Завоювання Александра Македонського. Епоха еллінізму



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Завоювання Александра Македонського. Епоха еллінізму



Завоювання Александра Македонського. Епоха еллінізму

У 336 р. до н.е. Македонію очолив син Філіппа II Александр (356-323 pp. до н.е.).

ПОХІД У ПЕРСІЮ. Після смерті батька Александр продов-жував його політику. Він пішов війною на Персію.

У 336 р. до н.е. македонська армія через північ Греції вийшла до земель Персії на півострові Мала Азія. Перська держава у цей час була ослаблена боротьбою за владу між сатрапами, які стали самостійними і не бажали коритися цареві Персії Дарію ІІІ. Його велика армія складалася з греків і македонців, окрім Спартанців. Усіх об'єднувала ідея священної війни та помсти персам за розорення Греції під час греко-перських воєн.

У 334 р. до н. е. Александр переправився через протоку Геллеспонт, між Європою та Азією, й опинився на землях Перського царства. Міста одне за одним здавалися полковод-цеві. Ніщо не могло його спинити.

Назустріч Александру рушив перський цар Дарій IІІ з величезною армією. Біля міста Ісси відбулася битва (333 р. до н. е.), в якій перемогли македоняни, Александр захопив у полон матір, жінку і двох дочок Дарія, забрав його колісницю, розкішний намет, обладунок, багато золота й срібла. Сам Дарій ледве врятувався втечею.

ЗАВОЮВАННЯ ХАНААНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ. Після перемоги в битві біля Ісси Александр завоював Сирію, Фінікію та Палестину. Не підкорилося йому лише багате фінікійське місто Tip. Частина міста була розташована на острові. Александр наказав насипати в морі греблю, щоб з'єднати Tip з берегом, і цією греблею доставив до стін міста стінобитні машини -тарани. Через півроку Александр захопив Tip. Половину жителів він продав у рабство, а половину звелів жорстоко стратити — розіп'ясти на хрестах.

ЗАВОЮВАННЯ ЄГИПТУ. Після цього армія Александра рушила на Єгипет. Єгиптяни не любили персів і тому радо вітали македонян як своїх визволителів. Цілий рік армія відпочивала в Єгипті й готувалася до наступних походів. За цей час за наказом Александра в дельті Нілу було збудовано місто Александрію. Нині Александрія Єгипетська — одне з найкрасивіших і найбагатших міст світу.

Єгипетські жерці оголосили Александра сином бога Аммона. Відтоді характер полководця почав псуватися, він загордився і забажав, щоб йому поклонялися як богу. Для греків і македонців це було незвично.

БИТВА ПРИ ГАВГАМЕЛАХ 331 до н. е.. З Єгипту македонська армія пішла до Месопотамії. Неподалік від річки Тигр, біля села Гавгамели, відбулася вирішальна битва македонян з персами. Коли дві армії зблизилися, настав вечір. Дарій III боявся несподіваного нападу. Тому він наказав своїм воїнам вишикуватись на полі й не спати.

Александр зробив інакше. Він дав можливість своїм воїнам виспатися й підготуватися до битви. Його полководці, налякані великими силами персів, пропонували напасти на них уночі, та Александр гордо відповів: «Я не краду перемог!». З цими словами він зайшов у свій намет, ліг і спокійно заснув.

Вранці розпочалася битва. Перси, змучені безсонною ніччю, ледве трималися на ногах від утоми. Проте їх було біль-ше, ніж македонян. Крім того, Дарій виставив на полі битви колісниці з прикріпленими до коліс та дишел гострими косами, що косили противника. Але македонські лучники перестріляли візничих, а потім розступилися і пропустили коней з колісницями. Александр пробився до самого центра перського війська — туди, де був Дарій. Дарій так зля-кався, що покинув військо і втік далеко в степи. Невдовзі він загинув від рук персів.

АЛЕКСАНДР У ПЕРСІЇ. ПІСЛЯ битви при Гавгамелах Александру вже легше було завоювати найголовніші перські міста - Вавилон, Сузи, Персеполь.

