділу України по Дніпру між РП та Московською державою без погодження з українською владою (Андрусівське перемир'я 1667 року, Вічний мир 1686 року). Гетьманщина тимчасово збереглася лише в частині Лівобережної України під владою Москви.

Гетьман І.Самойлович, як і його попередник Д.Многогрішний, став жертвою змови старшини, яка не без московського впливу, знову зрадила Україну, промінявши її загальнодержавні інтереси на свої станові.

Новим гетьманом став І.Мазепа, котрий належав до групи козацької старшини, незадоволеної політикою попереднього гетьмана, і мав давні зв'язки з Голіциним. 25 липня 1687 р. над р. Коломак (тепер Харківська обл.) гетьманом було обрано генерального осавула Івана Мазепу (1687 - 1709), який присягнув цареві на вірність і підписав нові т. зв. Коломацькі статті. Вони обмежували і навіть у дечому ліквідовували самостійну економічну, соціальну та зовнішню політику України

Ставши гетьманом, І.Мазепа прагнув об'єднати в єдиний державний організм усі українські землі. Його ідеалом була станова держава західноєвропейського типу зі збереженням традиційного козацького устрою. Ряд заходів І.Мазепи, спрямованих на захист козаків, міщанства, духовенства, селянства, зокрема про обмеження панщини двома днями на тиждень, не привели до усунення соціальних протиріч і консолідації українського суспільства. Він піклувався станом науки та освіти. У 1690 р. зведено нове приміщення Києво-Могилянської колегії а в 1701 р. вона одержала статус академії. За допомогою І.Мазепи створено Чернігівський колегіум (1700), засновано ряд інших шкіл і друкарень.

Однією з головних засад політики гетьмана Мазепи було намагання підтримувати добрі відносини з Москвою.

Зростала економічна та соціальна напруга. Маршрути багатьох військових походів пролягли через українські землі. Внаслідок цього гинули люди, руйнувалося господарство, Україна втягувалась у політичну орбіту Москви.

На Січі почали поширюватися чутки, іцо І.Мазепа запродався цареві й хоче зруйнувати козацьку вольницю. Проти нього виступила опозиція на чолі з Петром Іваненком (Петриком). У 1692 р. він за підтримки татар організував повстання. Однак воно успіху не мало, опозицію розгромили.

Велику увагу І.Мазепа приділяв Правобережжю. Він не втрачав надії об'єднати під своєю булавою ці землі. У 1702 р. тут вибухнуло антипольське повстання під проводом фастівського полковника Семена Палія, викликане спробами уряду ліквідувати правобічне козацтво. Польс. загарбники жорстоко розправлялися з повстанцями й мирним населенням.

Правобережне повстання збіглося в часі з початком Північної війни (1700 – 1721), яка велася між Московською державою і Швецією за вихід до Балтійського моря. Інтереси московського царя й українського гетьмана збіглися: Петро 1, намагаючись допомогти своєму союзникові Августу II, наказав І.Мазепі зайняти Правобережжя, а гетьман вирішив використати цю нагоду, щоб з'єднати Правобережну Україну з Гетьманщиною.

Уся Правобережна Україна і Галичина опинилися під владою гетьмана Мазепи (1705).У вересні 1706 р. війська польського короля Августа II були розбиті й він зрікся корони на користь С.Лещинського, який почав наполягати на виведенні українських військ за Дніпро згідно з умовами «Вічного миру».

На переговорах з Карлом XII І. Мазепою була висунута головна вимога -- незалежність Української держави з довічною владою гетьмана. Мазепа об’єднався зі шведами.

У травні 1709 р. московськими військами було зруйновано Січ, а також видано постійно діючий царський наказ страчувати на місці кожного спійманого запорожця.

Дізнавшись про об'єднання І.Мазепи зі шведами, Петро І видав універсал до українського народу, де проголосив гетьмана зрадником.

Липня 1709 р. відбулася вирішальна Полтавська битва, під час якої війська Карла XII та І.Мазепи зазнали поразки.

Жовтня 1709 р. Мазепа помер.

 

СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА В 17-18 СТ.

СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА (Слобожанщина) займала територію Харківської, Сумської, північ Донецької та Луганської областей, а також південно-східну частину Воронезької, південь Курської та більшість Білгородської областей РФ.

