Арабське завоювання Піренейського півострова



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Арабське завоювання Піренейського півострова



У квітні 711р. перша група мусульман висадилася в Південній Іспанії, а саме на землях Піренейського півострова. І араби назвали їх Андалусією (аль-Андалус), переінакшивши на свій манер слово Вандалус - реліктову назву Іспанії від часів вандальського панування на Піренеях. Знищивши державу візиготів, мусульмани не змогли перебороти опір франків, але Іспанія на 800 років потрапила в орбіту ісламської цивілізації. Таким чином, користавшись відсутністю короля Родеріка, мусульмани заснували базу на місці виниклого пізніше міста Альхесирас. Родерік, одержавши звістку про напад мусульман, поспішив на південь і атакував їх в долині річки Ріо-Барбате. Війська Родеріка покинули свого короля на полі битви. Родерік пропав безвісти.

Загони Таріка ібн Зіяда без особливих зусиль зайняли столицю Вестготського королівства Толедо.

У горах Астурії, на крайній півночі Іспанії, виникло невелике вестготсько-іспанське християнське королівство (718 р.). Араби захопили землі вестготської і іспано-римської знаті і церкви. Багато вестготських феодалів втекли на північ, в гірські райони Астурії і Піренеїв. Селянство ж в більшості випадків залишилося на колишніх місцях і навіть відчуло спочатку деяке полегшення. Але селяни залишилися в особистій і поземельній залежності і платили феодальну ренту.

В 743 р. берберські племена в Іспанії повстали проти халіфа. Цим скористалося королівство Астурія і просунуло свій кордон до річки Дуеро. Після падіння влади династії Омейядів (750 р.) і приходу до влади Аббасидів один з уцілілих Омейядів Абд-ар-Рахман втік до Іспанії і заснував незалежний емірат. Омейяди правили в Іспанії з 756 по 1031 р.

І. Перша хвиля завоювання Іберійського півострова (арабами і берберами). 710 — 724 рр.

· 710: Агіла просить допомоги в арабського губернатора Іфрікії. Висадка 400 берберів на європейському березі Гібралтарської протоки.

· 711, Квітень: Тарік бен Зіяд, а на чолі армії в 7000 чоловік, до яких незабаром приєднується інший загін чисельністю 5000. Для висадки на півострів Тарік висаджується в Гібралтарі, де розбиває табір і засновує невелику фортецю, яку планує зробити опорним пунктом і починають рух до Толедо.

· 711, Липень: Гвадалетта. Війська Родеріха зіштовхуються з армією Таріка. Через тиждень безперервних сутичок, вестготська армія рятується безладною втечею. Король Родеріх зникає.

Кілька десятиліть Андалусія залишалася далекою окраїною омейядського халіфату, проте араби-кайсити (ізмаїліти) билися тут з арабами-єменітами не менше, ніж у столичному Дамаску. До цього треба додати ворожнечу арабів з берберами, мусульман із християнами, ускладнену непрогнозованою часом поведінкою мувалладів (ісламізованих християн-ренегатів), війнами з християнськими сусідами й жахливими язичниками норманами (вікінгами). Життя в Андалусії було далеким від райського, але в Омейядів, яких після краху Дамаського халіфату нещадно знищували Аббасиди й Аліди, альтернативи не було, й онук покійного дамаського халіфа Хішама Омейяд Абд ар-Рахман ібн Муавія після тривалих небезпечних подорожей прибув у 755 р. до Іспанії.

Аббасиди лише раз спробували повалити владу Абда ар-Рахмана І ад-Дахіля (“Пришельця”, 756 - 788), але в битві при Кармоні (763 р.) військо “чорних” було знищене, а набальзамовану голову вбитого аббасидського генерала Ала ібн Мугиса звитяжний Омейяд наказав зашити разом із трофейним чорним прапором у мішок і вислати багдадському халіфу Мансуру (754 - 775). Так само безславно завершилась агресія на Піренеї франкського імператора Карла Великого: в 778 р. християн зупинили біля Сарагоси й відкинули на північ, причому в горах ар'єргард франкського війська на чолі з Руотландом Бретонським (билинним Роландом) вирізали незалежні горяни-баски.

Відстоявши свій суверенітет, еміри Андалусії придушили смуту, налагодили державне управління (створили розгалужений бюрократичний апарат на чолі з “прем'єр-міністром” хаджибом - “воротарем”). Безпечними стали в країні дороги, розцвіли торгівля й ремесла - виробництво славетної толедської сталі, кераміки та андалуських шкір. Успішні війни з “невірними” давали багату ганіму, а впровадження не знаної християнами іригації дало змогу фантастично збільшити виробництво в Іспанії сільськогосподарської продукції (зерно, виноград, цукрова тростина, рис, бавовник тощо), і хоча податки на селян-християн становили 2/3 врожаю, це не породжувало масового голоду. Започаткували мусульмани в Іспанії й продуктивне тваринництво - відгінне вівчарство. Зростали андалуські міста, серед яких виділялася столична Кордова (200 тис. мешканців), а символом культурного процвітання стала центральна мечеть Кордови - справжнє диво мавританської (арабо-іспанської) архітектури.