У Персеполі були розкішний царський палац і гробниці перських царів. Александр захопив незліченні скарби. Для того щоб їх вивезти з підвалів палацу, знадобилося 10 тис. пар мулів і 5 тис. верблюдів. Усього було взято кілька тисяч тонн золота й срібла. Після цього Александр своїми руками підпалив палац. За кілька годин від нього залишилися тільки попіл і руїни. Було знищено чудові твори мистецтва, створені не одним поколінням людей.

З БІОГРАФІЇ АЛЕКСАНДРА МАКЕДОНСЬКОГО. Під час походу в Середню Азію македонське військо йшло безводною пустелею. Нещадно пекло сонце, і воїни дуже хотіли пити. Та води ніде не було. По дорозі їм зустрівся караван, і погоничі налили царю в його шолом трохи води. Та коли цар побачив, як жадібно дивляться на нього воїни, він не став пити воду, а вилив її у пісок. Після цього випадку авторитет полководця зріс ще більше.

ПОХІД в ІНДІЮ. Із Середньої Азії Александр пішов на Індію. Він мріяв дійти до «кінця світу». Македонські воїни перейшли через гірський хребет Гіндукуш і опинилися в Індії. Далі військо, стомлене походами, йти відмовилося.

Повернувшись до Вавилона, який він зробив своєю столицею, Александр влаштував грандіозне весілля персіянок зі своїми воїнами. Він хотів об'єднати персів і греків в один народ. Сам він одружився з дочкою вбитого царя Дарія Статірою.

В останні роки правління Александр перейняв багато перських звичаїв, які здалися грекам і македонянам смішними й принизливими.

Цар сидів на троні в золотій короні та розкішному перському вбранні. Він вимагав, щоб його вважали богом і вклонялися йому до землі. (У греків не було звичаю вклонятися.)

Александр збирався в новий, африканський, похід. Але несподівано захворів і помер у віці тридцяти трьох років. Сталося це в 323 р. до н. е. у Вавилоні. Тіло Александра залили медом і поклали в золотий саркофаг.

МОНАРХІЯ АЛЕКСАНДРА МАКЕДОНСЬКОГО. Внаслідок завоювань Александра утворилася величезна держава, що простягалася від Греції до річки Інд. Необмеженим володарем цієї держави була одна людина — сам Александр Македонський. Така форма правління називається монархією, від грецьких слів «монос» («сам, один») і «архо» («володарюю»).

На завойованих землях Александр свідомо прагнув поширити грецьку культуру і мову. Він запрошував греків переселятися в нові, збудовані для них, міста - такі, як Александрія Єгипетська. Александр заснував 20 міст і кожне назвав своїм ім'ям. У цих містах життя було організоване за грецьким зразком: стояли храми еллінським богам, діяли театри й бібліотеки. На основі грецької культури Александр мріяв створити нову світову державу, в якій панували б рівність усіх громадян, свобода, добробут.

ЕЛЛІНІСТИЧНІ ДЕРЖАВИ в IV-IІ ст. до н. е. Гігантська ім-перія, створена Александром Македонським, складалася з різних земель, племен і народів. Туди входили Македонія, Греція, Єгипет, Близький Схід, Персія, Середня Азія та час-тина Індії. Жителі цих країв говорили різними мовами, поклонялися своїм богам, носили власний національний одяг і господарювали кожен по-своєму. Відстані між окремими частинами імперії сягали сотень тисяч кілометрів. Тому керувати такою великою державою було дуже важко.

Після раптової смерті Александра почалася боротьба між його полководцями за владу. «Діадохи» (грецькою — «спадкоємці» царя) поділили імперію на кілька менших самостійних держав. Найбільшими з них були три: Сирійська, Єгипетська і Македонська.

Полководець-діадох Селевк узяв собі Сирію, Вавилон і Персію. Він став засновником нової царської династії Селевкидів.

Полководцю Птолемею дістався Єгипет. Він засну-вав династію Птолемеїв.

Полководець Антігон одержав Македонію і заснував династію Антігонідів.

Усі діадохи оголосили себе царями.

Розквіт нових елліністичних держав припадає на III ст. до н. е., проте він тривав лише 100 років. Потім починається їх повільний занепад. За ці роки діадохи шість разів воювали між собою. Поступово їхні землі захоплюють інші молоді й могутні держави Заходу та Сходу — Рим (сучасна Італія) і Парфія (сучасний Іран).