Українська колонізація Слобідської України протягом 17 ст.-18 ст. ішла кількома хвилями. Масового характеру вона набрала особливо в 1630-их роках, коли після поразки козацьких повстань їхні учасники переходять московський кордон і дістають дозвіл селитися на Слобідській Україні. Ще більшою була колонізація Слобідської України за Хмельниччини, зокрема після Білоцерківської угоди 1651: переселення 1652 року козаків Чернігівського і Ніженського полків на чолі з полковником Іваном Дзиковським, які заснували м. Острогозьк; переселенці з містечка Ставища, Білоцерківського полку, на чолі з Герасимом Кондратьєвим, які заснували місто Суми. Ця хвиля тривала й далі: 1654 засновано місто Харків, 1 662 Богодухів.

Події Руїни викликали нову хвилю колонізації, головним чином з Правобережної України в 1670 — 1680-их роках («згін» 1680). У 1674 засновано місто Вовче (Вовчанськ), 1681 — місто Ізюм. Подальша хвиля колонізації була пов'язана з ліквідацією «Паліївщини» у 1711 — 1714 роках. Остання більша колонізаційна хвиля припадає на 1720 — 1730 роки, у зв'язку з відновленням польсько-шляхетського панування на Правобережжі, поразкою гайдамацького руху 1734, тощо.

Населення Слобідської України нараховує на прикінці 17 ст. близько 120 тисяч осіб. За реєстром 1732 року кількість населення Слобідської України становила близько 400 тисяч, 1773 — понад 660 тисяч.

Московський уряд довший час сприяв українському заселенню Слобідської України. Це давало Москві можливість економічно розбудувати вільні простори, мати добру військову силу для оборони своїх південних кордонів і разом із тим стримувати потік московських утікачів-кріпаків на Дон. Тому царський уряд постачав українським переселенцям зброю й харчі, дозволяв їм оселюватися цілими громадами на пільгових умовах («слободи»), наділяв їх землею й зберігав за поселенцями козацькі права і полковий устрій.

Уже в 1650-их pp. існували слобідські полки Острогозький полк (Рибінський), Сумський, Охтирський, Харківський полк. У 1685 утворено Ізюмський полк. Полки поділялися на сотні (1734 на Слобідській Україні було 98 сотень). Полкам або їх полковникам уряд надавав царські жалувані грамоти. Але Слобідська Україна — на відміну від Гетьманщини, не мала державної української влади (гетьманату). Щойно у 18 ст. були спроби централізувати українську адміністрацію Слобідської України в особі вищого військового урядовця, яким звичайно був хтось із слобідських полковників, з московською рангом бригадира (або й генерал-майора): харківський полковник Федір Шидловський (1708 - 1711), охтирські полковники Федір Осипов (1711) і Олексій Лесевицький (1730-ті pp.), командир слобідських полків Василь П. Капніст (1751 — 1757) та ін.

Але над козацькою владою Слобідської України була державна адміністрація, якою керували московські воєводи (зокрема білгородський), а у 18 ст. — військові губернатори (азовський, потім воронізький, київський). 1711 полками Харківським, Ізюмським і Острогозьким керував азовський губернатор, адмірал Ф. Апраксін; Сумським і Охтирським (з1718 і Харківським) — київський губернатор князь Д. Голіцин. Згодом Ізюмський і Острогозький полки перейшли під владу воронізького губернатора. Справи Слобідської України були спочатку підпорядковані Розрядному Приказові, а потім «Приказові Великої Росії» (1687 — 1688 — 1700) у Москві. Із 1726 слобідські полки перейшли у відання Військової Колегії, а також російського військового головнокомандуючого, яким був тоді князь М. Голіцин.

Полковий устрій і уряди (полкові й сотенні) були подібні (з невеликими відмінами) до тих, що існували на Гетьманщині (дивись Полковий устрій). У другій половині 17 ст. старшину обирали на козацьких радах (фактично на радах старшини), і затверджувала їх московська влада. У 18 ст., поступово обмежуючи козацьке самоврядування, царський уряд призначав старшину з верхівки козацтва, а полковників і сотників іноді і з чужинців (Тевяшов в Острогозькому, М. Милорадович в Ізюмському полках). Кілька визначних козацьких родів на Слобідській Україні давали кандидатів на полковників та інші уряди, іноді майже спадково, створюючи таким чином свого роду полковницькі «династії»: Кондратьєви у Сумському, Перекрестови-Осипови й Лесевицькі в Охтирському, Донець-Захаржевські, Куликовські й Данилевські в Ізюмському, Шидловські й Квітки уХарківському, Тевяшови в Острогозькому полках.