Причини та напрямки еміграції українців у 19-20 ст. Внесок українців у суспільне та культурне життя «нових батьківщин»

Масова еміграція українців за межі українських земель припадає на останню чверть XIX ст. З українських територій, що входили до складу Росії, цей рух був спрямований на Схід, передусім в азіатську частину імперії. З Австро-Угорщини переселенський рух спрямовувався на Захід, до Америки. В обох випадках переселення українського селянства зумовлювалося переважно соціально-економічними причинами.

У Галичині, Буковині та Закарпатті, що знаходилися під пануванням Австро-Угорщини, існував справжній земельний голод, а трудящі зазнавали різних форм соціального гніту. Ці землі давали найбільший відсоток в еміграційний потік. Надмірна скупченість населення, брак вільних земель і безперервне подрібнення селянських господарств, безпросвітні злидні, нерозвинутість промисловості та неможливість знайти роботу Ь містах, поміщицький контроль над лісами, луками та пасовиськами, сваволя здирників високих податків, величезна заборгованість селян породжували обставини, за яких еміграція ставала майже неминучою і здавалася єдиним шляхом до порятунку. «Громовідводом» від соціальних заворушень мала послужити і певною мірою послужила реформа, розпочата з ініціативи царського прем'єр-міністра Петра Столипіна. Селяни одержували право виходу з общини і засновування свого самостійного господарства на «відрубах». Іншим способом було заселення і освоєння півдня України, де виникла велика потреба в робочій силі в аграрній сфері та переробній промисловості. Крім того, на Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. проходив бурхливий процес розвитку промисловості, і надлишок робочих рук з сільських окраїн поглинули нові індустріальні центри.

Очевидно, найголовнішим фактором, що відвернув масову еміграцію, було переселення до Сибіру. Воно втілювалось у життя як один з найважливіших елементів урядової політики після революції 1905—1907 років. Загалом у 1897—1916 рр. з України до інших частин Російської імперії переселилося 912,8 тисячі чоловік. До Сибіру, на Далекий Схід, до Казахстану та в Середню Азію направлялося 76 процентів усієї кількості переселенців.

Політичні мотиви також відіграли чималу спонукальну роль у виїзді в інші країни. Передусім слід відзначити, що галичанські, буковинські та закарпатські українці зазнавали постійних політичних утисків, національного гніту з боку австро-угорських властей. Австро-угорська монархія відкрито застосовувала проти українського населення репресії, арешти та різного роду переслідування. На Буковині населення зазнавало не менших утисків і переслідувань. У крайовому сеймі (ландтазі) усі місця займали виключно представники вищих, заможних верств. Дискримінації піддавалися українська культура, традиції, мова, а натомість насаджувалися німецькі колонії, стимулювався процес онімечування та румунізації буковинських українців. На Закарпатті українське населення взагалі було позбавлене права обирати своїх представників до державних установ.

Релігійні мотиви хоч і не були вирішальними, та все ж мали істотне значення в стимулюванні процесу еміграції. Тогочасна Україна являла собою досить строкате поле різних віросповідань. З боку офіційних, державних церков (католицька — в Австро-Угорщині, православна —■ у царській Росії) не виявлялася потрібна толерантність до іновірців, особливих утисків і переслідувань властей зазнавали віруючі різних відгалужень основних церков і релігійних сект. До США вирушила із Східної України велика група штундистів. Православні західноукраїнських земель намагалися позбутися тиску з боку католицької церкви.

Бажання емігрувати, що виникало інформації передусім внаслідок нестерпних соціально-економічних умов проживання на рідних землях, потребувало підкріплення хоч якимись даними про ті краї, куди міг вирушити переселенець. На той час основними поширювачами такої інформації виступали агенти пароплавних і залізничних компаній, що сподівалися на добрий прибуток від перевезення переселенців. Оскільки уряди Канади, США, Бразилії та інших країн виявляли заінтересованість в іммігрантах як дешевій робочій силі, то і транспортні компанії всіляко рекламували вигоди переселення на нові місця, обіцяли переселенцям усілякі вигоди. На першому етапі в такій ролі були деякі з тих менонітів, хто переїхав за океан в 60—70-і роки. Один із піонерів поселення українців у Канаді Іван Пилипів. Еміграція з українських земель на своєму першому етапі спрямовувалася до кількох районів планети, де відчувалася велика потреба в дешевій робочій силі. Йдеться не про поодинокі виїзди, а саме про масовий вихід трудящих на міжнародний ринок праці у певних регіонах.

