Франкська держава Каролінгів

Перші Каролінги ще залишалися майордомами при «лінивих королях». Найпримітнішим серед них був Карл Мартелл («Молот» -так його прозвали клепані на язик франки). У 732 р. Карл Мартелл у бою при Пуатьє переміг арабів (європейці називали їх сарацинами) і, можливо, врятував цим Європу від арабського нашестя. Цей бій наочно показав Карлу Мартеллу, що настала пора замінити у війську селян-ополченців воїнами-кіннотниками, інакше зупинити просування арабів не вдасться. Але воїнам-кіннотникам треба було платити за службу. Цю проблему Карл Мартелл вирішив у такий спосіб. Він забрав від церкви та непокірних вельмож чимало землі і наділяв кінних воїнів земельними ділянками. Земельні пожалування називалися бенефіціями («добродіяннями»}. Жалувалася не лише земля, а й селяни, які на ній проживали. Спершу бенефіцій жалувався прижиттєве, але згодом він перетворився у спадкове володіння — феод. Власника феоду назвали феодалом. Той, хто тримав бенефіцій чи феод, зобов'язувався нести військову чи іншу службу на пожалувача і ста-вав його васалом, тобто слугою. Якщо він відмовлявся служити чи недбало виконував свої обов'язки, то бенефіцій від нього відбирали. Бенефіційна реформа започаткувала середньовічне рицарство та посилила військову організацію держави Каролінгів.

Після смерті Карла Мартелла, якого папа Григорій III назвав «майже королем», влада майордома дісталася його сину, Піпіну Короткому («Коротким» франки назвали його недаремно, він дійсно був коротуном, але, як мовиться, ногами до землі діставав...). Новий ма-йордом діяв рішуче. Заручившись підтримкою папи, він проголосив себе королем, а останнього «лінивого короля» запроторив у монастир. Щоб не бути невдячним, Піпін Короткий, вже король, допоміг папі заснувати в Середній Італії папську державу - Апостольську столицю (пізніше її назвали Ватиканом). Таким чином, за володарювання Піпіна Короткого склався тісний політичний союз між: церквою та королівською владою, вигідний їм обом.

Після Піпіна Короткого королем у Франкській державі став його 26-річний син Карл Великий — один з найвідоміших європейських монархів, від імені якого походить сама назва королівського титулу.

Карл Великий вважав, що йому судилося бути опорою християнства й відродити Західну Римську імперію, і що коли він розширюватиме своє королівство, то розширюватиме й царство Боже. Тому Карл Великий буквально не спішувався з бойового коня. Завойовані племе-на і народи він насильно робив християнами. Так, він воював проти мусульман-арабів (військовий похід проти них відображений у чудовому французькому епосі «Пісня про Роланда»), проти германського племені саксів і, особливо, проти слов'янських племен. Він розгромив Аварський каганат, прилучив до своїх володінь Баварію, Лангобардське королівство. На завойованих територіях Карл засновував прикордонні укріплення — «марки».

Створену зусиллями Карла Великого наймогутнішу західноєвропейську державу населяли десятки племен і народів. Отже, це була імперія. Але до 800 р. Карл Великий не мав імператорського титулу, який надавався папою. Карл відшукав спосіб, як роздобути жаданий титул. Він допоміг папі вистояти у боротьбі з бунтівною знаттю, сподіваючись, що папа не буде невдячним. Дійсно, у 800 p., якраз на Різдво, папа увінчав Карла в римському соборі св. Петра імператорською короною. Згодом імператорський титул Карла визнав і візантійський імператор, якому Карл за таку поступливість подарував Венецію та Далмацію. Хто більше виграв від цього політичного штукарства, папа чи імператор франків? Думається, папа, адже велетенською християнською імперією мала керувати церква. Втім, Карл Великий не належав до числа тих, хто поступається владою. Слухняним знаряддям у руках папи він не став би ніколи.

 

Отже, при всьому різноманітті шляхів виникнення феодалізму зміст цього процесу усюди полягала в одному і тому ж.

По-перше, утворюється крупне землеволодіння і виникає клас феодалів. По-друге, вільні селяни-общинники і сковані землевласники, що залишилися від попередньої формації, перетворюються на клас феодально-залежних селян, позбавлених права власності на землю і оброблювальних землю, що належить феодалам. З цим пов'язаний процес перетворення вільної селянської сільської общини там де вона збережуться, в залежності або від крупних землевласників, або від держави [1].