 

Кіммерійці

Ареал розселення. У І тис. до н.е. територію Північного Причорномор'я, Криму й Кавказу населяли племена кіммерійців. Вони стали першим народом на території України, що мав власну назву. Про них згадується у поемах відомого давньогрецького поета Гомера, зокрема в «Одіссеї», у творах Геродота.

Походження кіммерійців остаточно не з'ясоване. Існують думки, що:

• кіммерійці були корінним населенням України;

• кіммерійці прийшли на територію сучасної України з Кавказу та ін. терен.

Проте майже всі науковці поділяють думку, що кіммерійці були іраномовними племенами.

Суспільний лад. З ранніх часів у кіммерійців склалася рабовласницька держава, були сформовані великі військові загони, на чолі яких стояли царі та вожді. Вони вели грабіжницькі війни з сусідами для захоплення їхнього майна.

Давні джерела сповіщають про могутню кіммерійську кінноту, озброєну залізними мечами, луками та стрілами, бойовими молотами та булавами. У постійних війнах слабшала кіммерійська держава. У VII ст. до н.е. важкого удару їй завдали скіфи.

Господарське життя і побут. Більшість кіммерійців вела кочовий та напівкочовий спосіб життя, тому їх поселення були, як правило, короткотривалими. Проте вони були не лише скотарями, а й хліборобами. Для деякої частини кіммерійського населення саме хліборобство було головним заняттям.

Релігія та мистецтво. Багатих родичів кіммерійці ховали в глибоких ямах, а зверху насипали кургани. На голови покійників клали бронзові вінки. Своєрідним видом кіммерійського мистецтва є кам'яні стели, на яких зображені кам'яні фігури без голови з широким поясом, кинджалом, сагайдаком і точильним бруском.

Кіммерійці – найдавніший народ української історії, який був південним сусідом праслов'ян у X-VII ст. до н. е. Кіммерійці жили в південноукраїнських степах від Дону до Дунаю. Їх остаточне походження не з'ясоване. Кіммерійський народ складався з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Військо кіммерійців формувалось з загонів вершників, які були добре озброєними. Ці племена займалися скотарством, в якому провідне місце посідало конярство. Широкого розвитку у кіммерійців набуло мистецтво, яке носило прикладний характер. На кам'яних виробах висікались зображення різноманітної військової амуніції. За мовою кіммерійці, вірогідно, були іранцями. Розвиток їхнього суспільства був зупинений навалою скіфів.

Скіфи

Ареал розселення. З VII ст. до н.е. на теренах сучасної України з'явилися могутні кочові племена скіфів, які, як і кіммерійці, належали до іраномовної групи племен. У своїй «Історії» Геродот писав, що самі скіфи називали себе околотами.

Велика територія на півдні між Доном та Дунаєм, де розселилися скіфи, отримала назву Скіфія. Геродот, який відвідав цю країну, залишив відомості, що цей кочовий народ поділяється на скіфів-скотарів, скіфів-орачів та царських скіфів.

Суспільний лад. На чолі скіфської рабовласницької держави стояли племена царських скіфів. Вони вважали всіх інших скіфів та підлеглі їм нескіфські племена своїми рабами. У IV ст. до н.е. влада над усіма скіфами зосередилася в руках одного царя — Атея. Йому належала вся військова, політична та судова влада. Крім того, він частково виконував функції верховного жерця. Влада царя обожнювалася.

Скіфська держава мала дві столиці. Спочатку головним містом Скіфії було Кам'янське городище, що на Дніпрі, а згодом стало місто Неаполь. Скіфська держава поділялася на округи, на чолі яких стояли вожді, призначені царем.

Основою скіфського суспільства була мала сім'я, яка володіла худобою та домашнім майном.

Скіфи вели родовід по чоловічій лінії; у них було поширене багатоженство, причому старша жінка посідала привілейоване становище.

У III ст. до н.е. сарматські племена витіснили скіфів з території Північного Причорномор'я.