Апогею могутності мусульманська Іспанія досягла в Х ст., коли на престолі сиділи Абд ар-Рахман ІІІ (912 - 961) та його син аль-Хакам ІІ (961 - 976). Перший дістав у 929 р. титул халіфа, заснувавши Кордовський халіфат (929 - 1031), установив рівноправні дипломатичні зв'язки з Візантією, Францією й Німеччиною, а залякані християнські правителі Кастилії, Галісії, Наварри та Леону принижено слали могутньому халіфові щорічні “подарунки”. Тоді ж була збудована розкішна аз-Захра (літня резиденція кордовських халіфів). Правління Абда ар-Рахмана ІІІ й аль-Хакама ІІ - це “золотий вік” мавританської культури, гордістю якої стали поети ібн Хані аль-Андалусі (? - 973) та ібн Абд Раббіхі (860 - 940), музикант Зір'яб (учень Ісхака Мосульського). Проте наступні кордовські халіфи значно поступалися державними талантами своїм великим попередникам, і в 981 р. реальним диктатором Андалусії став “великий хаджиб” Абу Амір аль-Мансур (європ. Альманзор), який ув'язнив халіфа Хішама ІІ (976 - 1008) під домашнім арештом, а в країні встановив криваву одноособову диктатуру мусульмано-теократичного характеру.

Диктатуру Аміридів (Альманзора та його нащадків, 981 - 1031) християни назвали похмурими десятиліттями агресивного мусульманства. В Андалусії творили десятки видатних арабських філософів і літераторів, кордовська бібліотека налічувала 400 тис. книг, кордовська мечеть після грандіозної реконструкції мала тепер 1400 мармурових колон (!), але все це фінансувала війна, яка давала Альманзору колосальну здобич (лише на християн аль-Мансур здійснив 50 (!) вдалих походів). Та для перемог потрібні вояки-професіонали, і в Кордові з'явилася своя рабська гвардія (з галісійців, кастильців, балканців, басків тощо), вояків якої прозвали сакаліба (“слов'яни”).

Іспанські мусульмани не могли протистояти закованим у залізо християнським арміям рицарів і звернулися по допомогу до войовничих Альморавідів з Північної Африки. Після перемоги мусульман біля Залакки (1086 р.) Реконкісту зупинили, й андалусці знову зосередилися на культурі.

Поети ібн Абдун та ібн Кузман (1087 - 1160), астроном Абрахам ібн Хійя (? - 1136), філософи Абрахам ібн Езра (? - 1167) та Ієгуда хал-Леві (? - 1140) прославили Андалусію на весь ісламський світ, але жорстокі, войовничі й неосвічені Альморавіди не оцінили культурні здобутки своїх нових підданих, а без підтримки населення Альморавіди не змогли відстояти іслам на Піренеях: у 1118 р. арагонці оволоділи Сарагосою, а в 1147 р. впав Лісабон. Андалуські еміри Альгарви, Кордови, Мурсії знову оголосили кожен свою незалежність. Альморавідська гегемонія в Іспанії залишилася на початку ХІІ ст. лише в спогадах.

Проте Реконкіста тривала, і в 1150 р. андалусці запросили собі на допомогу Альмохадів, яким до 1172 р. підкорилися всі мусульманські еміри півострова. Берберські фанатики-монотеїсти знову розбили християн при Аларкосі (1195 р.), але історія повторилася. Альмохадська Іспанія (1150 - 1212) зовнішньо теж виглядала центром культури й науки. Тут творили видатні поети й прозаїки ібн Арабі (1164 - 1240) та ібн аль-Аббар (1198 - 1259), філософ і лікар ібн Туфейль (європ. Абубацер, ? - 1185), письменник Хайя ібн Якзан, мислитель Маймонід (1135 - 1204) та найвидатніший мавританський філософ-арістотеліст і природознавець ібн Рушд (європ. Аверроес, 1126 - 1198), проте Альмохади виявилися ще дикішими й неосвіченішими, ніж їхні попередники Альморавіди. Релігійний фанатизм і культурна обмеженість “диких берберів” ніяк не уживалися з рафінованою мавританською культурою, а єдиновірці-визволителі швидко перетворилися на безкультурних і жорстоких карателів-мракобісів. Почалися репресії проти незгодних і вільнодумців: у 1190 р. стратили видатного філософа ас-Сухраварді, пізніше (вже в Африці) Альмохади спалили всі твори ібн аль-Аббара, а його самого вбили, “закидавши списами”. Славетного філософа ібн Бадджи (європ. Авемпас, ? - 1138) отруїли, а твори Аверроеса публічно спалили в 1195 р.