Основними класами феодального суспільства булифеодали і феодально-залежне селянство. Феодальній експлуатації піддавалися не тільки селяни, але і ремісники, що проживають в містах, розташованих землях феодалів.

Ще одна особливість було те, що феодальна власність на землю носила ієрархічний характер, при якому вищим власником землі вважався монарх, а від нього одержували землю крупні феодали підлеглі безпосередньо йому. Останні зраджували землю в тримання феодалам меншого рангу і так далі, внаслідок чого встановлювалися відносини сюзеренитета-васалитета: вищестоящий феодал був сюзереном нижчестоячого, був по відношенню до сеньйора васалом.

Світанок феодального способу виробництва і панування натурального господарства спричинили за собою феодальну роздробленість, що супроводилася переходом влади від короля до окремих крупних феодалів, до організації державної влади на основі васальних відносин. В цих умовах феодальні держави в Європі практично повсюдно виступають як сеньйоріальна монархія (Х-ХІІІ століття).

Виняткове місце у феодальному суспільстві займала церква. Її політична влада виникала не тільки з того, що вона була найбільшим землевласником, але і з її вирішального впливу на духовне життя суспільства. Церква, як правило, не обмежувала свою діяльність в релігійній сфері, а прагнула оволодіти монопольними позиціями в політичному житті суспільства.

 

Галицько-Волинське держава в ХІІІ – на поч. ХІVст.

Суспільство Галицько-Волинського князівства складалося з станів, приналежність до яких визначалась як родоводом так і родом занять. Соціальну верхівку утворювали князі, бояри, духовенство. Вони контролювали землі держави і її населення.

Князь вважався сакральною особою, «володарем, Богом даним» та головою війська. Він мав право надавати підлеглим угіддя за службу, а також позбавляти їх земель та привілеїв за непослух. У державних справах князь покладався на бояр, місцеву аристократію. Вони поділялись на «старих» і «молодих», яких також іменували «луччими», «великими» або «нарочитими». Великі старші бояри складали управлінську верхівку і «старшу дружину» князя. Їхні сини «отроки», або молодші бояри, складали «молодшу дружину» князя і служили при його дворі в якості наближених «дворних слуг». Керівництво духовенства було представлено шістьма єпископіями у Володимирі, Перемишлі, Галичі і Угровську (пізніше в Холмі), Луцьку і Турівську. Ці єпископії володіли великими угіддями поблизу цих міст.

Окремо від князів і бояр існувала група міських адміністраторів «ліпших мужів», які контролювали життя міста, виконуючи накази князів, бояр чи священнослужителів, яким це місто належало. Поряд з ними у місті жили «прості люди», так звані «горожани» або «містичи». Вони були зобов'язані сплачувати податки на користь князів і бояр

Найчисельнішою групою населення у Галицько-Волинському князівстві були «прості» селяни — «смерди». Більшість з них були вільними селянами, які жили общинами і сплачували владі натуральну данину. Інколи через надмірні побори, смерди покидали свої домівки переселяючись на фактично безконтрольні землі Поділля і Придунав'я.

Економіка

Економіка Галицько-Волинського князівства була переважно натуральною. В її основі лежало сільське господарство, що базувалося на самодостатніх угіддях — дворищах. Ці господарчі одиниці мали власні ріллі, сіножаті, луги, ліс, ловища та рибні озера. Окрім цього було розвинуте тваринництво, насамперед конярство, а також вівчарство і свинарство.

Серед ремесел були відомі ковальство, гончарство, обробка шкіри, зброярництво, ювелірна справа і ливарництво. Оскільки Галицько-Волинське князівство знаходилось у лісовій і лісостеповій зоні, що була густо вкрита лісом, особливого розвитку набуло будівництво і обробка деревини. Галицько-Волинське князівство, поряд з Кримом, було єдиним регіоном, який постачав сіль як на Русь, так і у країни Західної Європи.