Господарське життя і побут. У Подніпров'ї жили скіфи-хлібороби. Вони сіяли пшеницю, жито, ячмінь, коноплі, використовуючи великий плуг та тяглову силу волів. Деякі вчені гадають, що скіфи знали садівництво. Скіфи були

Сармати

Ареал розселення. У III ст. до н.е. - III ст. н.е. панівне становище в Північному Причорномор'ї та Приазов'ї посідають сармати (інша назва — савромати). Тогочасна назва Північного Причорномор'я — «Скіфія» — зникає з праць античних істориків. Натомість виникає назва «Сарматія», яка, проте, була лише географічним окресленням території, на якій проживала група племен, що прийшли з Волги й мали спільне зі скіфами іраномовне походження.

Наймогутнішими сарматськими племенами були язиги, роксолани, аорси, сіраки та апани.

Суспільний лад. У сарматському суспільстві велику роль відігравали жінки. Не випадково грецькі історики називають сарматів «підданими жінок». Геродот повідомляє, що сарматські жінки були рівноправними з чоловіками, їздили верхи, , брали участь у боях. Інколи вони виконували функції жриць.

Велику роль у політичному житті сарматів відігравала військово-племінна верхівка. Широко використовувалася праця рабів.

На початку нашої ери (близько IV ст. н.е.) сармати були витіснені з території України готами та гунами. На думку вчених, останнім удалося асимілювати деякі сарматські племена, культурні традиції сарматів прищепилися в антів.

Господарське життя і побут. Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Також вони полювали в степах на диких звірів. На початку нашої ери частина сарматів перейшла до осілого способу життя й стала хліборобами.

Велике значення в житті сарматів мали війни. Вони спонукали до створення великих племінних союзів. Помітне місце в житті сарматів займали ремесла (гончарство, ткацтво, теслярство, ковальство, обробка дерева й шкіри), промисли та торгівля.

Релігія та мистецтво. Характерною рисою релігійних вірувань сарматів було багатобожжя. Вони обожнювали сили природи. Панівними були культи вогню і сонця,. Існувала віра у чарівну силу каміння, з якого виготовляли амулети, особливою магічною силою наділялося дзеркало. Сармати вірили в очисну силу вогню.

 

8. Етногенез слов'ян. Розселення словянських племен на території України

1.Походження східних слов'ян

Праслов'яни

Предки слов'ян відвіку жили на території Центральної і Східної Європи. По своїй мові вони відносяться до індоєвропейських народів, які населяють Європу і частину Азії аж до Індії. Археологи вважають, що слов'янські племена можна прослідити за даними розкопок з середини ІІ тисячоліття до н.е. Предків слов'ян (в науковій літературі їх називають праслов'яни) імовірно знаходять серед племен, що населяли басейн Одри, Вісли і Дніпра; в басейні Дунаю і на Балканах слов'янські племена з'явилися лише на початку н.е.

Можливо, що про предків слов'ян говорить Геродот, коли описує землеробські племена середнього Подніпров’я.

Він називає їх "сколотами" або "борисфенитами", відзначаючи, що греки помилково зараховують їх до скіфів, хоча скіфи абсолютно не знали землеробства.

Античні автори І-УІ ст... н.е. називають слов'янвенедами, антами, склавинами і говорять про них як про "незліченні племена". Передбачувана максимальна територія розселення предків слов'ян на заході доходила до Ельби (Лаби), на півночі до Балтійського моря, на сході — до Сейму і Оки, а на півдні їх межею була широка смуга лісостепу, що йшла від лівого берега Дунаю на схід у напрямі Харкова. На цій території мешкало декілька стільників слов'янських племен.

Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на рубежі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угрофінами. Як видно з аналізу писемних джерел, вони займали райони Вісли, Дністра, Прип'ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. На поч. нової ери завершився поділ слов'янської спільноти на дві групи: східну і західну. У V —IX ст. частина слов'ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася південнослов'янська група.

 

Також, одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов'ян зробив легендарний літописець Нестор. У «Повісті минулих літ»він писав: «По довгих же часах сіли слов'яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, — (од того), де сіли, на котрому місці». Саме цією фразою було започатковано дунайську теорію походження слов'ян Прихильниками цієї теорії стали також відомі російські історики XIX ст. С Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.

У добу Середньовіччя з'явилася ще одна версія слов'янського етногенезу — скіфо-сарматська або азіатська теорія, яку було викладено на сторінках Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід.