Твердолобий берберський фанатизм розчарував андалусців, і Альмохади залишилися сам на сам з Реконкістою. Результатом стала катастрофа при Лас-Навас-де-Толосі (1212 р.), де андалусці покинули в розпал битви берберів і втекли, а Альмохади, втративши кілька десятків тисяч вояків, мусили залишити Іспанію.

За наступні півстоліття християни відвоювали Хаен, Кордову, Севілью, Кадіс, Аліканте, Мурсію. В руках мусульман зоставалася лише Гранада, де правила емірська династія Насридів (1231 - 1492).

Гранадський емірат виявився останнім спалахом великої іспано-арабської культури. Її гордість становлять: унікальне диво мавританської архітектури палац Альгамра (аль-Хамра - “Червоний палац”), а також доробок поета й прозаїка ібн аль-Хатіба (1313 - 1347). Саме в мусульманській Гранаді зародилася на початку ХІV ст. корида, без якої немислима Іспанія. Але після розгрому мусульман при Саладо (1340 р.) останні бербери покинули Іспанію, і лише арагоно-кастильські чвари дали змогу Гранаді зберегтися ще протягом 150 років як емірат розпещених, освічених і багатих мусульман та іудеїв, що добре працювали, вигідно торгували, творили шедеври культури, але розучилися воювати.

В 1492 р. спільне арагоно-кастильське військо (в 1479 р. Арагон і Кастилія стали єдиним королівством Іспанія шляхом династичного шлюбу) після виснажливої облоги захопило Гранаду. Останній Насрид Абу Абдаллах Мухаммед ХІІ (європ. Боабділ) покинув Іспанію, а всі “маври” (араби та євреї) були невдовзі вигнані в Африку. Аль-Андалус упав.

Реконкіста (ісп. Ресопдиізіа, від гесог^иівіаг — відвойовувати), відвоювання народами Піренейського півострова в 8—15 ст. територій, захоплених арабами (точніше арабами і берберами, згодом що отримали загальну назву — маври). Реконкіста почалася битвою 718 при Ковадонгі. На відвойованих землях створювалися самостійні держави (інтереси Реконкісти інтенсифікували процеси їх централізації і об'єднання).

Реконкіста значною мірою визначила своєрідність економічного і політичного розвитку держав Піренейського півострова. Реконкіста була не тільки ланцюгом військових походів, вона була широким процесом колонізації — заселенням і економічним освоєнням спустошених війною земель. Головною рушійною силою Реконкісти були селяни. В початковий період Реконкісти селяни, що осідали на звільнених землях, в своїй більшості добивалися особистої свободи. Активну участь в Реконкісті брали міста. Постійна загроза набігів арабів стимулювала утворення селянських (бегетрій) і міських общин. Успішний хід Реконкісти сприяв зміцненню в державах королівської влади, яка поступово узяла в свої руки розподіл відвойованих земель, що утворилися. Зацікавлені в економічному освоєнні цих земель, у воїнах для подальшої боротьби з арабами, королі були вимушені надавати знов виникаючим населеним пунктам, міським і сільським общинам ряд пільг і привілеїв. З відтисненням маврів на південь півострова посилився натиск феодалів на селян, і у ряді держав півострова вже в 13 ст. селяни втратили особисту свободу. З Реконкісти, яка велася під гаслом релігійної боротьби з «невірними», зв'язано зростання ідеологічного впливу і економічної могутності католицької церкви в Іспанії і Португалії; духовно-рицарські ордени перетворилися на найбільших земельних власників-латифундистів.

Реконкіста визначила і ін. особливості феодалізму на Піренейському півострові: численність шару дрібного рицарства; порівняно раннє посилення королівської влади, що диктувалося необхідністю об'єднання сил в боротьбі із зовнішнім ворогом. З Реконкістою пов'язаний процес формування народностей — іспанської, каталонської, баскської, галисійскої і португальської, складання їх національної культури, національного характеру. Реконкіста знайшла яскраве віддзеркалення в іспанській літературі. Особлива роль Кастилії в Реконкісти позначилася на формуванні національної іспанської мови, в основу якої ліг що розповсюджувався на звільнених територіях кастильський діалект.



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 312; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.205.167.104 (0.02 с.)