Торгівля у Галицько-Волинських землях не була розвинута належним чином. Більшість виготовленої продукції йшла на внутрішнє споживання. Відсутність виходу до моря і великих річок, заважали веденню широкої міжнародної торгівлі та, відповідно, збагаченню скарбниці. Основними торгівельними шляхами були сухопутні. На сході вони зв'язували Галич і Володимир з Київським і Полоцьким князівствами та Золотою Ордою, на півдні і заході — з Візантією, Болгарією, Угорщиною, Чехією, Польщею та Священною Римською імперією, а на півночі — з Литвою і Орденом. Товарами імпорту були київські художньо-ювелірні вироби, литовські хутра, західноєвропейська вовна, сукно, зброя, скло, мармур, золото та срібло та ін.

Торгівля проходила в містах Галицько-Волинськомого князівства, яких наприкінці 13 століття було понад вісімдесят. Найбільшими з них були Галич, Холм, Львів, Володимир, Звенигород, Дорогочин, Теребовля, Белз, Перемишль, Луцьк і Берестя. Князі заохочували міжнародну торгівлю, зменшуючи мита і податки з купців на торгових шляхах і міських площах.

Що ж до Данилових синів, то найактивнішим з-поміж них був князь Лев (1264–1269), великий князь з (1271-1301).

Він заповзявся об’єднати землі батька під однією рукою. До своїх володінь Лев приєднав Люблінську землю, частину Закарпаття із Мукачевим. По смерті Шварна він зайняв Холмське князівство, а в 1272 р. переніс свою столицю до Львова. Мав наміри посісти литовський престол, проте здійснити їх не зміг.

У зовнішній політиці Лев Данилович прагнув щонайтісніших відносин із Польщею. Широкі дипломатичні зв’язки підтримував також із Чехією й Тевтонським орденом. У відносинах з Ордою Лев дещо змінив тактику свого батька: він не чинив монголам спротиву, а зважав на їхню волю. Зокрема, йому доводилося, навіть усупереч власним інтересам, ходити війною на Польщу та Литву. Та, попри таку поступливість, Лев усе-таки не зміг забезпечити спокій у державі, бо ординці використовували Галицько-Волинське князівство як плацдарм для своїх нападів на сусідні країни. Не мали успіху й відверті домагання Левом волинських земель, що були спадщиною Володимира Васильковича, бо всупереч його бажанням усю Волинь було передано Мстиславу Даниловичу.

Останній помер без спадкоємців, і землі королівства Данила Романовича таки було об’єднано – онуком Данила Юрієм І Львовичем.

Правління Юрія І Львовича

Правління Юрія І Львовича (1301–1308 рр.) визначають як час розквіту держави, її спокою та економічного добробуту. Свідченням могутності Юрія І було те, що він, як і Данило Романович, прийняв титул «короля Русі». Цей титул засвідчений його печаткою, де він зображений сидячи на престолі в короні на голові та зі скіпетром у руці. Одні історики вважають, що корону Юрій І міг отримати в обмін на визнання зверхності папи Римського, прийняття церковної унії та за обіцянку хрестового походу проти Орди. Інші наголошують, що коронації могло й не бути, а королем Юрія І називали як володаря держави – за європейською традицією.

Про слушність цієї думки свідчить тонка релігійна політика короля Русі. Відомо, зокрема, що за Юрія І у 1303 р. за згодою Константинопольського патріарха було створено окрему українську православну митрополію – Галицьку. Спадщина Юрія І дісталася його синам – Андрію та Льву II, які правили удвох. Вони називали себе «князями всієї Русі», у такий спосіб висловлюючи претензії на наступництво державницьких традицій Київської Русі.

Провідним напрямом зовнішньополітичної діяльності Андрія і Льва була орієнтація на союз із Тевтонським орденом і Польщею. У такий спосіб князі намагалися ослабити свою залежність від Орди, у битві проти якої вони, можливо, й загинули. Оскільки жоден із братів не мав дітей, то з їхньою смертю у 1323 р. династія Романовичів по чоловічій лінії урвалася.

Майже два роки галицько-волинський трон залишався вакантним, хоча претендентів не бракувало.

Року 1325 галицько-волинські бояри главою держави обрали князя Болеслава, сина Марії, сестри останніх правителів Андрія та Льва II, який прийняв православ’я та ім’я Юрія. Про наміри відродити часи могутності Галицько-Волинського королівства свідчить і той факт, що у документах Юрій II називав себе «божою милістю князем і дідичем королівства Русі» або «божою милістю уродженим князем всієї Малої Русі» та використовував королівську печатку Юрія І.