До кінця XVIII ст. пошуки та фантазія дослідників зумовили появу широкого спектра варіантів вирішення проблеми етногенезу слов'ян. Проте всі вони, як правило, ґрунтувалися на ототожненні слов'ян з народами, про які є згадка в творах античних та ранньосередньовічних авторів. Через це пращурами слов'ян вважалися алани, роксолани, даки, кельти, фракійці, ілірійці. Однак усі ці гіпотези не мали серйозного наукового обґрунтування.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян розпочинається на початку XIX ст. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давні слов'ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле «Слов'янські старожитності» (1902) започаткувала вісло-дністровську теорію походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н. є. Існувала балто-слов'янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов'яни, прабатьків-щиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов'янських земель — Волинь. Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії в різні часи були М. Фасмер, Н. Шахматов, В. Петров та ін.

Ще одним варіантом вирішення проблеми слов'янського етногенезу стала вісло- одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Спла-винським у ЗО—40-х роках XX ст. Ця теорія пов'язує слов'янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами — річками Віслою й Одрою. У 50—60-х роках польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов'янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою.

Логіка цієї теорії така: на межі III і II тис. до н. є. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов'яни. Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро- одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов'янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов'янського етносу — досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів:

На початковому етапі до межі III—II ст. до н. є. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. є. — І ст. н. є.) починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

 

Римська імперія в І-ІІ ст.

 

У господарстві римської держави І—II ст. н.е. відбулись істотні зміни. На цей час у сільськогосподарському виробництві існувало три види господарств: вілла, латифундія та дрібне селянське господарство. Вілла — найбільш розповсюджений тип господарств — мала розміри в декілька десятків або сотень югерів. Як правило, вілли працювали в основному на ринок.

Латифундія відрізнялась від вілли не тільки розмірами, але й тим, що частина землі залишалася під паром, тобто не оброблялась. Тут переважало натуральне виробництво, розраховане на задоволення потреб господаря та його рабів.

В посушливих районах Італії існували спеціалізовані скотарські господарства — сальтуси. Вони постачали до армії коней, а містам - худобу, м'ясо, шкіри, молоко, вовну, сир.

Після законів про муніціпії, тобто самоуправління міських общин, в Італії з'явилися земельні володіння, які були підпорядковані містам. Поряд з ними існували імператорські землі, володіння сенаторів, землі незалежних племен та колонії ветеранів.

Вищі чиновники отримували від імператора спеціальні грамоти, які давали їм право приєднувати до своїх володінь міські землі. Такі землі називались вилученими.

Східні провінції мали свої особливості. В них земля належала імператору або місцевим общинам. Здебільшого для управління цими землями імператор призначав спеціальну людину, прокуратора.

Дрібне селянське господарство було поширене в придунайських провінціях, де жили ветерани, які отримали невеличкі земельні наділи.

Змінилось і римське суспільство. Нобілі та вершники практично злилися в одну групу. Середні верстви залишилися незмінними, тільки число пролетарів неухильно зростало. З'явилися у римському суспільстві і дві нові великі групи людей. Це провінційні рабовласники, які не мали римського громадянства, та вільновідпущеники. У великих містах того часу (Рим, Карфаген, Александрія, Ефес, Пергам) проживало багато людей, які належали до цих двох груп. В Римі з його мільйонним населенням понад 1700 ремісничих майстерень належали відпущеникам та про-вінціалам. З 300 торгівельних кораблів лише чо-тирма володіли римляни. З 14 районів столиці один був повністю єврейським. Були квартали, де проживали сирійці, фінікійці та інші народи.

Таким чином, Рим протягом І та особливо II ст. н.е. поступово перетворювався з общини римських громадян в «імперію відпущеників».

ПРАВЛІННЯ ДИНАСТІЇ ЮЛІЇВ-КЛАВДІЇВ (14—69 рр.) І ФЛАВІЇВ (69—96 рр.)

Октавіан Август(27 до н.е - 14 н.е) — перший римський імператор — став засновником першої династії імператорів, династії Юліїв-Клавдіїв. Оскільки в Октавіана не було синів, а племінники та онуки дуже рано померли, він був змушений призначити своїм спадкоємцем прийомного синаТіберія (14-37 pp. н.е.). Перші роки його прав-ління були спокійними. Він утворив дві нові провінції на землях, відвойованих у германців. Для покращання стосунків з сенатом Тіберій перестав скликати народні збори, а всі їх повноваження передав сенату. Але після розкриття змови префекта преторіанської гвардії Сеяна у 31 p. н.е. він різко змінив свою політику. Тіберій переїхав на острів Капрі і звідти розсилав криваві розпорядження або запрошував до себе підозрілих йому осіб, щоб допитувати, катувати та знищувати. Понад 65 видатних політиків, учених та чиновників було страчено Тіберієм.