США можна вважати найпершою країною, що з 1870 р. приваблювала найзначніші групи українських переселенців.. До самого початку першої світової війни потік еміграції Із Закарпаття до США постійно наростав. За ними рушили й галицькі селяни, бідняки з Лемківщини. Особливо прискорився цей процес еміграції до США у 90-ті роки і на початку XX століття. Сюди ж спрямовувався й потік переселенців із Східної України, хоча він був значно меншим, ніж із західноукраїнських земель.

Спочатку на першому місці серед привабливих для поселення країн знаходилися Бразилія та Аргентина. «Лихоманку переселення» саме до Латинської Америки підігрівали зацікавлені кола як самих цих країн, так і агенти транспортних компаній, різного роду вербувальники.

З середини 90-х років найбільш принадними для поселення стали вважатися США І Канада. За ними йшли Австралія, Нова Зеландія, Гавайські острови та інші райони або країни Тихого океану і Далекого Сходу, хоча потік української еміграції до них скоріше нагадував невеликий струмочок.

В. М. Кабузан та Н. В. Чорна доводять, що з кінця XIX ст, і по 1920 р. українська еміграція до США в цілому становила 256,1 тис. чоловік, в тому числі з Австро-Угорщини —235 тис, а з Росії — 5,4 тис. чоловік. Основну масу переселенців з Російської імперії давали губернії Волинська, Подільська, Київська, Катеринославська, Херсонська.

Розпочавшись у 1891 рееміграція з Галичини до Канади набрала масового характеру з 1894 р., аз Буковини— з 1903 р. Загальна чисельність українських іммігрантів до Канади з кінця XIX ст. і до 1920 р. становила 135 тис. чоловік. За цей же час до Бразилії виїхало 47,3 тис. чоловік, а до Аргентини — 15 тис. чоловік. Залежно від кількості емігрантів змінювався і погляд офіційних властей на це явище. На початку масової еміграції угорський уряд навіть сприяв виїзду закарпатців. Проте, коли розпочалося фактичне обезлюднення сіл, а багаті власники землі та інших засобів виробництва почали втрачати істотні джерела дешевої робочої сили, негайно з'явилися перешкоди і заборони таких виїздів. Передусім заборонялося емігрувати молодим людям, що мали йти на військову службу до цісарського війська, встановлювалися й інші обмеження. Виїжджати дозволялося лише через італійський порт Фіуме на Адріатиці. Порушення законів про еміграцію тягнуло за собою суворі покарання аж до тюремного ув'язнення.

Українці в сучасному світі: тенденції' розвитку діаспори

УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА - означення української національної спільноти поза політичними кордонами України. Головним джерелом утворенння у.д. стала еміграція. Масова еміграція українців розпочалася в останній чверті 19 ст. Головною причиною еміграції українців було аграрне перенаселення. Еміграція українців за океан, початок якої відноситься до 1871, була спрямована у США, де вони працювали, в основному, у промисловості й на будівництві. У 1890-х розпочалася еміграція українських селян у Канаду (у т. зв. степові провінції), Бразилію (штат Парана) і Аргентину (провінція Міссіонес). Всього до Першої світової війни в Америку виїхало 500 тис. українців, з них у США-350 тис., у Канаду - 100 тис., у Бразилію і Аргентину - 50 тис. чол. На американському континенті українці створили розгалужену мережу власних релігійних, господарських, просвітницьких, громадських, спортивних і політичних організацій, які допомагали їм зберегти зв'язок з рідними землями і національну самобутність.