Виховуючись в такій атмосфері, наступник Тіберія Гай Калігула (37—41 pp. н.е.) перевершив за розмахом репресій (каральний захід, покаран-ня) батька. Витрачаючи шалені кошти на життя імператорського двору, Калігула придумав цікавий спосіб поповнення своєї скарбниці. Він примушував заможних людей складати заповіти на його користь, а потім їх страчував. Переслідуючи та знищуючи своїх противників, Калігула зовсім перестав дбати про армію. Невдоволені офіцери організували заколот і вбили імператора.

Імператором став племінник Тіберія Клавдій (41—54 pp. н.е.). Поки сенатори обговорювали кан-дидатуру майбутнього імператора, преторіанці знайшли переляканого Клавдія у схованці імператорського палацу, винесли на площу і проголосили новим імператором. На відміну від попередників Клавдій не проводив масових репресій і увійшов в історію як завойовник Британії, Фракії (сучасна південна Болгарія) та Мавретанії.

Нерон (54-68 pp. н.е.) увійшов в історію як «імператор-поет». Він, боячись заколоту, вбив власну матір, дружину, сина Клавдія Британка, примусив свого вчителя філософа Сенеку покінчити життя самогубством, організував у Греції Олімпійські ігри, щоб перемогти на них у змаганнях колісниць, писав поеми та примушував всіх слухати їх. Одного разу Нерон навіть наказав підпалити Рим для того, щоб помилуватися пожежею. Всі ці вчинки імператора свідчать, що він був надзвичайно жорстокою і, мабуть, психічно хворою людиною. Проти нього визрів заколот, і Нерон наказав рабу вбити його.

Після смерті імператора між претендентами на престол спалахнула громадянська війна. Переміг Тіт Флавій Веспасіан (69 - 79), який став засновником династії Флавіїв. Веспасіан придушив повстання місцевого населення в Іудеї та Галлії, здійснив деякі перетворення в системі управлін-ня. Побоюючись заколотів і змов у провінціях, Веспасіан переселив до Риму частину провінційної знаті з Галлії і Іспанії, навів порядок у фінансах держави. Коли його син Тіт обурювався, що навіть на вбиральні у Римі введено податок, Веспасіан сунув йому під ніс руку з монетами і відповів: «Гроші не пахнуть!» Щоб підтримати міську бідноту, Веспасіан видав наказ про спорудження у Римі нових громадських споруд. Це дало змогу багатьом збіднілим римлянам заробити собі на життя, працюючи на будівництві. Саме так було споруджено Колізей — стадіон на 50 тис. місць для гладіаторських боїв. Старший син Веспасіана Тіт (79 — 81 рр.) продовжив політику батька. А ось молодший син, Доміціан (81-96), прийшовши до влади, зовсім занедбав державні справи і безперервно пиячив. У 96 р. н.е. було організовано заколот і останнього імператора з династії Флаві-їв було вбито.

ПЕРШЕ ПАДІННЯ РИМУ. АЛАРІХ

На початку V ст. н.е. імперському уряду, на чолі якого стояв опікун молодого імпе-ратора Гонорія (395-423 pp. н.е.), вандал за походженням Стіліхон, довелося почати війну проти вестготів, що вторглися у Північну Італію.

У 402 р. н.е. Стіліхон розгромив військо вестготського короля Аларіха і примусив його залишити Італію. Та, незважаючи на це, становище країни погіршується, імператор переїздить до Равенни. Від імперії відпала Британія. Неспокійно було в Галлії. В цій ситуації Гонорій зробив дуже не-обачний крок. Він, за намовою придворної знаті, стратив Стіліхона і позбавив свою армію остан-нього відданого і талановитого полководця.