У.д. в Російській імперії (зокрема, в Азії), яка була переважно землеробською, мала зовсім інший характер, ніж в Америці. Після 1861 еміграційні потоки з України спрямовувались на Поволжя і Урал. В останній чв. 19 ст., коли вільних земель в Європейській Росії вже не було, українці емігрували в Західний Сибір і сусідню частину Туркестану, а потім - на Далекий Схід, у т. зв. Зелений Клин. Згідно з переписом 1897 у Російській імперії в діаспорі проживало 1.560 тис. українців. У наступні роки українська еміграція постійно зростала. В результаті цього процесу в 1914 в Російській імперії поза етнічними територіями проживало бл. 3,4 млн.чол. (з них в Азії-майже 2 млн. чол.). Перша світова війна 1914-18 і поразка українських національно-визвольних змагань 1917-21 викликали першу масову українську політичну еміграцію. Вона поповнила існуючу Уд, свіжими кадрами політичних, наукових, господарських, культурних діячів. Головними центрами нової еміграції стали країни Середньої і Західної Європи (Чехо-Словаччина, Німеччина, Польща, Франція, Австрія, Румунія, Югославія). У післявоєнний період відродилась трудова еміграція із західноукраїнських земель за океан. Кількісно вона була значно меншою, ніж до Першої світової війни. Разом уся західна Уд. налічувала 1,7-1,8 млн. чол. (США-700-800 тис. чол., Канада - 200 тис. чол., Аргентина - 100-120 тис. чол., Бразилія - 80 тис. чол., Румунія - 350 тис. чол., Польща -100 тис. чол..Франція-40 тис. чол., Югославія - 40 тис. чол., Чехо-Словаччина - 35 тис. чол., в інших країнах Західної і Центральної Європи - 15-20 тис. чол.). Чисельною була Уд. на території СРСР. За переписом 1926, поза українськими землями в СРСР проживало 3,4 млн. українців. Масштаби і географія У.д. значно розширились після 1945. Нова хвиля політичної еміграції одразу після війни опинилася в Німеччині і Австрії, у таборах для переміщених осіб (бл. 200 тис. чол.), а наприкін. 1940-х - на поч. 1950-х розпорошилася по різних континентах і країнах. Так виникли нові українські поселення в Австрії, Тунісі, Венесуелі, зміцніли існуючі общини у США, Канаді, Бразилії, Аргентині, Парагваї. В Європі залишилося приблизно 550 тис. чол., які утворили нову українську групу у Великій Британії, зміцнили спільноти у Франції, Бельгії, Голландії. Нині Уд. налічує у Чехії 40-60 тис. чол., Словаччині - 80-100, Польщі - 300-350, Румунії - 250-280, Сербії - ЗО, Хорватії - 6, Боснії і Герцеговині - 5, Австрії - 4-5, Німеччині - 20-25, Франції - 40-45, Бельгії - 3-5, Великій Британії-30-35, США-1250-1500, Канаді - 800-900, Бразилії - 150, Аргентині -200, Парагваї - 10, Уругваї - 10, Чилі - 2, Венесуелі - 2, Австралії та Новій Зеландії-35 тис. чол. У середовищі західної У.д. діє значна кількість політичних, науково-просвітних, культурних організацій, учбових закладів. Однак, тільки незначна частина емігрантів готова повернутися на історичну батьківщину. Народжена в нових країнах поселення генерація вважає їх за свою батьківщину. Вона інтегрувалася в їхнє життя, а свою етнічну приналежність прагне зберегти як окрему культурну спадщину. В значно гіршому становищі перебуває східна Уд., розміщена на території колишнього СРСР. У Російській Федерації проживає 3,7 млн. чол., у Казахстані - бл. 700 тис. чол., в Узбекистані-112, у Киргизії-120, у Молдові - 507, у Білорусі - 133 тис. чол. Чисельністю східна У.д. значно переважає решту У.д., але вона не користується ніякими гарантованими правами та інституціями національного життя. Наприкін. 1980-х - на поч. 90-х років розпочалося певне відродження українського національного життя. У 1989 в Москві утворено Товариство української мови "Славутич" (перший голова - льотчик-космонавт П.Попович), виникли українські науково-просвітницькі, культурні організації на Далекому Сході, в Казахстані, Узбекистані, Киргизії, Білорусі, Молдові.