У 408 р. н.е. Аларіх знов прийшов під стіни Рима. Але і на цей раз доля посміхнулась жителям міста, їм вдалося відкупитись. Але через два роки Аларіх втрете прийшов до Рима і на цей раз захопив його. 24 серпня 410 р. н.е. «Вічне місто» впало. Протягом трьох днів вестготи гра-бували Рим та нищили населення. З багатою здо-биччю Аларіх відправився на південь Італії.

ЗАХОПЛЕННЯ РИМУ ВАНДАЛАМИ

Після першого розгрому Рим зумів піднятися. Равеннський уряд робив різні хитрі дипломатичні кроки, які дозволяли йому зберігати видимість благополуччя. Коли на території імперії утворились варварські королівства, уряд заявив, що вони є складовою частиною Західної Римської імперії.

За допомогою вестготів імперії вдалося відбити грізне нашестя гуннів. Проте стійкого миру не було. Вандальський флот грабував узбережжя Італії та Сицилії. Імператор Західної Римської імперії звернувся за допомогою до Східної, і звідти прийшов флот. Але коли він повернувся додому, Гейзеріх, король вандалів, захопив Сицилію.

У травні 455 р. н.е. Гейзеріх висадив свої війська поблизу дельти Тібру. У Римі почалась паніка, і імператор Петроній Максім був вбитий. Вандали захопили місто і впродовж 14 днів грабували його. Вони забирали все, що тільки можна було вивез-ти. Так наказав Гейзеріх. Це майно повинно було прикрашати його столицю Карфаген. Іронія долі - багатства Рима повинні були прикрашати місто, яке в свій час жорстоко знищили римляни!

Оскільки не все вандали змогли вивезти, частину скульптур і архітектурних споруд вони про-сто знищили. З того часу слово «вандалізм» означає жорстоке, позбавлене глузду, нищення культурних цінностей.

Економіка

Економіка Галицько-Волинського князівства була переважно натуральною. В її основі лежало сільське господарство, що базувалося на самодостатніх угіддях — дворищах. Ці господарчі одиниці мали власні ріллі, сіножаті, луги, ліс, ловища та рибні озера. Окрім цього було розвинуте тваринництво, насамперед конярство, а також вівчарство і свинарство.

Серед ремесел були відомі ковальство, гончарство, обробка шкіри, зброярництво, ювелірна справа і ливарництво. Оскільки Галицько-Волинське князівство знаходилось у лісовій і лісостеповій зоні, що була густо вкрита лісом, особливого розвитку набуло будівництво і обробка деревини. Галицько-Волинське князівство, поряд з Кримом, було єдиним регіоном, який постачав сіль як на Русь, так і у країни Західної Європи.

Торгівля у Галицько-Волинських землях не була розвинута належним чином. Більшість виготовленої продукції йшла на внутрішнє споживання. Відсутність виходу до моря і великих річок, заважали веденню широкої міжнародної торгівлі та, відповідно, збагаченню скарбниці. Основними торгівельними шляхами були сухопутні. На сході вони зв'язували Галич і Володимир з Київським і Полоцьким князівствами та Золотою Ордою, на півдні і заході — з Візантією, Болгарією, Угорщиною, Чехією, Польщею та Священною Римською імперією, а на півночі — з Литвою і Орденом. Товарами імпорту були київські художньо-ювелірні вироби, литовські хутра, західноєвропейська вовна, сукно, зброя, скло, мармур, золото та срібло та ін.

Торгівля проходила в містах Галицько-Волинськомого князівства, яких наприкінці 13 століття було понад вісімдесят. Найбільшими з них були Галич, Холм, Львів, Володимир, Звенигород, Дорогочин, Теребовля, Белз, Перемишль, Луцьк і Берестя. Князі заохочували міжнародну торгівлю, зменшуючи мита і податки з купців на торгових шляхах і міських площах.

Що ж до Данилових синів, то найактивнішим з-поміж них був князь Лев (1264–1269), великий князь з (1271-1301).

Він заповзявся об’єднати землі батька під однією рукою. До своїх володінь Лев приєднав Люблінську землю, частину Закарпаття із Мукачевим. По смерті Шварна він зайняв Холмське князівство, а в 1272 р. переніс свою столицю до Львова. Мав наміри посісти литовський престол, проте здійснити їх не зміг.

У зовнішній політиці Лев Данилович прагнув щонайтісніших відносин із Польщею. Широкі дипломатичні зв’язки підтримував також із Чехією й Тевтонським орденом. У відносинах з Ордою Лев дещо змінив тактику свого батька: він не чинив монголам спротиву, а зважав на їхню волю. Зокрема, йому доводилося, навіть усупереч власним інтересам, ходити війною на Польщу та Литву. Та, попри таку поступливість, Лев усе-таки не зміг забезпечити спокій у державі, бо ординці використовували Галицько-Волинське князівство як плацдарм для своїх нападів на сусідні країни. Не мали успіху й відверті домагання Левом волинських земель, що були спадщиною Володимира Васильковича, бо всупереч його бажанням усю Волинь було передано Мстиславу Даниловичу.

Останній помер без спадкоємців, і землі королівства Данила Романовича таки було об’єднано – онуком Данила Юрієм І Львовичем.

Правління Юрія І Львовича

Правління Юрія І Львовича (1301–1308 рр.) визначають як час розквіту держави, її спокою та економічного добробуту. Свідченням могутності Юрія І було те, що він, як і Данило Романович, прийняв титул «короля Русі». Цей титул засвідчений його печаткою, де він зображений сидячи на престолі в короні на голові та зі скіпетром у руці. Одні історики вважають, що корону Юрій І міг отримати в обмін на визнання зверхності папи Римського, прийняття церковної унії та за обіцянку хрестового походу проти Орди. Інші наголошують, що коронації могло й не бути, а королем Юрія І називали як володаря держави – за європейською традицією.

Про слушність цієї думки свідчить тонка релігійна політика короля Русі. Відомо, зокрема, що за Юрія І у 1303 р. за згодою Константинопольського патріарха було створено окрему українську православну митрополію – Галицьку. Спадщина Юрія І дісталася його синам – Андрію та Льву II, які правили удвох. Вони називали себе «князями всієї Русі», у такий спосіб висловлюючи претензії на наступництво державницьких традицій Київської Русі.

Провідним напрямом зовнішньополітичної діяльності Андрія і Льва була орієнтація на союз із Тевтонським орденом і Польщею. У такий спосіб князі намагалися ослабити свою залежність від Орди, у битві проти якої вони, можливо, й загинули. Оскільки жоден із братів не мав дітей, то з їхньою смертю у 1323 р. династія Романовичів по чоловічій лінії урвалася.

Майже два роки галицько-волинський трон залишався вакантним, хоча претендентів не бракувало.

Року 1325 галицько-волинські бояри главою держави обрали князя Болеслава, сина Марії, сестри останніх правителів Андрія та Льва II, який прийняв православ’я та ім’я Юрія. Про наміри відродити часи могутності Галицько-Волинського королівства свідчить і той факт, що у документах Юрій II називав себе «божою милістю князем і дідичем королівства Русі» або «божою милістю уродженим князем всієї Малої Русі» та використовував королівську печатку Юрія І.

У 1349 р. похід польського короля Казимира започаткував довголітню війну за галицько-волинські землі. Закінчилася вона тим, що Галичина із Белзькою землею і Холмщиною опинилася під владою Польського королівства, Волинь – під владою литовської династії.

 

Іван III брав шлюб, керуючись політичними інтересами. Його дружиною в 1472 р, стала племінниця останнього візантійського імператора Зоя (Софія). Престижне одруження дозволило Іванові III проголосити себе наступником візантійських імператорів, а Москву — столицею всього православного світу.

Тоді як Москва мужніла й міцніла, Золота Орда слабшала й розділялася, тому Іван III припинив виплачувати данину її правителям. У1480 р. хан Ахмат вирішив відновити свою владу над Руссю. Ординці прийшли на берег Угри, де їх зустріли полки Івана III. Вступити з ними в бій хан так і не наважився. Простоявши тут деякий час, він подався назад у степ.

Після цього Іван III продовжив справу об'єднання руських земель:підкорив Твер, В'ятку. Свою самостійність зберігали тільки частина Рязанського князівства та Псков. За правління Івана III було розв'язано два найголовніші завдання. По-перше, покладено край залежності від Орди; по-друге, завершено процес об'єднання руських земель навколо Москви. Н



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 821; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.211.101.93 (0.013 с.)